Зенон Тарнавський,
письменник, журналіст і театральний діяч, перекладач
* 9 вересня 1912, Самбір — † 8 серпня 1962, Детройт
Говорить Львів
Спогад про Львівський радіокомітет
[...] Ранком ми довідалися, що вибухла війна з Німеччиною. Скінчився одни період історії, почався инший. ...Почався 30 червня 1941 року. Було соняшно й радісно. Ми вийшли з підвалів. Львів віджив. По вулицях ходили німецькі вояки з пробоєвих відділів гірських стрільців. Багато говорилося, що до Львова першими ввійшли українські відділи, але мало хто їх бачив. А втім увага Львова й так скерована була на вулицю Лонцького, Бриґідки і Замарстинів. Там большевики перед відступом помордували тисячі в'язнів. Тюрми відкриті. Переповнені живими, що шукають своїх близьких. Порозкидувані картотеки, суміш одягів, устаткування і залишків харчів, поломані вікна й двері і страшний сморід палених людських тіл.
Я негайно погнався до Радіокомітету, де застав кількох сторожів і техніків Яценкова і Гандуровського. Радіостанція була нечинна. Большевики, залишаючи Львів, ще заскочили до будинку Радіокомітету і хотіли ґранатою здемолювати приміщення, але технік Гандуровський, що мав тоді дижур, запустив залізні рулети, і ґраната вибухла на сходах, не спричинивши більшої шкоди. Зате на радіостанції ґраната кинена через вікно розбила велику катодову лямпу. Справа виглядала погано, але ми знайшли вихід. Мені вдалося віднайти інж. Владику, який негайно взявся до роботи в ампліфікаторні. Прийшов теж його брат Станислав, теж інженер-радист. Інж. Корецький, головний інженер радіостанції, замінив лямпу і пустив на хід ґенератор. Але електричного струму було так мало, що вистачало тільки для обслуги мікрофонів. Студії мусіли обходитися без світла. В усякому разі радіостанція діяла і можна було починати радіомовлення. Я пішов до студії і прочитав перший воєнний комунікат, на швидку руку перекладений з німецького, і запустив концерт з платівок, які були в дикторській студії. До Радіокомітету зайшли два німецькі вояки з пропаґандивної сотні, що їхала далі на фронт. ...Вони прочитали свої “беріхти”, “зондермельдунґи” і просили нас перекласти все на українську мову та прочитати в радіо. Станція була цілковито в нашому розпорядженні.
За годину ми прочитали перший комунікат і передали нове надзвичайне повідомленні про нові успіхи німців на Сході. Після другої передачі станція мала передишку. Я за той час вийшов оглянути місто. ...Біля міської управи я знайшов ред. Івана Вітушинського, якому розказав про стан радіостанції і можливості її використання. Вітушинський завів мене до “Дністра” при вул. Руській, де містилася головна квартира ОУН і де мав свою канцелярію Ярослав Стецько. Вітушинський представив мене Стецькові і переповів мою реляцію про радіостанцію. Стецько доручив написати наказ, яким призначив мене тимчасовим керівником радіостанції. З тим я повернувся до Радіокомітету, де застав Р. Пашківського з якимось молодим чоловіком, потім я дізнався, що це був Ярослав Старух. Я показав Пашківському Стецькове письмо. Він прочитав і передав Старухові, а Старух прочитав і, не сказавши мені ні слова, сховав письмо до кишені, а до Пашківського сказав: “Буде так, як я сказав.” І я залишися диктором. До студії прийшов молодий чоловік, що назвав себе Юліяном Савицьким*, і заявив, що буде теж диктором. Заповідав передачі дуже патетичним шкільно-драматичним голосом. Ми чергувалися при мікрофоні. Старух подав нам до відома, що наша станція отримала нову назву: “Перша Українська Радіостанція ім. Євгена Коновальця”. І так ми її тепер і оголошували. Ми теж дістали наказ тримати безперебійну службу в студіях для передачі звідомлення з Народних Зборів, які відбувалися в залях “Просвіти”. Довго не було ніякого звіту і ми за той час передавали музику з платівок. Пізно ввечері — в студіях було вже темно — прийшов Старух. Він мав приготований звіт, але не міг його читати, бо було темно. Ми всі були схвильовані. Врешті хтось знайшов свічку. Треба починати. Передача дуже важлива: Акт Відновлення Української Державности і звіт з Народніх Зборів. Хотіли зачати з національного гімну. Це було самозрозуміле, але в бібліотеці гімну не було. І, мабуть, у цілій Галичині не було гімну на платівках. Справу врятував вояк з німецького пропаґандивного відділу. Він мав гімн награний на м’якій восковій платівці, а наспіваний ймовірно хором Божика у Кракові. Цей вояк передав нам гімн, а потім по-німецькому заповів, що перед мікрофоном виступить… заступник Бандери Ярослав Старух. Старух, схвильований і так, ще більше схвилювався тією несподіваною «посадою» і почав читати Деклярацію. Читав її поганенько, бо світло ледве блимало, а він ще до того мав невиразну дикцію, – не вимовляв “р”. Після цього я читав звіт з Народніх Зборів, на яких проголошено Тимчасовий Уряд з Ярославом Стецьком на чолі. За годину я знову прочитав Деклярацію і повторив звідомлення. Савицький, що прийшов у міжчасі до студії, читав Деклярацію втретє. Другого дня ми під час ранкової передачі подали обширне звідомлення з Народніх Зборів, ще раз прочитали Деклярацію і попросили до мікрофону о. Івана Гриньоха, що прочитав архипастирський лист Митрополита А. Шептицького і благословення для українського народу й його уряду. Після того ми зачитали послання Митрополита Полікарпа.
Робота в Радіостанції ім. полк. Євгена Коновальця розгорталася. Створено колеґію для останніх вістей, до якої ввійшли ред. Володимр Дзісь, ред. Іван Гладилович, поет Микола Матіїв-Мельник, проф. Петро Коструба, Літературний сектор очолив маґістер Володислав Ковальчук, який запросив до виступу в радіо поетку Олену Телігу, коли вона була у Львові перед своїм виїздом до Києва. ...Все заповідалося якнайкраще, але нагло до Радіокомітету прийшли два ґештапівці і почали питати за тими, хто проголошував деклярацію. Вони взяли мене до автомашини і повезли до приміщення НКВД. Там поставили мене лицем до стіни на кілька годин. За якийсь час приїхали дальші “гості”, між ними Савицький, якого взяли з хати, і Старух. Мене знову взяли до машини і повезли до міської управи. Там я зустрів в коридорі проф. Василя Сімовича, що власне виходив від посадника міста проф. Полонського. Проф. Сімович, здивований, запитав мене, що я роблю в маґістраті, та ще в товаристві ґештапо. Я все розказав йому. Тоді проф. Сімович пояснив ґештапівцям всю ситуацію і просив звільнити мене. Це помогло, мене зараз пустили. Я вернувся до радіостанції. Савицький до студії більше не вернувся, його вивезли до концтабору в Авшвіц.
Як же ж тужив письменник за Львовом на еміґрації...
ВІТЕР НАД ЯНІВСЬКОЮ
Здовж Янівської вулиці, починаючи від костела св. Анни, попри артилерійські касарні і шинок на розі Беба, віяв вітер. Віяв аж до рогачки і там зникав, розходився, як чота війська, що вернулася із вправ. Чота ще стоїть у воєнному шику, коли паде наказ чотового: "роо-зійтись", і вмить всі розходяться. Просто зникають. Із виструнченої, готової до бою чоти вояків, залишається тільки тупіт ніг, що врешті теж затихає між мурами будинків касарень. Вітер зник зразу за Янівською рогачкою. Там уже було рівно і відкрито, і нікуди було повертатися, не було де робити шум. А вітер без шуму, це не вітер, а просто віддих, про який ніхто не думає і ніхто на нього не звертає уваги. Коли він віяв здовж Янівської, він був ще правдивим вітром. Ганявся по верхах каштанів і акацій, заглядав у вікна кімнат, гонив горобців і ворон, термосив штахетами, що огороджували жидівське окописько, порушив підірвані дахівки, закрутив пилом по дорозі, підвіяв дівчатам сукенки, зірвав капелюх старому емеритові і погнався із сміхом до млина Тома. Там змішався з гуркотом млинських машин, скучерявив коням гриви, шкрябнув гострим пазуром по бляшаному дасі і гнав до рогачки.
...Місько Галій підніс високо комір свого пальта. Було холоднаво, і той вітер, що віяв із низу Янівської,* минаючи мене якраз коло касарень Фердинанда. Він навіть не кліпнув оком, щось буркнув, що мало означати "сервус", і подув далі. Коло костела св. Анни його зустрів другий вітер, що віяв нагору Городецької. Цей був слабший і тримався радше землі. Гонив папір'я, сміття, часом тільки скочив угору кількома сухими листками і гнався далі. Йому було дальше, ніж цьому на Янівській. Треба було скочити на Головний двірець, заглянути до розваленої ждальні і стиснути людей у тісну громаду, що грілася власним теплом тіл, стомлених у безвиглядному чеканні на поїзди, що мали надійти і не надходили. Треба було зачепити дахівки на костелі св. Єлисавети, що, розрушені розривами гранат, шорохкотіли, як розгнівані джмелі. Він мав ще розігнати ворон, що позасідали на згарищах кіна "Ґражина" на довгі і сварливі розмови.
[...]
Зенон Тарнавський
МЕСНИК
З того часу, як він прийшов до нас, у лісі стало дещо інакше. Властиво, ніхто сторонній не міг би цього запримітити, але ми це відчували. Ніхто не називав його інакше, тільки „Він“. У нього, безумовно, було інше прізвище, було теж псевдо, кличка, але їх ми зразу забули і, коли говорили або думали про нього, завжди називали його „Він“. Був такий самий, як кожен з нас. Повстанець. Прийшов до нас. Не знати звідкіля. Був молодий, хоч ніхто не вмів окреслити точно його віку і кольору очей. Одні казали, що сині, інші, що сиві, зелені, до бурих включно. Одне було певне, що очі його дивилися глибоко. Заглядали в душу... І волосся його знали, цю гладко причесану чуприну. Так гладко-гладко, аж дивно, що можна мати так гладко зачесане волосся навіть під час бою, серед болота, куряви, куль і крови. А він це умів – і був сивий. Сивий, як голуб. Питання було завжди одне, чому він так посивів? Питали його про те. Ніколи просто не відповідав. Завжди тільки всміхався, не то сумно, не то боляче.
– Чекай, – відповідав на запити, – колись дізнаєшся, ще не час, не час.
І застигав. Тоді його очі холонули, як лезо ножа, тільки усмішка була мертво-незмінна. Очі щось бачили, бачили страшне. Щось, що скоїлося, чи мало скоїтися. Руки, дрібні і міцні руки, нервово стискали пістоля. Він мав звичку окремо сідати від нас. Спирався плечима об дерево, підгинав праву ногу під себе і, коли думав, що він сам, виймав з кишені свого пістоля. Десять, двадцять, тридцять, сто разів, одне й те саме. Вправляв, як ковбой, як герой авантюрних повістей Дикого Заходу. Нас це тільки смішило. А він впpавляв і чистив свою „машину“. Вона завжди блищала, завжди була в нього готова до пострілу. Врешті, він так чудово володів нею, що справді блискавкою вмів виймати її і цільно сипати кулями. Навіщо йому це все? Воно, правда, все в нашому житті потрібне. Ми це цінували, коли хтось добре володів зброєю, а командири особливо ставилися до тих з нас, хто вмів найкраще стріляти й найчистіше втримувати свою фінку. Але він фінки не любив. Гармата, – казав з погордою, – моя зброя – це о! – і миттю виймав свого пістоля.
Аж потім вийшло все на верх. Все вияснилося...
Ніхто так не вмів у нашому відділі підкрадатися, як він. Він умів, як кіт, ступати тихо, умів слідкувати за ворогом десятки кілометрів. Він виспеціялізувався в одній дуже небезпечній роботі: в знищуванні провокаторів. Збирав про них точні відомості, а коли вже все знав, тоді рушав. Сам. Йому ніколи не треба було допомоги. Часами не повертався два й три дні. Врешті приходив. Втомлений, брудний, але гладко зачесаний і майже вдоволено всміхався. Валився з ніг від утоми, але, поки клався спати, чистив свою „машину“, довго і дбайливо. Про виконану роботу звітував чотовому, а потім хлопці з СБ приносили потвердження, що справ ді роботу виконано чисто, тихо, задовільно. Вбито одного, двох, чи трьох провокаторів. Завжди в один і той же спосіб: однісінька куля в чоло, один палець вище лівого ока. Він, немов гонча собака, вмів вислідити „звірину“, хоч би вона як заховалася. Всіх провокаторів з даної околиці він вивчав швидко напам’ять. І завжди згірдливо здвигав плечима і тихо бурмотів:
– Єрунда, це не те... Але я...
Вривав.
Надходила весна, що пахла вітром і дівочими рожевими губами. Наш загін дістав наказ перекинутися негайно швидким маршем 200 км на південний схід від того району, де ми діяли. Ми мали перейти в нові околиці, в нові ліси, переформуватися, а потім з новим набором рушити далі.
Все відбулося пляново і в порядку. Ми швидкими нічними маршами пересувалися до нового місця призначення. По дорозі зводили бої, робили засідки, самі попадали, йшли вперед, а він... він, немов собака, завжди на тропах. Він, здавалося, хотів бути перший. Якісь нові вогні грали в його очах, його рухи стали нервові, але, проте, рука, що тримала пістоля, ніколи не дрижала. Здавалося, що якась надія, якесь передчуте сподівання оживляло його і гнало вперед. І коли ми врешті зупинилися на місці, він щез. Тим разом не було його цілий тиждень. Ми трохи непокоїлися. Дехто вважав, що він уже пропав. Аж раптом з’явився. Худий, блідий, нервовий. Зголосився до командира. Після того проголошено збірку. На збірці командир видав наказ, що за дві години цілий відділ має бути готовий до маршу, на роботу. А він щез. Ми рушили – і вже в присмерку підійшли під містечко Н. Тут, заховані в ку щі над рікою, що опоясувала один бік містечка, ми отримали детальні накази: коли тільки добре стемніє, кожний, вибираючи іншу дорогу, одинцем, мав увійти в містечко і непомітно оточити ворожу поліційну станицю. Умовлений знак – постріл. Тоді треба було наскоком вдертися в станицю і ліквідувати все, що було живе...
Вікна станиці рясно світили. Особливо ясно було в кімнаті начальника; сам він, заклавши руки за спину, ходив по кімнаті, по м’якому килимі. В кімнаті були ще дві постаті: одна – це жінка, молода, гарна. Ох, чи тільки гарна – чудова! Друга постать сиділа, обернена плечима до вікна. Ми зразу не могли пізнати, хто це. Але потім, потім, коли ця постать заворушилась і червоне світло лямпи впало на її сріблисте волосся, ми вже знали. Ми знали – це був „Він“. Але як? Яким чином він тут дістався? Божевільний? Ми знали, що там, де він присутній – смерть певна. Ми пильно прислухувалися. Говорили. Говорив начальник, а жінка ввесь час мовчала, а потім говорив „Він“. Говорив чужою мовою – спокійно і плавно. Навіть усміхався. Жінка вдивлялася в нього мертвими очима. Властиво, вона вже не жила. Не жив теж начальник; мертвою тінню стояв посеред кімнати. Ми, призначені першими ввійти в станицю, прилипли до стіни й слухали. „Він“ цідив свої слова. Не допускав репліки:
– І, врешті, – говорив він, – я тебе знайшов тут. Тебе і її. Ти не можеш уявити собі навіть, скільки я за той час пережив. Ми ненавиділися завжди, правда? І я думав, що коли розійдемося, ненависть промине. Але ти робив усе найгірше, щоб тільки довести, що ти мене ненавидиш. Нашу матір ти не завагався вислати в далекі, чужі краї. Видав сестру... Я говорю це на те, щоб вона (кивнув головою в бік жіночої постаті) знала, який ти підлий – і трусливий. Щоб знала свою ганьбу, в яку вона зайшла, ідучи з тобою. І, врешті, коли тобі під ногами горів ґрунт, ти видав своїх приятелів. Сипнув цілий наш загін. Я, знай це, один тільки врятувався. А ти став служити нашим ворогам. Ти став гонити за нами, бо знав, що доки я живу, тобі спокою не буде. Крім цього, ти взяв її в мене, хоч знав, скільки вона для мене варта.
– Вона сама пішла, – пробував боронитися начальник.
– Сама? Можливо, тим гірше для неї. Значить, братні душі знайшлися. Я перестав жити своїм життям. Я жив, як гонений звір. Тікав перед твоїми собаками. Вкінці, я сам обернувся на собаку і почав їх гонити і знищувати. Всіх їх, твоїх помічників! Ти робив засідки на мене, але мені пощастило. Я завжди виходив цілий. А ти, що її забрав, цю любов мою, ти не мав спокою... Ти боявся, ти щез мені з очей. Аж ось раптом я тебе тут знайшов. Тебе і її. І я привів тобі гостей. О, сам побачиш моїх нових приятелів. Пімста мене з ними зв’язала. І мені з ними по дорозі... Ех!
А потім пішло все, як було запляновано. Не один, а два постріли ми почули. І кинулися до будинку. Ворог не сподівався цього. Наш наступ був такий наглий, що всі станичники, поки зрозуміли, що це напад, лягли мертвими. А містечко? Містечко раптом пригасло і сховалося в мишачу діру. Ми ввійшли до кімнати. На до лівці, на м’якому килимі лежав начальник. Лежав важко, як мішок, напханий зерном. Над лівим оком витікала струмочком кров. У фотелі сиділа жінка. Мертва. Куля не попала в її чоло, а трохи нижче. Чи ж йому задрижала рука? Він сидів напроти і дивився їй в обличчя. Дивився тупими, нерухомими очима. На столі лежав пістоль. Коли побачив нас, спокійно всміхнувся, сховав пістоля і тихо запитав командира:
– Чи вже по всьому? Ходім!
Ми нечутно покинули містечко. Обвантажилися здобиччю (кільканадцять нових фінок) і швидко щезли в лісі. А другого дня вранці ми помітили, що його між нами не було. І ніколи він до нас не повернувся і ніхто більше про нього не чув.
З добірки новел і нарисів «Дорога на Високий замок»
У середині 1930-х члени богеми, відомої під назвою „Дванадцятка“, сходилися на щосуботні зустрічі у каварнях „Ріц“, „Де ля пе“, „Варшавська“, здобувши собі самобутнє визнання у кав'ярняній субкультурі Львова. Якщо Богдан Нижанківський зазнав серед них слави непересічного оповідача, вправного танцюриста та знавця побуту львівських батярів, то Зенон Тарнавський (1912–1962), хоч заробляв на життя принагідними статтями для газети „Українські вісті“, був, у першу чергу, відомим театроманом.
Зміст і колорит одного з кращих його оповідань „Людина з п’єси“ не лише свідчать про інтимне знайомство із закулісним життям львівських „храмів Мельпомени“, а й віддзеркалюють своєрідне світобачення: сприйняття процесу життя, як величного театрального дійства. В сюжеті оповідання молодий критик (в багато чому схожий на Тарнавського) завдяки посередництву старого суфлера, який роками не покидав стін театру, проникає у сферу існування фіктивних персонажів, виплеканих колись у тілах акторів, однак згодом відокремлених, які, виборовши собі незалежне буття, населяють нічні простори театрального будинку. Та й у текстах Тарнавського, які з театральною тематикою не мають нічого спільного, дія, а зокрема мова персонажів – монологи, діалоги, репліки – виразно позначені патетичною штучністю сценічних вистав.
У реальних взаєминах з театром Тарнавський не залишився в ролі пасивного глядача-рецензента. У 1938-му його п’єсу „Тарас Шевченко“ з успіхом ставив у Львові театр Володимира Блавацького, а в часи німецької окупації він сам заснував театр малих форм „Веселий Львів“ (1942–1944). У Детройті, де він замешкав після війни, засноване ним самодіяльне „Театральне товариство“ поставило під його проводом знамените середньовічне мораліте „Дійство про кожного“. У 1964-му (уже після його передчасної смерті) виданий переклад цього хрестоматійного твору європейської драматургії разом із ще двома: україномовним „Вбивством в соборі“ Т. С. Еліота й „Діалогами кармеліток“ Жоржа Бернаноса (які з’явилися у формі окремих видань у видавництві „На горі“) слід вважати одними з чільних літературних досягнень Тарнавського, дарма, що подиву гідна майстерність оцих текстів чималою мірою зумовлена радикальною мовно-стилістичною редакцією Ігоря Костецького.
Новела „Месник“ відбиває ще один мотив: зв’язок Тарнавського з українським націоналістичним рухом. У таборах ДіПі в Німеччині, разом із Нижанківським він редаґував націоналістичний орган „Українська трибуна“, а ще, у ролі співредактора престижного журналу „Арка“, напівофіційно наглядав над діями Юрія Шевельова та інших („не зовсім ще перевірених“) східняків-МУРівців. Проте, либонь, як і для фіктивного героя його новели, прагматика політичної боротьби таки лишалася для нього не до кінця зрозумілим елементом напівреального і напівефемерного дійства-ритуалу: театру, що був водночас його життям…
Марко Роберт Стех
Торонто
Книжку видано 1964 року в Торонто накладом вид-ва “Гомін України” та Інституту Української Культури в Америці. Обкладинка роботи мистця В. Баляса
Зенон Тарнавський
Дорога на Високий Замок
Намовляв я своїх приятелів і знайомих, щоб ішли зі мною до Львова. Ніхто з них не хотів. Ніхто. Тому я пішов сам. І я був у Львові, Недавно. Розказую це тільки вам одному, вам, що так любили Львів, і, може, ще далі його любите. Тому я вірю, що ви приймете це все, як правду. Все, що вам розкажу в цій розповіді. Отже я таки був у Львові. І все було там, як раніше. Тільки все було присипане золотим пилом. Вулиці, каштани, будинки. Темно-золотим пилом. Золоті трамваї їздили по золотих рейках, прокладених по золотому асфальті. А сонце немов мертва бляха висіло на стіні золотого пилу. Люди ходили між тим золотим пилом, самі опилені. Їх обличчя були застиглі, як металеві маски. Я зустрічав знайомих, але вони обминали мене, бо за кожним з них ішла тінь чужого солдата. І в тому золотому пилі я побачив пана Юрія Колодрубця, що йшов дорогою на Високий Замок. Юрій Колодрубець давно вже не живе і він не знає того, що діється в світі. Він не знає того, що дорогою на Високий Замок ходять інші люди. І не знає, що діється в камениці ч. 7 при вул. Красіцьких, де він прожив свою молодість і все своє життя. Дорога на Високий Замок – це інша справа. Це справа зв’язана з дійсними і недійсними подіями в будинку ч. 7 при вул. Красіцьких. В цьому будинку, на другому поверсі, в одній кімнаті, жив Юрій Колодрубець з жінкою Катериною з дому Дуб і братаничем жінки Грицем. Розповідь проста, самі історичні факти, переплетені тут і там белетристикою. Напроти жив кравець Монєк Фінк, його жінка пані Фінк, що недавно родила, четверо дітей, жінчина сестра панна Мальця, далі жінчина мама і двоє челядників. Один, старший, був спеціяліст від камізоль, а молодший цілий день няньчив наймолодшого престолонаслідника кравецької династії Фінків. Понад Фінками і Колодрубцями жили Кльоци і Вайнштайни, понад Кльоцами і Вайнштайнами жили Голубії і Пельци. І скрізь те саме. Одна, або дві кімнати. Кухня в трьох четвертих виповнена балією, повною милиння, криком чоловіків, язґотом жінок, м’явканням живцем роздираних котів, плачем битих дітей. Життя будинку було замкнене чотирокутником офіцини і фронтової камениці. Здовж стін на кожному поверсі залізні балькони. Кожного дня до години 10-ої рано, такий поліційний закон, на цих ґанках Кльоцові, Вайнштайнові і цілий леґіон інших, тростяними тріпачками вибивали з бебехів млісний сопух важких ночей і турботних снів. По середині цементового подвіря ріс сухітничий каштан. Завважте, що в кожнім описі Львова каштани грають відповідальну ролю, перед усією фльорою цього далекого міста. Але каштан тут таки ріс. Кожної весни вперто запалював свої білі канделябри квітів і осінню щедро обдаровував дітвору блискучими каштанами. Рідко коли ці каштанові овочі дозрівали. Дітиска з пасією, гідною кращої справи, общипували їжакуваті яблука і вилуплювали з них поліровані каштани. Товклися ними, вибивали собі зуби, вибивали шиби у вікнах. Під цим каштаном панна Ройза Пінк, що урядувала коло каварні «Баґателя», цілими днями вилежувалася на сонці. Прижмуривши підмальовані очі, мріяла про Фінкового челядника, того від камізоль. Ройза мріє. Але хіба її мрії можуть сповнитися? Як би всі мрії всіх людей сповнялися, то одна частина людства була б мільйонерами, а друга гнила б у сирій могилі. Це мрії власне мають до себе. О п’ятій годині по полудні, панна Ройза точно, як до уряду, вишикована, вимальована, принадна і пахуча виходить з хати. В крамниці пані Бахманової Ройза купує торбинку м’ятових цукерків і похитуючи клубами іде на свої позиції. Зрештою панна Ройза доволі свобідно зв’язана з цією розповіддю. Хіба те, що її червона сукенка, серед цементових стін камениці горіла, як пристрасть всього будинку. Пристрасть, що навіть своїм вогнем запалила колись пана Юрія Колодрубця. Але це вже давня справа і в камениці вже давно перестали про це говорити. Це панна Ройза. Інші теж живуть з дня на день. В хаті Колодрубців сьогодні більше руху ніж звичайно. Пані Катерина, короткозора, як курка під вечір, перев’язала чоло хустиною, в розстібнутім халаті, з-під якого видно жилякуваті ноги і сухі обвислі груди, обтовкає своїми боками меблі позсувані на середину кімнати в безладну кучу. Вона білить стіни й говорить. Говорить, говорить, говорить. Сама до себе. Перескакує з теми на тему. Відповідає на питання, яких нема, ставить запитання і не чекає відповіді. На хвилину присідає, крутить цигарку, тоненьку, як мишачий хвостик, слинить її і запалює до жевріючої спиралі електричної кухонки. Її волосся теж попадає на червоний дріт. В повітрі чути сквирчання і смрід спаленизни. Вона стає. П’є воду, соває меблі, що давно вже не заслуговують на ту назву, чистить картоплю, наставляє зупу на обід. Гриць пішов до школи, до торговельки. Сирота. Виховується в них. Раз на тиждень миє підлогу і прасує білизну. Прасує докладно, любовно прасує штивні, накрохмалені комірці сорочок своїх і пана Колодрубця, якого він кличе «стрику». Через те білення пан Колодрубець вийшов раніше з хати. Він просив, щоб хати не білити, бо ще час. Великдень минув, до Різдва далеко. Але вона вперлася. Нема ради. Він не любить сваритися. Взагалі він не любить говорити. Коли йому приходиться сказати одне речення, він так довго стогне, що співбесідник має право задрімати. Катерина вложила свою штучну щоку до кишені халата і твердо сказала, що буде білити, бо вже не може дивитися на цю хату. Говорила доброї пів години, без віддиху і без перерви. Порушила всі теми, до політики включно. Скочила на ринок, переповіла те, що там могла бачити, які розмови могла мати і з ким, і хто тепер сидить на її місці коло басейну напроти книгарні Шевченка, бо вона сама, відколи вернулася з шпиталю по операції жовчевих каменів, більше на ринок не йде і насіння більше не продає. Пан Колодрубець здвигнув раменами, взяв пальто, капелюх і палицю і вийшов. Катерина ще крикнула за ним: «Запнися!». А на дворі спека. Але це вже стара звичка. Коли він виходив до уряду, вона кожного дня, цілих тридцятькілька років пригадувала йому, щоб він запнувся. В перших роках подружжя вона так виявляла своє піклування і турботу за свого чоловіка. Навіть трохи любови вкладала до цього оклику. А потім це перейшло в звичку, зовсім без значення. Як написи в поїздах, які остерігають пасажирів, щоб не виглядали крізь вікна. До уряду пан Колодрубець мав усього п’ять хвилин ходу. Очевидно, молодші люди ішли скорше, але пан Колодрубець навіть за своїх молодих літ був старий і ходив помалу. Працював у суді возним. Суд містився при вул. Красіцьких ч. 3. Візьміть до уваги цей історичний збіг обставин. Пан Колодрубець жив на цій же вулиці. І важне те, що суд спровадився туди значно пізніше. Очевидно, пан Колодрубець був з цього факту дуже гордий, тією тихою гордістю великого мистця, якому навіть мертві речі служать. Сьогодні він вийшов раніше, бо дурна баба, – це ім’я зовсім не було образливе в значенні, в якому пан Колодрубець його вживав, навпаки, раніше воно мало в його житті навіть пестливе значення, він нераз думав про Катерину, як про свою «бабу» – отже сьогодні дурна баба білить. Це порушення порядку, що цікавить всіх жителів камениці. За хвилину до мешкання пані Колодрубець стукає пані Фінк. – Ну, що є, пані Колодрубець? Чому ваш пан нині вийшов раніше? Що сталося, що? Нічого не сталося. Вона білить хату, а він не хотів сидіти дома. Пішов на Високий Замок. Богу дякувати, що нічого не сталося. Пані Фінк думала, що може щось сталося. Може хтось хворий, може він по доктора. А він на Високий Замок. Він завжди іде о 10-ій на Високий Замок, а тепер допіру восьма. То що він буде робити в той час на Високім Замку? Це проблема. За хвилину вся камениця говоритиме про це. Відомість піде по залізних ґанках, від дверей до дверей, від вікна до вікна, дахами, котячими дорогами рознесеться по всій вулиці. А якби пані Колодрубець додала трохи синьки до вапна, то буде дуже біло. Пані Колодрубець не має синьки. І нема кому купити. Пані Фінк принесе. Пані Фінк любить помагати сусідам. І пані Фінк за хвилину приносить маленьку бляшану коробочку, на якій намальований ключ. Це синька до білизни і її так мало, що ледве на дні. А як синька добра до білизни, то до вапна теж мусить бути добра. Напевно добра. І пані Фінк дивується. Пані Колодрубець годиться з тим і виполіскує рештки синьки додаючи її до вапна. Засадничо кольор не міняється, але обидві пані задоволені і запевняють одна одну, що тепер буде чудово і лисів на стелі не буде видно. Пані Фінк позичає закришки до зупи, дякує і зникає. Пані Катерина малює і розказує їй про свою сестрінку Філю, що вмерла від флюксії ще перед світовою війною. Пані Фінк вже давно немає в кімнаті. Вона вже встигла нагодувати дітей, набити по писку Зельмана, молодшого челядника, який, замість бавити Монька, щипав його в задок. Монєк дерся, якби з нього шкіру здіймали. Монєк маленький, тиждень тому його обрізали і він ще хворий, а та свиня щипається. З такого то живцем паси дерти і ще солити, як каже пані Колодрубець. А пан Юрій Колодрубець вийшов з хати дві години раніше як звичайно. Дві години велика проблема. З Красіцьких на Високий Замок, ідучи нормально, ну скажім, як кожного дня, враховуючи те, що він кожного разу ставав коло суду на п’ять чи десять хвилин, треба було йти годину, ну скажім, півтори години. Коло Сойму, коло кіна «Муза», а потім коло будинку Банку Краєвого Господарства. На Гетьманських Валах прочитував усі афішки газет, минав фіякрів і коло Віденки переходив на повну вічних перетягів Капітульну площу. Ринком проходив помалу, нога за ногою, а паличка попереду. В його ніздрі вдаряв знайомий запах швайцарського сира і оселедців на Руській вулиці. Цей запах надавав кольориту вулиці і був приналежний до неї, як приналежні числа до будинків. Коло «Дністра» переходив на Чорні Вали. Сідав на лавочці проти гімназії і приглядався хлоп’ятам, що вибігали на перерву і курили цигарки по кущах. Сам курив, а потім підносився і тюпав на Замок. Властиво тут вже починався Високий Замок. Терен видимо підносився. Треба ще перейти коло поліційних касарень і вже направо Театинська, останній відтинок дороги на Високий Замок. Це з топографії Львова. І нічого не змінилося. На вулицях залишилися сліди Колодрубцевих ніг. Як вернетеся туди, пана Колодрубця вже не застанете, але тими самими дорогами зайдете на Високий Замок. Коло маленького ресторану стояла повозка старого графа Пінінського, що приїздив кожного дня на прогулянку на Високий Замок. Повозку залишав біля ресторану, а сам ішов. А потім надходив високий і сивий, як голуб, професор Хомич з університету. Мав кольосальні ноги з блятфусами. Граф Пінінський, Юрій Колодрубець і професор Хомич зустрічалися кожного дня, в один час, в одному місці. Всі три знали хто вони, всі три на себе приязно споглядали. Кожного дня перевіряли, чи всі вони є і розходилися різними стежками, в різних напрямах. Професор Хомич ішов коло Кісєльок, сідав на лавці біля каменя і годинами дивився в напрямі Знесіння і долини, що нею колись прийшли татари зі сходу. Граф, що за кожним кроком цокотів штучними щоками, ішов на другий бік парку. Сідав на лавці коло печери самовбивників. Виймав з течки сніданок і дбайливо жував. Кришки визбирував і кидав пташкам. Пан Юрій, поки рушив, набирав сили. Махав руками, простував ноги. Перед ним була найдовша дорога. Просто інспекційна тура. Він за три години облітав цілий Замок. Зразу обходив парк, що довкола Високого Замку. І дивувався, що так рано, а пари вже любовно тулилися. Дійшовши до вихідного пункту, пан Колодрубець починав друге кільце. Спинався похилою доріжкою на Високий Замок. Тіниста, висаджена деревами і кущами, доріжка. Пан Колодрубець, трохи засапаний, виходив на Замок. Присідав на пів години. Великою, червоною в білі цятки хусткою, витирав піт з лоба. Почував себе свіжо і здорово. Відпочавши, робив кільце довкола Високого Замку. Минав залишки замкового муру з одинокою зацілілою бійницею, минав хатку городника, заховану під листям дерев і, замкнувши кільце, вже без відпочинку починав високогірські спинання. Крутою доріжкою на шпиль кургану т. зв. Кіпця Люблинської Унії. Навколо, щораз меншими кільцями слимакуватої доріжки і щораз вище і вище. А внизу Львів малів, малів. Будинки меншали, ратуш малів, вежа Волоської церкви гострішала, Юр зарисовувався і самітнів. Дійшовши до шпилю, пан Колодрубець спирався на стовп тріянґуляційної вежі і гордо поглядав униз позад себе, на пройдену дорогу. Його зір біг кільцями, як відкручуваний коркотяг. Він сідає на лавочці і запалює цигарку. Пускає кілька димних обарінків і спокійно поглядає на Львів, що внизу. Його очі льокалізують зелену пляму Єзуїтського городу й університет. А з університету вже близько до хати. Приємно бачити свою хату здалека. А потім ще бігають поплутаними вузькими вуличками, аж врешті випадають на просту магістралю Янівської вулиці, що веде на Янівський цвинтар, при останній трамвайній зупинці. Але він на тому цвинтарі не буде лежати. Пан Колодрубець повертається в другий бік і шукає очима Личаківського цвинтаря. Там лежать Іван Франко, кардинал Сембратович і о. Маркіян Шашкевич і там лежить прокурор ц. к. Окружного Суду, д-р обидвох прав Филимон Котарбінський, і він там буде лежати. Але до цього ще далеко. Ще перед тим Катерина помре і Гриць скінчить торговельку і дістане посаду в Народній Торговлі. Приємно буде лежати на Личаківськім цвинтарі. І його емеритури ніхто не буде брати. Він глибоко переконаний, що Катерина скорше помре, і він залишиться вдівцем. Оженився він з матримоніяльного оголошення. Дітей не мали. Спочатку, як були молоді, хотіли мати, чекали, а потім вже привикли до того, що дітей нема і не буде. Взяли Грицька на виховання. Мало їв, був чистий, учився незле. Не було його чути в хаті. Катерина ще глибоко спала, як Гриць уставав, варив ячмінну каву з цикорією собі і стрикові. Обидва любили міцну каву, що тягнулася, як смола. Стрик з «біндою» на вусах поволі сьорбав свою каву з горнятка, на якому були намальовані два цісарі: Франц Йосиф І і Вільгельм, які приязно стискали один одному руки. Гриць пив свою каву стоячки, загризаючи пісним хлібом. Потім брав книжки, перев’язані ремінцем, шурав ногами, казав «цюруці» і вибігав з хати. Котячим кроком прокрадався через подвір’я і зникав у брамі. Приходив пів до третьої, їв зупу, писав задачі і прасував сорочки, а стрийна Катерина говорила. Питалася, відповідала. Пан Юрій Колодрубець підсміхався. Його життя судового емерита було унормоване і точне як годинник на ратуші. Сьогодні пан Юрій Колодрубець мав розв’язати проблему двох зайвих годин. І замість піти старою витоптаною дорогою, змінив «трасу». Вийшовши з брами, він, як звичайно, купив у крамничці пані Бахманової десять «спортів» і замість повернути праворуч коло суду, пішов ліворуч. Пішов у напрямі Казимирівської і вийшов якраз напроти Бриґідок. Нині чогось там незвичайний рух. Кримінальні каретки в’їжджають і виїжджають з тюремного будинку. Під будинком спора купка людей. Пані, панове, кіль-коро селян. Всі задивлені в браму в’язниці. І коли брама відчиняється і виїжджає каретка, гурт робить рух, немов похиляється в напрямі воза, якби хотів його обняти. З каретки хтось кричить: «Мамо!». Каретка швидко зникає за закрутом коло Великого театру, а мама обтирає сльози. Пан Колодрубець не питається нікого в чому справа. На газетнім кіоску він читає великими черенками написаний наголовок про початок великого процесу ОУН. Пан Колодрубець прослужив 36 літ у суді, але ніколи не брав участи в карних процесах. Він служив у цивільному суді. Приготовляв воканди і на судових дверях наклеював справи призначені на той день. Властиво раз, але це було дуже давно, він був молодим возним, його тимчасово перенесли до карного суду. І тоді він прислухався урядово ходові процесу. Судили якогось кондуктора, що по п’яному вбив жінку, її коханця і двоє дітей. Його засудили на смерть. Але Найясніший Пан змінили вирок на досмертну кару. Кондуктор рік посидів і повісився в кримінальному виходку. То була справа! Всіх вехтерів попереносили, а начальника кинули на провінцію. Пан Колодрубець тоді вже давно сидів за своїм б’юрком у коридорі на другому поверсі цивільного суду і клеїв значки на судових позовах. За Австрії не було так багато процесів, а ще до того політичних. Хіба за образу маєстату. А як хтось когось убив, то це була справа голосна на цілу Австро-угорську монархію. Дядьки судилися за образу чести. Були процеси за дрібні крадежі, писківки, за аліменти, але політичні – того ніхто не знав. Та де там. А тепер 180, 200 літ сполученого вироку, то, пане, нині просто кічка. І пан Колодрубець почуває жаль до тієї польської влади, що так прикро урядувала в Галичині. Найбільше претенсій до них мав пан Колодрубець за те, що вони, тобто поляки, позмінювали назви вулиць у Львові. В дев’ятсот вісімнадцятому році він мав, зараз після перевороту, приготований спис нових назв, якщо виникла б потреба змінювати назви вулиць. В його проекті всі найкращі вулиці і площі Львова були застережені для найбільших героїв і політичних діячів і письменників. Він точно знав, де мала бути площа Мазепи, чи гетьмана Хмельницького. Для вулиці Шевченка він вибрав Академічну. Не знав ще тільки точно, яку назвати вулицею Івана Франка, якого він особисто знав. Вулиця Потоцьких була добра, але й вулиця Сапіги теж була гарна. Це він мав вирішити в слушний час, порадившись евентуально з Грицем, а може навіть зі своєю. В голові він носив повний і точний плян нового Львова. І всі вулиці були названі так, що аж приємно було поглянути на ті таблички, що висіли на розі кожної вулиці. На синьому тлі золоті написи. От, скажім, така вулиця УСС-ів. Пане, то є що в руку взяти. Але що з того, поляки позмінювали вулиці, як самі хотіли. Шевченка десь дали на такі загумені, що його ніхто там не міг відшукати, А для о. Шашкевича, яку вулицю дали? Просто сміх, а не вулиця. Ціле щастя, що там був Музичний Інститут, бо ніхто не міг би знати, де є вулиця такого заслуженого священика. Вулиці змінювали, але сміття не було кому вивезти з тих вулиць. Бо то сами радци і орлєнта поробилися, їм не випадало того робити. І ще до того метрики теж казали змінювати. Пан радца Плєханські, переходячи коло його б’юрка, кожного дня приставав і розпочинав таку розмову: пане, пане, як паньскє назвіско? Пан Юрій виразно казав: Колодрубець, пане раднику. Коло чеґо? – питав далі пан радца. І коли ж ви зміните свою метрику, пане фон Колодрубєц? І відходив, підсміхаючись. Пан Юрій теж підсміхався, але прізвища не міняв. І пішов на емеритуру. Щастя, що мав вже вислужені літа, а коли ще воєнні літа полічили подвійно, то він мав більше ніж треба було, щоб дістати повну емеритуру. Очевидно, якщо українська влада тоді, в вісімнадцятім році, була б утрималася, він, хто зна, чи був би пішов на емеритуру. Таких, як він, було треба. Він зовсім не хотів авансувати на канцеліста. Ні, возний мав у суді таке саме важне місце, як сам суддя, і пан Колодрубець знав це і тому цінив сам себе і свою працю і становище. Він мав жаль до пана обершта Вітовського за те, що той казав воякам обсадити Високий Замок і нікого туди не пускати. Навіть тих, що кожного дня там мусіли бути, як він, наприклад. Але це все можна було пережити, бо ті самі вояки завісили на ратуші українську фану. Пане, українська фана на ратуші, то було більше ніж, може, навіть змінені назви вулиць. Так є. І цю фану пан Колодрубець бачив на власні очі, як віяла на самім вершку. Того дня пан Колодрубець, ідучи на Високий Замок, спинився на Ринку і дивився на те знам’я України. Довго стояв спертий об стіну Чорної камениці і дивився на ратушу. На Замок того дня не пішов. Це був єдиний випадок в його житті, що він примушений був історією змінити звички свого життя. Але він того не жалував. Потім ще було пару історичних подій, але вони не мали ніякого впливу на його звичаї. Навіть як умер Пілсудський, то пан Колодрубець дуже холодно зареаґував на ту відомість. Сказав, «най з Богом спочиває небіжчик», і пішов на Високий Замок. Ніхто до нього не міг причепитися. Листонош кожного другого приносив грошовий переказ, виплачував йому гроші, діставав 20 нових на пиво і все було в порядку. Пан Колодрубець платив тоді рахунки за цілий місяць. Висилав передплату на «Діло» і «Місіонар» для Катерини. Відкладав 80 грошів дрібними набоже, 25 грошів на цигарки денно і все. Черевики сам умів чудово направляти. Як пришив прищіпку, то не можна було пізнати. Мав своє власне шевське приладдя. Раз навіть зробив Грицуневі пару нових черевиків. Трошки вийшли не такі, як треба, але це не його вина. Мав тільки одне копито і то на ліву ногу. Тому обидва черевики вийшли на ліву ногу. Бідний хлопчисько без протесту носив черевики щось два роки, такі були міцні. Навіть футбол грав у них і не здер. Мучився, але носив. Це засадничо були всі видатки, так сказати, персональні, пана Юрія. Ага, ще відкладав по кілька грошів кожного разу на те, щоб кинути до пушки під Юром коли будуть збирати на Рідну Школу або на політв’язнів. І на коляду. Хор з читальні на Городецькій ніколи не минав хати пана Колодрубця. І тепер власне було вже все. Одягів, відколи пішов на емеритуру, не купував. І не буде купувати. На смерть має чорне вбрання, в якому брав шлюб. Матеріял, як залізо, і до трумни буде перша кляса. Решту забирала пані Катерина на життя і хату: чинш, світло, опал на зиму. Хліб, картопля, молоко і марґарина. Раз на тиждень купувала шестеро яєць, щодругий тиждень плесканку свіжого сира. Капусту квасила сама і тоді камениця дихала капустяним задухом. Але тоді всі в камениці квасили капусту і ніхто не крутив носом. Борщ теж сама наставляла і квасила огірки. В листопаді топила смалець на зиму, пів на пів з лоєм і купувала п’ять вінців цибулі і два вінки часнику. Вінок правдивих грибів і чвертку сушення кожного року приносила їй бойкиня із Синевідська. Пан Колодрубець постояв хвилину на вул. Карла Людвика і пішов тінистим боком аж до вул. Сикстуської. Які смішні ті поляки з тими новими назвами вулиць. Гетьманські Вали аж просяться, щоб їх назвати Валами Короля Данила. А тут Гетьманські. Ніби які гетьмани? Хіба вони мали гетьманів? Пан Колодрубець прів у своїм пальті і стукав паличкою та розтрачував зайвий час. На Замок вийшов від сторони Личаківської. Перейшов Францішканську – а чому не Васильянську? – і таки вийшов на Театинську. А тут уже був на старій трасі. Міг замкнути очі, а ноги сами несли б його на Замок, як господарські коні. Коло ресторану стояла повозка графа Пінінського. Надходив професор Хомич. Пан Колодрубець задоволене посміхнувся. Найважніша справа в житті – бути точним. В його житті не існувало поняття запізнення. За тридцятьшість років служби він опустив тільки один день. І то по-дурному. Випив на іменинах у свого колеґи. І закусив рибою. Чи риба була несвіжа, чи що, досить, що він затруївся. Ригав просто кишками і таки на другий день не міг піти до суду. Один єдиний раз. Від того часу не їв риби. Навіть якби її просто з води подавали на стіл. Сонце, сніг, град чи дощ. Пан Колодрубець ішов на Високий Замок. Це була не тільки приємність, хоч... хоч зродився цей обов’язок з приємности. Це був обов’язок, а де питання про обов’язок, пан Колодрубець був просто пес. Почав ще молодим хлопцем. Ходив зимою на Кісєльки санкуватися. Перший вус засіявся. Перша посада, і остання, до речі, і перша платня. Мав свої гроші. Не багато, але для нього вистачало. І вистачало на цукерки для панєн на Кісєльках. Купив собі чудовий, правдивий вовняний шаль за ринського, фіолетний, і теплі навушники. І сукняні ґетри. Рукавиць ніколи не носив, хоч руки від морозу червоніли, як варені раки. Не мерз у руки. Тоді навіть злегка залюбився в одній панночці. Панна Зоня із Знесіння мала тоді двоє дітей і ні одного чоловіка. Якось так їй виходило. Не мала щастя. Він знав про те і навіть готовий був оженитися з нею, але панна Зоня раптом виїхала до Тернополя, а то було вже заграницею. Там вона вийшла заміж за якогось різника. Діти виховувалися у баби на Знесінні. Гарні хлопці. Один був шлюсар, а други, молодший, мав фіякра. Щось там той молодший мав не дуже чисте сумління, бо дістав рік. Але поза тим гарний і чемний хлопець. Пан Колодрубець уважав своїм обов’язком цікавитися долею Зониних дітей, хоч вона сама ними не цікавилася. Обов’язок є обов’язок і треба його виконувати. Обов’язком було ходити на Високий Замок і звідти виник його конфлікт з полковником Вітовським. Він не міг іти на Високий Замок, бо там стояла українська варта. Як би то чужа, а то своя і то не дозволяла йому. Молодь не розуміла, що то добровільно принятий обов’язок. Але тоді в суді пан радник Смєховскі, що ввесь час говорив по-польськи, тоді до нього заговорив чистою українською мовою. Якось так приємно стало. Він тоді цілий день просидів за б’юрком і ножиком відтинав із судових паперів надпис «Ц. К. Суд». Він не знав ще точно, що тут буде надруковано, але знав, що це буде по-українськи. Якби йому казали сидіти навіть сорок вісім годин і відтинати ці надруки, він з приємністю робив би це. Це була конструктивна робота. Тиха й потрібна. Ніхто не звернув би на неї увагу, може нікому навіть на думку це не прийшло б, але він це зробив сам. А коли у вечірній час Львів горів під його ногами сотнями світел, горіло його серце. Він знав кожну ліхтарню, знав кожне світло у Львові. Він радів, коли появлялися нові ліхтарні, коли появлялися нові світла. Сердився, коли якась занедбана ліхтарня не горіла ясно. Він знав напам’ять всіх робітників з міської газівні, що запалювали ліхтарні. По ході їхньому пізнавав, по горінню ліхтарень, що в них були, і які це були турботи. Домашні, на роботі, з жінкою, з дітьми, з жидами за довги, з коханками, з комірним і безліч інших турбот мали робітники, що ходили з боку на бік вулиці і несли на довгих жердках маленьке полум’я, яким запалювали міські ліхтарні. Тільки за москалів у чотирнадцятім році ніхто не хотів запалювати ліхтарень. Всі тоді пиячили з солдатами, з тими самими, що їхнім жінкам і донькам позалишали файні подарунки, купу байстрюків. А за большевиків то всі львівські проститутки повиходили заміж за командирів або поробилися кондукторками в трамваях. Але пан Колодрубець трамваями не їздив і це його не обходило. А як большевики втікали, то пан Колодрубець таки пішов на Високий Замок. Графа Пінінського вже не було. Але большевики дерли, аж каміння на Личаківській сипалося за ними. І кулі теж. І вони були такі самі, як поляки. Ще гірші. Конечно хотіли Львів зробити на свій лад. І зачали від того самого, що поляки. Позмінювали вулиці. Ті вже пописалися. Як світ-світом, то чоловік нормальний був би таких назов не видумав. А коли німці приходили, теж такі варіяти, змінили назви вулиць на свій лад. Що за дідьча холера, сердився пан Колодрубець, хто прийде до Львова, зараз зміняє назви вулиць. Але на Личаківськім цвинтарі він уже таки зовсім певно лежати не буде. Давно заплачене місце пропало. Большевики забрали. Поховали там якогось свого і поставили патик на його гробі замість хреста. Патик з червоною зорею. Видко, такий звичай. І пан Колодрубець вже не хотів лежати в такім товаристві. Властиво тепер йому вже байдуже, де буде лежати. Байдуже навіть, хто і в чім його поховає, аби тільки не брали на секцію для студентів. А позатим ніщо більше не має значення. Янівською, Городецькою, Сапіги, Потоцького, Листопада і всіми іншими вулицями, що йдуть на захід, тягнуться довжелезні шнури авт, підвод, піших, навіть на роверах їдуть, ті, може, ще кудись заїдуть. Але він тут залишиться. З Винник чути вже гарматні постріли, але це його не тривожить. Хай собі стріляють, коли мають набої. Він буде з Високого Замку приглядатися, як горять ліхтарні у Львові. Він вже старий. І стомлений. Сьогодні він вже не може обійти навколо Високий Замок і не може вийти на вершок кургану, щоб поглянути на місто, що тривожно дрижить, очікуючи нових подій. Як велика дитина, безпомічна дитина труситься від страху, що ніч прийде, а матері біля неї не буде. «Діло» вже давно не виходить і нема кому написати про те, що діється тепер у Львові. А це було так приємно колись прочитати в газеті, про ті всі події, що діялися у Львові, і він сам їх бачив на власні очі. Коли писали, що на святі Шевченка була заля випхана людьми, то писали про нього. Він був між тими людьми. Коли писали, що на Рідну Школу зібрали стільки то грошей, то писали про нього, бо він теж дав свою пайку. А тепер нема кому про це писати. І може добре, що вже «Діло» не виходить, бо він і так не має грошей на передплату. Ройза теж вийшла заміж. Але не за Фінкового челядника. Він був завеликий для неї. Він був при міліції. Вона вийшла за начальника спіртотресту. І мала зараз діти. Поїхала з ним до Москви, чи десь там до якогось Ленінграду. Зробила карієру. Тільки малий Зельман пішов до криміналу за большевиків. За крадіж. А вія тут залишиться. Може, навіть, тут, на Високім Замку. Тут, де колись Данило стояв із своїми воїнами. І пан Колодрубець чує, що історія дуже наближилася до нього. А Катерина ніколи вже не скаже йому: запнися.
* Юліян Савицький (* 12 квітня 1915, Львів — † 5 квітня 1945) — член ОУН, диктор Першої української радіостанції ім. Є. Коновальця (Львів, 1941). З вечора 30 червня 1941 він і Зенон Тарнавський по черзі багаторазово зачитували перед мікрофоном станції Деклярацію про відновлення української державности і звіт з Народніх Зборів.
Здобув освіту в народній школі та гімназії у Львові, закінчив однорічну адміністративно-торговельну школу та дворічну рецитаторську школу при Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка. 1940 року вступив на факультет української філології Львівського університету, був членом студентської мережі ОУН.
Заарештований ґестапо 2 липня 1941 року.
20 липня 1942 разом із групою инших діячів ОУН відправлений до концентраційного табору Авшвіц (табірний номер 49741).
25 січня 1945 вивезений до концтабора Мавтгавзен. У квітні 1945 року розстріляний у концтаборі Ебензее.
