Світлана Сівак. Вірші для 24%

Світлана Сівак

* * *
Я згоріла від лютого сорому,
Залишились самі головешки..
Де ж вам, сукам, не так було зорано..
Хто ж вам, скнарам, не кинув решти..
Ви хоча б розумієте - хто вони??
Роздивились в екстазі личину??
Вам так хочеться бути зґвалтованими,
Що ви пхнете під це Україну!
Стільки крові за вас же, зсучених,
Стільки цвіту за "втомлених й кволих",
Щоби ви волали з фейсбучека -
Українці стріляють по школах!
Вам не гіркнуть дими чотирнадцятого,
Вам маячить відпустка і море,
Поки ваша ж збезчещена нація
Платить кров'ю в котлах й коридорах.
Цю гугняву, зелену гадину
Залюбки в серці гріє більшість.
Мало небо ревіло градами,
Виявляється - треба більше!
Вам же тільки батіг і витрішки,
Замість мозку - живіт і гузно!
Ваш мішок із лайном щораз більш важкий,
З кожним кроком все глибше грузнете.
Все навиворіт, все спотворено,
В жорнах підлості правда гине..
Де ж вам, сукам, не так було зорано,
Що за гріш здаєте Україну...

* * *
У слизькому і вогкому маренні боляче дихати.
Ця ілюзія волі несе у собі поневолення.
Так грунтовно нам нашу реальність іще не розхитували,
Так підступно до цього не грались життями і долями.
Запитайте себе - коли ваші думки стали вашими?
Варто глянути ближче і видно глибоке отруєння.
Надто якісно кривда обгорткою правди прикрашена.
Ви помітили? Вам на чолі пентаграми малюють.
Це війна, яку важко спинити стрілецькою зброєю,
Та й арта не поможе, бо ворог загарбав свідомості.
Підміняти поняття, звеличувати антигероїв -
Все написано тисячу років тому, все відомо..
Можна слухати довго, прискіпливо і не почути,
Можна пильно вдивлятись в люстро, а проте - не побачити,
Бо криві дзеркала не дозволять вам глибше вдихнути,
А закладені вуха із легкістю зроблять незрячими.
Це останній рубіж! Далі - прірва тотального нищення!
Нам немає чого протиставити ордам без краю -
Тільки мудрість столітню і дуб з віковою криницею,
Тільки стомлений погляд з-під лоба старого Мамая.
Це як казка, де зло остаточним стає після півночі,
І скривавлений воїн лишається з ним наодинці.
Краще зараз кричіть, набираючи повні легені - кричіть!!
Щоби потім в сльозах не шептати, що ви - українці..

Я вже кілька разів викладала цей вірш. Він написаний 2016 року на піднесенні, з відчуттям глибокої спільної жертовності. Тоді ще були всі разом, з одного боку і дивились теж в один бік, не тикаючи один в одного.
Прочитайте його. Ще раз. Серцем.

* * *

То я лежу розірвана під Іловайськом,
Мене накрило під Зеленопіллям градами,
З грудей як другий рік квітують маки
І дощ у очі незакриті падає.
То я замерзла у степах Дебальцевого,
З вогню не встигла вирватись на Бутівці,
Хтось стиснув серце крижаними пальцями..
Знайдіть мене в землі під Маріуполем..
У Старобешевому і у Краснопіллі
То я вже сотнями без імені похована.
Мене сікло уламками від міни,
Прицільно "руським миром" било в голову.
Мене везуть в шпиталь гелікоптерами,
Мене вже вкотре б'ють дефібрилятором.
То я, на лікоть намотавши нерви,
Третю добу в Авдіївці не спатиму.
То я, клубком у горлі задихаючись,
Збираю рештки до пакета чорного.
То я, від втоми й виснажень хитаючись,
Лечу на виклик, бо трьохсотих повно.
То я збираю снайперу на оптику,
Несу останнє, що лишилось з пенсії,
То я шепочу: Видряпайся, Котику,
Хлопчині, що лежить в реанімації.
То я не можу змовчати і звикнути!
То я за право Волі убиватиму!
До скону рідну землю боронитиму!
Я - Н а ц і я! Мене не подолати!!

Цей вірш буде першим в майбутній книзі.
А ще він звучатиме моїм голосом, з усім болем, який пече мені сьогодні. Бо можна лютувати, ненавидіти, зривати злість словами і різкими фразами.
Але рук опускати не можна.
Бо фактично, тільки ми в Неї і лишились.