* * *
Ще плаче ніч, як чорна домовина,
І скрізь туман і сутінки тривог,
Одначе чуєм, що іде хвилина,
В якій воскресне з гробу мертвий Бог...
І зимна скеля, що лежить, як присуд —
Розпадеться під ангельським теплом
І встане Правда та закон напише
Своїм важким, невблаганим пером…
І Він обдертий, гонений і битий
Повстане знов в своїй страшній красі,
Щоб, сам воскресши, славу воскресити
З пожарищ Лавр, з руїн Монте-Касін...
Воскресне Бог Софії та Славути
І вдарить дзвін з німих, діравих веж…
Кому ж призначено рости, сіяти і бути -
Той по Голготах встане й оживе!
Теодор Курпіта,
поет, прозаїк, гуморист, сатирик, драматург, редактор, журналіст
* 12 травня 1913, село Ремезівці Золочівського повіту, Львівщина — † 31 березня 1974, Чикаґо
Микола М. Палій*
ТЕОДОР КУРПІТА: ТАКИМ ВІН БУВ
Після розв'язання нашої Тернопільської гімназії (1930 року), моя, мабуть, сприятлива доля занесла мене до „співучого", як любив говорити Курпіта, Львова, до Малої Семінарії. На такі напружені часи, як тоді, це була справді велика „дошка рятунку" для таких, як я. Нарешті ми, розсіяні польською владою на чотири вітри, мали якесь прибіжище і нагоду докінчити нашу середню освіту. Але, пускаючись у „новий світ", мені не легко було розставатися із моїм старим довкіллям, приставати до нового оточення і знайомитися з новими гімназистами. Бо у кожного з них були свої болі та гіркі переживання. Так то, знайшовшися на новому місці, мене почали непокоїти настирливі думки: приймуть мене, оті нові ізгої, до себе? Стануть вони моїми друзями ? Такі і подібні міркування мучили мене цілу весну 1931 року, докінчуючи в Семінарії VI клясу. Але щастя хотіло, що моє нове оточення було мені сприятливе і я скоро знайшовся в ньому як у себе вдома. А коли осінню того самого року я вернувся вже до VII кляси, моє перебування у Семінарії увінчалося ще іншим несподіваним успіхом: знайомством з Теодором Курпітою.
Було це, пам'ятаю, одного вересневого дня. Зачарований романтикою „Нашого Приятеля" (в якому я вже „друкувався" раніше), що містився на партері школи, я рішився зайти до канцелярії журналу і „показатися" панам - чи отцям — редакторам. Раз у кімнаті, я застав перед бюрком скромненького гостя, таки нашого семінариста, якого мені представили як Теодора Курпіта. Це був невеличкий хлопчина, з меткими очима, привітним і щирим поглядом, що так „пасували" до його розсміяного обличчя. Курпіта м'яко усміхнувся і своїм метким поглядом ніби додав від себе без вагання, „та я тебе знаю з першого поверху". Ну, коли так, то „і я тебе знаю, так, з вигляду" додав я скоро. Але, чи тільки з вигляду? Чи не пригадував я собі його з його поезій в газетах і журналах? Без сумніву, це той самий хлопчина, що сім років пізніше — вже більше задуманий і поважний - мав оспівати нам ту саму змістом, але часом уже нам трохи дальшу і пропам'ятну осінь:
Тиха осінь, осінь тиші, смуток серця...
Хтось пристанув і на серце тихо сперся...
Став мій смуток і складає в торбу спадок:
Синій вечір, чорні коси, зелень згадок...
То знову:
Прийшла вже осінь...
Світ — пустиня...
Ліс — зимним золотом цвіте...
І дзвонить вітром павутиння,
мов нерви соняшних антен.
Але наша перша зустріч на тому не скінчилася. Щобільше, ми так були здружилися, як призначені долею. Мабуть тому, що ми мали багато спільного до думання і до висказання тих думок якоюсь конкретною формою. Я тоді вже трохи друкувався в газеті „Неділя", тернопільських - „Чар-Зілля", „Сяйво", а Курпіта вже мав добре вироблену марку поета. Щобільше, він мав добрі зв'язки з львівськими журналами в яких він „вироблявся" під наглядом старих майстрів пера. Це, очевидно, додатно відбилося на його літературній мові: вона стала доброю, чистою, гладкою і вишуканою. Високі і чесні атрибути для молодої людини!
Такі то осяги, скромні ще на наші сили, нас аж ніяк не заспокоювали. І ми почали обдумувати пляни на майбутнє. Ще тої самої осені я помістив був в „Ділі" заклик в справі організації молодих літераторів. Скоро опісля почали напливати листи: Богдан І. Антонич, Я. Бохенський, Володимир Ковальчук-Калинів, його молодший брат Ів. Ковальчук, Лідія Туркевич, Ярослав Олійник, і другі. Так виросла організація літературно-мистецького об'єднання „Недея" - назву придумав Б. І. Антонич, - бо до нього прилучилися ще й деякі мистці із школи Новаківського. Т. Курпіта, що був більше ознайомлений з літературним світом Львова, взяв на себе львину частину технічної праці гуртка. Завжди меткий, усміхнений, радий і підприємчивий, він допоміг нам поставити „Недею" на ноги. Так то, від пізньої осені до ранньої весни 1932 року наші сходини відбувалися в студії Новаківського, Академічному Домі, і приватно. Але, під кінець весни того самого року наші обставини нагло змінилися: Т. Курпіта залишив Львів, а я, дещо пізніше, виїхав до Риму. Ну, от перед нами стали нові шляхи і нові рішення. Зразу нас роз'єднували кордони, а потім ще й війна, яка поглибила між нами прірву.
Щастя, одначе, хотіло, що скоро після війни ми знову себе віднайшли. Щобільше, в 1948 році Т. Курпіта займається виданням моєї першої збірки повістей з життя „Надійні дні", до якої він додає добре обдумане вступне слово, слово про те, що нас єднає. Трохи пізніше, наспіла до мене, на мою велику радість, його третя збірка лірики „Вибране", в якій він виступає вже не тільки як зрілий і вироблений поет, але й як мислитель пережитого і передуманого:
З окрайків туги, смутку і краси
створив Господь задумливо поета,
щоб плач і сміх по світі він носив
та ціль життя показував в сонетах.
А за нею прийшли ще „Карикатури з літератури". А там, ще одна перерва: люди почали опускати діпівські табори і Т. Курпіта опинився у Чикаго. З його приїздом наші зв'язки знову поновлюються, знайомляться наші дружини і наші часті бесіди багатіють новими надіями. Переживаємо ще спільні радощі -літературна співпраця в „Українському Житті", якого він був редактором - і спільні особисті трагедії (смерть наших дружин).
Лялечка, дружина
В 1960-их роках Т. Курпіта „похвалився" нам своїм новим літературним здобутком: першими розділами великої, поважної і широкозакроєної поеми, „Полк слави". Пригадую ту пропам'ятну ніч: повне наснаги читання, тверду вимову слів, ритмічне скандування слів, нестримні жести рук, насичена життям уява... Понад двадцять листів машинопису, напочаток, твір заповідався монументальним. „Полк слави, - говорив Т. Курпіта,- мусить стати епітемою мого життя, мого чину, поки житиме українське слово"... Із того читання пригадую: добірні, вишліфовані слова; гладкий і милозвучний ритм: чудова музика зворотів; чарівна гармонія звуків; м'яка. небесна романтика переплетена поставою одчайдущмих героїв... І яка небесна гармонія строф! А в усьому ході дій і герців і мужніх геройських зударів заповідався нерівний, але певний речник героя слави.
На превеликий жаль, наш поет не докінчив своєї поеми– епопеї. У розгарі його плодовитого життя ми запримітили його постійний фізичний занепад. Майже трагічна смерть його дружини, його фізичне заломлення і душевне пригноблення привели його до повільного занепаду: Т. Курпіта почав догаряти. Але він ще мав велику охоту і запал прочитати вже набрані мої „Етсетера" і „Сентиментальну Україну" і поділитися зо мною своїми враженнями. Він любив людину і любив дорожитися її успіхами. Він „не доїдав" і „не досипляв", щоб тільки допомогти тим, хто просив його допомоги, хто цінив його пораду і хто бажав собі його товариства.
Треба признати, що в періоді ,,чикагського перебування", Т. Курпіта став багато „інакшим": це вже не був цей початківець, що колись напинав свої крила, а вироблений, вишліфований і викінчений майстер твердого, гарного, милозвучного слова. Його поезія, що колись ще грайливо тремтіла полетом метелика, тепер стала повнотілою, суцільною, рівною і стійкою. А його меланхолійна лірика, завжди тепла і м'яка, стала ніби ще ніжнішою й чутливішою. Власне, ця надзвичайно м'яка ніжність так і ціхує його найбільший (і останній) твір, „Блакитні троянди", в якому - в останній вже раз - його лірична музика сягає небесних висот:
Сиджу часами край вікна... Тремтить
в вікні зоря - заплакана самітня —
і чую серцем, що це плачеш ти,
що темно все в твоїх у мене вікнах...
І, ніби на доказ, ще один приклад його ліричної краси:
Над містом місяць догаряс
І північ вибила давно...
Вся біла випита до краю.
Лиш темне ще стоїть вино...
Так, Т. Курпіта це не тільки вишліфований поет. Т. Курпіта це поет, справжній поет, рідкої небесної лірики. Яка шкода, що він відійшов від нас так скоро, так молодо.
"Свобода", 11 вересня 1981
Опубліковано 10 квітня 1944 р. у Великоднім числі газети "До Перемоги", тижневика Військової управи Галичини для добровольців Стрілецької Дивізії "Галичина"
ТУГА ЗА НІМБОМ
Це певно втягнуть в книги літописці,
Як вбили Княжну відьми й опирі...
І вічно будуть дітям при колисці
Співать про час той журні матері...
І гнів, як вуж серця внучат обвиє,
Туга за німбом впаде, як петля...
Коли ж ти станеш, несторівський Киє,
Чайки Дніпром по славу направлять!
Та хай ще грім і чорні гекатомби,
Хай знову муки і гаряча кров...
Рве серце біль, мов стотоннові бомби,
Чому лиш сняться Кий, Богдан, Дніпро...?
Чому... Як вперто дзвони так голосять,
Що княжна й слуги знову ожили...
— Ми вище мрії зір щодня підносим,
І тужим-пальцем дотикнутись близи...
МАРІЇН СИН
Квітне квіттям квітень і барвінок в'ється,
Нивка ще облогом, плуг заржавів весь.
Чи син впав у полі, чи ще досі б'ється
— Кільчиться в мішочку жито і овес...
Стрепенулась мати, мати Богомати
Та зійшла з ікони, сіла при столі...
— Не журись, сестрице, будемо орати
І засієм збіжжя на твоїй землі.
Втерла мати сльози... Вершники, чи хуга?
Глянула тужливо за квітчастий тин —
— На подвір'ї коні запряга до плуга,
У кривавій свиті: син —
— Маріїн Син.
ПОСТ-СКРИПТ
Та кромі цього розкажіть
Усім від Рейну аж до Ворскли,
Що ще лежать ті всі ножі,
Що їх святив Значко Яворський.
І смерть невинну ще помстить
Плем'я розп'ятої Князівни!
Кладем на шляху до мети
Не всепрощення, але гнів ми!
"Львівські вісті", 26.04.1942
"СОВЄТИ ЗНОВУ ЙДУТЬ..."
З книжки Теодора Курпіти "Блакитна троянда", опубліковано: Чикаґо, 1966
КРОВ
З над яру, де топіль ліричність барвінкова,
Він виїхав, як день, з палаючим лицем...
І блискав по росі кінь місяцями кован
Та грало на вустах несказане слівце...
І тихо підійшла без шелесту і слова
Й уста знайшли вуста під радісним кущем...
І канула у даль зірниця вечіркова,
Неначе на воді розтерзане перце…
Так тіло ватажка занадто дороге є,
Живе, мертве — одно, сто тисяч будь-кому,
Щоб зникнула лишень рука страшна й провинна!
Оглянулась... пішла... тужливо, як лілея,
І знова, як дадуть у грудь сім куль йому,
То знов його знайде у крові свого сина...
"Львівські вісті", 21.06.1942
З книжки поезій Теодора Курпіти "Not A Pass", опубліковано: Мюнхен (чужина), 1946
У ЗЕЛЕНІ СВЯТА
Ще вчора повне серце і зір, як гостре лезо,
Й блавату журні сльози на блюзах гордих чот...
А нині хрест без слова й розплакана береза
І десь там тристріл горбу говорить хто й за що...
Над полем гнуться пори і жайвір, наче точка,
Щороку топить крильми під небом гнівний сніг,
А там — у неньки скрині — весільна жде сорочка,
І люба жде з походу щоночі при вікні...
Хоч з димом йдуть пожарів аркади гордовиті
І гине в бурі воєн, хто гнівавсь і тужив,
Та здибле ще мандрівник у попелі гроби ті
Та втягне у аннали, що хтось колись тут жив...
В це свято не шукаймо розради ми нізвідки,
Квилінь вітрам не треба, ні сліз німій траві!
Коли в нас є могили — життя нестерті свідки, —
З Христом хрестом здвигнемось, щоб в славі жить вовік.
"Львівські вісті", 04.06.1944
__________________
* Микола-Мирослав Палій (* 7 грудня 1911, Богданівка, Галичина — † 23 липня 1994, Білойт, Вісконсин) — перекладач, романіст-іспаніст, довголітній дійсний член НТШ.
