«...ХАЙ ЗІГРІЄТЬСЯ, ХТО НЕ ДОЖИВ»
Замість квітів на свіжу могипу Ігоря Римарука, товариша і поета...
Спогади однокурсника
Берег — високий, як ніч перемоги.
В походах
Тиша по вінця стоїть
у віках і народах.
Ти ж — повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив.
Це — перша строфа першого вірша з найпершої книжки світлої пам’яти Ігоря Римарука. Розкрив її майже механічно, бо не знав, як відреаґувати на ТАКЕ його раптове повернення, що зірвало тишу душі вибухом німого крику: ЯК?
ЧОМУ?
НАВІЩО?
Він
повернувся до мене короткою ESMескою, надісланою головним редактором «Березоля»: «Помер Ігор Римарук. Може, напишеш короткий спомин?».
Трави
розсунь! — хай зігріється, хто не дожив...
А це — другий рядок другої
строфи першого вірша все тієї ж першої книжки. Утім, розсуваючи зарості часу (бо ж не спілкувалися рівно десять літ), не можу говорити про нього як про літератора — про нього краще скажуть инші. Та й, якщо чесно, я просто не знав багаторічного редактора «Сучасности», лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка поета Ігоря Римарука. Ті перші збірочки віршів («Висока вода», «Упродовж снігопаду»), народжені ще за совєтської доби й даровані мені автором як колишньому одногрупникові й «однокімнатнику» студентського гуртожитку, здебільшого розбиралися поверхово, бо, при СВОЇЙ небайдужості до поезії, записав до однієї кімнати? Чи ми самі домовилися дорогою оселитися разом? Так чи инакше, а протягом усього першого курсу жили в одній, 116-й, кімнаті четвертого гуртожитку по Ломоносовській.
Привертала увагу
не лише зачіска Ігоря, а й якась його беззахисність. Пам’ятаю, що часто переживав за нього. Це відчуття можна порівняти з враженням, яке справляє кришталевий келих серед гранчастих стаканів та металевих солдатських кварт. Звичайно, це суб’єктивне враження, але чомусь воно запало в душу ще від тої першої зустрічи і потім оживало неодноразово. Часто виникало бажання захистити його. Були для цього й об’єктивні причини: все-таки хлопчині з далекого подільського села виповнилось усього шістнадцять, а крім мене, 23-річного, зі стажем роботи в міліції, в кімнаті жили ще два «старикани», які теж стали студентами після армії. Очевидно, йому не дуже затишно було з нами, адже инколи захистити його від нього самого хотілося не лише мені. Втім, на Ігоря, здається, при всій його байдужості (аби не сказати — зневазі) до побуту, ніхто з нас не підвищував голосу. Але не спонукати вчорашнього школяра до застилання ліжка вчорашні «дембелі» не могли. Захищати ж Римарука від зовнішніх нападок доводилося найчастіше тоді, коли в нас ночували брати-близнюки Шарови — Володимир і Василь (теж уже, на жаль, покійні). Їм не надали гуртожитку, й вони часто підночовували в нас. Ні, до бійок ніколи не доходило, проте брати, які народилися й виросли в Білій Церкві, були старшими на два роки й уже друкували свої вірші в міськрайонній газеті, при кожній нагоді старалися показати свою вищість над сільським хлопцем із Хмельниччини. А оскільки я, теж подільський селюк, на них міг трохи впливати, бо був першим слухачем їхніх нових віршів, то охолоджував трохи білоцерківський шал у «виховній роботі» щодо Ігоря. Старші ж хлопці, здається, просто трохи нервували від того, що не до них, а до цього шістнадцятилітнього «окулярника» приходить вечорами золотоволоса однокурсниця...
Хтось уже написав
десь, що Ігор Римарук був «таким собі не- лідером», бо йому, мовляв, бракувало «адміністраторського хисту». Але що то є — справжнє лідерство, як не те, щоб бути попереду? Римарук, здається, випереджав усіх і у всьому. Тільки він один із кільканадцяти золотих медалістів, які були на курсі, був зарахований на факультет після першого ж іспиту, бо склав його на «відмінно». Тільки він з понад ста щасливих першокурсників (які вважали,що вже вхопили «Бога за бороду») після «холодного душу», що його нам улаштували на другий день занять у вигляді диктанту з української мови, почувався спокійно: серед більшости «двійок» та «одиниць» і десятка півтора «трійок» лише одна робота була оцінена вибагливою викладачкою на «4» — це диктант Ігоря Римарука. Так, наші комсорги, старости груп, курсу були пробивними хлопцями: під час сесій уперто перездавали іспити на «п’ятірку» чи — в гіршому разі — на «четвірку», аби здобути право на підвищену стипендію. Ігор Римарук часто не складав екзаменів зовсім — свої «п’ятірки» діставав «автоматом» за сумою тих оцінок, які заробив протягом семестру. Лише на п'ятому курсі він отримав одну-єдину «четвірку» у «принципового» викладача, який образився, що «цей вундеркінд» не приходив на його лекції. Ігоря вмовляли перескласти іспит, та він принципово відмовився вдруге приходити до того викладача. А не приходив на нудні лекції про кеглі, шрифти і газетну верстку з простої причини — він уже з четвертого курсу працював у редакції газети «Вісті з України» як штатний працівник і був єдиним студентом, хто дістав дозвіл на вільне відвідування університету.
І це — не лідер?
Ігор випереджав
не тільки нас — випереджав, мабуть, і себе, і час, у якому ми жили. До п’ятого курсу в нашій компанії ніби змінилися ролі, зсунулися вікові параметри, і вже не ми, «дембелі», були старшими... Втім, хоча недавній хлопчина, поряд з иншими в студентських капусниках, не гребував ні грубою склянкою, ні квартою, моє враження про келих із тонкого скла не зникало. Та про якийсь захист ніхто вже й думати не смів.
Він навіть одружився
одним із найперших на третьому році навчання, хоча й був наймолодшим на курсі. Думаю, це тому, що ні в чому не визнавав фальші, неправди, обману. Не хотів, очевидно, і не міг уподібнюватися єсенінському персонажеві, який «прыщавой курсистке говорит о мирах, половой истекая истомою». (Може, тому й не зміг прожити життя з однією дружиною, що не хотів нікого обманювати?)
Лише в одному, як не
парадоксально, відставав Ігор від инших однокурсників. Брати Шарови давно читали свої твори на всіх студентських тусовках, друкували в альманасі «Вітрила»; Тарас Унгурян, з якого несправедливо підсміювалися, нібито він ночами вишукує рими у смітті на кухні гуртожитку, також відразу заявив про себе як поет у факультетській стіннівці; хвилював душі проникливими віршами й авторськими піснями під гітару Георгій Мельничук. Про Римарука ж як про поета довго ніхто не чув і не говорив. Разом із тим майже всі бачили — чи то радше відчували — його обдарованість і непересічність. Тож, коли траплялося сидіти поряд у студентській авдиторії з ним самим чи з кимось із Шарових (або й усім разом) і я бачив, як хлопці під час лекції щось римують, ведучи між собою на одному й тому аркуші своєрідний жартівливий діалог (Шарови часто показували особливо дотепні й смішні рядки Римарука) — це мене ніскільки не дивувало. Подивування швидше викликала Ігорова пристрасть під час лекцій малювати кульковою ручкою на папірці, а то й у конспекті якихось однакових, як мені тоді здавалось, «арабів» — виразні профілі чоловічих облич із борідкою й довгим волоссям. Може, то він вимальовував з уяви образ Христа? (Хоча чи міг, вихований у сім'ї сільської вчительки й колгоспного парторга, тоді про Нього знати?) А може, підсвідомо плекав свій власний майбутній профіль, який тоді, звичайно, важко було уявити саме таким, бачачи перед собою юнака з ледь помітним білим пушком на місці вусів...
Про те, що Ігор пише
«дуже серйозні вірші», я почув від когось із Шарових десь аж на четвертому курсі. (Вони тепер більше спілкувалися з Ігорем, який жив із дружиною Олею — нашою однокурсницею — на квартирі). А незабаром і сам почув у кінці університетського коридора, де була неофіційна «курилка», як Ігор у вузькому колі глухим голосом, але виразно, з притиском прочитав щось, здається, про студену кров і холодні зблиски шаблі при багатті.
Після закінчення
університету ми бачилися майже щороку — коли я зупинявся на день-два в Києві в когось із однокурсників, проїжджаючи під час відпустки на рідну Вінниччину або повертаючись звідти. Так тривало кілька років поспіль, а потім зустрічі порідшали. Пам’ятаю, як прагнув «примирити» тих однокурсників-киян, із якими мої стосунки були міцнішими (там були й наші співмешканці 116-ї кімнати), та Ігоря Римарука. Вони чомусь вважали, що він загордився, забув друзів. Щоб розвіяти їхні домисли, привів одного разу Ігоря від Золотих Воріт, де він працював у видавництві «Дніпро», аж до кафе в тісній вуличці, неподалік магазину «Поезія», де, за домовленістю, нас мали чекати ті однокурсники. Їх там, на мій превеликий жаль, не виявилося.
Мабуть, гранчакам, хай там як
багато їх на столі, стає також незатишно, коли між ними з’являється бодай один келих із тонкого прозорого скла...
Знову ж таки — тільки тепер
згадалося, що Ігор Римарук найпершим з однокурсників навідав мене в Харкові наприкінці 1979 року, їдучи чи то до Чугуєва, чи до Старогой Салтова, до якоїсь родички своєї дружини. Про своє бажання зустрітися він напередодні повідомив із Києва. Тож привів я його від ранкового поїзда в не дуже затишний гуртожиток видавництва «Соціалістична Харківщина» на Чернишевського, 34, де я мешкав із дружиною в різних, ще «довесільних» кімнатах, бо не минуло й двох місяців, як ми одружилися. Мені було трохи незручно, що приймаю незвичайного гостя в дружининій кімнаті, а столичний гість надзвичайно радів смаженій картоплі, яка вже парувала на накритім по-простому, майже по-студентському, столі. Ігор тоді згадував смажену картоплю зі сковорідки у 116-й кімнаті студентського гуртожитку, а дружина, яка перед тим трохи хвилювалася, пізніше зізналася, що вперше бачила таку інтеліґентну й таку скромну людину. Іще дивувалася, що «такі» люди можуть бути такими простими у спілкуванні. Звідки їй, звичайній друкарці, було знати, що з «такими» людьми дуже нелегко тим, хто постійно поряд...
Ігор через кілька років, уже в
Києві, віддячив сповна за ту смажену картоплю, все припрошуючи трохи знічену такою увагою дружину до чогось смачненького, що він узяв спеціяльно для неї. Ми тоді в компанії деяких його приятелів (пам'ятаються лише Григорія Мацерука із Чернівців, життя якого, на жаль, обірвалося дуже рано, та киянина Івана Лепшу) сиділи в кафе на Володимирській вулиці, неподалік Софійського майдану.
Востаннє бачилися з ним 1990 року
в Києві на всеукраїнському мітингу Народного Руху біля Республіканського стадіону. Він там був із якоюсь жінкою, очевидно, новою дружиною. Ми ще з одним однокурсником зустріли їх випадково і спілкувалися з Ігорем не більше десяти хвилин. Відтоді наші дороги не перехрещувалися зовсім.
А пізньої осени 1998 року
Ігор Римарук несподівано «повернувся» до мене незвичайним способом: наснився аж тричі протягом одного місяця. Снився того року й раніше. І сни були незвичні, трохи тривожні, які спонукають до молитви. В одному із цих сновидінь бачилася переповнена авдиторія, де ось-ось мала розпочатися чи то лекція, чи проповідь (про проповідь тут не випадково, бо на той час я вчився в біблійному коледжі), чітко прозвучало запитання: «А де Римарук?» Хтось на те відповів, що пішов, мовляв, до їдальні, бо голодний. Після того без вагань вирішив написати Римарукові листа.
Ніяк не сподівався, що він відповість.
Тож був невимовно радий, коли приблизно через місяць витяг із поштової скриньки конверта, підписаного добре знайомим, чітким і навдивовижу рівним почерком. Сам лист був надрукований на друкарській машинці й підправлений в одному місці все тим же рівним почерком.
Ось він, цей лист.
2. 11.98
Київ
Дорогий Михайле!
Дякую за листа: він мене зворушив і змусив замислитися... Передовсім — над власним життям і подіями останнього часу. А події ці не вельми приємні. Упродовж останнього року перебув дві складні операції (дуже кепсько, подвійно зламана нога). Лише два тижні тому почав з’являтися на люди — ще, звісно, з костуром, від якого, мабуть, позбавлюся нескоро. Отож, перебуваючи на лікарняному, а потім — домашньому ув’язненнях, мав доволі часу, аби оглянутися назад і роззирнутися по боках... / багато в чому моє світовідчуття суголосне твоєму.
Маю надію, що все це — не Його покара, а випробування від Нього.
Радий, що давні мої рядки, які ти згадуєш у листі, прочитані саме ТАК (хоча тепер із певністю твердити, що в них вкладався СВІДОМО саме такий сенс, не можу... а що підсвідомо — то це напевно). Після тих двох збірок виходила в мене ще третя — «Нічні голоси» — давненько, щоправда, 1991-го, але збереглось у мене кілька примірників, тож один із них надсилаю. А до кінця року, дасть Бог, з’явиться четверта: «Діва Обида» — там і нові вірші (а пишеться їх щорік менше...), і дещо з давніх. Аби ти мав уявлення про так звані «нові» з пам’яті наводжу один із них.
Останній біженець із різдвяних леґенд,
я переселений в Об'явлення Івана...
Розповилася порожнеча безнастанна,
розмився слід і розповсюдилась омана,
розбився світ, як череп’яний глек, ущент.
Уже наповнюються сім Господніх чаш —
Мені роковано надпити кожну чашу...
Зваливши згарище на спину черепашу,
виходить темна звірина на темну пашу —
страшуся присуду: ти з нею, ти не наш.
Та як не вірити караючим огням,
коли близнята виколисує блудниця?!.
Благословенна непоступлива десниця
Того, Хто прийде. Але все ж ночами сниться
Той, Хто прийшов уже.
Хто не з мечем — з ягням.
Твій І. Римарук
© Михайло Мельник,
«Березіль», № 11-12 за 2008 р.
Ось цей Римаруків вірш, цитований на початку, - перший вірш його найпершої книжки "Висока вода":
СЛІДИ НЕМИНУЩІ
Берег — високий, як ніч перемоги. В походах
купелі річки цієї чекав ти як жнив.
Тиша по вінця стоїть
у віках і народах.
Ти ж — повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив.
Чуєш тепло? — це Вітчизни пробуджений подих.
Трави розсунь! — хай зігріється, хто не дожив.
Води розсунь! Не руками — губами: на водах
відблиски ранніх ракет і свячених ножів.
Ліс нахилився до ватри... Зникає... Та ось він —
ніби травневий,— а вже повернуло на осінь,
в сосни густі повернуло... Між них і твоя.
Відблиски юності сині на гіллі сосновім.
Те, що здавалося пам’яттю, тишею, словом,—
лиш течія. Лиш любові й віків течія.
