Наші добровольці. На площі вправ.
Бен.
В ПОХОДІ
ЙДУТЬ ШОЛОМИ, ШОЛОМИ, ШОЛОМИ.
ЗАПОРОШЕНИЙ ШЛЯХ.
А ВІД СХОДУ Б'ЮТЬ САЛЬВИ, ЯК ГРОМИ,
Й БЛИСКАВИЦІ МИГОЧУТЬ В СТЕПАХ.
ЙДУТЬ ШОЛОМИ, ШОЛОМИ, ШОЛОМИ.
ЗАПОРОШЕНИЙ ШЛЯХ.
А ВІД СХОДУ Б'ЮТЬ САЛЬВИ, ЯК ГРОМИ,
Й БЛИСКАВИЦІ МИГОЧУТЬ В СТЕПАХ.
МЧАТЬ ВІТРИ І ВІТРИ-ВІТРОВІЇ.
ПРОСТЕЛИЛИСЬ ДИМИ.
УТОМИТИСЬ НІХТО ТУТ НЕ СМІЄ,
ТИ ВДИХАЙ ЛИШ ЧОРНОЗЕМ ГРУДЬМИ.
ПРОСТЕЛИЛИСЬ ДИМИ.
УТОМИТИСЬ НІХТО ТУТ НЕ СМІЄ,
ТИ ВДИХАЙ ЛИШ ЧОРНОЗЕМ ГРУДЬМИ.
ГЕЙ, СПІВАЮТЬ, СПІВАЮТЬ, СПІВАЮТЬ
ПОЗАОБРIЙНИЙ СПІВ.
ЦЕ ПРО ТЕБЕ, РОЗРИВАНИЙ КРАЮ,
БО ЗРОДИВ ТИ Й ЩЕ РОДИШ ОРЛІВ.
ПОЗАОБРIЙНИЙ СПІВ.
ЦЕ ПРО ТЕБЕ, РОЗРИВАНИЙ КРАЮ,
БО ЗРОДИВ ТИ Й ЩЕ РОДИШ ОРЛІВ.
ЙДУТЬ ШОЛОМИ, ШОЛОМИ, ШОЛОМИ.
ЗАПОРОШЕНИЙ ШЛЯХ.
КОЖНИЙ НАСТУП ЗАПОРИ ПРОЛОМИТЬ,
КОЖНИЙ НАСТУП У ГРІЗНИХ БОЯХ!
ЗАПОРОШЕНИЙ ШЛЯХ.
КОЖНИЙ НАСТУП ЗАПОРИ ПРОЛОМИТЬ,
КОЖНИЙ НАСТУП У ГРІЗНИХ БОЯХ!
“НЕМАЄ НЕБЕЗПЕЧНІШОГО ВОРОГА, ЯК НЕ МАТИ ВОРОГА.”
Св. Гнат Лойоля*
Св. Гнат Лойоля*
„ДО ВІДПЛАТИ — ДО ЗБРОЇ!"
Сорокатий ранок у Львівському Оперному Театрі
Львів, 18. VI. 1944. Чи був - цей Ранок - насправді сорокатий? Дві промови і тільки одна сценічна точка програми надали йому радше невибагливого сірого кольору... Манкамент, недостача? - Ні, це була тільки необхідність часу, що його переживаємо. Панівний колір нашого часу сірий у всіх його зверхніх проявах (пекучі потреби буднів, мури тюрем НКВД, вояцькі однострої, чавун смертоносної зброї) - і звідси сірий, воєнний кольорит імпрези.
Вже вступна промова говорить ясно і недвозначно, що цього недільного передполудня прийшли добровольці і цивільні українці Львова до театру для далеко важніших справ, як насолода з мистецтва. Привітавши добровольців від українського громадянства Львова, від Українського Центрального Комітету та від його Провідника, проф. Кубійовича, промовець (О. Ващенко) з'ясовує приявним зараз же загрозу, що гряде: жидо-большевицький кат вивіз із загарбаних нещодавно південно-східних областей нашої вужчої батьківщини в холодні тундри Караґанди чи гарячі степи Туркестану 117.689 українців (!). У Києві розстріляли енкаведисти після приходу за один лише день понад 150 осіб, у Чернігові вистріляли „на привітання" цілий базар; понурими свідками макабричних убивств прийшлось бути Новгороду Сіверському і трагічній Вінниці. Скрізь грабежі, розстріли, ґвалтування жінок...
В обличчі такої небезпеки добровільно зголошуються на поклик Німецького Верховного Командування сотні тисяч українців до зброї, щоб знищити остаточно жидо-большевицького молоха. Місце українців не в його ярмі, а під европейським прапором.
Всі українці встають уже до бою, від Кубані по Карпати лунає гасло: “До відплати - до зброї!"...
Промовець не ховає факту: боротьба буде важка, але вона перспективна, надійна. Мусимо тільки виявити себе витриманими і жити - боротися з одною думкою: “Тобі, Україно, мій перший і останній подих!" З таким наставленням виженемо большевицьких катюг з Батьківщини і знищимо остаточно їхнє кодло.
З ентузіязмом прийняли слухачі привіт від добровольців СС-Дивізії “Галичина", що його приніс доброволець Л(епкий), і його запевнення, що порвемо нарешті з нашим романтизмом, пізнойванством і отаманством. Добровольців не беруться підшепти ворожої пропаґанди - вони знають за що б'ються. Ось вона мета їхньої боротьби: „Ми б'ємося за право на життя в вільній Европі. На заклик Адольфа Гітлера підемо в бій від Карпат по Волинь, а коли прийде наказ, і далі, щоб вибороти волю українському народові в новій Европі. За ці ідеали підемо до бою всі враз. Передайте ці слова від Дивізії всім українцям. З цим кличу всіх здорових, боєздатних українців: “Вступайте в наші ряди, скріпляйте наші лави і наші серця!"
Після промов послідувала єдина сценічна точка програми „Вечерниці" - Ніщинського в виконанні сил Оперного Театру. Національний гимн задокументував вояцьку поставу зборів.
О.Н.
Сорокатий ранок у Львівському Оперному Театрі
Львів, 18. VI. 1944. Чи був - цей Ранок - насправді сорокатий? Дві промови і тільки одна сценічна точка програми надали йому радше невибагливого сірого кольору... Манкамент, недостача? - Ні, це була тільки необхідність часу, що його переживаємо. Панівний колір нашого часу сірий у всіх його зверхніх проявах (пекучі потреби буднів, мури тюрем НКВД, вояцькі однострої, чавун смертоносної зброї) - і звідси сірий, воєнний кольорит імпрези.
Вже вступна промова говорить ясно і недвозначно, що цього недільного передполудня прийшли добровольці і цивільні українці Львова до театру для далеко важніших справ, як насолода з мистецтва. Привітавши добровольців від українського громадянства Львова, від Українського Центрального Комітету та від його Провідника, проф. Кубійовича, промовець (О. Ващенко) з'ясовує приявним зараз же загрозу, що гряде: жидо-большевицький кат вивіз із загарбаних нещодавно південно-східних областей нашої вужчої батьківщини в холодні тундри Караґанди чи гарячі степи Туркестану 117.689 українців (!). У Києві розстріляли енкаведисти після приходу за один лише день понад 150 осіб, у Чернігові вистріляли „на привітання" цілий базар; понурими свідками макабричних убивств прийшлось бути Новгороду Сіверському і трагічній Вінниці. Скрізь грабежі, розстріли, ґвалтування жінок...
В обличчі такої небезпеки добровільно зголошуються на поклик Німецького Верховного Командування сотні тисяч українців до зброї, щоб знищити остаточно жидо-большевицького молоха. Місце українців не в його ярмі, а під европейським прапором.
Всі українці встають уже до бою, від Кубані по Карпати лунає гасло: “До відплати - до зброї!"...
Промовець не ховає факту: боротьба буде важка, але вона перспективна, надійна. Мусимо тільки виявити себе витриманими і жити - боротися з одною думкою: “Тобі, Україно, мій перший і останній подих!" З таким наставленням виженемо большевицьких катюг з Батьківщини і знищимо остаточно їхнє кодло.
З ентузіязмом прийняли слухачі привіт від добровольців СС-Дивізії “Галичина", що його приніс доброволець Л(епкий), і його запевнення, що порвемо нарешті з нашим романтизмом, пізнойванством і отаманством. Добровольців не беруться підшепти ворожої пропаґанди - вони знають за що б'ються. Ось вона мета їхньої боротьби: „Ми б'ємося за право на життя в вільній Европі. На заклик Адольфа Гітлера підемо в бій від Карпат по Волинь, а коли прийде наказ, і далі, щоб вибороти волю українському народові в новій Европі. За ці ідеали підемо до бою всі враз. Передайте ці слова від Дивізії всім українцям. З цим кличу всіх здорових, боєздатних українців: “Вступайте в наші ряди, скріпляйте наші лави і наші серця!"
Після промов послідувала єдина сценічна точка програми „Вечерниці" - Ніщинського в виконанні сил Оперного Театру. Національний гимн задокументував вояцьку поставу зборів.
О.Н.
Krynica - widok zewnętrzny Domu Zdrojowego. 1934.
Чи це не є згадуваний Білий Дім у Криниці, де відбувалися Курси вишколу медичних сестер для Дивізії?**
КУРСИ МЕДИЧНИХ СЕСТЕР СС-ДИВІ3IЇ „ГАЛИЧИНА"
3-го червня ц. р. в Криниці, в Білому Домі відбулося святочне відкриття Курсів вишколу сестер жалібниць, медичних сестер для нашої Дивізії. На відкриття курсів прибули представники Військової Управи у Криниці, представник У. Ц. К., та голова місцевого УДК. Перший забрав слово член Військової Управи і керівник курсів д-р Володимир Білозор. З черги про мовляв редактор Степан Волинець від УЦК. Він привітав курсанток від голови УЦК проф. Кубійовича. Останній забрав слово голова УДК, мгр. Ліщинський. Він висловив радість, що курс відбувається в його окрузі, у тім найдалі висуненім нашім біднім окраї. Заявив свою піддержку та побажав гарних успіхів. Насамкінець майбутні сестри відспівали „Ой у лузі червона калина", Хутко після того розійшлись до своїх приміщень, щоб того ж дня почати перші лекції.
Курсантки будуть мешкати в Білому Домі, де матимуть забезпечене життя і будуть навчатися свого фаху. Громадянство дало своїм сестрам усе, що тільки можна було дати, а тепер жде на висліди їхньої науки та на жертовну працю для нашого вояка.
П-Я-К
3-го червня ц. р. в Криниці, в Білому Домі відбулося святочне відкриття Курсів вишколу сестер жалібниць, медичних сестер для нашої Дивізії. На відкриття курсів прибули представники Військової Управи у Криниці, представник У. Ц. К., та голова місцевого УДК. Перший забрав слово член Військової Управи і керівник курсів д-р Володимир Білозор. З черги про мовляв редактор Степан Волинець від УЦК. Він привітав курсанток від голови УЦК проф. Кубійовича. Останній забрав слово голова УДК, мгр. Ліщинський. Він висловив радість, що курс відбувається в його окрузі, у тім найдалі висуненім нашім біднім окраї. Заявив свою піддержку та побажав гарних успіхів. Насамкінець майбутні сестри відспівали „Ой у лузі червона калина", Хутко після того розійшлись до своїх приміщень, щоб того ж дня почати перші лекції.
Курсантки будуть мешкати в Білому Домі, де матимуть забезпечене життя і будуть навчатися свого фаху. Громадянство дало своїм сестрам усе, що тільки можна було дати, а тепер жде на висліди їхньої науки та на жертовну працю для нашого вояка.
П-Я-К
О. Ващенко
КАРАФКА В ПАВУТИННІ
Коли виявилось, що простора заля партеру зовсім непотрібна установі, в ній розмістили всілякий мебльовий брухт. Хтось сюди заніс надламаного стола, інший до нього приставив крісло з однією ніжкою, десь узялася розбита залізна пічка “буржуйка", невідомо як, приплівся безнадійний інвалід — жалюгідна подоба стародавнього буфету. І ось на цьому останньому чиясь дбайлива рука поставила цілу скляну карафку. Мало того, наповнила її водою. Для чого то зроблено, відповісти неможливо. Чи для мух, щоб вони не здихали від спраги, чи для раптового відвідувача або просто для комплекту, не знаю. У всякому разі карафка з водою теж знайшла собі тут пристановщце. Згодом нею скористався винахідливий павук. Звідси він далеко навкруги розпустив густе павутиння і з винятковим успіхом почав полювати за мухами та різними комашками, що злітали на воду, а то й просто хотіли відпочити на стінках карафки.
В дальшому часі, товсті шари павутиння взялися неймовірним брудом, вода теж посіріла, карафка стала майже непомітною для людського ока.
Так, власне, й варто закінчити коротенький та досить нецікавий етюд про занехаяну скляну річ. Але їй випала інша доля. Карафка в павутинні зненацька набула всесоюзної слави.
Якось нарком оборони СССР прорік, що люди навчилися стріляти по-стахановському. Тоді всі військові й партійні керівники вхопилися за голови.
- Як так стріляти по-стахановському? Вугілля добувати цією методою річ зрозуміла. Припустім, дали робітникові завдання підняти на гору тонну чорного палива, а він підняв дві. Але дати комусь сто патронів і хай він улучить ними двісті разів, то тут уже, пробачте, такого фахівця, навіть уявити собі це можна.
Так приблизно міркували скрізь і всюди. Проте, нарком заповів стріляти по-стахановському, значить нічого не вдієш, хоч із шкіри лізь, а стріляй так, матері твоїй ковінька, як тобі наказує партія!
Отже, на різних зборах, у газетах, кінофільмах, в радіо в один голос почали кричати: “Стріляймо по-стахановському! Виконуймо наказ залізного наркома! Дійсність на межі фантастики!"
Однак, слова словами, а діла - ділами. Галасу зчинилося багато, але ніхто ще ні разу не стрельнув по-стахановському, та й не знав, як це треба робити. З приводу своєї нової настанови ні пари з вуст більше не пускав і сам нарком. Певно він теж не знав, як вийти з халепи, та слово його не горобець, вилетіло з рота - назад не заманиш. Тому то йому доводилося тільки мовчати й чухати потилицю.
Тимчасом у Києві знайшовся то вариш Мільруд, що самовпевнено заявив: “Я знаю, як треба стріляти по-стаханівському!"
Сказав він таке не комусь там, а відповідальному редакторові газети „Советская Украина", товаришеві Троскунову,
Мільруд продовжував свою думку: „Треба, щоб кожний мешканець країни, без огляду на зір та стан здоров'я, стріляв влучно, і жодна куля в нього не пропадала марно. Тоді ми матимемо не кілька тисяч, а багатоміліонову армію снайперів. Це й розумів нарком, говорячи про стахановську стрілянину."
- Але ваша ідея нездійсненна, - заперечив Троскунов. - Є ж люди, що ніколи до рук не брали pброї, покалічені та взагалі непридатні до військових вправ.
- Дурниці! — відрубав Мільруд/ - Під моїм керівництвом усі стрілятимуть і влучатимуть. Ви, наприклад, добре володієте вогнепальною зброєю?
- Я? - зніяковів Троскунов. - Признатися, навіть вуха, затикаю, коли чую постріл.
- От і гаразд, з вас і почнемо. Давайте, вдаримо по руках!
Того ж дня в нікому непотрібній раніше партерній залі став поратися спритний товариш Мільруд. Досить швидко він обладнав примітивний тир. На стінах понавішував усякі кружала, приніс ґвинтівку та скриню з патронами.
Як і вмовлялись, першим до бар'єру підійшов Троскунов.
- Влучайте он в те коло, - промовив Мільруд, подаючи йому заздалегідь заряджену ґвинтівку.
Закривши очі, Троскунов стрілив. Мільруд повагом підійшов до стіни, приклав два пальці до вказаного ним раніше кола, поважно сказав:
- Прощу подивитися. Куля стирчить в самій середині. Країна збагатилася новим снайпером!
В залі вибухли несамовиті оплески. Хтось вигукнув: - Слава товаришеві Сталінові! Інший підхопив: Ура залізному наркомові! Не бракувало й улесливого белькотіння на зразок: — Хай живе кращий стрілець Совєтського Союзу товариш Троскунов!
Потім по черзі стріляли відповідальні редактори „Комуніста'', “Комсомольця", „Тваринництва". Кожний з них влучав у мету і діставав звання снайпера. Таким чином товариш Мільруд щодня перепускав по 10—15 осіб, і ніхто з них ні разу не схибив. Правда, Гвинтівку завжди'заряджав він особисто і перший під ходив до влучених кружал, натискуючи на них двома пальцями. Але на те ніхто не зважав. Слава про чарівного стрілецького керівника товариша Мільруда росла щогодини. Про нього вже збиралися писати солідні твори, як от: “Товариш Мільруд робить совєтські чудеса", „Гідний послідовник наркома". "Немовлята стануть . стахановцями стрілянини" тощо.
Якось зайшла трохи прибрати роками засмічене приміщення старенька підсліпувата робітниця Марія Павлівна. Всі присутні на той час у тирі причепилися до неї, щоб стрельнула. Та довго не хотіла, нарешті товариш Мільруд розумно її переконав:
- Що вам маленький переляк, зате одразу зробитеся снайпером, а товариш Троскунов преміює вас. Бийте он у те кружало!
Всі закричали: - Браво! - До Мільруда підійшов якийсь відповідальний працівник, почастував папіроскою, завів цікаву розмову. Не очікуючи, поки звільниться керівник, стрілецькі активісти самі взяли ґвинтівку, зарядили її набоєм з кулькою і подали Марії Павлівні, Бабуся сперлася руками на бар'єр, почала цілитись. Та коли їй гукнули: „плі", вона з остраху повела ґвинтівкою в зовсім інший бік і тоді натисла курок. Тієї ж хвилини дзенькнула розтрощена карафка в павутинні. На звук пострілу Мільруд відірвався від співрозмовця, швидко підійшов до кружала, натис на нього пальцями, переможно кинув до присутніх:
- Ну, що, не казав я вам? Дивіться, як добре вдарила! Тепер Марія Павлівна - першорядний снайпер.
- Де там снайпер, чи ви не бачите? - загомоніли всі, показуючи на буфетного інваліда. По ньому ще стікала каламутна вода, на підлозі валялося скло з розбитої карафки, а геть далі вгору дерся своїм павутинням на смерть переляканий павук. Мільруд отетерів.
Мільрудові чудеса швидко з'ясувались. Він на самоті перед кожною вправою в різні місця стіни всаджував кульки і прикривав їх паперовими кружалами. Гвинтівку заряджав порожніми патронами. Після пострілу натискував пальцями на кружало; від цього крізь папір виднілась кулька.
Автора цього справді совєтського винаходу не притягли до відповідальности. Вийшла б надто голосна й неприємна справа, що до речі могла кинути світло на нікчемність тодішнього наркома оборони. Мільруд, загарбавши добрі гроші, просто зник з київського обрію. До речі, разом із ним зникло й подиву гідне гасло „стріляти по-стахановському". На цьому ставимо останню крапку в своєму правдивому оповіданні „Карафка в павутинні".
КАРАФКА В ПАВУТИННІ
Коли виявилось, що простора заля партеру зовсім непотрібна установі, в ній розмістили всілякий мебльовий брухт. Хтось сюди заніс надламаного стола, інший до нього приставив крісло з однією ніжкою, десь узялася розбита залізна пічка “буржуйка", невідомо як, приплівся безнадійний інвалід — жалюгідна подоба стародавнього буфету. І ось на цьому останньому чиясь дбайлива рука поставила цілу скляну карафку. Мало того, наповнила її водою. Для чого то зроблено, відповісти неможливо. Чи для мух, щоб вони не здихали від спраги, чи для раптового відвідувача або просто для комплекту, не знаю. У всякому разі карафка з водою теж знайшла собі тут пристановщце. Згодом нею скористався винахідливий павук. Звідси він далеко навкруги розпустив густе павутиння і з винятковим успіхом почав полювати за мухами та різними комашками, що злітали на воду, а то й просто хотіли відпочити на стінках карафки.
В дальшому часі, товсті шари павутиння взялися неймовірним брудом, вода теж посіріла, карафка стала майже непомітною для людського ока.
Так, власне, й варто закінчити коротенький та досить нецікавий етюд про занехаяну скляну річ. Але їй випала інша доля. Карафка в павутинні зненацька набула всесоюзної слави.
Якось нарком оборони СССР прорік, що люди навчилися стріляти по-стахановському. Тоді всі військові й партійні керівники вхопилися за голови.
- Як так стріляти по-стахановському? Вугілля добувати цією методою річ зрозуміла. Припустім, дали робітникові завдання підняти на гору тонну чорного палива, а він підняв дві. Але дати комусь сто патронів і хай він улучить ними двісті разів, то тут уже, пробачте, такого фахівця, навіть уявити собі це можна.
Так приблизно міркували скрізь і всюди. Проте, нарком заповів стріляти по-стахановському, значить нічого не вдієш, хоч із шкіри лізь, а стріляй так, матері твоїй ковінька, як тобі наказує партія!
Отже, на різних зборах, у газетах, кінофільмах, в радіо в один голос почали кричати: “Стріляймо по-стахановському! Виконуймо наказ залізного наркома! Дійсність на межі фантастики!"
Однак, слова словами, а діла - ділами. Галасу зчинилося багато, але ніхто ще ні разу не стрельнув по-стахановському, та й не знав, як це треба робити. З приводу своєї нової настанови ні пари з вуст більше не пускав і сам нарком. Певно він теж не знав, як вийти з халепи, та слово його не горобець, вилетіло з рота - назад не заманиш. Тому то йому доводилося тільки мовчати й чухати потилицю.
Тимчасом у Києві знайшовся то вариш Мільруд, що самовпевнено заявив: “Я знаю, як треба стріляти по-стаханівському!"
Сказав він таке не комусь там, а відповідальному редакторові газети „Советская Украина", товаришеві Троскунову,
Мільруд продовжував свою думку: „Треба, щоб кожний мешканець країни, без огляду на зір та стан здоров'я, стріляв влучно, і жодна куля в нього не пропадала марно. Тоді ми матимемо не кілька тисяч, а багатоміліонову армію снайперів. Це й розумів нарком, говорячи про стахановську стрілянину."
- Але ваша ідея нездійсненна, - заперечив Троскунов. - Є ж люди, що ніколи до рук не брали pброї, покалічені та взагалі непридатні до військових вправ.
- Дурниці! — відрубав Мільруд/ - Під моїм керівництвом усі стрілятимуть і влучатимуть. Ви, наприклад, добре володієте вогнепальною зброєю?
- Я? - зніяковів Троскунов. - Признатися, навіть вуха, затикаю, коли чую постріл.
- От і гаразд, з вас і почнемо. Давайте, вдаримо по руках!
Того ж дня в нікому непотрібній раніше партерній залі став поратися спритний товариш Мільруд. Досить швидко він обладнав примітивний тир. На стінах понавішував усякі кружала, приніс ґвинтівку та скриню з патронами.
Як і вмовлялись, першим до бар'єру підійшов Троскунов.
- Влучайте он в те коло, - промовив Мільруд, подаючи йому заздалегідь заряджену ґвинтівку.
Закривши очі, Троскунов стрілив. Мільруд повагом підійшов до стіни, приклав два пальці до вказаного ним раніше кола, поважно сказав:
- Прощу подивитися. Куля стирчить в самій середині. Країна збагатилася новим снайпером!
В залі вибухли несамовиті оплески. Хтось вигукнув: - Слава товаришеві Сталінові! Інший підхопив: Ура залізному наркомові! Не бракувало й улесливого белькотіння на зразок: — Хай живе кращий стрілець Совєтського Союзу товариш Троскунов!
Потім по черзі стріляли відповідальні редактори „Комуніста'', “Комсомольця", „Тваринництва". Кожний з них влучав у мету і діставав звання снайпера. Таким чином товариш Мільруд щодня перепускав по 10—15 осіб, і ніхто з них ні разу не схибив. Правда, Гвинтівку завжди'заряджав він особисто і перший під ходив до влучених кружал, натискуючи на них двома пальцями. Але на те ніхто не зважав. Слава про чарівного стрілецького керівника товариша Мільруда росла щогодини. Про нього вже збиралися писати солідні твори, як от: “Товариш Мільруд робить совєтські чудеса", „Гідний послідовник наркома". "Немовлята стануть . стахановцями стрілянини" тощо.
Якось зайшла трохи прибрати роками засмічене приміщення старенька підсліпувата робітниця Марія Павлівна. Всі присутні на той час у тирі причепилися до неї, щоб стрельнула. Та довго не хотіла, нарешті товариш Мільруд розумно її переконав:
- Що вам маленький переляк, зате одразу зробитеся снайпером, а товариш Троскунов преміює вас. Бийте он у те кружало!
Всі закричали: - Браво! - До Мільруда підійшов якийсь відповідальний працівник, почастував папіроскою, завів цікаву розмову. Не очікуючи, поки звільниться керівник, стрілецькі активісти самі взяли ґвинтівку, зарядили її набоєм з кулькою і подали Марії Павлівні, Бабуся сперлася руками на бар'єр, почала цілитись. Та коли їй гукнули: „плі", вона з остраху повела ґвинтівкою в зовсім інший бік і тоді натисла курок. Тієї ж хвилини дзенькнула розтрощена карафка в павутинні. На звук пострілу Мільруд відірвався від співрозмовця, швидко підійшов до кружала, натис на нього пальцями, переможно кинув до присутніх:
- Ну, що, не казав я вам? Дивіться, як добре вдарила! Тепер Марія Павлівна - першорядний снайпер.
- Де там снайпер, чи ви не бачите? - загомоніли всі, показуючи на буфетного інваліда. По ньому ще стікала каламутна вода, на підлозі валялося скло з розбитої карафки, а геть далі вгору дерся своїм павутинням на смерть переляканий павук. Мільруд отетерів.
Мільрудові чудеса швидко з'ясувались. Він на самоті перед кожною вправою в різні місця стіни всаджував кульки і прикривав їх паперовими кружалами. Гвинтівку заряджав порожніми патронами. Після пострілу натискував пальцями на кружало; від цього крізь папір виднілась кулька.
Автора цього справді совєтського винаходу не притягли до відповідальности. Вийшла б надто голосна й неприємна справа, що до речі могла кинути світло на нікчемність тодішнього наркома оборони. Мільруд, загарбавши добрі гроші, просто зник з київського обрію. До речі, разом із ним зникло й подиву гідне гасло „стріляти по-стахановському". На цьому ставимо останню крапку в своєму правдивому оповіданні „Карафка в павутинні".
_________________
* Saint Ignatius of Loyola (1491-1556), баскський священик і теолог, засновник ордену єзуїтів.
