Павло Вольвач
Книжка неквапом формується. В ній ворушаться постаті - строкаті, непоєднувані, різні. Але, як по мені - живі.
БУДИНОК ІЗ БАШТОЧКОЮ
(уривки)
Зизе óчко, сіре личко,
Там живе поет Павличко -
така непоштива коломийка вистрибнула мені колись у хрещатицьких пóспіхах, і звідтоді, бува, повертається. Особливо, якщо зачепитися оком за дім із башточкою, що зринає на розі Хрещатика й Городецького, в самому центрі Києва, знакуючи один із майданних кутів. Що Павличко живе в тому будинку, мені повідав один поет, молодший Павличків земляк, котрому класик протегував. Ще з початку 1970-х, коли вступав до університету хлоп'ям із золотою медаллю і рум'яними плямами по щоках, а вже мені розповідав сивовусим, мружачись під Поштампом, і риски зморщок сікли перебитого носа: "О-он там..." Дé саме, я не уточнював, але чомусь уявлялося, що й до башточки класик має стосунок. Пише там вірші, поглядаючи в карпатську сторону, на отецький Стопчатів, його з тих висот теж видно, або кидає пóзирки на парламент чи, скажімо, адміністрацію президента. Павличкові вікна мали би бути обернені на консерваторію й Майдан. Тож за будь-якого поважного здвигу чи, тим більше, урочистостей, добутися до подіуму він міг за лічені хвилини, навіть, якби забули покликати, якби навіть не працював ліфт, підвертаючи ноги на сходах, все одно.
Жарти жартами, але енергії цьому чоловікові Бог вділив щедро. Як і років життя. Інший поет, не гуцул, але теж від ґрунів і овечок, усміхався, згадуючи, як готував Павличкове "Вибране" і зателефонував метрові, щоб уточнити, коли краще завезти верстку, на що метр, якому добігало під дев'яносто, вигукнув у слухавку: "Не треба! - тут поет зображував ще й легкий підстриб. - Не треба! Я зараз сам прибіжу!" За півгодини Павличко був на Бессарабці у видавництві. В класикові бурхала енергія, чого за українським митцем та й українською людиною загалом, водиться не часто. Він молодцювато крокував по життю, у ювілейні вісімдесят вискакував на коня, тоді як ровесники, той же Мушкетик, ледве човпли, опасисті, або й взагалі померли, як молодші Драч із Вінграновським, і багато хто ще.
З Павличком року так, мабуть, 2001-го мене знайомив Леонід Череватенко в закутку будинку письменників, навіть читав з пам'яті якісь мої строфу-другу. Ще не старий, компактний Павличко дзьобнув мене поглядом, сивіючи з темно-синього лоску депутатського, а може, вже й посольського костюма. З того ж тла золотіла якась цятка - чи ковпачок "паркера", чи замок течки, але щось блискало. Схожою золотавинкою зафіксувався і Яворівський, явлений in carne в ті ж часи. Вони тоді депутатствували, жили в телевізорі, і в письменницькому будинку з'являлися зрідка, меткі й заклопотані. Тільки паркет рипав, як за тим же Явором, та вітрець державних справ завихрювався услід. Ще Драч їм до компанії, й Мовчан із Жулинським, до пари. Але найваговитішим був Павличко. Щó він тільки не очолював, де тільки не був задіяний. Беззаперечний класик, громадський і політичний діяч, державець. Він і за радянських часів був помітним, атмосфера з'їзду, урочистих декад була з ним, червоніла, ворушилась президіями, але то була лише увертюра перед могутніми акордами пост-перебудовчих і незалежницьких звершень. "Я не сцені, в центрі видноти" - як і писалося. А довкруг - кипінь могутніх процесів, психічна енергія мас, що здійняли на гребінь саме його, невисокого мужчину в краватці й залисинах, "сина простого лісоруба". Ну й в бакенбардах, поки був молодшим. "На вершині світу, мов зоря", еге ж, еге ж...
...Будучи вписаним у систему, обласканий нею, він, з усього виходило, так до кінця й не переродився в чиновника від поезії, в митця офіціозу, на споді єства плекаючи той вогонь, ну, хоча б пломінчик, всотаний з кров'ю і ґрунтом, умудряючись бути неблагонадійним, хоча б час від часу. Тільки-но між владною підошвою й пластами реальності утворювалася шпарка, пломінчик шугав назовні. Придавлюваний чоботом, знову зникав. "Коли помер кривавий Торквемада" - це вірш, без якого рідко обходиться будь-яка розмова про Павличка, перетворившись у мем, аж докучило, але то таки перший антисталінський вірш, принаймні офіційний, через який Павличкову четверту збірку "Правда кличе" вилучили з продажу. Як фактом є й журнал "Всесвіт", кращий за Павличкового редакторства радянський журнал іноземної літератури, щоб читати який навіть російськомовні гражданє вчили українську і могли причаститися, скажімо, "Хрещеним батьком" поперед усіх інших чительників Країни рад, навіть московських чи пітерських. Вже не кажучи про книжку віршів напівзабороненого Антонича, що вийшла стараннями Павличка і з його передмовою, томик цей чорнів суперобкладинкою і в нашій книжковій шафі.
В цей гобелен доречно вплестися б і пізніше вичитаним сумнівам про "старе тирло між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом". Хоча б тому, що це Стус. "Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги". Заперечити важко. Та й не хочеться. Але якась правда є й за Павличковим словом і ділом. Полюси іскрять, а в проміжку таки лишається трохи місця для варіацій. Як і для роздумів...
...Цікаво, що Павличкових книжок у батьківській хаті чомусь не було, а ось прізвище зринало, так, асоціюючись то з подарованим дядьками топірчиком, а то й з гравюрами Якутовича, "Арканом", скажімо. А ще, коли по радіо транслювали пісню "Два кóльори" у виконанні Дмитра Гнатюка, і батькам тоді аж очі призакривалися, аж приздіймалися їм підборіддя, ага. Я її теж малим співав, до лящання у вухах, а Ніна Дмитрівна, сусідка, не витримавши цих катувань, озивалася з-за стіни правильною голосовою партією: "У-гу-гу, у-гу-гу-у-у-у..." Червоне - то любов, дєтка, почуй і помни. Незвіданий Павличко, якого я все ж уявляв за фотографіями з газет, молодий, вишивáний, з блиском очей, був у тій пісні чи не весь, розгойдувався на хвилях мелодії, в переливчатих отих кольорáх, котрі, боже ж ти мій, обá. І в чомусь іще був, незбагненному, що нáскрізь пронизує душу, щось таке, чого я тоді вчувати по-справжньому навряд щоб міг, а тепер-то хоч і вчуваю, проте висловити все одно чи й спроможусь. Таїнá.
На час моєї з'яви в Києві Павличко на трибунах вітійствував уже не так рясно, хоча й частенько, і все ще писав вірші. Втім, гріха в тому немає. Психологічні мотиви і сценарії поведінки, сформовані в молодості, лишаються з людьми назавжди, попри зморшки й сивини. "Та став гірким залóм юначих вуст..." - як писала одна женщина-поетеса у вірші, присвяченому Павличку, а мені те запам'яталося і вивезлося із запорізького минулого. Нічого, щоправда, гіркого в Павличкові, коли підтискав мене до нього Череватенко, знайомлячи, я не помітив. Із сіруватого обличчя сúвіли очі й вистрілював язик. Під кінець розмови вимогливо-верткий "Діма", як Череватенко називав співрозмовника, трохи не в плече тикав "Льоню", щось доводячи. Таїни теж не було. Мабуть, позосталася десь у пісні, в двох отих непояснимих кольóрах-кольорáх. Власне, як воно й має бути з шедеврами. А от розгадка щодо самого класика...
Хай навіть здóгад, один із, він таки заіскрив і об'я́снив дещо, принаймні в моєму особистісному сприйнятті. Хай і трохи пізніше...
...Чому лінія долі вигнулася саме так, можна гадати. Чудес не буває. Втім, зі звинуваченнями теж слід стриматися. Принаймні тим, хто не сидів перед сталінським слідчим. Зокрема, мені. Гільзи, забиті в ніздрі на допиті або голки під нігтями, хай лиш на мить уявлені, вмить же й збивають обвинувальний градус. Навіть можуть посприяти під іншим ракурсом глянути на деякі речі. Наприклад, зміцніти на думці, що сонет про Торквемаду, котрий всього років за десять після тюрми вирвався з розкаяного нібито бандерівця - то вчинок, і неабиякий. Або припустити, що саме Павличкові, з його упівським бек-граундом доводити вірнопідданість треба було значно ревніше (хоч він і вів у цьому перед), ніж його поетичним плюс-мінус ровесникам із умовних черкащин-запоріж.
Так, мабуть, і було на початках. Найглибших шарів під сенсами навряд чи дошукатися, а з картотекою, яка могла б тут бути помічною, справа ще непевніша. Питання, втім, є. Найпростіше, навмання: щó заважало в пізніші, більш травоїдні роки благонадійному, довіреному, облавреаченому Павличкові обійти задану тему? Просто помóвчати. Що йому за це мовчання було б - Колима? Мордовія? Із цеківської зали - в кочегарку? Гай-гай... Великий канцлер не підписав би черговий указ про нагородження ("на мене тоді були нагінки..."), перстень із королівської руки, зависши, відклався б убік ("мене розпинали на політбюро..."), а надцята збірка не вийшла б у належний сезон ("я тоді вже готувався до арешту..."), та й по всьому. Навіть дім із башточкою не змінився б "хрущовкою" на Борщагівці. А там, дивись, і чергова елегія на смерть двоюрідного дядька короля або вінчання принцеси крові все б згладила й устаткувала, все б вернула на звичні крýги. Так, промінь беріївського пенсне цілком міг витягуватися в перспективу, хай уже й переломлюючись із інших поглядів і лінз. Але, припускаю, не це тут головне. Центр видноти в разі помовкування вислизав із-під ніг, ось що, стискуючись до щілин марґінесу. А от там уявити себе поет не міг. Солод такої відстороненості був йому неприступний.
Дмитро Васильович Павличко мав відчуття двору й м'яких одеж (він таки придворний поет, хто б що не казав), а от із відчуттям об'єктивної реальності в нього, схоже, не складалося. Та й зі звичайним тактом. Діждавшись глибокої незалежності й відкрившись із власним упівством, він усе настирніше став вертатися до спогадувань про повстанську молодість, ніби не розуміючи, що в його випадку це працює проти нього ж, пропалюючи додаткові дірки в репутації. Зупинитися поет не міг. Хлинули вірші, в яких "з трúзубом раби" перетворювалися на гордих хлопців, блискотливих мужів, кожен із яких ще й мав крила, багаторічна жовто-блакитна гидь обернулася на молодих Гераклів, що били ворога і - але, оп! - спускалися з гори, йшли, "мою мову несучи, як зброю". Ввійшовши в смак і вже забувши стрим, автор не забуває й себе, несогіршого, аж замилувавшись - "але в сотні я був - не останній в рою"; "я знаю: дні були, коли світив, як зброя,/ мій непокірний дух, та грізний мій припас..." - та й чом би й ні, зрештою, якщо загал чи хоча б так звана культурна спільнота нічого в тому не вбачала і навіть не підгигикувала - за великим-то рахунком. Хоча впору було б стріпнутися - бр-р-р! - щоб аж щоки ходором. Прозороокий юнак, перетворившись на зморшкуватого, схожого на Воланда діда, крутився не флюгером у повітрі, як дехто йому таки закидав, а закручував танець на тих же кістках і долях, що й півстоліття тому, тільки в зворотній бік. Як завжди, пнучись у пляму світла, в магнетичний фокус уваги. Арканчик від гуцула зі Стопчатова - тру-ту-ту-ту -- ю-ху-у-у! - аж поли кептарика врізнобіч...
...Навряд, щоб метр пам'ятав про ту нашу троїсту зустріч, а я не нагадував - хай дарує Леонід Васильович Череватенко, він щиро тішився, що сприяє наближенню молодого поета до класика, щоки його усміхнено заокруглюються з того епізоду й волосинки на носі жовтіють впроти завіконного сонця. У приміщеннях я якось умудрявся прошмигувати повз корифея, боком-боком, придумавши прикладати вимкненого телефона до вуха, а помітивши на вулиці, різко закладав віраж або збавляв хóду, витримуючи дистанцію. Цікава деталь: сам-один (що траплялося рідко) Павличко сприймався як випадковість, такий собі збій, ну, зазівався чоловік, зав'язуючи шнурка, й відбився від делегації, яка далі рушила вершити державницькі справи, лишивши бідаху в світі вулиць, де його строфи і рими мало що значать. Почасти, так воно й було. Почасти - навпаки.
Як би там не як, всюди він лишався Павличком із телевізора, із центру видноти. Навіть серед занепадницьких літмузейних і спілчанських крісел, випадкових презентацій і таких же фуршетів. Особливо, коли сідав обличчям до зали. Якось він так умудрявся перехняблюватися, підсмикнувши вгору плече й підборіддя - перед дзеркалом це відточувалося, чи що? - ніби злітав над суєтою, оскліваючи поглядом у нетутешностях. Та й хіба жарт:
- Бжезіньський тоді мене не послухав, а згодом...
Або:
- Я взяв за руки Папу і Джорджа Буша, і сказав їм: зробіть отак! Для того, щоб...
Палець звично протинав повітря, як колись тицявся в череватенківське плече, а з рота, здавалося, вискакували знаки оклику і розсипалися по розсохлих паркетах. Або по бруках. Без різниці. Бурхала експресія, вогонь циркового факіра ізригався "на автоматі", без ризику пропалити навіть цятку на лацкані промовця. Ну, й без будь-яких часових обмежень, їх для метра не існувало. Якось навіть довелося вигукувати, склавши долоні "човником", мовляв, це вечір письменника N, а не Павличка, "регламент!" , але навряд чи класик почув, та й паства осудливо загула.
Вона, та паства, частина так званої культурної спільноти й навіть національно-орієнтованої громадськості завжди в таких випадках гуде, й судячи з усього, густиме ще довго - великий поет, патріот, політичний діяч, без якого чи й склалося б в України з державністю. Ну, історію про ледь не задушеного Павличковими руками Кравчука, котрий вагався ставити на голосування Акт про державну незалежність, залишмо фейлетоністам. Або за кадром. Туди ж і величезний дипломатичний прорив, пам'ятник Шевченку у Варшаві, що з'явився завдяки старанням Павличка-амбасадора. Все це добре. Антиукраїнська людина діяла б по-іншому, якийсь умовний дімотабачник чи депутат чагодєєв, без питань. Але політичного таланту, на відміну від поетичного, Дмитро Васильович Павличко не мав - ну, не мав, і квит. Або фертик, як кажуть у його краях. Світ обертається довкола винахідників нових цінностей, а не галасу, стверджував цинік Ніцше. Цінності, як і галас, у Дмитра Васильовича були не нові, а змінні. Сенсів, загалом, теж не густо: мантра про єдність, навіть "єд-ність!", по складах, котра скандувалася три десятиліття, експресією викладу камуфлюваючи голизну змісту, ну й варіації займенника "я" - на всі смаки та відмінки. Хоч, думаю, з "яканням" Яворівський таки лишив Павличка позаду...
...Павличко кричав у диктофон і замірявся в мене вимогливим пальцем.
- Я тоді хотів виступити в Хусті, перед Рухом, але...
З усього було видно, що класик мене вже не пам'ятав, і це заспокоювало. Та й розмова була недовгою. Про що розводитися - не питати ж його про ту зустріч у Відні з боївкарями-емігрантами, чи ще щось такого? Або про оповідання, написані сивочолим метром із вправністю літературного немовляти.
- Я хотів виступити, але амбітний хлопець Чорновіл... - ви записуєте? - так ось, аби тільки відсторонити Павличка, він...
Трепет єства й страх не присутніли в класику і в літах поважних. Все важливе про нього було давно відоме, принаймні мені так здавалося, а нові якісь штрихи - то щось ніби чергова зморшка, котра обличчя увиразнить, але вже не змінить.
До речі, постарішалому Павличкові личила б як не чернецька підперезаність мотузкою, то сутана падре чи ще якого кардинала, з білим комірцем-стійкою й отією чорною перетинкою посередині, не знаю, як вона називається, і чим старішав, тим більше личила, просто просилася до зачесаного з потилиці на лоба волосся, впивучого погляду й наче надрізаного до вух посміху-óшкіру: "Сину мій... Коли помер кривавий Торквемада, я..." Неспроста підсміювався я з Герасим'юка, в чиєму селі Прокурава служив парох на прізвище Павличко - падре Дмитро так і ввижався мені з сутені прокуравської чи, як сказали б місцеві, п'єкурєвської церкви (хай і не класично католицької).
Павличка ще було багато на поверхні життя. Виступи, звернення, вірші, промови, укази про нагородження, тексти гімнів, знову виступи, спогади і знову вірші, подібні до виступів, і знову... Навіть із такого часу, як перші десятиріччя ХХІ віку, він намагався витиснути якісь звуки, не в силах зупинитися, щось віщав, ніби забувши, що ще бо'зна коли плебс жартував про поетів, котрим, мовляв, на заміну прийшли грамофони. Його кликали перші особи держави, він кликав їх, виводячи за руки на сцену, мирячи й напучуючи; його брали до урядових свит і на борт президентського гелікоптера, звідки він ступав на траву стадіону в отецькому Стопчатові, ніби апостол, перед очі ошелешених земляків і, як апостол же, проповідував і напоумлював, як завжди. "Я світився, закликав ламати каземати пана й холуя..."
Я — перше речення святого дня
Із Акту проголошення держави.
Він ще створював шумові ефекти, але резонанс з плином часу ставав усе глухішим, і в тронній залі якщо й ляпали, то хіба кінчиками пальців: і при дворі, й поза ним щиро вважали поезію пережитком старосвітських, занадто пишних звичаїв - як писав один поет-пасіонарій століттям раніше. Остання за життя Павличка влада і взагалі поставилася до поета по-хамськи. Навіть приміщення Національної опери, де планувалися урочистості з нагоди патріархового ювілею, не надали. Замість усмішки, це сприйнялося 90-річним Павличком трохи не як трагедія - без сановних склепінь і паркетів, без "запрошення знаднóго" він не звик. Як і без славоспівів пастви, в котрих ніжилася й розпускала крила авторська самооцінка...
(далі буде - у книжці))
