Юрій Андрухович
БЛИЗЬКО ДО ТЕКСТУ
БЛИЗЬКО ДО ТЕКСТУ
Мене цікавлять людські обличчя — і в прямому сенсі, і в будь-якому іншому. Мене цікавлять прояви людського в людині. Я не надто вірю в титанів, симфонічних велетнів, „прометеїв духу", „гігантів мислі" — жива людина зі своїми, як тепер це називають, заморочками видається мені завжди цікавішою, завжди повнішою, завжди привабливішою. Жива людина невичерпна.
У пошуках Шевченка з живим людським обличчям я звертаюся знову до колись читаного, але вже свого часу забутого тексту — до його щоденника, ним самим не без французьких впливів названого „Журналом". Це — всього лише неповний рік із його життя, але дуже важливий рік:
звільнення з військової служби, адаптація до іншого (хотілося б вірити — вільного) існування, це кілька мимолітних „закоханостей проїздом", навіть, здається, одне “справжнє кохання” (з дещо неприємними наслідками), це, зрештою, велика подорож з надкаспійської пустелі на північний захід, до Петербурґу з його академією, оперою, ермітажем, інтелектуальними колами, трактирами, ресторанами, званими обідами, вечерями, розвагами — усім, що снилося в неволі і повсякчас виринало з місива спогадів: “Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств. […] И что же я делал? Странно подумать, я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу”. Це надзвичайна драма. Вона нічого не перекреслює, але наскільки збагачує!
звільнення з військової служби, адаптація до іншого (хотілося б вірити — вільного) існування, це кілька мимолітних „закоханостей проїздом", навіть, здається, одне “справжнє кохання” (з дещо неприємними наслідками), це, зрештою, велика подорож з надкаспійської пустелі на північний захід, до Петербурґу з його академією, оперою, ермітажем, інтелектуальними колами, трактирами, ресторанами, званими обідами, вечерями, розвагами — усім, що снилося в неволі і повсякчас виринало з місива спогадів: “Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств. […] И что же я делал? Странно подумать, я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу”. Це надзвичайна драма. Вона нічого не перекреслює, але наскільки збагачує!
Я роблюсь адептом несуттєвого. Мені страшенно важливі ці дрібниці, розсипані по всьому щоденнику. Я намагаюся скласти з них обличчя. Мені воно подобається дедалі більше.
Мені, наприклад, подобається, що він курив сиґари. Лазаревський прислав йому до війська цілих 25 штук, і він зумів розтягнути їх надовго (“отличные сигары, настоящие гаванские”). Він навіть зумів підкорити нечисленну ґарнізонну публіку: “Все же вообще находили, что мне сигара к лицу и что с сигарой в лице я похож на вояжера порядочного тона”.
Мені подобаються його трохи абсурдні, але цілком щирі суперечки з “Естетикою” якогось Лібельта. Мені подобається, що в астраханському шинку він розчулився від механічної музики - “машину накрутил какой-то молодец в солдатской шинели, и она задребезжала увертюру из Роберта-Дьявола”.” Мені так само подобається його нахил до пародіювання і стилістичного змішування: “...и сегодня еще колеблется десница от позавчершнего глумления пьянственного”.
Мені шалено подобається його постійне уважне вдивляння в навколишнє жіноцтво. Так дивляться справжні чоловіки. У Нижньому Новгороді, щоправда, “не только красавицы или хорошенькой, даже сносной не встретил. Уроды и, как кажется, большей частию старые девы”. Зате в Петербурзі (метрополія!) - “толпы прекрасных, молодых и свежих, как цветы, женщин“. Уявімо собі — цілі натовпи!
Мені подобаються ці перелітні жіночі персони, ледь еротизовані фактурою тексту. Вони виникають там і сям, іноді цілком непередбачувано - “мамзель Анзен Шауббе, резвушка немочка, мальчик в юбке”, пані Голіховська, “страстно-чувственно-электризующая огненная женщина“, “некая девица Саша Очеретникова, отчаянная особа, немилосердно пьянствовавшая и отчаянно на каждой станции изменявшая, не разбирая потребителей». Мені ще більше подобається ця елеґантна і чим не фалічна метафорика: «...я пошел к madame Гильде, где и положил якорь на ночь”.
Але найбільше мені подобається сюжет із райським садом. Це комендантський город у Новопетрівській фортеці, де в очікуванні близького дембеля Тарас Григорович днює і ночує, пішовши з настогидлої казарми. Кінець червня, пахне нагрітою землею й тисячею південних рослин. Світає вже о третій, і о третій він прокидається. І тут настає повний кайф — саморобний зошит, писання щоденника, чай (“благословляю судьбу, пославшую мне медный чайник“), багато чаю, цукор, писання і ранок. Shevchenko is OK. Тут ми його і полишимо в цьому раю, він уже майже вдома, йому пишеться, і дайте йому нарешті спокій з вашими ідолами та патріотичною метушнею. Він у раю і всіх вас звідти бачить.
