25 травня 1991 року відійшла у засвіти Віра Свєнціцька — членкиня ОУН, діячка УВО, мистецтвознавець, дослідниця давнього українського мистецтва, довголітня працівниця Національного музею у Львові. Жертва сталінських репресій.
Ілярій Свєнціцький
Народилася 28 серпня 1913 у Львові. Її батьки – Ілярій Свєнціцький (1876–1956), філолог, етнограф, музеєзнавець, організатор і директор Національного музею у Львові (1905 –1952) та Анісія Вострякова (1890 – 1973), родовита росіянка з Москви, яка бездоганно володіла українською мовою, також працювала в музеї, досліджувала давнє шитво й килими. Її молодша сестра Марія Свєнціцька (1918 – 2006) - філолог-германіст, викладачка Львівського університету, її педагогічна діяльність в університеті охоплює понад 30 років.
Віра навчалася в євангелістській школі, згодом у гімназії сестер василіянок. Її класною керівничкою була колишня хорунжа УСС Олена Степанів. 1932 року вступила на гуманістичний факультет Львівського університету, де керівником кафедри польського та східноєвропейського мистецтва був один із перших польських іконологів професор Владислав Подляха. Закінчила університет у грудні 1939. Запис у заліковій книжці: «набула право до диплому магістра філософії у галузі історії мистецтва 16 грудня 1939 року».
Протягом 1931–1932 перебувала у дівочій бойово-розвідувальній п'ятірці Марії Кос, що була в підпорядкуванні Крайової Екзекутиви ОУН. 1934 була арештована і півроку утримувалася в одиночній камері «Бригідок». Була на лаві підсудних під час Львівського процесу 1936 року, виправдана. ...
УКРАЇНСЬКІ ДІВЧАТА ПЕРЕД ВАРШАВСЬКИМ СУДОМ
“Свобода”, 21 січня 1936
Як відомо, між засудженими українськими революціонерами є дві українські студентки: Дарія Гнатківська, засуджена польським судом на 15 років тюрми, і Катерина Зарицька, засуджена на 8 років. Підчас розправи виступали як свідки ще інші жіночі постаті.
Ще заки запав присуд, український двотижневик „Жінка" писав у числі з 15 грудня м. р. з приводу зізнань і поведення тих жінок таке:
„Нам цікаві зізнання дівчат-свідків, цих товаришок чи знайомих обвинувачених. Так як мужчини, діляться вони на дві категорії: тих, що „не заломились", і тих, що „заломились". При чому слід замітити, що дівчата, навіть ті цієї другої категорії, є без порівнання менше „балакучі" від мужчин. Варшавський процес, це ще один доказ в безконечнім черзі трагічних процесів ОУН. що недискреція жінок є тільки видуманою чоловіками лєґендою. Впродовж цілої історії українського підземелля не було випадку, щоб жінка „засипала" всіх і вся.
„Так зване „мовне" питання грає в зізнаннях свідків велику ролю. З дівчат зізнавали по польськи (на упімнення предсідника) Емілія Ліниця і Марія Крива. Ця перша зізнавала всього три хвилини і нікого з підсудних навіть не пізнала.
„Інші (Ірина Хомяк, Марія Чорна, Олена `Чайківська, Віра Свєнціцька) були покарані від 100—300 зл. з заміною на 10 днів тюрми за відмову зізнань польською мовою.
„Олена Чайківська. що пересиділа вже рік у слідчій вязниці, а тепер зізнавала з вільної стопи, була навіть арештована на салі розправ. На другий день вона прислала до предсідника письмо, в якому заявила готовість зізнавати по польськи. Що вплинуло на зміну рішення Чайківської, невідомо.
„Цікавий тип завзятої революціонерки, це Віра Свєнціцька, що перебуває у слідчій тюрмі, обвинувачена за приналежність до ОУН. За відмову зізнань по польськи її покарали на 30 зл. гривни. Коли її випроваджували з салі, вона кинула оклик: „Слава Україні!" Знавець мови переклав ці слова на польське і трибунал покарав Свєнціцьку додатково одноденною темницею.
„Дві підсудні, Гнатківська і Зарицька, не промовили досі ні разу. Як пишуть кореспонденти, Зарицька виглядає вже трохи втомлена процесом, а навіть Гнатківська втратила свою безжурну усмішку. На днях дозволено Гнатківській розмовляти з матірю. Кореспондент „Нового Часу" пише:
„Розмова відбувалася на салі розправ. Момент того щирого привітання матері з дочкою та їхня сердечна розмова — це була найкраща сцена з цілої сьогоднішньої розправи".
„На призвища ще двох жінок чується часто-густо на розправі: Марія Косівна й Анна Чемеринська. Обі вони, кажуть, відограли в підземеллю велику ролю. Косівна ніби то була начальницею розвідки, а Чемеринська навіть сповняла деякий час (після арештування чолових діячів ОУН) функції краєвого провідника. Але обох тих жіночих „асів" на розправі нема. Косівна померла — а Чемиринська десь на еміґрації".
!936 р.
...У Національному музеї у Львові Віра Свєнціцька працювала з 1932. У літописі Національного музею 1937 року виходить друком її перша наукова праця «Спроба систематизації ручних різьблених хрестів ХVІІ–ХХ ст.», яка 1939 року лягла в основу її маґістерської роботи.
Протягом 1941-1948 завідувала музейними фондами. В роки німецької окупації разом з батьком доклала чимало зусиль для збереження цілісности музейних збірок.
1948 за сфабрикованими документами як колишня членкиня ОУН була засуджена до десятирічного ув’язнення. Від концтабору її вберегла відважна позиція львівської інтеліґенції, в першу чергу відомого графіка Олени Кульчицької, яка розгорнула у Львові цілу кампанію на захист Свєнціцької, пишучи листи до всіх каральних установ СССР. В результаті, ув'язнення було замінене на заслання. Після восьми років заслання у Сибіру Свєнціцьку звільнено у 1956 в час “хрущовської відлиги”.
Світлими хвилинами у суворих умовах заслання була приязнь із також засланою відомою львівською мисткинею Ярославою Музикою. В родині збереглося 36 сибірських портретних начерків роботи Музики, серед яких чотири портрети Віри Свєнціцької, про них стало відомо тільки у 1990-х, вже по її смерті.
Повернувшись до музею, очолила відділ давнього українського мистецтва, досліджуючи іконопис, скульптуру, малярство, народне мистецтво. Багато часу проводила в експедиціях по теренах Західної України, обстежуючи церковну старовину, рятуючи пам’ятки від знищення, поповнюючи музейні фонди тисячами експонатів. Попри те дарувала музеєві різнорідні цінні мистецькі предмети з власної колекції: графіку, народний одяг, декоративно-ужиткові речі, які набувала з думкою про музей. Любила подорожувати, фотографувати, захоплювалася і знала українську поезію та музику.
Широке визнання здобули фундаментальна монографія Віри Свєнціцької “Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві ХУІІ ст.” (1966), а також видані у співавторстві монографії “Український середньовічний живопис” (1976), “Спадщина віків. Українське малярство ХІУ – ХУІІІ ст. у музейних колекціях Львова” (1990 р.), “Українське народне малярство ХІІІ – ХХ ст.: Світ очима народних митців” (1991).
Похована на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці.
Джерело: Сайт пам'яти родини Свєнціцьких http://www.mankurty.com/sven/?page_id=59
Зі статті Ірини Гах "Національний музей у Львові: ‘80-ті":
...Постійна експозиція, яка представляла давне українське мистецтво ХІV-XVIII ст., створена у 1970-х роках, розміщувалася в двох кімнатах «16-го залу» першого поверху нового (добудованого у 1930-х рр.) будинку Музею. ...Практично всі решта давні пам'ятки: сотні ікон, скульптур, свічників та хрестів і б. ін. зберігалися у Вірменському соборі. Ангелом хоронителем цих скарбів, як і всього музею на Драгоманова 42, була вона, донька першого директора, відомий науковець і великий патріот-музейник – Віра Іляріївна Свєнціцька.
Багато років, практично щодня, ця жінка, у супроводі когось із молодих працівників, спускалася згори вулиці Драгоманова до проспекту Шевченка і йшла на Вірменську. В залежності від мети «походу» (науково-дослідної, реставраційної, профілактичної роботи), її супроводжували молоді працівники музею: лаборанти, науковці, реставратори... У соборі Віра Іляріївна одягала валянки та «совєтську куфайку» і приступала до запланованих робіт, основною з яких було збереження пам'яток у тих умовах, які були в приміщенні вірменського храму. Тобто, повна відсутність опалення, абсолютно невідповідні для зберігання експонатів температури, висока вологість повітря. Багатолітнє «фондосховище музею українського мистецтва» у приміщеннях Вірменського собору – це одна із показових сторінок відношення совєтських державних структур до національних скарбів. Причина «прибирання» давніх пам'яток «подалі з очей» була очевидною: укомплектовані та підібрані пам'ятки були чи не єдиними в Україні (і не тільки) творами української сакральної культури, які у чіткій хронологічній та стилістичній послідовності демонстрували становлення та розвиток національного іконопису ХІV - ХVІІІ ст. Цей грандіозний науковий матеріял міг поставити багато «незручних» запитань діючій совєтській суспільно-політичній системі: з історії церкви, розвитку науки і культури українського народу, котрого совєтські ідеологи у своїй пропаганді подавали як «молодшого» брата, що «повстав» від «старшого» російського.
Без сумніву, перенесення фонду сакрального мистецтва з приміщення музею на Драгоманова врятувало цю збірку: вона не «муляла очі» совєтським ідеологам та ревним борцям з релігією. Бо ці матеріяли були «страшною ідеологічною зброєю», що, окрім мистецьких вартостей, нагадувала мешканцям західних областей України великий авторитет митрополита Андрея та Греко-католицької церкви у першій половині ХХ ст.. Для комуністичної влади, ім'я Митрополита і пам'ять про створений ним музей була «міною сповільненої дії», яку потрібно було в якийсь спосіб знешкодити.
Віра Іляріївна, як ніхто, розуміла всі найтонші нюанси тієї ситуації, в якій їй доводилось працювати після повернення із заслання. Вона терпляче та самовіддано виконувала свої обов'язки і як працівник музею, і як завідувачка відділом давнього мистецтва у Вірменському соборі. Ніколи ні на що не нарікала, тепло та зручно одягалася (після заслання мала проблеми зі здоров'ям та відчуття постійного холоду, особливо у ногах) і, незважаючи ні на що, працювала. До сьогоднішнього дня побутують розповіді про те, як Свєнціцька не допускала до фондових колекцій науковців, частина яких ображалась та скаржилась на неї. В такий спосіб Віра Іляріївна оберігала збірку від, як їй здавалося, «випадкових людей». Особливо це стосувалося фондових груп ікон та давньої книги. До збірок допускались вибрані: патріярх Димитрій (свiтське iм'я – Володимир Ярема), Яким Запаско, Ярослава Ісаєвич, Ярослав Дашкевич, Володимир Вуйцик. Вибір осіб, котрим Свєнціцька дозволяла працювати із збіркою, був не випадковим: з Володимиром Яремою зналася здавна. Він був прийнятий на роботу до музею ще Ілярієм Свєнціцьким. А після війни, коли Свєнціцьку було заарештовано (1948 р.), Яремі було доручено завідування музейними фондами. Імена решти перелічених дослідників є добре відомі на сьогоднішній день у науковому світі.
Об’ємна дослідницька праця київських мистецтвознавців Г. Логвина та Л. Міляєвої, яким Свєнціцька дозволила працювати із збіркою давніх ікон, завершилася виданням альбому «Український середньовічний живопис» (1976 р.). Це була практично перша (за совєтських часів) робота, яка показала велич давнього іконопису фондової збірки Львівського музею українського мистецтва. Без сумніву, до останніх днів авторитет та професійність Свєнціцької були безапеляційними, вона вважалася найкращим знавцем збірки іконопису, присвячувала весь свій час для досліджень. «Без зайвих емоцій брала кожну ікону в руки, придивлялась, як накладений левкас, який його колір, уважно обстежувала зворотню сторону кожної іконної дошки, спосіб їх обробки, товщину, напрям шпуг, породу деревини тощо» (зі спогадів сучасників).
З думкою цієї жінки рахувалися всі директори музею, яких призначали вищі інстанції. Багато питань, не тільки в галузі науки, але й господарства, підбору кадрів та ін., узгоджувалися із Свєнціцькою, яка особливо нікому не нав'язувала своєї думки, не втручалася у дрібні повсякденні справи чи вияснення якихось непорозумінь, а спокійно і з почуттям власної гідности, не підвищуючи голосу, кількома влучними фразами вміла переконати співбесідника у вирішенні робочих питань. Мабуть, тільки Свєнціцька своєю присутністю та авторитетом була вартісним опором одіозному Олександру Хохуліну, призначеному на посаду директора 1981 року вищим районним партійним керівництвом. Він керував установою трохи більше року, і за цей короткий період керування залишив по собі присмак не завжди виваженого ставлення до роботи установи та толерантної поведінки із співробітниками, що призвело до скандалу та звільнення з посади.
Гробівець родини Свєнціцьких на Личаківському цвинтарі, поле 21
Знимки зі статтей: