"Світла Людина. Видатний дипломат. Державник. Патріот. Таких мало. Було б багато, вже давно жили б в процвітаючій Україні. На його дипломатичному досвіді вчитимуться інші, якщо захочуть увійти в історію своєї країни.” (с)
🥀
Антон Бутейко,
6 квітня 1947, село Старий Чорторийськ, Волинь — † 10 березня 2019, Київ
Антон Бутейко,
6 квітня 1947, село Старий Чорторийськ, Волинь — † 10 березня 2019, Київ
ПЕРШИЙ ДОГОВІР З РОСІЄЮ - ГІРКИЙ ПРИСМАК ПОЛИНУ
Сказати, що відносини України з Росією були чи не найскладнішими в нашій історії – цим, звичайно, не відкриєш Америки. Разом з тим, у 1990 році я не міг собі і уявити, наскільки тугі вузли суперечностей ховалися під шкарлупою "віковічної братерської дружби", що прославлялася в радянські роки. І перший гіркий присмак полину цих стосунків довелося пізнати при підготовці українсько-російського договору ще при існуванні СРСР.
У жовтні 1990 року я знав, що готується текст Договору про основи відносин з РРФСР. Але в Міністерстві закордонних справ УРСР його не бачив. Тому, коли одержав вказівку терміново йти до Верховної Ради для узгодження тексту, певною мірою був схвильований. Отримав тимчасову перепустку до ВР. Мене провели на другий поверх до холу з круглим столом, що знаходився поруч з кабінетом Голови Верховної Ради. Там були люди зі значками народних депутатів УРСР та РРФСР. Сьогодні я, на жаль, не зберіг у пам'яті прізвищ усіх учасників. Та й навіть на той час не з усіма росіянами встиг познайомитись.
Всі були якось загадково заклопотані, без настрою. Переговори велися незвично, не за столом, як прийнято, тобто делегація на делегацію. Навпаки, учасники дійства "кучкувалися" по різних кутках приміщення. Кілька разів до нашої групи підходив тодішній заступник Голови Верховної Ради В.Б.Гриньов. Більше всього мене вразило те, що не відчувалося ніякої урочистості моменту. Навпаки, в повітрі витала якась недомовлена напруженість. Подібний стан я відчував у 1982 році на останній сесії III Конференції ООН з морського права в Нью-Йорку. Конференція була явищем екстраординарним: в її рамках відбувався по суті третій грандіозний переділ світу. Причому проходив безкровно, в гарячих дипломатичних баталіях, про які знали практично в кожній країні лише невеличкі групи причетних до цього дійства людей. Перший такий переділ, як відомо, став наслідком Першої світової війни, другий – був результатом глобальної сутички між фашизмом та країнами антигітлерівської коаліції. Так от тоді, після 13-річного переговорного конференційного марафону, ми прийшли до прийняття Конвенції ООН з морського права, своєрідного міжнародного кодексу про розподіл Світового океану. Але у залі радості не відчувалося, бо, незважаючи на існування нібито узгодженого тексту Конвенції, США – головний гравець на переговорах – підписувати документ не збирались. А без їх участі Конвенція втрачала очікувану цінність. Всі це добре усвідомлювали, але винуватця породження такого настрою не називали...
Дуже швидко я зрозумів причину заклопотаності учасників українсько-російської зустрічі: незважаючи на існування тексту, який нібито був попередньо узгоджений між парламентарями, російська сторона не хотіла йти на включення до Договору положення про визнання територіальної цілісності та непорушності кордонів одна одної. Відкидалась і пропозиція про закріплення в документі принципу міжнародного права про невикористання сили чи загрози силою проти територіальної недоторканності держав.
Після сепаратних розмов у коридорах між окремими групами учасників все-таки вдалося переконати росіян, і вони погодились на включення такої статті, але за умови, що вона не буде серед перших. Крім того, на їх думку, мова в ній могла йти лише про визнання і повагу територіальної цілісності один одного лише в кордонах, «існуючих в межах СРСР». А з цього випливало: якщо Україна раптом вирішила б реалізувати своє право на вихід з Союзу, то в такому випадку РРФСР територіальної цілісності України не поважала б. Були проблеми і з інших питань, зокрема, громадянства.
Що ще кидалось у вічі, так це відчуття якоїсь невизначеності. Росіяни ніби-то і давали згоду на формулювання, і одночасно висловлювались в такому ключі, що сказане ними не є остаточною позицією. Тому я і залишав будівлю Верховної Ради, так і не маючи чіткого уявлення про те, чи погодились росіяни на остаточний текст договору, чи ні.
Але пройшов якийсь час, і після 15 листопада 1990 року мені передали текст договору для друкування на договірному папері. Договір мав підписуватись під час візиту в Україну Голови Верховної Ради РРФСР Б.Єльцина. І от 19 листопада 1990 року вперше до Києва приїхала російська делегація на чолі з гримлячим Б.Єльциним. Тоді він бачився (і не лише мені) як носій нових стосунків між союзними республіками: дійсно рівноправних, по-справжньому дружніх, без союзно-московської зверхності й бундючності та республіканської запопадливості.
Як людину, відповідальну за договірно-правову практику в міністерстві, мене було визначено асистувати при підписанні договору. Тобто, як кепкували МЗС-івські жартівники, довелося виконувати роль "промокашки". Текст документа ми готували з особливою увагою. Незважаючи на виключну завантаженість поточними справами, я особисто вичитуав його кілька разів. Як і належить, документ мав назву: "Договір про основи відносин між Українською Радянською Соціалістичною Республікою та Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою".
І ось настав урочистий момент підписання Договору в Маріїнському палаці. Папки з текстами Договору лежать на столиках. На обох примірниках тексту зроблено закладки для спрощення підписання. Перевірено обидві ручки, щоб, не дай Бог, не допустити клякс. Усе було готове, але не скажу, що я не хвилювався. Хоча, здавалося б, які проблеми в цій церемонії? Але те, що трапилось, вибило мене з колії усталених знань канонів договірної практики. Під спалахи юпітерів поставлено перші підписи обома підписантами. Ми, асистенти глав, відповідно, українського та російського парламентів, тремтячими від хвилювання руками поміняли папки для «другого туру» в підписанні. Л.М.Кравчук швидко поставив свій підпис на другому примірнику. А Б.М.Єльцин раптом перевернув усі аркуші, глянув на першу сторінку і запитав: "А чому це договір має бути «про основи відносин»?» Далі, навіть не чекаючи на реакцію свого партнера, перекреслив ці слова.
Присутні на церемонії нічого надзвичайного не помітили. Продовжували глухо дзичати телекамери, блискали спалахами фотоапарати, були поздоровлення, келихи шампанського, гордість за причетність до творення історичної події. Але вже після офіційного підписання договору довелось його передруковувати, перепідписувати і доводити до необхідного стану вже в робочому порядку.
Таким чином перший українсько-російський міжнародно-правовий документ новітньої доби так і залишився без назви предмета. Таким він і був опублікований за номером 637 у «Відомостях Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки». Мені невідомі інші подібного роду випадки. Правда, в підсумковому комюніке візиту-відповіді Л.Кравчука до Москви через рік, 6 листопада 1991 р, я вписав посилання на цей Договір з його первісною назвою.
Чи був описаний вище епізод одним з численних спонтанних і випадкових поривів таємничої російської душі московського керівника, а чи свідомим цілеспрямованим його актом як політика? Не знаю. Пам’ятаю лише, що тоді я був надзвичайно вражений таким жестом московського можновладця і однозначно сприйняв його як свого роду каприз азійського вельможі. Але інший випадок аналогічного характеру, що трапився на саміті глав держав СНД 14 лютого 1992 року в Мінську, вніс певні корективи в таке сприйняття.
Серед багатьох документів, підготовлених до цього саміту, була Угода про принципи забезпечення збройних сил держав-учасниць співдружності озброєннями, технікою, матеріальними засобами організації виробничої діяльності ремонтних підприємств та дослідно-конструкторських робіт. Ми вважали укладення такого документа виключно важливим. Адже в умовах "розлучення республік" треба було на багатосторонній основі урегулювати питання забезпечення нормальної діяльності не лише збройних сил, а й численних підприємств військово-промислового комплексу, які знаходилися в Україні. Саме на це й була спрямована згадана угода, проект якої було зініційовано і розроблено фахівцями Києва у якості одного з найпріоритетніших. Вона і була підписана на цьому саміті всіма главами делегацій, за виключенням Вірменії. Завершував процедуру підписання Б.Єльцин. Він поставив свій підпис. І треба ж було так трапитись, що один з асистентів, якому, очевидно, дуже хотілося поспілкуватися з російським керівником, зауважив: «Вот відітє, Борис Ніколаєвіч, і українскіє ідєї могут работать!» - «Так ето нє російская ініціатіва?» - звів той свої вицвілі брови. «Нєт, прєдложєніє о заключєнії етого соглашенія поступіло от України».
Б.Єльцин затримав папку з текстом документа і потягнувся до внутрішньої кишені піджака за своєю ручкою. Мовчки перекреслив кількома лініями вздовж і впоперек свій підпис. Оторопілий асистент очманіло дивився на свого роду грати, що накрили «гармошку» офіційного підпису глави російської делегації.
Довідавшись про такий трюк свого російського колеги, його прикладу послідували і керівники Таджикистану та Казахстану. Але питання, про які йшлося у згаданій Угоді, були дуже серйозними, щоб їх повністю проігнорувати. Та, очевидно, й російські військові були заінтересованими у наведенні ясності в цій сфері. Тому текст Угоди став предметом подальшої уваги. І на наступному зібранні СНД було підписано такий же документ з деякими модифікаціями, але вже нібито за російською ініціативою.
Тому тепер, після багатьох перипетій українсько-російського незалежного співіснування, я все більше схильний до думки, що згаданий вище епізод вже тоді, у 1990 році, відбивав внутрішній, можливо, і підсвідомий, супротив, небажання робити з українцями те і так, що і як це роблять з тими, кого визнають рівноправним партнером. Саме тому росіяни довгий час не йшли на встановлення дипломатичних відносин з Україною. І погодились на це лише 14 лютого 1992 року, тобто після того, як ми встановили такі відносини з переважною частиною держав світу, в тому числі, 25 грудня 1991 року, із США. Причому, протокол про встановлення дипломатичних відносин міністри закордонних справ України та Росії підписали не в Києві чи Москві, а в Мінську в рамках одного з чергових самітів СНД.
Антон Бутейко, політик, громадський діяч, дипломат
15.09.2017
15.09.2017
