Любомир Макарушка (праворуч) з начштабу Дивізії майором Вермахту Вольфом Дітріхом Гайке
6 лютого 1986 року в західнонімецькому місті Бад-Ґодесберґу помер славної пам'яти Любомир Макарушка, поручник УГА, член Української Військової Організації, генеральний секретар УНДО, член Військової Управи "Галичина", унтерштурмфюрер Дивізії Військ СС “Галичина” і Української дивізії Української Національної Армії, доктор економічних наук, посол до польського сейму. Син Остапа* та Євгенії** Макарушок.
Народився він 12 серпня 1899 року в селі Сівці-Войнилівській на Калущині.
Іван Кедрин
ЛЮБОМИР МАКАРУШКА
У короткому газетному повідомленні про смерть д-ра Любомира Макарушки у Бонні, Західня Німеччина, на 86-му році життя, сказано скромно: “... військовик Першої і Другої світових воєн”. З отих кількох слів трудно здогадатися, що Любомир Макарушка займав цілком окреме своєрідне місце в історії українського війська і що саме він був отим приповідкомим світлим вийнятком із сумного правила, що ним було легковажне, а то й зневажливе ставлення українського суспільства по обох сторонах Збруча, до української уніформи. На окраїнах міста Львова стояв великий будинок Кадетської школи. За польських часів у 1919-39 роках чи були б прийняли туди українського кандидата з ненависними для поляків літерами ,,гр. к.” (греко-католик). Але й за австрійської влади не було там ні одного українця, бо українські батьки і їхні сини-юнаки вважали, що піти до війська, то суспільна деґрадація й свідоцтво інтелектуального убозтва. В наслідку, коли прийшлося творити рідне військо — ми не мали своїх старшин і до Української Галицької Армії треба було вербувати старшин — німців з австрійської армії. Найвищим старшиною українцем у тій армії був генерал Віктор Курманович, постійно замешкалий у Відні, пізніший генеральний квартирмайстер об'єднаних українських армій в Україні у 1919 році. В Галичині найвищий військовим ступенем був майор Мирон Тарнавський, згодом підвищений до ступеня генерала, головного команданта Української Галицької Армії. Але коли у 1914 році трапилася історична нагода творити при австрійській армії леґіон Українських Січових Стрільців, то першим його комендантом був директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський, згодом знаменитий голова централі „Просвіти” у Львові та сенатор Варшавського сенату від УНДО, але людина без ніякої військової освіти. І коли революція винесла на вершини на своїх хвилях такі цивільні особи, як журналіст Симон Петлюра та правник Євген Коновалець, то вони, будучи непересічними індивідуальностями, зразу же зрозуміли, що армія потребує добрих фахівців. Тому Симон Петлюра приєднав цілий гурт старшин російської армії, вихованців Військової академії, — як Всеволод Петрів, Микола Тютюнник, Олекса Галкин, Микола Капустянський, Михайло Гринів, Володимир Сінклер і інші. Деякі з них - родом українці — самі зголосилися, інші пристали до будівництва молодої української держави і були стовідсотково льояльні до Головного Отамана Симона Петлюри, але дехто з них до кінця свого життя не знав української мови (генерали Дельвіг, Сінклер). Євген Коновалець, командант спершу загону, опісля корпусу Січових Стрільців, полковник з призначення від Гетьмана Скоропадського, приєднав до своєї формації таких старшин генерального штабу, як Юрій Отмарштейн, Марко Безручко і Всеволод Змієнко.
Любомир Макарушка був єдиним із юнаків українців з-перед Першої світової війни, який скінчив славетну військову школу у Відні Терезіянум, студіюючи одночасно у Віденському університеті право і банківництво, за що отримав диплом доктора. Будучи резервовим старшиною австрійської армії, він прийшов в Україну після Берестейського миру. Після прогри нашої війни-революції - Любомир Макарушка був членом заснованої у Львові колишніми українськими військовиками організації „Молода Громада”. Формально це була товарисько-касинова організація, насправді комбатантська, яка в різні історичні роковини переводила сходини, маючи свою домівку у Львівській „Гостинниці” на Сикстуській вулиці. Польські власті знали про це, але мовчки толерували. Як освічений знавець фінансових справ Любомир Макарушка був за польської влади у Західній Україні одним із директорів фінансово забезпеченої установи ,,Дністер” у Львові. У громадському житті був активний від часу своїх студентських років. Він був першим генеральним ceкpeтaрем новозаснованої Централі українських студентських організацій (ЦЕСУС). У 1925 році був одним із членів засновників Українського Національно-демократичного Об'єднання (УНДО), якийсь час його головним ceкpeтaрем. Тому після приступлення до участи у виборах до Варшавського сойму у 1928 році Любомир Макарушка став послом від УНДО. Коли за головування в УНДО Василя Мудрого прийшло до конфлікту між редакцією щоденника „Діло” і проводом УНДО, Макарушка відіграв ролю посередника, для компромісового закінчення кризи.
Любомир Макарушка був із „крови-кости” вояком. Коли за Другої світової війни створилася нагода для творення Української Дивізії ,,Галичина”, він (як і другий посол УНДО Дмитро Паліїв) зголосився туди, як дoбpoвілець. Його високо шанували у Дивізії, як виcoкoocвiчeнoго старшину з великим громадсько-політичним стажем і доказом тієї пошани є така згадка у книжці „Ріміні” (Редакція Всеволода Будного, Ню Йорк, 1979, стор. 328). Читаємо там на стор. 60: “8 травня [Роман Крохмалюк у "Заграві на Сході" подає дату 5 травня. - Л.П.] 1945 д-р Любомир Макарушка вирушив назустріч англійцям з листом ген. Павла Шандрука в справі плянованого переходу Дивізії до західніх альянтів. Генерал доручив сотникові Макарушці з'ясувати англійцям мотиви того пляну, як теж пояснити політичні основи існування нашої військової формації. Сотник Л. Макарушка виконав свою місію і вернувся з письмовим дозволом перемаршу Дивізії через дeмapкaційну лінію на англійську зону.”
Після закінчення Другої світової війни д-р Любомир Макарушка взяв активну участь у розмовах про відновлення на чужині Державного Центру УHP. Він діяв разом із такими історичними постатями, колишніми членами верхівки УНДО, як д-р Степан Баран, д-р Степан Витвицький і д-р Кость Паньківський. Коли ці розмови скінчилися складенням договору з 10-го червня 1948 — д-р Л. Макарушка був членом Виконавчого органу УНЦентру (екзильного уряду) на протязі трьох років, однак згодом цілком відсунувся від участи в УДЦентрі. Формально пояснював це тим, що ставши головою відділу західньонімецького Державного банку для чужинців у Німеччині, він не може займати ніякі функції у закордонному центрі УHP, але насправді — як говорив це авторові цих рядків — не хотів безпосередньо ані посередньо мати ніякого стику з тими внутрішніми партійними й міжпартійними суперечками, які загирювали престиж УДЦентру.
Це була гарна людина. Син д-ра Остапа Макарушки, вчителя української Академічної гімназії у Львові, д-р Любомир Макарушка відзначався бездоганними товариськими формами і високою політичною та товариською культурою. Це був справжній джентлмен. Ненавидів пусті фрази і демагогію. Усі його виступи в Центральному Комітеті УНДО, у засіданнях Парляментарної репрезентації чи будь-яких зборах у Львові відзначалися реалізмом і конструктивізмом, промовляв завжди коротко і надзвичайно ділово. Належав до цієї західньо-української громадсько-політичної верхівки 20-их і 30-их років, але також під час Другої світової війни і після неї, яка, нa превеликий жаль не має собі рівної в нинішній українській дійсності в діяспорі, в якій немає авторитетів ані теж пошани до авторитету. Відійшов знову один із представників епохи, яка була кращою, бо мала на верхівці людей великого формату.
Український щоденник "Свобода"
16 лютого 1986
Про переговорницький талант д-ра Л. Макарушки пише й Роман Крохмалюк у "Заграві на Сході":
"Окрему увагу присвятила ВУ переговорам з урядом УНР, зокрема з її президентом А. Лівицьким. З боку ВУ брали у цих переговорах участь Д. Паліїв і д-р Л. Макарушка. У висліді цих переговорів багато колишніх старшин та вояків УНР вступило в ряди Дивізії."
У “порозумінні з УПА ВУ нав’язала контакт з головним командуванням мадярських військ у Будапешті. На переговори до Будапешту їздили два рази член ВУ д-р Л. Макарушка і сотник УГА Мирон Луцький. Сотн. М. Луцький мав ще з першої світової війни знайомство з мадярськими старшинами, які займали тепер високі пости при мадярському війську чи мадярському уряді. Він незле знав мадярську мову. У Будапешті договорилися щодо спільної оборони перед большевиками на випадок німецької програної. Оборона ця, в якій мали брати участь мадярське військо, українська Дивізія “Галичина” та відділи УПА, мала б вестися на терені Карпатської України та Мадярщини в порозумінні з західними аліянтами, з якими мадярське військове командування мало зв’язок. Та до створення цього протибольшевицького фронту на Мадярщині не дійшло, бо дальші воєнні дії та політичні обставини, що виникли на Мадярщині, не дозволили здійснити цей замір.”
А ось що про Любомира Макарушку пише Роман Колісник у праці “Військова Управа та Українська Дивізія «Галичина»”:
“Хто були люди, які погодилися увійти до Військової Управи у воєнний час, після битви під Сталінґрадом, коли Східний фронт повільно, але безупинно котився на Захід? Чому вони взяли на себе нелегкий обов'язок виконувати завдання у своїх відділах, будучи свідками німецьких порядків в Галичині й нестерпного гніту та визиску в наддніпрянській Україні та на Волині?.. Без сумніву, на їхнє рішення мав вплив Володимир Кубійович, провідник Українського Центрального Комітету, якого вони всі ближче знали.
...Втримування зв'язку з дивізією та “освідомлення” німців про українську справу взяв на себе д-р Любомир Макарушка, як керівник Відділу старшин у ВУ. Обережний у діях, відзначаючися тверезим підходом до справ, він був успішним політичним діячем.
У 1-ій світовій війні закінчив відому австрійську Терезіянську військову академію у Вінер Нойштадт [зі ступнем австрійського четаря], звідки його приділено до 20-го Станиславівського полку стрільців. Під час Листопадового перевороту перебрав запасний кіш того полку разом з поручником Комаринським. Кіш злучено з кошем УСС, що прибув до Станиславова, з яких сформовано 1-й Станиславівський курінь. В ньому Макарушка став комендантом 1-ої сотні, а від 1919 року командував куренем***. В лютому 1920 року полковник Альфред Шаманек забрав Л. Макарушку до оперативного штабу свого 1-го корпусу. На тому пості Макарушка був до кінця війни, коли попав до польського полону.
Після звільнення з полону в Тухолі, Л. Макарушка виїхав до Відня на студії, які закінчив в 1927 рокі ступенем доктора економічних наук. Повернувшись до Галичини, брав активну участь в політичному житті: був генеральним секретарем УНДО 1927-29, вибраний послом до польського сейму (1930-35) і як член президії УНДО сидів 9 місяців в тюрмі під час пацифікації Галичини польським урядом. Був членом дирекції асекураційних товариств “Дністер” і “Карпатія”, членом дирекції видавництва “Червона калина” й довголітнім секретарем комбатантської організації “Молода громада”.
Від самого початку існування дивізії німецький уряд в Галичині дуже боявся найменшого вияву “української політики”, тому й не дуже хотів тіснішого зв'язку Військової Управи з дивізією. Щоб якось проламати німецьку “обережність” до української справи, Л. Макарушка з А. Бізанцом поїхали до Гайделяґеру в серпні 1943 року. Тоді вони запросили командира вишкільного батальйону для нашої дивізії, штурмбанфюрера Бартельта, приїхати до Львова, щоб “йому розтовкмачити всі українські справи”. Макарушка написав для нього кілька-сторінкову інформацію, з'ясовуючи українську військову проблему. Макарушка старався, щоб наша молодь пішла на старшинські школи без попередньої фронтової служби, як вимагалося від німців. Бартельт розмножив ту “ділову записку” на циклостилі і роздав її своїм інструкторам. Один примірник попав до уряду Вехтера у Львові, що викликало там переполох., бо в ній був “вступ з історії української збройної сили, що вважалося політикою, а ця нотатка могла б попасти до Берліну”. Шеф дистриктного уряду, О Бауер, у листі до ВУ писав, що нотатка Макарушки не відповідає “[...] ані меті, [...] ані принципам уряду дистрикту [Галичина], коли йдеться про значення важливих політичних зворотів. Тому треба відкинути, наприклад, “українські збройні сили (Ukrainische Werhmacht), і просимо членів Військової Управи не видавати писем у політичних справ без відома шефа уряду чи полк. Бізанца”.
Нотатка Макарушки таки попала до Берліну й там з неї навіть зробили вжиток — післали її для інформації до котандира старшинської школи у Просечніце б. Праги на Чехії, до проходив старшинський вишкіл молодих українців з дивізії. Командир тої школи звернувся до Берліну, щоб йому прислали когось з українців для “світоглядового навчання”, бо він не мав відповідно до того підготованих німецьких інструкторів. І хто приїхав? Ніхто інший, а сам Макарушка, якому командир школи показав його “ділову записку”.
Коли проламано перший лід, члени військової Управи частіше відвідували місцевості, де були вояки дивізії на навчанні.
Подекуди з ними їздили артисти на виступи для розваги вояків. Найпопулярніший був серед вояцтва театр легкого жанру “Веселий Львів”, який виступав на першій присязі добровольці у Гайделяґері, а потім гостила його дивізія у Нойгаммері.
Під кінець 1943 року, після рекрутського вишколу, вояків розіслано на різні вишколи та підстаршинські школи, які були розміщені в багатьох місцевостях західної Европи. Полки чч. 4-8 ще не були закінчили свого рекрутського навчання. Надходило Різдво й члени Військової Управи поїзали їх відвідати.
Бізанц і Макарушка, з якими в останні хвилини рішився теж їхати Вехтер зі своїм адьютантом, відвідали південну Францію: 6-ий полк у По і Тарб, 7-ий у Сальє де Берн і Ортез, а по дорозі назад вступили до 4-го полку, що приміщувався у ... Ельзасі. У всіх полках панував серед вояцтва добрий настрій, німецькі інструктори дуже похвально висловлювалися про наших вояків, казали, що вони кращі, ніж німецькі рекрути. Наші вояки теж були задоволені, але хотіли їхати на відпустку додому й турбувалися, чи їхні родини забезпечені. Гуцули забанували за кукурудзяною мукою, яку обіцяв їм післати на Різдвяні свята Макарушка. У франції Макарушці здавалося, що то не були ті самі німці, яких він знав з Галичини.”
У травні 1944-го д-р Любомир Макарушка відійшов з Військової Управи до Дивізії - його і Юрія Крохмалюка, теж члена ВУ, "як колишніх старшин покликано до дивізійного штабу. Генерал П. Шандрук і сотник Л. Макарушка залишили Дивізію ще перед передачею англійським військовим частинам і продісталися до Баварії." (Р. Крохмалюк)
У повоєнний час д-р Любомир Макарушка жив у Західній Німеччині. “Від 1948 року був членом Української Національної Ради та був в рр. 1948-1951 членом її Виконавчого Органу як керманич ресорту фінансів. В 1951 році покликано його на керівника відділу для ненімецьких біженців при новоутвореному німецькому банку в Бонні. Той пост занимав до кінця 1964 р. По переході на емеритуру вибрано його до Надзірної Ради того ж банку.”
З праці “Українська Галицька Армія”, том четвертий (Матеріяли до історії), що її видав 1968 року у Вінніпезі хорунжий УСС Дмитро Микитюк
_______________________
* Проф. Остап Макарушка (* 1867 — † 1931, Львів), філолог і педагог родом з Яворова, дійсний член НТШ; учитель гімназій в Коломиї й Львові, директор учительської семінарії Українського Педагогічного Товариства у Львові (1911 — 21), інспектор середніх шкіл «Рідної Школи» (1921 — 31). Автор праць з мовознавства (про тюркські елементи в українській мові, синтаксу дієприкметників у галицько-волинському літописі, розбору граматики М. Смотрицького, біографій О. Потебні та О. Огоновського), шкільних підручників з клясичної філології й педагогіки («Наука виховання», історія педагогіки), видань для дітей і молоді, статей на педагогічні теми.
У Львові, на меморіяльній таблиці “УКРАЇНСЬКЕ ПЕДАГОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО “РІДНА ШКОЛА” “ серед імен тих, хто його очолював у 1881-1939 роках, є ім'я проф. Остапа Макарушки.
** Євгенія Макарушка (* 1880 - † 1977), уроджена Мулик, дружина Остапа, визначна громадська діячка.
Український щоденник “Свобода” у числі від 21 липня 1977 писав:
Похоронено св. п. Євгенію Макарушку
У Ню Йорку, 6-го липня ц. р. відійшла у вічність вельми заслужена громадська діячка на рідних землях св. п. Євгенія Макарушка, вдова по д-рові Остапові Макарушці, гімназійному вчителеві та директорові семінарії „Рідної Школи" у Львові, мати Любомира, Богдана, Ярослава****, Ольги Масюкевич та Ірени Пежанської, бабуня 11-ти внуків та прабабуня 22 правнуків. Прожила 97 років свого життя у посвяті Богові, Україні та дітям, яких виховала на чільних громадян.
У панахиді, 9-го липня взяли участь численна родина та її близькі приятелі та знайомі. Від Союзу Українок Америки прощала Покійну заступниця голови Христя Навроцька. накресливши громадський шлях Покійної, яка зі своєрідним тактом та вирозумінням викликувала довір'я та загальну пошану. Бл. п. Євгенія Макарушка була першою головою Союзу Українок у Львові, головою Ділового Комітету Світового Конгресу Жіноцтва у Станиславові, та його відкривала, головою Надзірної Ради кооп. „Труд" та політичною діячкою. Пані Христя Навроцька прощала її від тих, що знали її колись та цих, що сьогодні згуртовані у Союз Українок Америки.
Похоронено св . п. Євгенію Макарушку на цвинтарі в Бавнд Бруку, де теж відбулися поминки, на яких голова СФУЖО Лідія Бурачинська у своєму прощальному слові представила великі заслуги Покійної для Кооп. „Труд", який не тільки провадив кравецьку робітню, але і школу, де набували фахового знання сотні украінських дівчат, а головою Надзірноі Ради протягом 25 років була саме св. п. Євгенія Макарушка.
Щирими та повними пошани словами прощала Покійну від Союзу Українок у Львові, колишня членка його Головно ї Управи Ірена Шох, яка вірно накреслила постать усім відомої в Галичині сл. п. Євгенії Макарушки та її всесторонню працю для української справи.
Іван Костюк, якого вчив д-р Остап Макарушка. прощав покійну Маму друзів-пластунів Ірени, Богдана та Ярослава від „Лісових Чортів" та пластової братії. *Від родини дочка Ірена та сини Ярослав та Богдан згадували з великим зворушенням свою покійну Маму та з їхніх слів повних пошани та любови о. Є. Шевчук, закінчуючи поминки. виніс думку, що це не поминки , а родинні реколекції, з яких молодше покоління повинно винести науку, що життя їхньої Бабуні та Прабабуні можна окреслити словами: „Вона була прикладом".
*** Любомир Макарушка брав участь у Чортківській офензиві УГА. Ось як він згадував про це:
«Польські війська наступали тоді головними силами на обидва крила нашої Армії, але в центрі не натискали майже зовсім, знаючи добре, що він і без цього муситиме відступити, щоби не потрапити в кліщі… Мимо дуже докучливої погоди – цілий день падав дрібний дощ – наступ ішов дуже живо вперед. Піхота і артилерія наступали переважно в одній лінії, траплялися також випадки, що артилерія переганяла боєву лінію піхоти та прямим огнем обстрілювала окопи противника». Бойові дії розгорталися у трьох напрямках: 3-я бригада наносила центральний удар на Чортків, наступаючи з Улашковець полями між Серетом та гостинцем «Ягільниця – Чортків», 7-а бригада рухалася з Ягільниці на Біло-Чортківську, а потім – на Білобожницю, 1-а і 4-а бригади почали наступ з району Залісся і, рухаючись східним берегом Серету, націлилися на Вигнанку. Ці частини, що вели бої за Чортків, належали до корпусу полковника Мирона Тарнавського. З польської сторони їм протистояла дивізія Сікорського.
Польська залога в Чорткові та цивільне населення були заскочені зненацька навальним наступом української армії: «Якраз перед нашим наступом зібралися були поляки перед будинком Окружної Скарбової Дирекції, в котрій перед тим була Начальна Команда Галицької Армії, щоби відсвяткувати свято здобуття міста, відбуваючи модні під той час «похорони України».
Зійшлися елеґантно вистроєні дами, святочно прибрані панове, не бракувало також і делегатів від «влосцян». Та в тім розгарі маніфестації зашипіло щось у воздусі, потім над самими головами зібраних загриміли дві-три детонації. Майже рівночасно появилися на вулицях міста польські розбитки, що в страшнім переполосі утікали й сіяли паніку: «Уцєкайцє, бо україньци юж в мєсцє!». Хоч це все було наразі неправда й наших військ ще не було в Чорткові, одначе зібраних на святі огорнула така тривога, що велика їх частина навіть не вертала вже домів, тільки так, як стояла, втікала гостинцем піхотою до Бучача».
**** Ярослав Макарушка, член УВО. Студіював медицину. Був призначений керівником новоствореної референтури при КЕ ОУН. Коли керівництво ОУН на ЗУЗ перейняв Степан Бандера, Я. Макарушка залишився референтом розвідки (у Львові).
http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3652/file.pdf Був одним з 22 підсудних Варшавського процесу (18 листопада 1935 – 13 січня 1936).
