Світлана Сівак
* * *
Моя баба по мамі була отаманшою в сотника Ворона,
Вона в кінчики кіс заплітала шипи зі сталі,
І коли її коси чорними зміями били ворога,
В місці дотику розквітали червоним квітки мальви.
Моя баба по батькові зовсім свої коси зрізала -
Так зручніше було непомітно лежати в засідці.
Вона вся була ніби зоткана із м'якого заліза,
А її побратими звертались до неї лагідно - Ластівка.
Руки цих двох жінок не тримали зроду коштовностей,
Ніжну шкіру долоней вони прикрашали шрамами.
Поливаючи кров'ю замшілий, старий жертовник,
Все плекали любов до своєї землі, войовничу, незламану.
Скільки виграно ними боїв, а війна все точиться,
Десь беруться нові і нові охочі у неї погратися.
А вони, часом, ближче до ранку мені шепочуть –
Слухай, дитино, ти тільки не здумай здаватися.
Я не маю ні чорних кіс із шипами, ні їх хоробрості.
Мої руки, нажаль, далеко не зброєю бавляться,
Та одне закарбовано у моїй свідомості добре -
Якщо спробують мене проковтнути – вдавляться!
Я не знаю про тактику бою у межах міста,
Але завжди впізнаю по звуку, коли місто обстрілюють.
Є один момент – всі, хто сюди воювати лізтиме –
Виздихають!!!
