Василь Софронів-Левицький,
письменник, перекладач, режисер-сценарист, журналіст, сатирик-богеміст, редактор. Син Софрона і Євгенії (з дому Шухевич) Левицьких.
* 14 грудня 1899, с. Стриганці, Стрийського повіту — † 1 листопада 1975, Торонто
Василь Софронів-Левицький (1899–1975) належав до когорти патріотичних галицьких літераторів із перших поколінь ХХ ст., які „свій літературний хист втопили в журналістичному чорнилі“. Відрізнявся він від інших, які поділили з ним цю сумнозвісну долю, лише рівнем таланту й нереалізованих надій, які у половині 1930-х, коли з’явилася найкраща його збірка оповідань „Липнева отрута“ https://diasporiana.org.ua/…/4035-safroniv-levitskiy-v-lip…/, на нього покладали провідні львівські літературні критики, включно із вимогливим Михайлом Рудницьким.
До „Липневої отрути“ Левицький видав три інші (правда, невеличкі) книжки новел та нарисів, і став помітним на галицькому літературному пантеоні автором, мовляв, „сюжетних, в найкращому того слова розумінні оповідань“. Проте більшість часу й енергії він уже тоді присвячував роботі в „журналістичному ярмі“ – від звітів про політичні процеси на Волині для „Нового часу“, через відділ „З господарсько-кооперативного життя“ в „Ділі“ до праці редактора „Господарсько-кооперативного часопису“ та „Літопису Червоної Калини“, – роботи, яка неодмінно приглушувала прояви „незаангажованого“ творчого натхнення. Бо ж, урештірешт, в міжвоєнному галицькому суспільстві, що своє глибоке розчарування від програних визвольних змагань 1918–19 рр. трансформувало на консервативний та ізоляціоністський опір зовнішнім впливам, а зокрема тим, які проникали б у її простір за посередництвом відкритої на Захід, проте „ворожої“ польської культури, тільки нечисленні поети й письменники, – як принциповий Богдан Ігор Антонич чи замозакоханий (та, тим не менш, вельми талановитий) Юрій Косач, – мали силу опертися всюдисущій пресії нео-народницької моделі літератора, який, у першу чергу, має служити народові.
Мабуть, із незаспокоєної потреби глибших естетичних переживань, від ранніх 1930-х Левицький перекладає з французької: Оноре де Бальзака, Проспера Меріме, Ґі де Мопассана, себто авторів, які (а зокрема останні два) мали визначальний вплив на стиль та композицію його власної прози. Однак, його прагнення творити літературу виявляється надто слабким. Наприкінці 1930-х ще з’являється горстка оповідань; під німецькою окупацією він ще пише кілька одноактівок для створеного Зеноном Тарнавським театру малих форм „Веселий Львів“, в якому працює літературним керівником; ще в 1971 році, вже в Торонто, де він працює редактором газети „Новий шлях“, виходить перевидання його „Липневої отрути“ з додатком жмутка новел, написаних в еміграції; ще пише пару сценічних творів для дітей... Але, в підсумку, як про це написав Юрій Кленовий (син Василя Стефаника): „Подаючи великі надії, Левицький розмінявся на дрібні, – він наперед пішов на переклади французьких класиків, потім на легші літературні жанри, зокрема на одноактівки, потім на твори для дітей і молоді, а врешті з головою втопився в журналістиці...“ Залишилося кількадесят новел та оповідань: свідчення химерності нереалізованого таланту.
Марко Робер Стех
Торонто
Василь Софронів-Левицький
НЕ ТА...
Були холодні мрячні дні пізнього грудня. Прага спеленалася густими, брудносірими туманами і обвилася стяжками чорного диму, як повивачами. Мов привид, виринав із мряк градчанський замок, а над ним костьол св. Віта висилав свої мережкові стріли в сіру порожнечу неба. На Карловому мості все однаково ясно блищало велике, золочене Розп’яття, і довгим рядом ішли кам’яні святці у чорну глибінь Старого Міста.
У малій кімнатці першого поверху приплюскло над столом нафтове світло і стомлено вгиналося під вагою густої ночі, що втискалася крізь вікна. В півсумерках сперлися об стіни три широкоплечі брунатні шафи і посміхалися до себе в’ялим блиском гладких животів. Три ліжка, дзеркало й умивальня щільно заповняли решту простору під стінами. Двері і дві чорні плями вікон визирали з-поміж тої обстанови, як три вузькі доріжки до надвірного світу. Двері вели через брудну хазяйчину кухню темними сходами у світ вуличного будня, а дві дороги вікон – до кусника неба, що вдень синьою латкою накривало подвір’я, неначе глибоку штольню.
Два студенти сиділи при столі, застеленім жовтим, пакувальним папером. На столі жужмом лежало кілька розхристаних книжок, приладдя до рисування і скирта зшитків та позаписуваних паперів. Студент архітектури Павло відкинувся на поруччя крісла і, диригуючи великим цирклем, співав півголосом якусь невиразну арію без слів.
– Це арія з „Кармен“, знаєш, Радо? Чудова річ! – Павло співав щораз голос ніше, переходив при високих тонах в нечисту фістулу, а рухами рук наслідував супровід музики. Арія з „Кармен“ розпливалася і не давала ніякого образу.
Студент філософії Радослав повільно зняв очі на свого співжильця і притьмом знову вліпив їх у книжку, легенько порушуючи устами, як при молитві. Руками підпер голову, а двома палюхами скрито затулив вуха. Але разючі, то пискливі, то басові витівки Павлового голосу далі добивалися до його слуху і нервували, як оси над головою. Рухом руки перервав архітектові спів і відклав свою книжку набік.
– Час вечеряти, Павле!
На лутці вікна стояли від ранку два білі порцелянові горнятка з молоком. З-під жовтавих кожушків, покритих порошинками чорної сажі, вони винувато гляділи на Радослава і, сколихнені його рукою, ніяково заморгали зеленаво-білим оком.
Студент архітектури Павло був високий ставний юнак, з міцно закресленими рисами від ніздрів до кутиків рота, з дуже тонкими устами і веселими, життєрадісними очима. Зате сухорляве Радославове обличчя належало до того роду облич, які кожному з пер шого погляду нагадують щось знайоме, але затерте в пам’яті, як сон. Воно було втомлене і приблідле.
Пoвoлі вливали в себе кoвтки хoлoднoгo мoлока, закусуючи хлібoм. Пo кімнаті скакав на одній нозі холод, а сумерк звисав зі стелі та обтулював стіни, як обшарпані декорації сцену провінціонального театру. Бі лим примарним кружком застиг у повітрі шапчук електричної лямпи з чорним видовбаним оком замість жарівки.
– Натяк на молоко, – сказав з притиском Радослав і підніс угору руку з горнятком. – Взагалі, у нас самі натяки, – додав тихіше.
Павло підніс на нього здивовані очі і декляративно йому заперечив:
– Кажи, що хочеш, – але все-таки, не живемо неповним життям! А знаєш чому? – Бо нестача чо гось заповнює собою таке саме, а може й більше місце у житті, як сама бажана річ!
Радослава часто огортали настрої, які він нази вав своєю „емігрантською хандрою“. Тоді він цілими годинами волочився по вулицях Праги і шукав чогось „радісно-гарного“. На думку про це радісно-гарне йому ставало ще сумніше. Він блукав по вузьких провулках Старого Міста, заходив до старовинних костьолів і ховався в їхніх присмерках. Або на ясних, світлом і багатством залитих вулицях допитливим поглядом задивлявся в очі молодих жінок.
– Слухай, Павле! – Радослав оживився. Він уже всоте ставив Павлові питання, на яке цей звичайно мовчав і добродушно посміхався.
– Чому, Павле, я ніяк не можу зустріти таку дівчину, яка б... мені відповідала?
– Слухай, Радо! – перервав йому Павло. – Чи ти вже раз перестанеш ставити мені ці дурні питання?
Спрятуючи окрушини хліба зі стола, Павло бур чав далі:
– Що я можу тобі порадити? Я ні філософ, ні поет. Я тільки звичайний студент архітектури, тим подібний до мистця-різьбяра, що визнаю жінок тільки голих. Одне можу порадити тобі: візьми собі проститутку!
– Ідіот! – муркнув під носом Радослав, а потім сказав уголос: – Чи ти не розумієш, що тут ідеться не про фізику, а про метафізику кохання?
Оба засміялися, і Радослав знову похилився над книжкою. Час-до-часу випростовувався, і його очі напружено вдивлялись кудись у глибину мізку, а уста, заучуючи якісь тексти, беззвучно шептали. Павло викінчував свої рисунки. Хвилини проходили, і довгий час було тихо на студентській квартирі, де відбувалася свята містерія науки.
Була восьма година, коли увійшов третій мешканець квартири, водій таксі, висока постать з худим, запалим обличчям. Жовтавого відтінку шкіра була пружно напнута на його вистаючих вилицях і гладко обтягала ніс та бороду, зате на тонкій шиї вона складалася у рядочки дрібних морщин. Довгі руки і ноги втомлено сновигали по кімнаті. Скинув зая лозену нагортку і сів за стіл писати листа. Не питаючи, взяв Радославове перо, відсунув трохи набік книжку і рішучим почерком написав по-чеському: „Моя жено!“
Було щось з віри неофіта в русі його руки, коли писав ті слова і з розмахом давав кличний знак. Цей лист повинен був передати багато магічної сили тій особі, до якої звертався. Хвилину дивився на написане, немов перечитував кілька разів ті два слова, потім кутики його уст широко розійшлися і піднеслися вгору, а між ними заблищали два ряди жовтавих зубів.
Це був його усміх. Нічого більше не змінялося в його обличчі, тільки він сам трохи нахилився вперед і, здавалося, втягав цей усміх у себе, всередину. Голосного сміху в нього не було ніколи, був тільки той один довгий, втягнутий в себе усміх маски. Усміхався завжди однаково, нерозгадано, чи коли вдивлявся в червоні цятки крови, які викашлював на хустину, чи коли писав ці довгі листи з рішучим, самовпевненим заголов ком: „Моя жено!“ Писав їх майже щодня, а одержував лиш вряди-годи кілька слів.
– Платите сьогодні за квартиру? – запитав його Павло.
– А хай їй чорт! Дайте мені спокій! – сказав зі злобою, потім безрадно поглянув на Павла і додав тихше:
– Чим заплачу?
Перебіг очима по заголовку листа і нахилився над столом низько. Потім його перо завзято, скоро за бігало по папері. На другий день вранці зібрав свої речі в клунок і вийшов з квартири.
* * * У студентській бібліотечній читальні, де було повно похилених голов, шелесту часописних листків і притишених розмов, Радослав кожного дня переглядав пресу. У куті читальні, у глибокому фотелі, сиділа молода студентка. Приходила перед Радославом, брала часопис, якого не читала, і сиділа так довго, поки він не вийшов. Радослав не завважував її погляду, яким проводжала його, коли повільно і знуджено залишав читальню. У кожної людини є своя самота і своя туга за людиною. Але, мабуть, такий вже закон самоти, що кожний ховає її у найскритіший куток своєї істоти і треба вміти відчути її крик – рятуйте! Коли траплялося Радославові говорити з нею, вони обоє не виходили поза межі звичайних студентських жартів і діялогів, якими звичайно розважають жінок.
Аж прийшов якось Маланчин вечір у Студентському домі. Забава доходила до кінця. Яскріли світла великої залі, трусився в повітрі гострий ритм модерних танців, колисався „аркан“ і прибивав та ляскав безконечно підківками. А потім ще бадьоро й голосно в куті залі за столами упав „комар з високости“. Було весело декому.
До Радослава підійшла та сама студентка.
– Прошу вас, чи можете підвести мене додому?
Радослав склонився і неохоче пішов за нею до одягальні.
Двері ще раз війнули за ними теплим подихом музики й світла і зачинилися. Чорна вулиця всмоктала їх у себе. Студентка несміливо оперлася на Радославове рам’я. Вона вся тремтіла. Це почалося з нею ще у залі, коли постановила підійти до нього. Ледве втримувалася, щоб не сікти зубами.
Почали уривану розмову, у якій їх думки стикалися тільки своїми поверхнями. Він говорив байдуже, вона плутала слова. Кожна тема кінчилася по кількох фразах. Від того щораз більша ворожість почала бунтуватися в душі Радослава. Похилив голову і йшов далі мовчки.
Вулиця вела під гору, а з боку чорною стіною налягав на неї високий Петршин. Усміхнувся до наглого спомину. Гори, гори! Синяво-білими валами бігли один біля одного. Серед снігових безвістей Карпат їх два утікачі „на зелену границю“ і провідник.
Нараз дівчина ціла притулилася до нього і запитала:
– Чи ви любите кого, Радо?
Він пристанув.
– Ні. Нікого.
– А не хочеться вам любити когось? – прошепотіла силуваним, майже нечутним голосом.
Радослав стрепенувся. Вона так просто і щиро сказала те, про що він так часто думав! Але вона не була та! Чого ця дівчина нав’язується йому? Захотілося сказати їй щось образливе, жорстоке. Яке право вона має питати про його найскритіші думки і почування? І він засміявся грубо:
– Якщо ви маєте охоту... С
тояли напроти себе в полутемній пустій вулиці і гляділи одне на одного як вороги. По кам’яному бруку перекликалися здалеку кроки кількох прохожих. Студентка без слова, не подавши Радові руки, відійшла скоро, скоро.
Радослав довго стояв на тому самому місці під високим Петршином. Аж якісь каблуки процокали мимо нього, і він прокинувся. Добре знана хандра знову приссалася до його серця. Пішов крок за кроком униз. Перед очима мигнуло знайоме обличчя шофера із застиглим усміхом зубів. Порошив сніг.
Пішов на Старе Місто, у його вузькі, темні вулички. Був, як стара дерев’яна дзвіниця, в якій великим дзвоном розбивалася пустка. Від неї всі суглоби душі боляче скрипіли.
* * *
Перед ясно освітленою кав’ярнею, на безлюдній Вацлавській площі, стояла висока, в чорну довгу керею загорнена панночка. Випадково не було поблизу таксі, і її приятель пішов шукати за ним на стоянці в сусідній вулиці. Стояла сама і з нудьги плескала підошвою свого лякового черевичка по тонкій верстві півталого снігу. Молодий мужчина у сірому пальто і в сірому капелюсі надійшов хідником, завагався хвилину, а потім рвучко підійшов до панночки і сказав тихим голосом розпуки:
– Поцілуй мене, дівчино! Тільки поцілуй!
Панночка зжахнулася. Глянула на незнайомого переляканим поглядом, немовби побачила свою смерть. Тоді сталося щось з молодим мужчиною у сірому пальто і сірому капелюсі. Він зіщулився, забелькотів якісь незрозумілі їй слова, його рука піднялася вгору, потім розмахнулася і... поволі, безсило опустилася вниз. Дівчина крикнула несамовитим вереском. Молодий мужчина у сірому пальто і в сірому капелюсі, одним скоком зник за рогом кав’ярні.
Саме в туж мить, з другого боку заїхало перед кав’ярню таксі. Панночка підбігла до елегантного пана, що вийшов з авта, і заголосила, захлистуючись потоком власного крику:
– Напав на мене! Ловіть його! Побіг сюди за ріг! Ловіть його!
На кінці поперечної вулички розігралася сцена кримінального роману з банальним геппі-ендом. Таксі наздігнало молодого мужчину в сірому пальто і сірому капелюсі, водій таксі впізнав у ньому студента, з яким мешкав донедавна на одній квартирі і поручився за нього, що він порядна молода людина. Це могло бути хіба тільки через якесь непорозуміння. До речі, ласкава панночка не повинна була стояти сама одна у нічну пору під кав’ярнею.
* * *
Тихо скрипнули двері студентської квартири. Радослав засвітив світло, кинув своє сіре пальто і сірого капелюха на поручні крісла і стомлено оглянувся по кімнаті. Шафи дрімали під стінами і навіть не блищали, як звичайно. На одному ліжку безвладно розіллялося під накривалом огрядне тіло Павла, а віддуті уста прошептали крізь сон якесь незрозуміле слово. На другому ліжку лежав горілиць новий квартирант, пош товий листоноша. З-під перини неясно зарисовувався його живіт, крізь відкриті уста виривалися храпливі звуки, непомильний знак блаженного сну. Радослав поглянув на розклад завтрашніх лекцій, що лежали на столі, скинув одяг і ліг з думкою, що за чотири години треба встати і йти слухати університетських викладів.
