Про харків’янина, який полюбив Львів. Пам'яті Юрія Шевельова

 

Знимка з архіву Надії Світличної

“Сучасна Україна прийняла від Юрія Шевельова його унікальний творчий і науковий талант і нині залишається в боргу перед ним - у боргу, чиє повернення пролягає через повноцінне відродження українського духу, слова і мислі. “

Про харків’янина, який полюбив Львів

Ольга Кузьмович

Вчора довелося знову іти до “Яреми” - так ми, ньюйорчани, називаємо давнє традиційне похоронне заведення, в якому раз-у-раз тепер зустрічаємося, прощаючи відомих і менш відомих членів нашої спільноти. Тим разом довелося прощати одного з провідних наших інтелектуалів-науковців - проф. Юрія Шевельова. То ж усі слова ішли у напрямі прославлення його як науковця, якого праці та слава залишаться назавжди, увічнені у книжках, доповідях та пам'яті сучасників.

Мені, однак, стоячи перед труною, вбачалися несподівано зовсім інакші картини та зовсім інакший Ю. Шевельов. Я бачила „мій" Львів у 1943 році та тісні приміщення Українського видавництва, в яких вперше зустріла високу постать професора Шевельова в оточенні групи осіб, що, як і він, приїхали з Харкова. Були там Оксана С., „Вова" Куліш, Юрій Лавріненко та інші, яких вже не пригадую. Але усім їм передував Юрій Шевельов, а його дружба з нашим проф. В. Сімовичем, якого усі ми звали „дядя Вася", відразу поставила його у зовсім окрему катеґорію. З повагою, але сердечністю, питоменною для львів'ян, ми, члени цієї групи, що працювала у Видавництві, вітали його кожночасно серед нас, а часом прислухувалися до його дискусій з д-ром М. Шлемкевичем, головою нашого „колективу", з проф. І. Крип'якевичем чи Юрком Стефаником. В тих роках мені, як наймолодшій, не годилося втручатися у високоінтелектуальні дискусії, але з яким захопленням я їх слухала!

Вчора у „Яреми" я немов бачила їх усіх знову. Вони пересувалися крізь призму невидного далековида, такі далекі і такі близькі, а мій погляд раз-у-раз спинявся на постаті Оксани С., що струнка і немов незмінена віддалю шістдесяти років сиділа у першому ряді. Довго вночі я сиділа відтак, переглядаючи ще раз спомини Ю. Шевельова, немов бажаючи продовжити нитку картин і думок, що їх навіяло прощання у “Яреми”. Ще раз перечитувала частину про перебування у Львові, про усі думки і переживання, що полонили цю непересічну людину. Із усіх цих рядків та сторінок неважко було відчути зовсім виняткове ставлення, що мала ця людина до нашого спільного улюбленого міста - Львова. Якась невідома сила тягнула його туди вже у часи першої окупації, і ця сама сила привела його до Львова, як найкращої пристані в часі воєнної хуртовини.

Усі воєнні негаразди, ціла його часом критична настанова до львів'ян-людей забувалися, коли читала так незвичні для аналітичного роздумування рядки: „... Бо для мене Львів був Україна, і поза нею в ньому нічого не існувало...” Не хочеться вірити, що цей холодний аналітик, критик таких різних проявів українського життя так беззастережно міг полюбити це моє родинне місто, що представилося йому у недуже ясному світлі неспокійних сорокових років. Шістдесят років минуло з того часу, і вчора правом природи ми прощали Ю. Шевельова - відомого науковця, холодного аналітика і беззастережного критика деяких проявів українського життя та його представників. Але я, відкривши його спомини, читала ще раз і ще раз його рядки про це місто, що ми любили кожен на свій спосіб. „Для мене це був захват мого найглибше відчутого медового місяця в обіймах уявного міста князя Льва і Лева. І була це така злива щастя, що вона навіть переплеснулася в перші повоєнні роки. Щастя позірного, уявного, самотужки вигаданого й створеного, - але хіба, зрештою, не кожне щастя буває саме таке?", пише він.

Дякую Вам професоре, що Ви залишили пам'ять про моє родинне місто таку теплу та щиру, як вона є у багато „вроджених" львів'ян. Тепер Ви вже можете мандрувати нашим Львовом скільки завгодно, маючи товариство усіх цих наших спільних знайомих із львівських незабутніх часів.

О-КА

“Свобода”, 19 квітня 2002

У грудні 1998 року, під час відзначення в УВАН 90-річчя від дня народження проф. Юрія Шевельова, разом з ним сфотографувалися Теодор Костюк, Тамара Булат, Олекса Біланюк, Аня Процик, Оксана Радиш, Богдан Рубчак, Ася Гумецька, Євген Федоренко, Альберт Кіпа, Мотря Мілянич.

"а те що минуло – цуциком біля ніг..." Тарас Федюк

 

Тарас Федюк

* * *

а те що минуло – цуциком біля ніг

крутить минулому часі хвостом у

мертвий батько відкидає від хати сніг

який розтанув п’ятдесят шість років тому

мама гукає обідати там тарілки –

квітками червоними – роздані і розбиті

але голуби у небі навчені їсти з руки

на крилах зотлілих крутять свої кульбіти

але кицька сусідська пухнаста як сніг проплива

вона від німців лишилась

і тому зоветься ґертруда

і світ що повільно але вже перетворюється у слова

і лише тепер я розумію яка це насправді маруда

щось тут у києві шосте грудня і дощ

може сьоме грудня і дощ який не важливо

і ніч велика густа й розлога як доісторичний хвощ

і навіть якби це було восьме грудня

і не було зливи –

дерева гілки під снігом як у раю

маленькі валянки на ногах і чорні галоші…

оголошення: хату з привидами продаю

недорого і привиди – я їх знаю –

вони хороші…

З книги віршів "Хуга"

Лист Його Світлости Ясновельможного Гетьмана всієї України Павла Скоропадського до сина

 

14 грудня 1918 року Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьман всієї України Павло Скоропадський "зрікся влади — не гетьманства — і залишив Київ. З того дня всі дипломатичні представники залишили Київ і Україну. Директорія, прийшовши до влади, ніким не була визнана ні де юре, ні де факто, окрім одної Польщі, а цього мало. Потім і сама залишила Україну." *

Гетьман Павло Скоропадський

Ваннзее, 1 квітня 1925 р.

Дорогий сину!
30-го січня ст. ст. цього року сповнилося Твоє повноліття. З цього приводу я хочу висловити на письмі Тобі для пам'яти і для обдумування мої думки, про якії я вже розмовляв з Тобою не раз і про які Ти мусиш свою думку скласти і відповідно далі своє життя й свою діяльність направляти.

Гетьманич Данило Скоропадський. Берлін, 1925 р.

Перш за все звертаю Твою увагу на те, що видатніші предки Твої ніколи не бажали собі спокійного життя, без турбот і без праці, а йшли такими шляхами, про котрі звали, що там зустрінуть тяжку працю й найбільші небезпеки й ними тернистими шляхами доходили вони до високого становища в Державі, до великого матеріяльного достатку й до видатної ролі в історії свого народу й краю.

Вдруге звертаю Твою увагу на те, що предки Твої з мого боку були простими козаками й що нобілітацію роду свого вони дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист ними виявлений. З материного боку Ти також маєш українську кров, бо родина Дурново, хоч давно вже обрусіла, але походила вона з Чернігівської, староруської себто теж української шляхти, а бабка Твоя по матері з роду колишньої старшини козацької — Кочубеїв.

Так що в жилах Твоїх тече українська кров. Але народився Ти на світ Божий в чужім краю, в чужім краю прожив Ти дитячий свій вік і хоч у сім'ї Твоїй ніколи не вмирала українська традиція, одначе ширше оточення, товариство й все життя навкруги були чужі, неукраїнські. Юнаком Ти приїхав на Україну за часів Гетьманщини й короткий час, всього кілька місяців перебув в українському оточенні і атмосфері українського державного життя, потім наспіли тяжкі події, край Твій знову корчився в судоргах революції і, як завжди при таких нещастях буває, дикі, антидержавні, негативні інстинкти випливали в народі на гору, брали верх, топлячи в б руді і крові те, що було доброго, будуючого, позитивного. Бачивши все те Ти міг набути відразу до свого народу, міг загубити любов і повагу до нього. Далі Ти ріс і зрів на еміґрації, серед зовсім чужих людей, товариства й умов, у багатьох випадках порівняння могли бути не на користь свого народу. Тільки Твоя родина й невелике число близьких до нашої, родини земляків будили в Твоїй душі добрі спогади про Твій край і свідомість Твоїх обов'язки перед Україною й перед українським народом. Тому Ти не стратив почуття своєї національности, тому Ти відчуваєш себе українцем.

Але цього ще замало. Мене турбує, чи життя на еміґрації, серед чужих людей і обставин не прив'яже всю, або більшу частину Твоєї уваги й сил до чужих нашим батьківщині інтересів і чи не залишишся Ти українцем тільки з назви. Мене турбує те, чи зумієш Ти також у своїй, вже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть в тім випадку, коли б Тобі прийшлося вік свій вікувати на еміґрації, щоб діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може й невиданої ніколи дідівщизни, щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди були готові добровільно нести всі тяжкі жертви, яких Україна від них вимагатиме.

Ти може завважиш це, що багато було прикладів, коли родини з вищого стану через ту, або іншу причину переселялися до чужого краю, приймали національність чужого народу, становилися із ряди його провідної верстви і з честю служили новій своїй батьківщині, то чому, мовляв, нашому родові не зробити того самого. На це я дам Тобі таку відповідь: Треба розрізняти два випадки, коли культурніша, провідна верства еміґрує з краю. Перший, коли в краю цієї верстви забагато. Коли вона надміру велика числом і для багатьох, не знаходиться ні відповідної праці, нi становища. Тоді частковий вихід її з краю перехід на службу до іншої держави для предківської землі й нації є тільки корисний, бо звільняє її від зайвих елементів, від перепродукції вищих класів і разом з тим. сприяє розповсюдженню культурних і політичних впливів її. Буває другий випадок, коли, — як це вже кілька віків повторюється на Україні, культурної, правлячої верстви замало, щоб піддержувати в краю постійний порядок, щоб дати міцну підпору державній організацій, щоб здержувати народні маси в послуху й при тяжких для державної влади обставинах. В цім випадку культурна, правляча верства йде на еміґрацію з примусу, під загрозою повного її винищення: Така примусова еміґрація культурніших, вищих клясів приносить краєві занепад, руїну, тим більше, що на еміґрацію виходять кращі, більш стійкі елементи, які коритися дикій, руїнницькій стихії маси не хотять і не вміють, які звичайно еміґрують з наміром вичекати ліпших обставин, щоб знову до свого краю повернутись і його державне життя по розумному будувати. Денаціоналізація такої еміґрації є великим нещастям для краю, особливо для такого краю, як Україна й для такого народу, як український нарід, бо на Україні ось вже кілька століть цей культурніший шар винищується, вигибає в боротьбі за державну незалежність свого народу й від рук збунтованої частини того самого народу. Ці вічні заворушення на Україні виникають через те, що, хоч український нарід по своєму типу належить до західньої, осілої культури, але має в собі також ще багато елементів нових, з кочовничими бездержавницькими інстинктами. Ті останні з першими ще не засимільовані. Вони з осілим життям, опертим на європейських правних нормах, миритися ще не хотять, для кочовничого ж життя давно вже на Україні немає потрібного простору. Тому цей кочовик от вже більше трьхсот літ все на тісноту земельну нарікає, обробляти землі як слід не хоче і не вміє, дійсної причини свого невдоволення не знає і зрозуміти не може і при першім ліпшім випадку, при кожнім ослабленні державної влади починає бунтувати і свого осілого сусіду починає руйнувати, намагаючись їх до щенту знищити, думаючи, що пани-хлібороби та заможніші селяни своїми господарствами ту тісноту роблять. Так наш край вже не один раз цими кочовиками до щенту зруйнований був. Але й опісля повної руїни всіх маєтків і більших господарств селянських, кочовики наші потрібного їм простору здобути не могли. Вони тільки руйнували культурні господарства і всю промисловість чим безмірно погіршували умови свого існування, бо позбавили себе можливости мати заробітки, а зруйнувавши культуру хліборобську досягли того, що врожаї стали цілком залежними від примх природи.

А оскільки природа на Україні вимагає дуже вмілого ведення сільського господарства, то почалися часті і давно вже небувалі неврожаї. В страшних муках голоду і холоду губить цей кочовик свою енергію, свій запал до бунту. Саме тепер відбувається на Україні процес вишколення і дисциплінування кочовика голодом і злиднями, що давно вже були призабутими завдяки передвоєнному економічному розцвіту України. Настане вже швидко час, коли кочовик остаточно посмирнішає і тоді знову український хлібороб — пан і куркуль — потрібні будуть Україні, потрібні будуть люди старої, з роду в рід плеканої культури, бо це потрібно для організації складного сучасного господарства, для організації зовнішньої оборони краю.

Стара українська провідна верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні плекали московську, правобережні здебільшого польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру. Це не дало можливости нашій культурній верстві в таку силу вбратися, щоб могти при всяких обставинах здержати кочові руїнницькі елементи в послуху й організованости й організувати в непобориму силу осілі, хліборобські елементи, хоч цих елементів у краю і по числу і по силі їхньої державницької культури для службової ролі, як підпори порядку в державі, очевидно вистачило б.

Коли згадати до цього, що Україна цілі віки не живе державним самостійним життям, що територія етнографічна українська взагалі ніколи ще не була об'єднана в одно державне тіло, що різні частини українського народу протягом віків відчували на собі різноманітнi впливи, то стане зрозумілим, оскільки тепер об'єднання всієї цієї мішанини при розбитосте й нечисленности культурної керівної верстви важко осягнути, а ще важче всю цю мішанину в одну державу зорганізувати.

Ця неймовірна трудність, що до організації української етнографічної маси в українську свідому надію й що до організації української національної держави не повинна нас — активнішу частину верхівки — лякати й дезертирів з нас робити. Свій обов'язок ми виконати мусимо чесно й з повною посвятою. Встає таким чином перед нами питання не про те, чи будувати українську державу чи ні, а про те, як найліпше до цього великого й тяжкого діла приступити. Відповідно тяжким обставинам і величі завдання мусить бути вибраний і спосіб організації. Тому власне серед політично думаючої частини українців останніми часами стала все більше й більше зміцнюватись думка, що тільки монархічний принцип зможе дати потрібну силу й витривалість організації провідної верстви, а значить і цілому українському державницькому рухові.

За те, що тільки монархічний принцип може зорганізувати Україну, промовляє особливо той факт, що край цей хліборобський, міське населення, так звана дрібна буржуазія і пролетаріят, зовсім нечисленні. З історії народження нових держав відомо, що всі хліборобські держави будувалися при монархічній владі й що республіканський устрій заводився тільки там і тоді, де й коли в краю зростала кількість міського населення: купців, ремісників і промислових, безземельних робітників. Коли до того візьмемо на увагу, що в українському народі не могли досі виробитися державні навики, бо він, можна сказати, ніколи ще не жив своїм власним державним життям, що завдяки вічному неспокою, вічній руїні культурний провідний шар не міг на Україні в такій мірі, як у інших націй, нарости, а той, що був перед революцією слабий числом, слабий внутрішнім своїм роз'єднанням, слабий своєю відірваністю від народньої маси, цей шар у великій частині під чає резолюції вигинув. Коли також приймемо на увагу, що всі недавні й давніші спроби, республіканські й демократичні, на Україні приводили тільки до даремної загибелі кращих синів її, то стане зрозумілим, чому більш активна частина й патріотична української провідної кляси й статечного селянства — хліборобів у 1918 році відновили на Україні Гетьманську владу й чому політична думка хліборобів уже на еміґрації, продовжуючи почату на Україні працю, усвідомила Гетьманщину, яко монархізм, який з одного боку спирається на стародавню історичну традицію, з другого до українських обставин приладжує найбільш удосконалений і на ділі випробуваний досвід західньо-еврспейських монархій. Цей західній монархізм, опертий не на абсолютизмі, не на централістичному, поліцейському режимові, не на повній пасивности в державних справах всієї маси населення, отже й вищих клясів, не на зразкам східніх деспотій, а опертий на діяльній участи в правлінні державою всіх клясів, організованих для того в класові організації. Прикладом такої державної системи до певної міри, може служити Англійська Монархія. Всяка монархія основується на історичній традиції. Традиція позбавляє монархію від шкідливої, розкладової внутрішньої боротьби за верховну владу, вона ж захищає верховну владу від зовнішніх, розкладових ворожих інтриг і впливів, бо дідичний Голова Держави зацікавлений тільки в одному: в розвою і розквіті своєї Держави. Принаймні одна підпора залишається в державі незмінною, постійною, незалежною ні від внутрішньої розкладової роботи, ні від зовнішніх інтриг.

Всякий монархічний рух мусить мати конкретно означену історичну традицію, мусить мати цю незмінну точку опору, історичною традицією вказану, яку дані монархісти вихідною точкою своєї державної праці роблять і яка всі їх зусилля об'єднує.

Цією незмінною точкою опори всіх монархістів є рід, історичною традицією вказаний, яко рід Голови Держави. Таким родом для українських гетьманців по давній історичній традиції, відновленій моїм правлінням: Україною в 1918-ім році, є наш рід.

Гетьманщина 1918-го року була проголошена організованими хіліборобами, але в той час навіть серед найбільш політично думаючої частини хліборобів ідея української державности і її конкретні форми не були ще ясно усвідомлені. Можна сказати, що Гетьманщина 1918-го року виникла стихійно, без потрібного для такого великого діла приготування. Це була Гетьманщина без гетьманців. Тому вона не здержалась, але зі всіх режимів і влад, які були на Україні після революції, Гетьманщина була найбільш творчим, державно будуючим режимом. Ця спроба дала імпульс до розвитку української політичної думки в напрямку теоретичного усвідомлення ідеї Гетьманської Держави. Це привело до того, що ідеологія Гетьманщини, яко особливої форми дідичної, трудової монархії, себто монархії, опертої на самоорганізованi кляси, була вже на еміґрації розроблена, зпопуляризована і під прапором дідичної Гетьманщини почали збиратися й організовуватися гетьманці.

Таким чином спроба організації Гетьманської Держави, зроблена мною в 1918-ім році, була початком руху, продовжуваного й теоретично обґрунтованого далі на еміґрації.

Я відновив у 1918-ім році призабуту було історичну традицію і, коли ця відновлена мною традиція почала далі жити й розвиватися, я мусів піти на зустріч цьому її розвиткові й зробити те, без чого цей рух, ця відновлена мною традиція далі жити й розвиватися не могли.

Коли в 1918-ім році я, шукаючи виходу для свого Краю з критичного становища, керувався більше інстинктом, то тепер я вже цілком свідомо й продумано кладу на плечі свої і своїх нащадків цей тяжкий хрест і це велике завдання — служити незмінною, непохитною підпорою для Української Державности.

Створення міцної й незалежної Держави вимагає обєднаних зусиль і жертв багатьох людей і не одного покоління. Об'єднання це творять спільні ідеї й єдиний провід. Нашою спільною ідеєю є Гетьманська Україна і я є єдиним вождом українських державників і гетьманців. Моїм обов'язком є не тільки до кінця свого життя вести гетьманців до перемоги, але також приготовити собі переємника, достойного високої чести й великої відповідальности бути вождем нації. Тому я ставлю Тобі, мій сину і спадкоємче моїх прав і обов'язків, питання: чи готовий Ти мої права й обов'язки на себе перейняти й до кінця їх непохитно нести.

Пам'ятай, що раз Ти приймеш на себе добровільно мої права й обов'язки, Ти мусиш дбати про те, щоб бути достойним великого завдання на себе прийнятого. Пам'ятай, що для виконання цього великого завдання, Ти мусиш придбати мудрих, чесних, відданих спільній ідеї и добре зорганізованих помічників і що таких помічників не можна враз при потребі знайти й зорганізувати, а треба їх розшукувати й готувати ціле життя.

Все обдумай і розваж. Хай велич завдань не лякає Тебе.

Щоб все це Обдумати й свідомо те, чи інше рішення прийняти я даю Тобі реченець до дня Святої Покрови сього року.

Щиро Тебе люблячий
Павло Скоропадський

______________________
* М. Гец. Зі статті "Українська Держава 1918 р., як підмет міжнароднього права", журнал "За велич нації", стор. 80-91, Львів 1938.

Остаточний програш Дональда Трампа у Верховному суді США. Трампізм і маккартизм

 

Chain gang.  Фотошарж - з нижченаведеної статті. Навіяно, мабуть, недавніми Трамповими помилуваннями й широко обговорюваною можливістю того, що Трамп помилує самого себе. 😉

У четвер, коли до голосування Колеґії електорів залишалося чотири дні, генеральний прокурор Техасу Кен Пакстон подав до Верховного суду США позов із вимогою скасувати результати голосування в чотирьох штатах - Джорджії, Мічиґані, Пенсільванії та Вісконсіні на тій підставі, що, мовляв, виборчі процедури у цих штатах (читай голосування по пошті — опція, якою через епідемію розсудливо скористалися значне число виборців) якось зачіпають права виборців Техаса, де більшість людей проголосували на дільницях. Цей позов підтримали генпрокурори-республіканці ще 17 штатів, понад 100 конґресменів-республіканців та особисто пан Трамп, який назвав його “великим позовом” - “the big one”. Він, очевидно, був певен, що Верховний суд, до складу якого він за кілька тижнів до виборів увів “свою” суддю Amy Coney Barrett - спеціяльно на такий випадок, стане на його бік. Проте вчора Верховний суд відхилив позов Техаса.

Заголовки у сьогоднішній New York Times:

- “Верховний суд відхиляє позов Техаса щодо скасування результатів виборів.

Ухвала Суду фактично поклала край будь-яким сподіванням, що президент Трамп виграє в судах те, що він програв на виборчих дільницях.”

- “Позов Техасу оспорював виборчі процедури у Джорджії, Мічиґані, Пенсільванії та Вісконсіні. Правники назвали цей позов нонсенсом майже повсюдно.”

- "Незмивна пляма": як Республіканська партія спробувала зруйнувати стовп демократії.

Відмова Верховного суду підкоритися президентові Трампові — це одночасно й різкий докір республіканським лідерам, які поставили свої інтереси понад інтереси країни."

Що залишається Трампові?

Правильно: ultima ratio, останній засіб - підкуп.

Вже шестеро з американських електорів звернулися до генерального прокурора США Вільяма Барра із заявами про спроби їх підкупити.

Скільки електорів промовчали і скільки з них узяли гроші - дізнаємося позавтра.

Раніше повідомлялося про спроби залякати декого з електорів - їм та їхнім родинам погрожували смертю.

Історична паралель: Трамп і МакКарті.

 

ПРОТОТИП ДЛЯ ТРАМПА

"Лінія оборони"

Трамп не виглядає якимось харизматичним лідером і не виявляє могутнього інтелекту. Такому собі середнякові, який намацав свою гру, вдалося піднятися на самий верх, де стала зрозумілою його обмеженість. Загалом, тут у себе ми бачимо те ж саме. Але це змушує думати, що такі люди не здатні грати свою власну гру. Вони обов'язково будуть когось копіювати.

Приміром, Путін по черзі намагається грати роль то Сталіна, то Гітлера, копіюючи в них прийоми зовнішньої та внутрішньої політики, манери поведінки тощо. І ось щось невловимо знайоме проскакувало й у виконанні Трампа, а особливо - після 3 листопада чи, радше, після того дня, коли Байден обійшов його у ключових штатах. Трамп ухопився за теорію змови, перебираючи її варіянти в різних конфіґураціях, і досі не відходить саме від цієї конструкції.

Але вчора на очі авторові потрапили статті у двох виданнях: европейському «Політико» та американському «Вашинґтон пост»: автори статтей мають приблизно таке саме відчуття й вийшли на ту саму аналогію поведінкових моделей Трампа. Деякі речі були відомі давно, а дещо автори статтей підняли з нафталіну історії.

Справді, Трамп нині майже цілком копіює долю сумнозвісного сенатора Джозефа МакКарті (Joseph McCarthy), автора того самого «полювання на відьом», що про нього Трамп згадував під час розслідування Мюллера і згодом - під час невдалого імпічменту.

Джозеф МакКарті

Просто нагадаємо, що МакКарті став сенатором практично таким же чином, як і Трамп - президентом. Він підбився під прапори республіканців і під їхньою франшизою потрапив до Сенату, а вже там він влаштував «антикомуністичний похід». Причому, тоді він не мав Твіттера й Фейсбуку, але тим не менш, через пресу став “викривати” верхівку влади, яка нібито продалася комуністам, - аж до того, що він запідозрив у пособництві комуністам ЦРУ, армію і навіть президента Трумена.

Це притім, що, як ми вже зараз знаємо напевне, в період “викриттів” МакКарті, коли він сипав звинуваченнями в пособництві комуністам направо й наліво, США кілька разів були за кілька годин від застосування ядерної зброї, спочатку проти Північної Кореї, а потім - проти совкових баз, звідки здійснювалося постачання корейських комуністів і де базувалася авіяція, яка працювала на цьому театрі воєнних дій.

Між іншим, лише збіг деяких обставин привели до скасування саме ядерного удару по військових базах совка на Далекому Сході і по аеродромах під Владивостоком - американці відбомбилися звичайними боєприпасами, знищивши понад сотню бойових літаків. Причім, президент дав на це добро, ЦРУ видало цілевказівки, а ВВС практично здійснили наліт, але МакКарті рив і під них.

І ось що цікаво: подібно Трампові, своєю звинувачувальною реторикою МакКарті домігся поділу суспільства приблизно у такій самій пропорції, як це зробив Трамп. Принаймні, він сам стверджував, що опитування населення США показали приблизно 50-відсоткову підтримку його дій. При цьому, люди відгукнулися на його заклики вичистити правлячий клас від підсобників комуністів.

Мітинґ прихильників сенатора МакКарті, 1950-ті роки.

І Трамп жонглював приблизно тією ж самою реторикою. Щоправда, про комуністів вже так не розкажеш, як за часів совка, але, коли його прокотили на виборах, він тут же згадав про комуністів Венесуели і звинуватив Мадуро в тому, що той нібито профінансував фальсифікацію виборів. Загалом, як і очікувалося, Трамп не показує нічого нового і, на жаль, населення США - теж нічого нового не показало.

Після засудження Макарті і його вигнання з політичних сфер, якийсь час його й далі підтримували до третини населення США. Отже, найпохмурішу ксенофобську муть цілком можна сколихнути і у США. І тільки значно пізніше і з великими труднощами, республіканська партія прийшла до притомного стану й почалала асоціюватися не з МакКарті, а з Баррі Ґолдвотером (Barry Goldwater) і Рональдом Рейґаном (Ronald Reagan), але Трамп усе це знову змив в унітаз і продемонстрував світові вже не роги маккартизму, а чуб трампізму.

Як пише «Вашинґтон пост», дух маккартизму так цілком і не розвіявся, і якась Енн Коултер 2003 року випустила книжку під назвою «Зрада»**, де описала всю епопею з МакКарті як битву Нібелунґів з комуністичною змовою, котру битву він програв, а відтак із горя спився до смерти. Цілком можливо, що нинішній президент простудіював цю книжку від палітурки до палітурки, але видання стверджує, що свого часу наставником Трампа був такий собі Рой Кон (Roy Cohn), адвокат МакКарті, який довго й публічно заявляв про те, що сенатор МакКарті став жертвою жахливої змови*.

Рой Кон

Дональд Трамп і його адвокат Рой Кон, 1983 р.

Вони познайомилися на вечірці багатих знаменитостей в Мангеттенськім барі Le Club, де молодий ще Трамп сам підійшов до знаменитого адвоката і спитав його, як би він порадив його будівельній компанії відповідати на звинувачення департаменту юстиції в дискримінації чорних робітників. Кон відповів: «Скажи, нехай вони котяться в пекло» і взявся за цю справу. Дуже скоро Кон почав вести всі гучні справи Трампа і, безумовно, багато чого розповідав про МакКарті.

І щоб було зрозуміло, звідки в Трампа ця бикувата манера спілкування, то це Кон дав йому таку настанову: «атакувати, контратакувати й ніколи не вибачатися». Тобто, Кон йому прищепив принцип максимального тиску - той самий, що його Трамп намагався застосувати проти Ірану або Північної Кореї і який не спрацював. Саме звідти йде його «мистецтво переговорів». Цього Трампа навчив досвідчений адвокат, і таким випустив його на велику дорогу.

Як тепер усі знають, саме це Трамп і робить усе життя і, зауважимо, - ніколи не вибачається. В нього завжди хтось винен. У нього був добрий наставник, і Трамп увібрав його науку ще на старті своєї кар'єри. Дух маккартизму втілився в ньому, і, якби не його неробство, то Америка вже сьогодні жила би під диктатурою.

Але в усьому цьому є важливий момент, якого Трампові вже не здолати. Його слабкість - в його силі. Те, що принесло йому успіх одного разу, вже не здатне спрацювати ще раз тому, що життя не стоїть на місці й кожна дія тягне за собою протидію. Якщо ти не здатен змінюватися відповідно до обставин чи, простіше кажучи, щоразу демонструвати нову силу, то тебе зловлять саме на тім, що ти вважаєш своєю сильною стороною.

Саме тому в нього немає яскравих перемог на зовнішньополітичному фронті. Всі, починаючи від Сі, Ина й Путіна й закінчуючи Меркель і Макроном, зловили його на його ж лінійності й невмінні застосовувати різні тактики. А його небажання змінюватися принесло йому славу обмеженої й нерозумної людини, з якою не варто мати справу.

Коротше, трампізм не вимкнеться, як лампочка вимикачем. Піднята Трампом чи Путіном, як і колись Гітлером, муть осідатиме досить довго, і її треба буде осаджувати, але сам Трамп уже вдруге в ту саму річку не ввійде. І, до речі, щойно осяде чад, самі топ-республіканці це зрозуміють.

Проте Штати мають зараз змогу застосувати радикальні ліки. Маккартизм лікували легкими засобами тому, що, крім явних маніпуляцій та брехні, за МакКарті не числиться особливих подвигів, а от за Трампом їх стільки, що тільки рахуй. Тому його треба виводити на чисту воду методично й публічно, аби публіка побачила, за що вона здатна голосувати. Це будуть гіркі, але потрібні ліки. Втім, вибирати американцям.

Джерело: “Лінія оборони” https://defence-line.org/2020/12/prototip-dlya-trampa-chast-3/

________________

* The Original Donald Trump. The New York Establishment will ignore unscrupulous acts to serve its interests — just look how it treated Roy Cohn, onetime lawyer to the president. (Справжній Дональд Трамп. Дбаючи про свої інтереси, Нью-Йоркський істеблішмент іґноруватиме недобросовісні вчинки — подивіться лишень, як він повівся з Роєм Коном, колишнім адвокатом президента.) https://nymag.com/intelligencer/2018/04/frank-rich-roy-cohn-the-original-donald-trump.html

** Ann Coulter. "Treason: Liberal Treachery from the Cold War to the War on Terrorism". 2003.

Знайомтесь: Авріл Гейнс, можлива директорка Національної розвідки США

 

Судячи з висловлювань у кулуарних колах команди Байдена, Національну розвідку США очолить серйозна жінка, яка знає Україну і уявляє, хто такий "Вова". Власне, то не кулуарні розмови — 23 листопада Джо Байден повідомив про вибір кандидатки на цю посаду, й цю новину поширили ЗМІ.

Головний висновок на сьогодні: рівень довіри до Зеленського та його оточення у новій адміністрації Байдена буде критично низький. Те ж саме стосується урядів Канади та Великої Британії.

 

Знайомтесь: Авріл Гейнс (Avril Haines), колишня заступниця радника з питань національної безпеки та колишня заступниця директора ЦРУ.

Якщо Конґрес це призначення схвалить, Авріл Гейнс стане першою жінкою, що очолить розвідувальне співтовариство. Як директорка Національної розвідки вона контролюватиме понад десяток федеральних офісів - від ЦРУ до Аґенції з національної безпеки. Посаду директора національної розвідки створено після терактів 11 вересня 2001 року.

Її біографія досить строката. Авріл 51 рік, вона народилася в Мангеттені. Її мати Адріяна, художниця, померла, коли Авріл було 15 років. Її батько Thomas Haines – відомий біохімік, працював завідувачем кафедри біохімії у CUNY School of Medicine - медінституті, співзасновником якого він є.

Закінчивши Hunter College High School, Авріл на рік поїхала до Японії, до Токіо, де вчилася в елітному інституті дзюдо. 1988 року Авріл вступила до Чиказького університету, де вивчала теоретичну фізику. Одночасно вона працювала у механічному цеху в Гайд-парку, де мала справу з ремонтом автомобільних двигунів.

1991 року Авріл брала уроки у школі пілотів у Нью-Джерсі. Там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дейвідом Давіґі.

1992 року Авріл закінчила Чиказький університет зі ступенем бакалавра в галузі фізики. Того ж року переїхала до Балтімора, штат Меріленд, і вступила докторанткою до університету Джона Гопкінса. Проте невдовзі вона кинула навчання і разом зі своїм майбутнім чоловіком придбала на авкціоні бар у Балтиморі, конфіскований в попередніх власників через наркоторгівлю; вони з Дейвідом перетворили цей бар на незалежну книгарню-кафе, названу Adrian's Book Cafe на честь покійної матері Авріл, чиї картини прикрасили заклад. Adrian's згодом визнано "Найкращою незалежною книгарнею" за номінацією City Paper. Книгарня стала відомою завдяки незвичному виборові книжок й тому, що там відбувалися зустрічі з місцевими письменниками, проводилися літературні читання, зокрема вечори читання еротичних творів, та завдяки невеликим публікаціям Авріл у пресі. Згодом, коли президент Обама призначив її заступницею директора ЦРУ, згадані "еротичні" читання опинилися в центрі уваги ЗМІ.

До 1998 року Авріл працювала президенткою Асоціяції бізнесу в пригороді Балтимора Fell's Point. 1998-го вона вступила до юридичного центру Університету Джорджтавна й закінчила його у 2001-му зі ступенем доктора права.

Джерело https://en.wikipedia.org/wiki/Avril_Haines

Напівдиктатура у США? Трамп та його хотєлки

 

На інавґурації нового президента завжди присутній попередник. Це - традиція, яка демонструє спадкоємність.

Але Трамп у день інавґурації Байдена проведе свій мітинґ і оголосить про висунення у 2024.

Для нього Америка понад усе? Так, але після Трампа.*

А тим часом...

Портал The New York Times щойно повідомив:

Палата Представників прийняла законопроєкт про оборонний бюджет у розмірі $741 млрд. переважною більшістю голосів, проіґнорувавши погрозу Трампа накласти вето. Це обіцяє потенційні розбірки з Трампом в останні тижні його терміну.

Нижче розповідається про дуууже цікаві й небезпечні Трампові хотєлки, що їх Конґрес відкинув, зокрема плановані ним виведення - без консультації з Пентаґоном - американських континґентів з Афґаністану, Німеччини, Південної Кореї тощо, передачу армійської летальної зброї поліції та помсту Твіттеру.

НАПІВДИКТАТУРА У США?

У США зараз у самому розпалі процес прийняття Закону про оборону (NDAA), який реґулює основні параметри діяльности Пентаґону на наступний рік, і навколо нього розгортаються баталії не на жарт: Конґрес планує видалити частину тексту, а ще щось - змінити, а чинний президент обіцяє ветувати всі ці зміни, а йому у відповідь обіцяють подолати вето.

Загалом, «кульгава качка» зазвичай так себе не поводить і протягом двох з половиною місяців між виборами й виходом з Білого Дому не встряє у відкриті сутички ані з Конґресом, ані з кимось іще. Але це - не про Трампа. Схоже на те, що він буде щось там підписувати навіть в останню хвилину своєї леґітимности. Однак, в цій епопеї є кілька моментів, які вказують на те, як близько США підійшли до межі, де закінчується демократія й починається диктатура.

Усі ті Трампові контроверсійні заяви - про позитивний досвід незмінної влади в Китаї, приміром, чи про бажання накинути зашморг на пресу, не були екстраваґантними витівками чи «міцним слівцем». Чинний президент не тільки говорив про ці речі, маючи на увазі їхнє практичне втілення, але там, де це йому дозволяли, - діяв таким чином, а де не дозволяли, готувався діяти силою.

Наведемо лише пару моментів з того, що Конґрес вже завернув і що планував пропхати в останній відрізок свого правління Дональд Трамп. Напевне, ці нюанси законопроєкту скажуть про нього більше, ніж він сам чи навіть його психіятр.

Конґрес «зарубав» рішення Трампа про виведення військ з Німеччини, Афґаністану та інших місць, про що так бурхливо розводився Трамп. Суть цих виправлень полягає в тому, що без схвалення Конгресу, президент не може рухати війська за кордоном - ані вводити їх кудись, ані виводити.

Він може віддати пряме розпорядження голові Пентаґону, але без схвалення Конґресу виконання такого розпорядження буде неможливе як юридично, так і фактично. Юридично, бо воно не матиме остаточної леґітимности, а фактично, бо будь-яке масштабне перекидання військ вимагає відповідного фінансування, якого не буде без схвалення Конґресу.

Проте Конґрес не може просто взяти й відхилити таке розпорядження президента, бо в цілому такі дії лежать у межах його повноважень, і, якщо його законопроєкт відхиляється, то на те мають бути вагомі причини. Протистояння можливе тільки в такому сенсі.

Й тут виявляється, що всі свої рішення щодо виведення військ з Німеччини, Афґаністану, Південної Кореї чи ще звідкись президент теж має обґрунтувати. Тут є логічна послідовність дій, а саме: якщо війська вже опинилися за кордоном, то це могло статися тільки за розпорядженням президента, затвердженим Конґресом. У свою чергу, це означає, що для розміщення цієї кількости військ в цьому самому місці були вагомі підстави, зрозумілі як військовим, так і президентові, а тому й Конґресові. Зворотній процес має відбуватися в такому ж порядку.

У даному випадку, виведення цих військ має ініціювати Пентаґон або, принаймні, якщо ініціятором виявився президент, то Пентаґон повинен дати свій висновок про доцільність таких заходів з погляду інтересів національної безпеки і щодо тих завдань, заради виконання яких війська й опинилися за кордоном США.

І от виявилося, що по жодному з пунктів, які стосуються виведення американських військ з місць зарубіжної дислокації, Пентаґон не давав ані своїх заявок, ані навіть висновків чи обґрунтувань під рішення президента Трампа. Як це не дивно для США, оголошуючи рішення з даного питання, Трамп керувався двома принципами: «Аз єсмь!» і «Бисть по сему!».

Тобто, вирішивши повернути війська з-за кордону, Трамп керувався лише власним бажанням. Але ж так діють або самодержці, на зразок царів, або диктатори. В усіх інших випадках треба дотримуватися процедур, передбачених демократичним фундаментом держави. Саме на цій підставі Конґрес і «зарубав» усе пов'язане з хотєлками Трампа щодо виведення військ. Там пояснили, що можуть повернутися до розгляду цього питання тільки після надання Пентаґоном висновку щодо того, як такі кроки позначаться на безпеці США.

Ба більше, в Конґресі звернули увагу Трампа ще на одне важливе питання, яке чітко ув'язується з цими заходами. Там відзначили, що відповідному комітетові Конґресу досі не повідомили про результати розслідування даних, отриманих від британської розвідки, про те, що російські спецслужби платили в Афґаністані премії за вбивство американських військових. Не отримавши результатів розслідування, неможливо оцінити характеру прямої загрози РФ для США, а коли так - не може бути й мови про виведення військ з місць, де вони протистоять загрозі, яка виходить від Москви.

Але значно цікавішим саме для американців мало би стати положення законопроєкту, яке передбачає передачу озброєнь, техніки і обладнання чисто військового призначення з відання Пентаґону у відання поліції. Зокрема, йдеться про гусеничні бойові машини з озброєнням, про безпілотні комплекси (мабуть, ідеться про ударні машини, оскільки БПЛА для спостереження вже використовуються поліцією) і про такі дрібниці, як бойові гранати, багнети тощо.

Як неважко здогадатися, все це передбачалося використовувати на благо американців на вулицях їхніх міст. Якщо раніше це були кийки та електрошокери, то, напевне, (на думку Трампа) в окремих випадках, поліціянти могли б добивати громадян багнетами. Чи використовувати бойові гранати для розгону демонстрацій.

Якщо хтось пам'ятає знаменитий похід рішучого Трампа з Білого Дому до найближчої церкви, то там військові поклали мордою в асфальт усіх, хто опинився в радіусі одного кварталу від місця цього цирку. А якби це положення було затверджене, військових можна було б і не залучати – поліція могла би просто закидати гранатами усі підозрілі місця й ходи собі спокійно - хоч до церкви, хоч до магазину по молоко.

Ну, і останній момент, на який ми звертаємо увагу, хоча їх там ще кілька. Конґрес відкидає передачу коштів оборонного бюджету на улюблену іграшку Трампа - «стіну Трампа» на кордоні з Мексикою. Як вже неодноразово доведено, споруда ця безглузда у принципі. Вона не може нікого зупинити, зате сильні вітри валять стіну без особливих проблем.

Але цей приклад безпосередньо пов'язаний з тим, що викладено вище. Адже виведення військ Трамп арґументує потребою економити кошти оборонного бюджету. Але от виймати майже $ 4 млрд. на “стіну” з того ж оборонного бюджету – нормально, тут не треба економити. І знову все це тому, що йому так захотілося, без вивчення цього питання фахівцями і без їхніх висновків. Трамп діє, як король Франції чи диктатор Ин, за своїм внутрішнім переконанням. Можна тільки уявити, що б він коїв, якби пішов на другу каденцію, навіть якби вона не перетворилася на довічне правління. І от за це проголосувала половина Америки. «Щось пішло не так у данськім королівстві!»

ШКАЛА ПРІОРИТЕТІВ

Трамп нині увійшов в смугу «кульгавої качки», коли президент, який іде, звикле вже не робить різких рухів і немовби відпускає кермо влади на користь органів влади, які залишаються. Ба більше, він не влаштовує якихось битв із Конґресом, але Трамп - може влаштувати.

Предметом полеміки й навіть різких рухів стає Закон про національну оборону (NDAA), про який ми вже писали. Як відомо, Конґрес зробив низку поправок до законопроєкту, які абсолютно не влаштовують Трампа, але ще не проголосував нову редакцію. За планом, це має статися до кінця дня, і, якщо він буде проголосований двома третинами Конґресу, а потім і Сенату, то Трамп не зможе скористатися правом вето, що його він вже пообіцяв застосувати.

Через близьких йому конґресменів Трамп озвучує межі можливого компромісу. В принципі, він готовий погодитися з цілою низкою поправок, але за дві позиції він готовий стояти на смерть. Нам цікава одна з них.

Згідно з виданням The Hill: «Трамп погрожує накласти вето на законопроєкт, бо він не включає в себе скасування розділу 230 Закону про пристойність в області комунікацій, закону 1996 року, який надає онлайн-платформам захист від відповідальности за контент, розміщений третіми особами, дозволяючи їм докладати сумлінні зусилля для модерування контенту».

Так-так, йдеться саме про модерування контенту в соціяльних мережах.

Нам невідомо, яким чином це питання було внесене в оборонний законопроєкт, але Трамп зробив це, й тепер готовий стояти на смерть, якщо Конґрес зарубає цю позицію. Щоб усім було зрозуміло, що це таке і чому воно таке важливе для Трампа, The Hill пояснює:

«Трамп, який зациклився на розділі 230 після того, як Twitter почав позначати кориґувальними ярликами його необґрунтовані пости про нібито масове й дуже поширене шахрайство з виборцями, зажадав у кінці переговорів (з Конґресом - ред.), щоб Конґрес додав до тексту Закону NDAA пункт про скасування розділу 230. Проте законодавці по обидва боки проходу (мається на увазі умовна розділова лінія між конґресменами-республіканцями й конґресменами-демократами - ред.) заявляють, що NDAA - це не місце для вирішення технічної проблеми, яка має мало спільного з національною безпекою» .

Конґрес відреаґував таким чином на вимоги Трампа тому, що закон NDAA вже 59 років поспіль вважається обов'язковим, бо він санкціонує десятки спеціяльних виплат і бонусів для військовослужбовців, а також військово-будівельні проєкти та навчальні програми. І, як неважко здогадатися, заруба Трампа із Твіттером, адмін якого або позначав його пости як фейк, або навіть видаляв їх зі стрічки, не має жодного стосунку до цього вузько спеціяльного закону, який реґулює деякі суттєві питання забезпечення національної безпеки.

Причому, самий цей закон дуже часто ставав предметом гарячих суперечок, й доходило до погрози застосування президентського вето, й навіть Барак Обама один раз ветував його. Але завжди суперечки йшли про те, що параметри цього закону розривали бюджет, який не був розрахований на потрібні виплати. Тобто, всі суперечки стосувалися цифр і зводилися до того, що, якщо ви збільшуєте виплати за цим законом, то маєте це пов'язувати з розміром дефіциту бюджету, у протилежному випадку такий законопроєкт не можна випускати у принципі.

Отже, тут ми бачимо помсту Твіттерові за те, що в його адміні опинилися люди зі здоровим глуздом, які, на відміну від чинного президента, напевне, читали Декларацію Незалежности й Конституцію США, де написано, що людей створено рівними, й тому вони однаково рівні перед законом. А це означає, що якщо за фейки вони банять простих користувачів, то і президент США, який погруз у фейках, якщо й не потрапить у бан, що за загальними правилами вже б давно мало статися, то отримає відповідні попередження, що їх побачать усі, хто зіткнеться з його фейком.

І от у зв'язку з цим слід згадати про те, як Трампа цікавить ситуація з епідемією коронавирусу в США. До речі, Твіттер позначав фейки Трампа й на цю тему. Так от, катастрофа, вина за яку лежить на ньому в першу чергу, яка забрала життя вже майже трьохсот тисяч американців, його ніколи так не цікавила. Його більше цікавить те, як його позиціонують у Твіттер. От вам і ґрадації цінностей. Дідові важливіше постити у соцмережі, ніж робити щось, що вбереже життя людей, чиїм президентом він є.

Ну, а ми, дивлячись на цю ґрадацію цінностей, можемо порівняти її з тим, що є в нас. Безумовно, становище в країні з економікою й епідемією відоме всім, але преса зараз перетирає топ-новину про те, що в янелоха змінилася хода. Це - головна новина. Хоча з портретом, який поважчав, будь-яка хода зміниться. Отаке-от обрали в них, і в нас - те саме. Коротше, як казав давньогрецький скульптор Фідій: «В руки їм ...», далі не пам'ятаю що, але щось ємне.

(c) “Лінія оборони”

* (с) Вал Мишель @VALMICHEL7

8 Dec