Будинок на вул. Саксаганського, де колись була "крапка" "Нектар".
Юрій Винничук: "У Львові вважалося, що найкращу каву готували на Вірменській та у "Нектарі" на Саксаганського. Тому уся кавова еліта ходила серед дня саме у ці заклади. На Вірменській збиралися хіпі, в "Нектарі" – актори, розмаїта інтеліґенція. Збиралися вони у певні години – кожна компанія в інші, а кава була лише приводом для таких здибанок…".
Кость Москалець
КАВА ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ
Був період життя у Львові, коли я жодного дня не міг прожити без кави. День починався й закінчувався горнятком гарячого та міцного напою, маршрути прогулянок і зустрічей пролягали між ароматними маяками, від однієї кавової «крапки», скажімо, «Нектару», до іншої — на Костомарова, «крапки», оспіваної Віктором Небораком.
Сьогодні в це важко повірити, але тоді не було ні інтернету, ані мобільного зв’язку. Їхні функції, насамперед соціяльних мереж, виконували кав’ярні. І так, як сьогодні хтось віддає перевагу фейсбуку, а хтось інстаграму, тоді диференціяція також відбувалася за приналежністю до певної кав’ярні. Відвідувачі «крапки» на Костомарова рідко зазирали до «Нектару» — і навпаки. Зате кого тільки не зустрінеш під тим «Нектаром»! Ходили туди і Юрій Винничук, і Віктор Морозов, і майже вся львівська консерваторія, і на той час іще маловідомі, а згодом визнані художники Юрко Кох, Володимир Кауфман, Валерій Дем’янишин…
Усі основні, справді важливі новини передавали тоді не масмедія. Телебачення було нудним і брехливим, воно переважно транслювало двадцять якийсь там з’їзд комуністичної партії або ж просякнуті комуністичною таки пропаґандою фільми вірних слуг режиму. Чимось немислимим було подивитися по телевізору, припустімо, фільм Андрія Тарковського або Сергія Параджанова.
Натомість радіо тільки те й робило, що співало, до того ж найпотворніші совєтські пісні. Пам’ятаю одну, у виконанні хору Верьовки, яка в наших кав’ярнях викликала пароксизми гомеричного реготу, та й тепер викликає також: «Не вставай, тумане, не пливи в iмлi, / Лєнінове сонце світить на землі. / Чорна хмара злая, шлях не заступай, / Лєнінове сонце світить на наш край».
Більшим успіхом користувалася тільки колекція північнокорейських журналів, зібрана Юрком Кохом, у якій цілком поважно розповідалося про сонцесяйне вчення чучхе. День на радіо, як і в тюрмі, розпочинався й закінчувався гімном Совєтського Союзу. Тож ретрансляторами променів альтернативної правди й добра в обрамленні чудового львівського гумору ставали саме кав’ярні. Виступ екзотичної рокгрупи на зразок косівських «Гуцулів» або маловідомих «Братів Гадюкіних», нова вистава в Молодіжному театрі, перша збірка поезій Петра Мідянки, виставка модерного маляра — про це можна було довідатися за філіжанкою кави, отримавши необхідну супутню інформацію від самого ж таки режисера, музиканта, поета про ціни на квитки, місце концерту, адресу книгарні, у якій іще залишалися нерозпродані примірники. Цей факт сьогодні здається неправдоподібним, але тоді поетичні збірки розмітали з прилавків миттєво, незгірш за детективи й фантастику!
Львів — це суцільний потік кави й розмов, веселих жартів і пліток. Львів кавовий затягує надовго, відпускає неохоче. Траплялося, що я по два тижні не міг виїхати зі Львова, попри сесію в інституті, куплені квитки й урочисті обіцянки самому собі та деканові. Легкий змах чарівної палички у джезві, ще одна кава, іще одна зустріч, і всі добрі постанови зникали безвісти, квитки обмінювалися на пізнішу дату або взагалі пропадали й ніхто за ними не жалкував, адже Львів умів із надлишком винагороджувати за вірність і приязнь. І винагороджував він якраз тим, що важко було знайти в інших містах: насамперед вільним від страху, змістовним спілкуванням, геніальними планами державних переворотів, можливостями почути наживо вірші заборонених поетів і побачити в підвалах або на горищах мистецькі шедеври, за які через кілька десятиліть, коли Україна стане вільною, божевільні й не дуже мільярдери гатитимуть скажені гроші. Саме у львівському самвидаві було опубліковано мої перші вірші та прозу, саме там було написано найкращі пісні.
Тепер я рідко буваю в кавовому місті. Новини читаю в інтернеті, спілкуюся у вайбері, вірші слухаю на ютубі або у фейсбуку, замість кави п’ю переважно міцний зелений чай. Чай сприяє зосередженості і творчій роботі, чай — це напій зрілости.
Проте коли озираюся на кілька десятків літ назад, то ловлю ніздрями ейфорійні пахощі свіжозмеленої кави, бачу усміхнені очі тих, чиї ноги вже ніколи не ступлять на приязну львівську бруківку, пригадую рядки юних тоді, сивих тепер поетів. Думаю собі: так жаль, що вже немає «Нектару» і «крапки» на Костомарова. Я охоче проміняв би всі ці сьогоднішні чудеса техніки на добру розмову з приятелями за філіжанкою кави там і тоді, куди вже ніколи не буде вороття.
Натхнення — це бармен — до ваших послуг —
що заклинає каву, як змію,
і варить бідну голову мою
в цій рідині, відтяту за непослух
турецьким ятаганом. Визнаю —
я став у чергу фацетів зарослих,
струнких цукерок і ножів дорослих...
Та я ще не прописаний в раю!
Чоколядовий дух, температура
червоних уст і божевільних бджіл.
У незнайомки погляд, як в лемура, —
аж цукор переламує навпіл.
Я ж — думкою в районі Сінгапура —
своє обличчя виляпав на стіл.
Кав’ярня "Нектар" діяла з 1974 року і славилась доброю кавою. Художник Георгій (“Жора”) Косован розповідає:
"Саксаганського вулиця — це як йти по Академічній, така вулиця далі йде. Там таке було наріжне кафе. Зараз там якийсь ресторанчик. Там була дуже відома кав’ярня, де збиралися, тусували, власне, митці."
Авдиторія "Нектару" була різною. Сюди вчащали представники як привілейованих груп, так і марґіналів. Зі спогадів дізнаємось про соціяльний зріз відвідувачів: "від професора до алкоголіків. Там всі збиралися. І там якось знайомилися так якось при каві, при випивці знайомилися". Звичними гостями були художники Олександр Аксінін, Валерій Дем’янишин, викладач Львівської Політехніки, літературознавець і письменник Ярослав Гнатів, який не пропускав жодного дня без "Нектару" (адже жив навпроти) і навіть узяв собі псевдо на честь улюбленого закладу — пан Нектарський. Тут він заснував свою "Академічну Академію" і часом навіть приймав іспити у студентів.
На каві зустрічались ледь не кожного дня. В одному з інтерв’ю художник розповідав про групу митців, які щодня о десятій годині ранку збиралися "на клуб", після чого розходились по хатах чи по майстернях. Ґалерист пригадує звичні практики, які мали місце у "Нектарі":
"Там були поручні, от народ сидів, як... як голубки на тих поручнях з тою кавою, при чому там в "Нектарі", в верхньому "Нектарі", там, де спиртного не було, тільки кава була. І от, рано ти заходив — стоїть черга, і так дивишся, в черзі когось бачиш і показуєш — там 2 чашки. І людина... підходить черга, замовляє 20 філіжанок кави (сміх)".
"Нектар" було важливою крапкою на мапі творчих спільнот Львова. Як локація фіґурує не лише у спогадах, а й у творчості митців. Зокрема, згадується у пісні Андрія Панчишина "Новина у місті Львова" про приїзд Михайла Горбачова до Львова у 1989 році, яка була виконана на фестивалі "Червона Рута" https://www.youtube.com/watch?v=m-gK_CC16s4.
У спогадах художник наголошує на важливості розміщення "Нектару":
"це ж було на перетині... там йшлося ввечері на променаду, сто метрів тих ось проходилося — і там когось зустрічалось, або там застрягалося, або знов гулялося — таке. От як часто? Як правило, щодень (сміх). Бо не було до чого вчепитись... Там завжди хтось був, бо там, напевне, пів міста... то вже старше покоління: от, Медвідь, Флінта, ото вже так само, ну то вони були такі “признанные классики”... йдеш в “Нектар”, там завжди поки каву вип’єш, завжди або хтось вже сидів, або прийде".
Але минув час, і це місце зникло із мапи творчих спільнот — зачинилось у 2007 році.
Глеб Ходорковский
"Було колись кафе Нектар у Львові..."
Було так весело і цікаво,
Коли ми збирались в "Нектарі" на каву.
Завше сходилися на тій кавці
Актори,
мАляри,
містецтвознавці,
Працівники музєів,
поети,
Дами, так мовити б
"полусвєта"
Шахматісти і музиканти,
Талановиті і безталанні —
Інтелігенція і богема
Тут вирішували проблеми,
І сперечалися гучно і жваво
! про виставки
і про вистави...
Словом думки мерехтіли у гУлі...
Але, на жаль,
все це минуле —
Зустрічи,
суперечки,
розмови...
..........................
..........................
Бутик
на місці "Нектара" у Львові…
"Псяча буда". Колаж Олени Геречко
Однією з культових кав’ярень Львова на початку 1990-х років була так звана "Псяча буда". Це було місце художників-концептуалістів, хто об’єднувався довкола товариства "Шлях" — першого позасистемного ("неформального") мистецького згуртування у Львові після 1944 року. Офіційно зареєстроване 5 жовтня 1989 року, воно активно діяло до 1992, після чого де-факто припинило своє існування. Його натхненником, ініціятором і організатором був львівський мистецтвознавець, громадський діяч Юрко Бойко. Ґалерист і куратор, учасник товариства "Шлях" пригадує "Псячу буду":
"Там були такі три стійки чи чотири, і там збиралися кілька ґенерацій, які були одночасно один для другого наставниками. Старші — це були, наприклад, Ярослав Гнатів, Ярко Гнатів або Ярко Нектарський, скажімо, Калинці туда приходили. Туди міг прийти Богдан Горинь, всяка-всяка така публіка. Потім була наша ґенерація — це були художники. Сюди приходив Лобода, художник, його жінка, навіть Неборак цьому [місцю] вірші присвячував, "Собачій буді". Це було дуже-дуже цікаво… Тьотя Свєта була власницею і одночасно викидайлом. Їй було приємно, що там збиралась така публіка всяка, і коли туда забрєдав якийсь алкаш, то вона сама його могла прийти, за шкірку — і звідтам викинути. Це тривало кілька років. Це, наприклад, хто там? Гуменюки, Славко Шимін, Крицький, Кох, Кауфман — всі туда приходили. І ще була ще молодша ґенерація… Тарас Чубай, Сашко Неборак… Ця кав’ярня, вона так проіснувала, напевно, років два чи три. І вона була настільки популярна, власне, серед таких от людей, що коли хтось приїжджав, скажімо, з Канади і з Америки, це було як обов’язкове місце, яке треба було відвідати… Там можна було зустріти і Наталку Гузар — знамениту художницю із Канади, якихось дисидентів, і так далі, і так далі. Це була дуже важлива точка для міста. А потім ця точка якось занепала, і занепала назавжди. Пробували якісь інші кав’ярні, якісь там "Червоні калини" — щось таке було там, на Дудаєва, якщо не помиляюсь. Ну, це все — це померло назавжди, словом, з "Псячою будою".
Подібно про це місце розповідає інший ґалерист:
"А "Псяча буда" ще була така кава на Костомарова. Тепер це "Родинна ковбаска" [станом на 2013 рік; у 2019 році тут "Львівська м’ясарня"], навпроти прийому макулатури... Чотири метри квадратних був зал. От, тьотя Свєта робила там, всі її так називали — тьотя Свєта, робила каву в джезві, ну і виходили на вулицю. І обізвали цю крапку "Псяча буда". І там постійно, постійно курили, пили каву, то ж тоді ж можна було кави випити, молоді всі були. От і гомоніли, і так от вже ніби вже відходиш — тут хтось знайомий йде, значить, і знову продовжуються якісь теми там".
Чому це місце зникло з мапи творчих тусовок? У інтерв’ю звучить пояснення, пов’язане зі зміною "профілю" закладу, коли в асортименті з’являється горілка. У львівських кав’ярнях були власні норми прийнятного і неприйнятного, які визначали ставлення середовища творчих тусовок до того чи іншого місця. Йшлося не тільки і не стільки про якість кави, скільки про неформальні норми, які були прийняті в закладі. До того ж, поява горілки одразу змінила середовище відвідувачів і відвідувачок "Псячої буди". Потенційні конфлікти могли стати однією із причин того, що це місце перестало існувати на мапі творчих тусовок.
Віктор Неборак
ГОРІЛЧАНА ЗРАДА
Приблуди кочові прийшли, де не
чекали їх. Розбито мури. Варта
посічена. І вогняна вода
возведена на п'єдестал, все топить.
Рев, рик, бруд, брак духовності, біда
хай цей набрід весь якнайскорше вхопить!
Так деґрадує світ. Лікер, коньяк,
вино коштовне, але ж не горілка
в кав'ярні. Як це трапилося, як
так все перемішалося? Горілка
повинна бути в чарочній, або
вареничній, шашличній чи інакшій
якій харчевні. Це ж абетка, бо
до кави тичуться напої м'якші,
якщо розходиться про щось таке
шляхетне. Гроші, гроші... Що є гроші
у порівнянні з вічністю? Гірке
похмілля і зів'ялі рожі.
Троянди тобто. Писки, певно, теж,
розкидані у світовім безмежжі.
А ми замурувалися у Вежі
Пороховій. І все – таки. І все ж...
— Я так тебе люблю
ти вже в минулому
туди я не досягну.
До війни Львів мав свою богему, дуже чітко структуровану і неймовірно цікаву. Її захопливе життя і її кнайпи описали Петро Карманський, Остап Тарнавський, Роман Купчинський, Едвард Козак. Францішек Яворський, Мар’ян Тировіч, Анджей Хцюк, Станіслав Лям, Юзеф Майєн та багато інших. Усі їхні свідчення я зібрав був у «Кнайпах Львова».
У повоєнних роках каварень не було, їх замінювали «Чайні», в яких було все крім чаю. Станіслав Людкевич ходив за звичкою на каву до «Інтуриста». У 1960-тих роках відкрилася перша каварня на Дорошенка, а незабаром друга на площі Міцкевича. Цю останню прозвали в народі «Телевізором» через великі просторі вітрини. До «Телевізора» вчащали відомі митці – Анатоль Кос-Анатольський, Ростислав Братунь, Роман Іваничук, Любомир Медвідь, Роман Безпалків, Любомир Медвідь, Богдан Стельмах, Володимир Яворівський, Микола Петренко і багато інших.
Тарас Мигаль облюбував бар «Під вежею», там його уже знав весь персонал, і обслуговували без черги, хоч він зазвичай приходив з усім своїм. Тому до нього горнулися й інші бухарі.
Кнайпа на Валовій у народі називалася «Сільрада», там за ширмою, де було тільки два столики, засідали «свої» – письменники та журналісти. Іван Гущак розповідав, як вперше проник за ширму. Завів його до тієї забігайлівки вуйко, який був шевцем і добре заробляв, отже міг виставитися. За ширмою того разу сиділи Петро Козланюк, Тарас Мигаль, головний редактор «Жовтня» Юрій Мельничук, який шпарив памфлети проти націоналістів, і група графоманів – відповідальний секретар журналу Петро Інгульський, головний редактор газети «Львовская правда» Тиміш Одудько та поет Микола Романченко. Для юного Гущака це були стовпи літератури. Якщо за ширмою засідав Козланюк, то зайти туди можна було тільки з його дозволу. Але Козланюк якраз вуйка-шевця добре знав.
Тарас Мигаль у цій кнайпі мав свій рахунок. Міг не платити відразу, а щойно після отримання платні. Міг також приносити горілку з собою, а в незмінній течці завше лежав шмат ковбаси чи сала, редька, хліб і цибуля. Власне сам Мигаль і вигадав назву «Сільрада», щоб збити з пантелику кагебістів, домовляючись телефоном з кимось на зустріч. ....
Читати далі:
... Однією з найпопулярніших кнайп, де збиралися львівські митці й інтелігенти, був «Нектар» на Саксаганській. В «Нектарі» панни любили замовляти лікер «Старий Таллінн» (тоді ще Таллін), вмокати в нього фільтри цигарок і мрійливо затягуватися. А що в мене якраз була курна панна, то і я втягнувся і три роки смалив «Орбіту», «Львів», «Космос», «Партагас», аж поки наступна панна не відучила мене курити раз і назавжди.
«Нектар» став також прихистком різних оригіналів, як от Сюр (Володя Богун), поет і художник, який працював у морзі. На одній з його картин було зображено Амурчика верхи на кліторі. Папроцький на прізвисько Троцький теж умів добре малювати. Льоня Швець був поетом, працював у пункті приймання макулатури, влітку їздив на море і видавав на пляжі лежаки. Писав російською, але ми з Грицьком Чубаєм його на короткий час українізували, і він написав кілька віршів українською. Уся трійця давно вже спить мертвим сном, зморена пристрастю до алкоголю. Перші двоє померли, а Льоня викинувся з вікна, коли під час «білочки» приїхала за ним машина з божевільні. Смерть Папроцького оспівали Віктор Неборак і Кость Москалець. Про Льоню більше читайте в «Грушах у тісті».
Вчащали художники Аксінін, який загинув у авіакатастрофі, Пінігін і легендарний Дем – Валерій Дем’янишин. Коли мене Дем помічав десь на другому боці вулиці, то волав так голосно «Юрку!», що усі перехожі здригалися.
За тієї доби – то були справжні зірки «Нектару». Інколи і я з ними волочився, інколи вони падали мені до хати, як сніг на голову, і поки не вицмулили усе, що принесли, і все, що я мав, витурити їх було неможливо.
У «Нектарі» було тлумно уже за дня, особливо в обід. Люди брали каву і попивали її, стоячи на вулиці. Там була стала публіка, яка зустрічалася у своїх колах в певний час. Зокрема художники й музиканти. Викладач Політехніки, літературознавець і письменник Ярослав Гнатів, який не пропускав жодного дня без «Нектару», навіть узяв собі псевдо пан Нектарський. Понадто, що й жив навпроти. Він без перебільшення був душею «Нектару», а часто й меценатом. Саме у «Нектарі» він вирішив заснувати свою Академію, бо Саксаганського є продовженням проспекту Шевченка, який затяті львів’яни продовжують називати Академічною. Правда, назва ця походить не від того значення, яке є зараз, бо колись академіками називали студентів. Членом Яркової Академії міг стати будь-хто, хто не мав що робити і швендяє Академічною.
Ярко завжди гостро реагував, коли хтось вживав слово «кав’ярня». Він тоді виймав зі свого портфеля ксерокопію з довоєнного журналу «Рідна мова», який редагував Іван Огієнко, і зачитував, що кав’ярня означає місце, де їдять кав’яр, тобто ікру, і нічого спільного з кавою не має. А місця, де порядні люди ходять на каву, треба називати каварнею.
«Нектар» існував з 1974 року і славився доброю кавою. Власниця «Нектару» пані Люба бавилася у меценатство, беручи в художників за оплату картини. Потім вивішувала їх на стіни, а часом і продавала. Кава в древні часи коштувала 16 копійок, готували її в автоматі «Omnia», і тут завжди була черга. Я кавою не захоплювався, а брав собі склянку шампанського за карбованця.
Ярко зазирав до «Нектару» щодня і то двічі – перед роботою і після. Першого разу пив каву, не затримуючись, а другого займав другий столик від стіни, і вже нікуди не квапився, а довкола нього незабаром збиралася ціла компанія. За якийсь час цю компанію можна було побачити вже у «Червоній Калині» на Чайковського – там пригощалися коньяком чи горілкою. ...
Читати цілком:
Та частина львівської богеми, до якої належав я, рідко перепліталася з членами творчих спілок. Винятками були вечори у Клубі творчої молоді (КТМ), де різні початківці читали свою базгранину, а я, як автор кількох десятків критичних статей, у яких громив графоманів, виступав там критиком. І одного разу роздовбав рукописну збірку віршів Василя Куйбіди, чого він мені ніколи не забув.
В Клубі був бар, можна було випити, потанцювати і звабити яку-небудь юну поетесу. Тому сюди вчащали молоді львівські актори. Серед поетес траплялися екзальтовані панночки, які наївно вважали, що перші-ліпші любощі уже до чогось зобов’язують. Як наслідок – вибухали інтриги, скандали і любовні трагедії, після яких з’являлися вірші, перейняті вселенською тугою.
КТМ-ом керував поет Роман Качурівський. Але недовго. Бо одного разу там читав свої вірші якийсь початківець з Вінниці. Ото він вийшов у центр зали і сказав: «Ізвінітє, я буду па рускі, патаму шта я із Вінніци». А Ромцьо, маючи вже злегка підхмелений настрій, візьми та й бовкни: «А що – Вінниця не Україна?»
Ну, і то був його останній день керівника КТМу. ....
Читати далі:
... — Чи знаєте Ви про кав’ярню Шнайдера на вулиці Академічній? Вона була оздоблена незвичними для тогочасного Львова сецесійними розписами Антона Туха і була популярною серед митців початку ХХ ст.
— На жаль, ні. Там на Академічній був «Шоколадний клуб» –найпопулярніша кав’ярня у 1970-80-х роках із дуже гарною акустичною музикою (це там, де є зараз цей ресторанчик «Пузата хата», там де магазин «Світоч», у підвалі).
У Львові ще на вулиці Саксаганського була дуже популярна кав’ярня «Нектар», де робили смачні коктейлі, лікери пилися. Тепер я щось лікерів узагалі не бачу, а, може, просто не замовляють.
Загалом у місті завжди було багато таких закладів (зараз, певне, вдесятеро більше), де гарно сиділося і спілкувалося, і ми, будучи студентами, могли собі дозволити там сидіти. Отримуючи 40 карбованців стипендії, студент міг, ну, принаймні, чотири рази на місяць піти до кав’ярні – на це вистачало від 5 до 10 карбованців. Тобто 10 – це вже треба було дуже напитися, а 5 – цілком вистачало. ...