Харків під німецькою окупацією

Ані Олександр Семененко у своїх споминах "Харків, Харків...", ані Юрій Шерех у "Я, мені, мене… (і довкруги)" про описані тут події, здається, не згадують...

ХАРКІВ ПІД НІМЕЦЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ В ЧАСІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Тетяна Іванівська

Харків місто моєї молодости, де я народилася, училась, згодом працювала. Це місто, з яким я ділила долю і недолю. Харків — наше старинне місто, в якому завжди відчувалась духовість віку. Не легко було перебути жорстокий сталінський режим, коли кожного дня можна було очікувати арешту, заслання; особливо страшним був період Єжовщини, коли то численні мільйони впали жертвою того терору. Як хотілось якоїсь зміни...

З вибухом Другої світової війни події покотились. 1941 року німецькі нацистські війська займали Україну й під осінь зайняли і Харків. Прийшли нові події, про які я хочу тут згадати.

Спочатку хочу розповісти про один випадок, який допоміг мені зрозуміти, чим керувалась гітлерівська влада, проявляючи свою особливу тактику супроти нашого народу на окупованих нею землях. Для цього мушу зайти хронологічно дещо вперед.

У 1944 році я, як і багато наших воєнних біженців, опинилась в Німеччині. Тоді фронт вже бистрим темпом посувався на Захід, було ясним, що Німеччина цілковито програє. Опинилась я з двома малолітніми дітьми в місті Брунсвіку, де несподівано познайомилась, і навіть подружила з однією німецькою графинею (до чого причинилось і моє знання німецької мови). Як я згодом зрозуміла, ця німкеня працювала для якогось засекреченого німецького бюра. Одного дня вона принесла із собою якусь брошуру і сказала, що хоче мені щось показати, але під дуже великим секретом. Вона відчинила передо мною першу сторінку цієї брошури, де був написаний „Вступ". Я відразу побачила, що цей „Вступ" підписаний самим Гітлером. Прочитавши, я з цього „Вступу" довідалась про основні напрямні гітлерівської політики супроти України і Східньої Европи взагалі. Майже дослівно пригадую зформульовання цього: „В Европі зараз існують дві великі країни - Німеччина і Росія. Дві великі країни не можуть існувати, - народ однієї країни мусить бути знищений, тому треба знищити усі народи Росії, винищувати їх незалежно якими засобами. Залишити тільки частину інтеліґенції, яка зможе допомогти розбудувати нашу державу." Розуміється, було ясним, що під окресленням „російські народи" розумілись усі народи СССР. також окреслення „Росія" було вжите в розумінні СССР (згл. російська імперія). Ось так виглядали основні напрямні політики Гітлера.

Отож, 1941 року, осінню, німецькі війська зайняли Харків. При наближенні фронту багато мешканців міста виїхало на схід. Це в більшості були співпрацівники влади, а також і частина звичайного населення. Ті, що остались, надіялись на зміну на краще. Коли до міста увішли перші частини німецького війська, деякі люди привітали їх квітами. Ніхто, включно з місцевими жидами, не знав, що може принести ця нова влада. Мій чоловік Іван Луцевич, за фахом археолог, був дуже за тим, щоб ми остались в Харкові. Тоді у нас було двоє малолітніх дітей - Оленка семи років і Андрійко чотирьох років. В тому часі ми з чоловіком обоє працювалн в Українській Картинній Ґалерії. Ми, як і наші співпрацівники, рішили там і далі працювати (хоч, розуміється, від якогось часу ніякої оплати за працю не отримували). Ця Ґалерія була нам дорогою, це були наші культурні скарби, ми хотіли їх берегти.

Уже в перших днях після приходу німців, населення могло бачити, що ця нова влада нічого доброго не принесе. Не було ніякого прояву з боку німців, щоб налагодити хоч якесь нормальне життя в місті. Селяни приносили харчі із довколишніх сіл і мешканці міста вимінювали ці харчі на якийсь одяг. Крамниць з харчами взагалі не було. До нашої Картинної Ґалерії часом заходили деякі німці. Це були, звичайно, інтелігентніші німці, які розмовляли з нами ввічливо. Я по місті ходила тоді дуже мало, тож і не знаю про якісь окремі прояви нової влади, хоч вони напевно були.

Ходили чутки, що жидів заставляють жити окремо від решти населення і для цього приготовляють для них ґетто на Тракторному заводі. Очевидно німці від перших днів свого приходу розшукували жидів, але робили це якось дуже потаємно, бо раптом в один день усі жиди отримали повістки, щоб з'явитися наступного дня о 10-ій годині ранку коло Тракторного заводу. Це сталось приблизно після двох місяців німецької окупації. Моя добра знайома, жидівка, яка зі мною працювала в Картинній Ґалерії, отримала також таку повістку. Вона якось не підозрівала нічого особливо небезпечного. Досить спокійно склала свої важливіші речі і на означений час пішла, куди було вказано на повістці. Мій чоловік навіть хотів її проводжати, щоб допомогти нести речі, та якось цього не сталось. Уже на другий день з'явились чутки, що всіх жидів там пострілили. все ж люди не були певні в цьому. Вхід до Тракторного заводу був заборонений, брама замкнута.

Надходила зима, ставало щораз зимніше. Того року зима була особливо холодна — люті морози і сильні сніговії. Сніг лягав все вище. В людей викінчувались всякі запаси харчів. Селяни з харчами не з'являлися в місті. Було це не тільки через погоду, а в скорому виявилося, що місто оточене німецьким військом, чи гестапівцями, і що до міста нікого з харчем не впускають. Люди з Харкова рішили йти роздобувати харчі в поблизьких селах. Вони везли на саночках якісь речі, щоб виміняти їх на харчі та привезти його на цих саночках додому. Переважно йшли за харчами мужчини, в яких були жінка й діти, які чекали з нетерпінням на їхній поворот. Йти через поле покрите глибоким снігом, в страшний мороз, часто при сильній сніговії — було дуже тяжко. Та коли вони, після цієї тяжкої подорожі, повертались з якимсь харчем, — їх до міста не впускали... Вони мали покинути цей тяжко здобутий харч, і тільки тоді їм дозволяли увійти до міста. Багато з них, видно не всилі були цього зробити, може пробували знайти якийсь інший вихід з положення, - як би там не було, але багато з них, в розпачі, обезсилені, шукаючи виходу з цієї тяжкої ситуації, залишались перед входом до міста і... замерзали. Такий був вид перед Харковом: між кучугурами снігу люди з саночками, ближче і дальше від міста, та вони вже не рухались - замерзали, їх замітала сніговія.

Це видовище бачив мій чоловік, який сам ходив за харчами та якимсь чудом повернувся, правда, повернувся сам, без харчів, і вже зовсім обезсилений. Сталось так, що він та ще якісь чоловіки спільно виміняли за якісь речі коня. Вони рішили повести цього коня в якесь село і виміняти його на харч і потім рівно між собою поділитись. Та ті люди показались нечесними. — коня забрали і мій чоловік без нічого насилу добрався додому. Очевидно, тому, що він не мав харчів, його впустили до міста. Та він прийшов у такому страшному стані, що вже ледве рухався. Я в тому часі була опухла з голоду. Опухання — це перша стадія голоду. Наступна стадія, коли людина вже зовсім худне, висихає. Він був уже в такій стадії. Я тоді несподівано дістала трохи харчів. Тоді німці дуже мучились холодом, вони не були до такого морозу підготовані. Обвивали собі ноги і литки соломою, накидали поверх шинель коци і т. п. Вони знайшли якийсь текст з порадами як боротись з холодом. Це було написано по-російськи і вони звернулись до мене, щоб я переклала це на німецьку мову. Я це зробила і дістала за це трохи харчів. Надіялась врятувати мого чоловіка, та вже , було запізно, його організм вже нічого не приймав. Йому ставало все гірше і він на моїх очах помер. Я прикрила його тіло якимсь покривалом, повідомила про його смерть деяких друзів, і чекала. Це все, що я тоді могли, зробити. Я ж мусіла дбати при тім і про дітей, щоб не пропали. В хаті був мороз. Пригадую, як я з трудом дістала дерев'яні двері з якоїсь розваленої хати, розрубала їх на куски та палила тим в печі. Вода в усіх кранах була замерзла. Воду до пиття чи варення треба було діставати з помпи, яка була приблизно півмилі, а то й більше від нашої хати. Я звичайно йшла за водою з двома відрами. Вертаючись, по дорозі не раз падала в кучугури снігу, вода розливалась, добре, якщо половину наповнених відер приносила до хати.

Тіло мого чоловіка пролежало в помешканні вісім днів. Друзі, вони ж і співпрацівники по музейній праці, були безрадні. Нарешті прийшло їх декілька. Принесли грубі темно-бордові портьєри, які скинули з дверей в музеї та носилки. Вони завинули тіло мого чоловіка в ці портьєри та поклали на носилки. Тоді ми всі пішли в напрямі кладовища. На тому кладовищі була невелика церква, і наш похоронний похід прямував туди. Коли ми підійшли вже близько до цієї церкви на кладовищі, раптом ми вперлись в якийсь вал, - це було дуже несподівано. Приглянувшись, ми побачили, що це вал із людських трупів. Більше як півколом навколо церкви були поскладені мертві люди. Цей вал трупів був високий на три-чотири метри. Ці мертві люди були різного віку - чоловіки, жінки діти, - одягнуті, роздягнуті. Одна жінка якось мені більше запам'яталась, — молода жінка в нічному одязі, якось особливо розкинута. Це було неймовірне видовище. Ці люди померли з голоду, з голоду штучно створеного німецькою владою! Поховати їх тоді було неможливо, бо земля була сильно замерзла і крім того були часті сніговії. Ми примостили тіло мого чоловіка при цьому валі мертвих людей. Так і залишили там його тіло завинуте в портьєри на носилках.

Опісля я проходила мимо цього валу з мертвих людей впродовж чотирьох днів. Кожний раз я дивилась на „могилу" мого чоловіка - закутане тіло в портьєри на носилках... Колись було дуже тяжко дивитись на одну мертву людину, а тоді здавалось, що я вже якось задеревіла у своїх почуттях. На п'ятий день, коли я туди прийшла, я побачила, що вже „валу" нема. Я здивувалась і чомусь схвилювалась. Я відшукала чоловіка, який недале ко жив і був сторожем цього кладовища. Він мені пояснив: „Ми вчора усіх поховали у братській могилі", так і сказав - ,,у братській могилі". Видно погода була дещо змінилась і це якось можна було зробити, але цього я собі тоді не усвідомлювала.

З весною якось полегшало, селян з якимись харчами почали впускати до міста. Я тоді вимінювала своє останні речі на харч. Пригадую теж як я із знайомою ходила на якісь городи і ми викопували коріння від капусти, його варили і їли.

Тієї весни я була свідком ще однієї страшної події. Звичайно, ідучи на базар, я проходила мимо харківської великої церкви (на жаль, не пригадую назви). Навколо цієї церкви була площа, а зкраю площі довкола невеличкі доми, повз які був вимощений хідник. Коли одного дня я підійшла до цього місця, я побачила, що перед цими домами лежать на хіднику впоперек рівно покладені трупи чоловіків, - між ними один хлопчик приблизно 12 років. Хвилину постоявши, я спромоглась спитати людей, що сталось. І ось вони розповіли мені: Попереднього дня прийшла група німецьких вояків з конями (чомусь з конями?) Вони отаборились на площі коло церкви. При тому розклали досить багато сіна, на якому сиділи й курили, весело забавлялись. Раптом знявся вогонь (очевидно від папіроса кинутого на сіно). Зчинилась досить велика пожежа. Німці, щоб не брати на себе відповідальности,. сказали, що це партизани (совєтські) підпалили цей їхній табір. Тоді німецькі ґестапівці оточили поблизькі будинки і з кожної хати взяли чоловіків, які там були, і їх розстріляли. Поклали тих забитих впоперек хідника, очевидно, щоб люди йшли і дивились...

Також десь в тому часі, я несподівано побачила в місті повішених людей - трьох. Вони були повішені на бальконах поверхових будинків в центрі міста. Теж було пояснено, що це мовляв, партизани, за це їх повішено. Це було на Сумській вулиці коло Державної площі.

У тому ж часі я довідалась, що в тюрмі на Холодній Горі німці примістили багато воєннополонених. Ці полонені вимирали з голоду. Селяни з поблизьких сіл просили німців, щоб дозволили приносити їсти цим полоненим. Та німці не дозволяли.

Вліті наблизився фронт. Харків відбивали совєтські війська.

В місті були бої і пожари. Треба було бути дуже обережними. Багато людей згинуло. Совєтське військо ввійшло до міста. Тоді відкрили ворота Тракторного заводу. Люди почали туди заходити, щоб подивитись, що сталось з жидами. Та м була гора трупів. Видно, що не так давно їх забили, - вони не були поховані, просто лежали всі забиті...

Незадовго після того Харків знову відбили німці. Знову німецька влада пробула там декілька місяців. Скільки - не пам'ятаю. Та знаю, що досить скоро після того фронт почав котитись бистро на захід. Почалась німецька програна. Тоді я з дітьми, як і багато інших, подались на захід, та з усякими численними пригодами опинилась в Німеччині.

Вже будучи в Німеччині, я почула про ще один неймовірний злочин німців, який впав на наших харків'ян. Про це розповіла мені моя дальша родичка, яка тоді теж була в Німеччині. Одна харків'янка опинилась з родиною в якомусь переходовому таборі (чи щось в тім роді). Її 12-літнього сина покликали німці щось їм помагати. (Тут додам, що в тому часі, де б то не було, зокрема в таких таборах - майже нічого не давали їсти). Цьому хлопчикові німець наказав розділювати шоколядки для німців (які там працювали). Одна шоколядка залишилась і хлопчик не витримав і її з'їв. Прийшов німець, почав рахувати. „А де ж ще одна? Ти з'їв! За це будеш розстріляний!" Прибігла якось мати. Хлопчик кинувся до матері, просив, казав, що більше не буде. Мати кинулась благала, просила... І не помогло. Хлопчика на очах матері розстріляли. Я тут рішила згадати про це неймовірно страшну подію, - нехай жертви цієї невинної дитини, забитої на очах матері, - пригадає тим, що вже призабули, а то й не знали до чого доходила німецька жорстокість.

Пишу цей спогад, бо думаю, що слід нам знати і пам'ятати про численні жертви, які згинули так жахливо трагічно в наслідок німецького нацистського терору. Скільки згинуло тоді по всій Україні наших людей, скільки закатовано... Ми не маємо морального права про них забути.

“Свобода”, числа з 12 і 13 листопада 1986 р.

Більше знимок Харкова часів німецької окупації тут:  https://rarehistoricalphotos.com/german-occupation-kharkov-color-1941/?fbclid=IwAR1cCIf5-EVcoo3JieOmkxaTG0J7KC6i4AggF74i3XiHijE5unu58S_aJ4g

Протилежний за сенсом спогад про німців залишила письменниця-галичанка Марія Любомира Кузьмович-Головінська https://lesinadumka.blogspot.com/2019/03/1944.html - щоправда, стосується він 1944 року:
В умовах відступу під натиском большевиків і нищівних бомбардувань союзницькою авіяцією, німці тим не менш піклувалися про українських втікачів - надали їм потяг з машиністом ("усіх вагонів у транспорті є 31, людей звиш 800") і годували їх у дорозі ("дістаємо на приділ дещо харчів: хліб, консерву, каву і т. п.").