Світлина 1940-х років
12 квітня - день пам'яти Юрія Шевельова.
ЮРІЙ ШЕРЕХ (1941—1956)
Матеріяли для біографії
Кожний початок веде до дальшого початку, і невідомо, де спинитися в починанні. Відкриймо історію Юрія Шереха днем 25 жовтня 1941 року, хоч справді він народився десь за два місяці після цього дня.
До Харкова вступили німці. Після щось двох тижнів переховування в червоноармійському шпиталі, між пораненими, ще ненароджений герой цього некрологу повертався додому. У кишені лежала посвідка, може символічна, що він був у шпиталі з причини короткозорости. День був погожий, шибки міста повибивані, під ногами хрускотіли скалки битого скла, на майдані Держпрому тяглися везені миршавими шкапами німецькі валки, авта не могли рухатися бездоріжними українськими дорогами осінньої доби, шлях від Полтави до Харкова забрав з місяць, німецький наступ безнадійно застрягав, але харків’яни гуляли по Сумській у святкових одягах, день був погожий, і це були перші німецькі салдати, жовте листя, бите скло були як музика на підошвах. Ще нічого не було відомо, і скільки з тих людей святкувало близьку смерть, але щось скінчилося, а інше мало початися. Мав початися і Юрій Шерех, але це ще не був він, що побачив першого німецького вояка в його-не-його жигті.
Тепер поставимо епіграф:
«Не хвилюйся!»
Едвард Стріха
Досі кордон ішов на заході, тільки шляхи на схід були відкриті (Київ на мапі лежав на заході, але це тільки здавалося. Справді він був на тому самому меридіяні). Тепер становище змінилося. Німецькі вояки були чужі, але вони перенесли кордон на Дінець, і там він став до червня, місто лишалося фронтом, рухатися в жадному напрямі не можна було, але була свідомість, що на захід нема кордонів, і це було початком справді нового, і тоді, ще зовсім необ’явлено, почалося народження Юрія Шереха.
Але він народився під іншим іменем. Історія цього імени переносить нас на сім років назад: 1934, і зв’язана вона не з літературою, а з підручником української мови для п’ятих — сьомих кляс середньої школи. Підручник такий тоді був і здавався непоганим, упорядників звали Шевчук і Бойків. Раптом підручник вилучено, а це означало, що автори опинилися поза межами суспільства. Школа потребувала підручника, і треба було нового. Наркомос прислав наказ героєві цього некрологу виїхати до Києва, щоб за місяць у співпраці з тогочасним диктатором українського мовознавства, блискучої і ультра-блискавичної кар’єри Наумом Кагановичем укласти новий підручник.
Герой некрологу відповів, що за місяць не можна скласти підручника; що він не може виїхати до Києва; що його здоров’я не в порядку: справа не належала до приємних, вона смерділа. Наркомос прислав телеграму, герой не відповів. Листування тяглося, аж поки Наркомос не прислав розпорядження директорові інституції, де герой працював: відрядити негайно. У Києві Каганович в усній розмові з’ясував те, про що не писалося в листах: підручник зовсім не був поганий, органи влади не мали нічого проти того, щоб текст лишити незмінним, місяць давався тільки про людське око, вимагалося одного: поставити нові імена авторів. Гонорар мав бути заплачений як за нову книгу. Для пристойности, казав Каганович, можна було зробити малі зміни в тексті. Він теж дбав за пристойність. Більше змін він радив зробити у вправах, але тут переважно з остраху. Тоді одного за одним заарештовувано письменників. Каганович радив викинути приклади з усіх сучасних письменників, крім двох, на кого можна було покластися, як на кам’яну гору: Микитенка й Кириленка. От, приміром, Головко, казав він: людина напівбожевільна, ганявся з револьвером за жінкою, чорт його знає, що він робив у перші роки революції, краще не мати з нього цитат. Герой наважився назвати речі своїми іменами, і в його вухах потім роками бриігіла диктаторова відповідь: «Вы юноша дерзкий» (У приватних розмовах диктатор волів російську мову). Щодо майбутнього, диктатор помилився. Головко зацілів, Микитенка й Кириленка перемолола машина терору, за ними чи з ними зник 1937 року і диктатор. У роботі над підручником — це був ще 1934 — ролі розподілялося просто: диктатор брав відповідальність за текст, герой цього некрологу за вправи. Справа смерділа, сопух бив у ніс, хоч що в ті ганебні роки не смерділо, і навіть мучеництво забризкувано лепом і калом. Герой некрологу, щоб мати хоч трохи чистіші руки, замінив текст вправ майже весь. Так вийшла книжка. Вона носила ім’я Кагановича і автора тексту вправ. Вона вийшла трьома виданнями. Арешт першого і головного «автора» припинив дальші видання. Сама книжка, всі три видання, перейшла в секретні фонди бібліотек, де стала може поруч своєї попередниці. Герой цього некрологу ніколи не зустрічав у житті Бойкова і Шевчука. Але їхні імена були випалені в його свідомості. Коли у грудні 1941 року, після двох місяців безгазетного існування, почалося життя першої не-совєтської газети в Харкові, названої «Нова Україна», і авторові (разом з одним колеґою) замовлено статтю про стан української мови під советами, і треба було цю статтю підписати, автор підписав її Гр. Шевчук. Це було початком сплати несплатного боргу. Хоч новий Шевчук не був винний у загибелі старих Шевчука і Бойкова, був жертвою, а не катом, борг існував. Тепер можна було говорити ту частину правди, якої перед 25 жовтня 1941 року висловити не можна було. Месником мав стати Шевчук. Так постала стаття «Уярмлена мова». Назва належала Аркадіеві Любченкові, що тоді короткий час працював у «Новій Україні», аж поки з’ясувалося, що це була більше німецька газета, ніж українська (Хоч певної частки українськости вона й далі не втратила, в протилежність до свого сумної слави побратима з Києва, що звався «Нове українське слово»).
Шевчука часом цитували як Григорія. Але цей, другий Шевчук не був Григорієм. Він був тільки тим, чим він був: Гр. Шевчук. Нічого більше про нього навіть йому самому не було відомо. Це не була людина з біографією. Біографія лишилася в архівах НКВД. Це була моральна категорія. Це був кричущий пункт у довгому рахунку Юрія Шереха до політичного ладу, в якому він виріс. І коли вся діяльність Шереха в певному аспекті була історією визволення від цього ладу, то почалася вона невипадково саме з цього епізоду. Але моральна категорія, що дістала назву Шевчук, порядком виклику (ви мене вбили, а я живу), помсти (живу і говорю правду) і покути (мушу говорити, хоч би й не хотів), ця моральна категорія була автором і писала газетні й журнальні статті. Вона жила в прифронтовому Харкові з висадженим центром і зруйнованими заводами, без води, світла, опалення, їжі. Вона думала й почувала.
Другим аспектом цієї істоти-категорії став Юрій Шерех. Біографія Шевчука склалася так, що він народився мовознавцем і літературознавцем. Він був журналістом. І зрештою він був самонакладеною карою. Він прийшов у свідомість ззовні. Але нескінченно довга зима, що провадила тільки з голоду в голодову смерть весни, була також зимою розрахунків з собою, з минулим. Дозвілля було більше, ніж досить, роботи не існувало, культурного життя не існувало, не існувало нічого, крім внутрішнього діялогу, болючого й повільного усвідомлення порожнечі в минулому і порожнечі тепер. Музику можна записати на платівку, внутрішній діялог можна записати музикою, малюнком, взагалі мистецтвом. Юрій Шерех народився поетом. Шевчук не був людиною і не мав навіть імени. Це не випадок, що Шерех мав не тільки прізвище, а і ім’я. Він був людиною, він жив. Тому він помилявся, не міг не помилятися. Біографія його, принаймні в одному аспекті, це історія помилки — помилок.
Дата його народження забулася. Здається, це був теж грудень 1941 року. Сліди події затерті завдяки Миколі Оглоблинові, що був тоді секретарем редакції «Нової України». За це йому належить глибока, посмертна доземна подяка. Перша поезія Юрія Шереха не побачила світу. Тут знов треба вдатися до початків перед початком.
Давно відомо, що можна бути ідейним ворогом певної системи і водночас психологічно бути її частинкою. Велетенського маштабу експеримент Сталіна перекраяв не тільки економічну мапу Евразії, а й душу кожного, хто мав нещастя народитися в цій частині світу. Роки й роки були потрібні, щоб реґенерувалися ті частини людської душі, що їх винищувала система, щоб були знищені ті бацилі, що їх режим вирощував на загниванні душ. Почасти німці мали рацію, коли привезли для людности Харкова не хліб і не книжки, а тільки одну річ, єдине, що вони експортували зі своєї батьківщини: великі портрети Гітлера, на брунатному тлі, з написом білими літерами: «Гітлер визволитель». Пам’ятні портрети. Вішано їх, мабуть, на ті самі цвяхи, які роками тримали портрети Сталіна. Розрахунок був простий і в багатьох вішадках несхибний. Отара потребує чабана з псами. Хто чабан, байдуже. Поети, що вчора оспівували одного вождя, сьогодні ставили в свої твори ім’я другого.
У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Совєтська пропаґанда говорила про нього багато правди, але через те, що говорилося з цього джерела, віри не йнято. Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близнюк советської системи. Наївність багатьох поділяв і новий поет. На щастя, у вождів він не вірив, — цього життя навчило. Але він почував себе вдячним німецькому воякові за те, що скінчилася зловісність попередніх десятиріч. Його першим твором був чи то гімн чи то марш німецьким воякам. Це не був задум практичного характеру. Наш герой ухилявся від коляборації; хоч мав у собі частку німецької крови, ніколи не пробував записатися в привілейовану і єдину годовану тоді групу фольксдойче. Але в політиці наївність карається як злочин, і на це є підстави.
Вірш був переданий Оглоблинові і за кілька днів повернувся до автора. Короткий усний коментар був більш-менш того порядку, що «Нова Україна» не цікавиться політично заанґажованою літературою і нехай німецькі перемоги оспівують німецькі поети. Це був вчинок мужности, також риску. Може так було тому, що Микола Оглоблин народився на шість років раніше і в советську реальність вступив юнаком, а не хлопцем. Так чи так, лекція була засвоєна. Жанру оди Шерех більше не культивував. Варт було б тепер видрукувати вірш як документ у цьому некролозі, мета якого — говорити правду і тільки правду. Але в архівах автора нема цього рукопису, і ледве чи буде він і в архіві «Нової України». До офіційної редакції він, мабуть, ніколи не потрапив. Секретар редакції відкинув його сам, на свою відповідальність. У пізніших зустрічах обох про вірш згадок не було.
Од Юрій Шерех більше не писав. Само життя вчило його. Він ніколи не забував смаку іржавого снігу. Була весна 1942 року. Води не було. Люди виходили з дому збирати сніг у відра. Весна приходила з запізненням, височезні замети снігу танули поволі (де-не-де з-під снігу показувалися трупи померлих з голоду на вулицях і непохованих, у цю страшну зиму війни й визволення). Сніг був поруватий і брудний. Перетоплений на воду, він мав присмак іржі. Чому в місті-трупі, зовсім не в сусідстві металю, сніг мав цей нудливий посмак і запах, що відтоді асоціювався Шерехові з війною?
Може можна було подарувати німцям голод і смерті, бо зрештою за це відповідальність падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електровню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення. Навіть якби німці хотіли, вони не могли би прогодувати голодне й поспіль безробітне, а отже й недоречне місто (але вони не хотіли). Може можна було вважати за акт крайности вішання закладників за вибухи й підпали, чинені партизанами, ліхтар за ліхтарем вздовж вуличних кварталів. Але жадного виправдання не можна було знайти арештам українських діячів і розстрілам, що сталися 1942 року. (І тоді ж наш герой спромігся дістати заборонену книжку й прочитати — Гітлерове «Моє змагання».) Жадного виправдання не можна було знайти знищенню всіх харківських жидів. Жадного виправдання не можна було знайти розчленуванню України на дві кордоном відмежовані частини. Ілюзії перших днів і може місяців поховано.
Зустріч з Києвом довершила процес. Евакуаційна подорож до Києва в холодних вагонах тривала щось із десять днів. Замотані в що тільки можна, невмивані й неголені, втікачі напевне мали фантастичний вигляд. Кімната, хай гуртова, але з опаленням, вода, перукарня були мрією. І перша візита була до перукарні. Втікачі розмовляли між собою, природна річ, по-українськи. Коли Шерех опинився на фотелі для голення, першим питанням голярки було: — А вы что, говорите по-украински? Ну, здесь уже таких храбрых нет. — Потім відкрилася історія протиукраїнського терору в Києві, і огидна рептилька «Нове українське слово» здавалася огиднішою за совєтські газети, за злидні й смерті Харкова. За місяць Юрій Шерех утік до Львова.
Була весна 1943 року. Починалася історія втрати другої ілюзії, куди болючіша від першої. (Уся біографія Юрія Шереха в певному сенсі є історія поступової втрати ілюзій. З кінцем останньої з них скінчилася сама біографія, і існування Шереха припинилося). Зрештою німці ніколи не були героями Шерехової драми. Він був вдячний їм за відкриття шляху на захід (І далі лишився таким). Він з розчаруванням пережив упізнання їх справжнього в ті роки обличчя. Але це була периферійна тема. Друга ілюзія стосувалася до того, що за народницькою термінологією можна було назвати працею на рідному полі. Але перше, ніж ця ілюзія згасла, вона спалахнула язиком полум’я і принесла нашому геросві може найщасливіший період його життя.
Почалося це горіння ще в стужавілому, зальодоватілому, мертвому прифронтовому Харкові. Був у місті-трупі один невеличкий осередок надії й тепла, — «Просвіта» в сірому будинку на Садово-Куликівській вулиці. Мало там робилося і мало могло зробитися в обставинах тогочасного животіння-вмирання-виживання, та ще й під суворим доглядом нової влади, що, здається, українського націоналізму боялася більше, ніж російського комунізму. Але в ті часи непевности й вимушеної бездіяльности найменше сповняло надією, електрифікувало: портрет Мазепи, Грушевського, Петлюри, чудом завезене з заходу еміґрантське видання, чутка про справжнє життя, просто українське слово, спів «Ще не вмерла» або «Гей, не дивуйте».
Львів приголомшив утікачів гостинністю прийняття, дружньою посмішкою, простягненою рукою любови, атмосферою солідарности, буянням творчого житя, наголошенням українськости побуту, духового підсоння, ідеологій і дискусій. Те, що для місцевих людей не раз було рутиною, прибульцям сходило за свято в кожному будні. Гра амбіцій, підступів, а часом і зрад не розкривалася гостям. Це було суцільне свято, в первісному сенсі слова, від с в я т и й. Жовті будинки Львова здавалися сліпучо білими, місто було не просто містом, воно було соняшною оазою духа, мостом між минулим і майбутнім, обіцянкою і майже виконанням. Місто здавалося початком здійснення мрій і візій. Юрій Шерех уперше був на Україні. У цьому кліматі видив люди і книжки вели до однакових висновків. Зустрічі в Літературно-мистецькому клюбі, щомісячне щеплення «Наших днів», повернена в минуле фантастика «Формації української нації» Щербаківського, проєктована в майбутнє Липиним «Призначенням України», п’янили. Навіть незграбна синтакса «Листів до братів хліборобів» Липинського здавалася поезією. Контрасти й суперечності не існували, всі були брати, і всі були святі. Незрозумілі були випади Липинського проти Донцова на вступних сторінках «Листів».
У нових обставинах покута Гр. Шевчука ставала недоречною, а поетична світонастанова Шереха переплескувалася через вінця. Він лишився поетом, але в поезії було вже тісно. Есей, літературна критика тут і тепер не різнилися настроєм і духовістю від поезії. Так Гр. Шевчук зійшов на другорядну ролю допоміжного псевдоніма, а Шерех став літературним критиком.
Перші розчарування прийшли ще в білому місті, оповитому сяйвом мрії. Найранішим був Донцов. Його ім'я було відоме ще з Харкова двадцятих років як ім’я, ставлене поруч з Хвильовим. Але першою його книжкою, що втрапила Шерехові в руки, був «Дух нашої давнини». Це був удар, справжній шок. Сторінки книжки заливала порожня, безстилева і зрештою бестіяльна догматика. Це було втілення пересічности або звиродніння. Цього бога більше не можна було тримати в пантеоні. Присмерк богів завжди болючий.
Улітку 1943 року Юрій Шерех провів короткий час, відпочиваючи, в Заліщиках. Дністер і українське село, сприймані все під тим же кутом українськости української України, були новим джерелом піднесень. Одним з наслідків цього захвату був цикл віршів «Із заліщицького зошита». Він складався з дванадцяти поезій, написаних у навмисне контрастовій тематиці, від особистого почуття до громадських мотивів, від пейзажу до жанру, і в навмисне контрастових стилізаціях, від Руданського до Антонина. Уперше прочитаний близькому приятелеві в Сяноці цей цикл викликав реакцією-оцінкою цитату з Семенка: «Мені було так нудно, ніби докупи зійшлися Олесь, Вороний і Чупринка». Дрібний цей епізод викликав реакцію інстинктового зіщулення. Шерех вирішив, що його поезії мають хіба значення особистого щоденника і ніколи більше не друкуватимуться. Але сам цикл уже не був у його руках. Він пішов до Праги, до редакції «Пробоєм», і повернути його не було змоги. Тут прийшов другий удар, і далеко болючіший: бо він стосувався не до поезій Шереха, а до всієї дійсности. Цикл був надрукований після процензурування. Два вірші впали жертвою цензури, один, очевидно, за старомодність, — це була «співомовка» під Руданського, а може за гумор у підході до священних табу; другий, очевидно, за еротику. Ось цей другий, що мав епіграф з Любомира Дмитерка, — «Чужих весіль тверезий бенкетар»:
Ніч нависала. Цимбал бракувала.
В бубон бряжчало. І зір запинало.
Скрипкою тнуло в заснулий майдан.
З вечора п’яний, крутий, нездоланний
Поза плотом на обійстю тан.
Мало обійстя, і шурхотом листя
Геть у городи аж, млосний і млистий,
Стерплий у грудях, в задах розколиханий
Танець весільний, розхитаний пихою,
Доторки груддю, налитими пиками,
Притиски приском долонь.
Стегна в напрузі — і другі, і друзі
Живчиком кличуть від стегон до скронь.
Хлопці блюють уже, жевріє на виднокрузі,
Сласно сопуть, уж е скрипки не чуть,
В дим зачадів молодрій на весіллі,
Рохкають в хліві, над хлібом іржуть,
І наречена зречеться ось цнот зацілілих.
Та над весіллям, тверезий і сильний,
Сірий і брезклий — у вусах тарган,
Владний, незлагодний, пригадно-пильний
Бидла нещадний, ощадливий пан.
Скнарістю скрадено, схламано зжертістю, —
Виплід ядучих павучих яєць,
Нині святкує, з прицмоком нажершися.
Подвиг плодючости — шосту дочку віддає.
Досі цензура була радянська, німецька. Це був перший випадок цензури українця над українцем. Був це біль. Але не менше боліло друге: редактор не зрозумів ідеї циклу. Серед віршів ліричних, патріотичних, релігійних, описових цей був конечним контрастом. Без нього все ставало казенним, позбавленим особовости. Редактор міг не друкувати всього циклу (сумнівної поетичної вартости). Але так зруйнувати ідею його. . .
Тоді, в той медовий період ентузіястичної наївности, це було гірке відкриття. Це тоді почав зникати чар колектганої гармонії української громади, і в білому місті мрії відкривалися поруч справжніх святих, що, ваблені сяйвом духа, а може й злудою міражу, йшли на зречення себе й спалення свого життя в боротьбі проти незмірно переважного ворога, інші, зовсім інші: вгодовані пристосуванці, що відсиджувалися в закутах, поки з’ясується, хто переможе, а то й псопикі мочеморди, що бозна яку службу виконували панам з панівної раси. Сяйне біле місто мало Бориса Ольхівського і Юрія Липу, але мало і зовсім інші зразки людських типів. У запліччі ще далекого, але дедалі ближчого фронту кружляли метелики різних порід, і деякі постали з випарів і вичадів болота.
Пушкін: «Лихий мені надав народитися в Росії з розумом і хистом». Генрі Міллер: «Найбільший мистець той, кому вдається перемогти в собі романтику».
Далекий, але дедалі ближчий фронт наблизився. Після короткого епізоду Лемківщини, де романтика білого міту так химерно сполучалася з тверезістю скнарого селянського життя на схилах мочарово-скелястих Карпат, Шерех пройшов через випробування таборів Орем-Лазу, Штрасгофу й Трайсмауеру; людолови, блощиці, рабство, нізчимна огіркова юшка, підтрим, солідарність і підступне себелюбство, бараки з двоповерховим полом, неналежність собі, і все таки мрія про життя і про свою країну.
Мир прийшов у невеликому місті Німеччини, під американською окупацією. Мир здавався кінцем всього, хоч і війна не вела нікуди. В один з травневих ранків, у парку, переораному недавніми ще бомбами, серед безмірно недоречного спокою, коли минуле безповоротно скінчилося, теперішнього не було, а майбутнє не почалося й не знати було, коли почнеться і чи почнеться взагалі, самі собою склалися і невідомо для чого занотувалися кілька розірваних чотиривіршів:
Скільки ниток обірвано!
Скільки сердець утрачено!
Наче скотилось колись із гір воно,
Наче і гори запались небачено!
Книжки читать . . . Отак, щоб час прогаять . . .
І дослухатися до голосів чужих. . .
Ну, що ж ... Життя зберіг — і зберігаю —
Але хто вижив — ще не значить пережив.
Бомба упала й заглибину вирила темну,
Води туди постікались з підґрунтя й з дощів.
Діти купаються там, брунатіють на схилах.
Це для забав їхніх — мирний, гостинний ставок.
Війна минула . . . Тиша пойняла
Напівзруйновані міста і села.
Вже світло може бути, але мла
Закоренилась в душах невеселих.
Далека мила! Я цілком самотній
І може так скінчу життя.
Немає миру в тиші цій мертвотній,
Нема до миру вороття.
І підсумок:
Ми розгубили все: рукописи й знайомих,
Зубні щітки й покликання в житті.
Проте, чи був це огріх, омил, промах?
Ми чесно йшли по збоченій путі.
І про перспективу літератури:
Тепер закрилися джерела
Живих і творчих споглядань.
Човнів нема, а КАРАВЕЛИ
Везти не можуть через хлань.
Учитись запахи ловити
В гіркавих і чужих словах,
І шанувать чужий епітет,
Не знаючи, чи вірш прочах. . .
Річки біжать, і люди плещуть,
Але над всім подвійне скло,
І вечір вже — літературний вечір —
Живе закрилось джерело.
Самопохорон показався передчасним. Мав прийти ще один спалах і може найтриваліший. Тут історія Шереха зустрічається з історією МУРу, щоб з історії ілюзій перейти в історію останньої тверезости.
У цьому збірнику статтів історія — чи візія? — МУРу подана двічі. Раз — у доповіді 1946 року «Стилі української літератури на еміґрації», прочитаної, коли МУР ще тільки законювався. Вдруге — в статті «Українська еміграційна література в Европі 1945-1949», написаній уже після кінця МУРу. Перша показує, як ці речі бачилися зсередини. Доповідь сповнена наївностей. Саме тому вона документ доби і друкується тут без найменших змін. Стаття показує історію МУРу, приготовану для нащадків. Це проєкт офіційної версії, де все подано объективно, з місцями й датами, а за всім криється ще непрохололе я. І та і та кажуть правду, ні та ні та не показують, як усе справді було, бо ніяка історія ніколи не показує, не може й не хоче показати повноту минулого. Бо повнота минулого невідтворна. Якби Шерех жив ще багато років і кожного п’ятого писав нову історію МУРу, вони всі були б відмінні, хоч усі щирі і всі правда, але правда, — питаймо, — котрого року? Піранделло належало в літературі відкриття, що правд є стільки, скільки людей, японці зробили це темою «Рошамону», а Андре Каятт «Анатомії шлюбу». Шерехові історії МУРу показують зміни історичної правди в очах тієї самої людини в її, людини, ставанні й зниканні. Ім'я лишається, але людина вже не та. Вона сама собі не рівна.
Постання МУРу — або діло рук Леонида Полтави або справа випадку. Нічого не плянуючи, опинилися в Фюрті під Нюрнбергом того вечора Іван Багряний, тепер небіжчик, Юрій Косач, тепер небіжчик, Іван Майстренко. Зійшлися до будинку, де випадково жили Шерех і Ігор Костецький. У тому ж місті був В. Домонтович. І тут з’явився втіленням ентузіязму Леонид Полтава. Він разом з Леонидом Лиманом здобули друкарські шрифти українські — нечувана поява в тогочасній спараліжованій Німеччині західної окупації. Щоб дістати черенки від бюрократів, треба було наявности письменницького об’єднання. Заснуйте об’єднання письменників, мало не благав Полтава. Це було божевілля. Міста були розбиті. Люди голодні. Транспорт фактично відсутній. Письменники. . . Хто вижив? Де він був? Пошти не було. Як знайти письменників? І, знайшовши, що робити?
Нереальні пляни найбільше захоплюють. Дійсність не існувала. Тим легше здавалося почати творити її з нічого. Старі порахунки, образи й приязні були зметені. Люди, в своїй випадковій ізоляції, прагнули тепла інших душ. Порожнеча вимагала наповнення, мовчання — слова, бездіяльність — діла. Куліш писав, що над братчиками кирило-методіївцями палали вогненні язики Божого благословення. Того фюртівського вечора 1945 року перед пожадливими очима засновників МУРу спалахнули блудні вогники нової ілюзії. У січні 1946 року постала Шерехова гірко-захоплена епіграма:
Полтава кашу заварив,
А вийшов пишний розквіт МУРу...
Так і нема в Полтави черенків . . .
Ну, що ж, в рукописах плекаємо літературу.
Шерехова доповідь про стилі української літератури, прочитана в Ашаффенбурґу і потім в Авґсбурґу, не мала великих претенсій. Писана без джерел, у місті, де не було ні бібліотек взагалі, ні тим менше українських, вона була вільно й невільно суб’єктивна. Але вона була винесена на гребені успіху мало не на провідний документ МУРу. Голос за голосом вимагав, щоб її видруковано, хоч уже тоді її критиковано за те, чого в ній не було. А не було в ній багато чого, зокрема досвіду еміґраційної літератури між двома війнами. Біографія тяжить над кожним, а в біографії Шереха література першої української еміґрації була чимсь мало відомим і, тоді, мало цікавим. Успіх доповіді, що заважив на дальшій долі МУРу (хоч виплід ілюзій у кожному випадку був рокований), пояснювався її стилем, а особливо піднесенням гасла національно-органічного стилю в літературі, піднесенням, що лучилося з пророчовізіонерським нібито-баченням майбутнього. Емоційна авдиторія завжди чутлива до пророків і ворожбитів. Супер-чутлива до національних віщувань, хоч би й тільки про літературу, була зрушена з життьових підвалин батьківщини, штучно змасовлена й перечулена на все рідне й національне авдиторія новонароджуваної української еміґрації. Віра зроджувалася не з дійсности, а з потреби віри. Потреба віри і віра єднали доповідача з слухачами. З обох боків речі відчувано щиро, і не було в цьому й цяточки спекуляції. Логіка й факти не важили багато.
Хоч за всіма статутами, тезами, постановами й програмами доповідь Шереха була приватною справою її автора і МУР не брав за неї відповідальности, справді вона стала основою існування літературної організації. Не накидано її силоміць іншим, але брак інших поглядів, висловлених з такою ж певністю візіонерства й так залюбки сприйманих, спричинився до її успіху. Пізніше, вихований у школі французького скептицизму й тверезости Ілько Борщак, добрий приятель Шерехів, прочитавши доповідь, схарактеризував її коротко: «Вербіяж» (слова)!
Закон життя: за вербною неділею йде великий четвер, за тріюмфальним в’їздом на осляті розп’яття.
МУР хотів об’єднати всіх письменників усіх напрямів під двома умовами: щоб вони були справжні письменники і щоб вони відкидали колоніяльний стан України. Програма така ж проста, як і нездійсненна. Як відокремити справжніх письменників від примітивів і нездар? Що робити з тими, хто дав гідні уваги твори в минулому, але потім замовк або зійшов на пси, — вважати на їх попередні заслуги? Але тепер вони були в найкращому випадку ніщо. Людина сама собі не рівна. А гра честолюбств і самолюбств, потреба маневрів і компромісів. . . І навіть у найзагальнішому і найпринциповішому політичному питанні єдність існувала тільки в запереченні сучасного, але мало не кожний мав свою програму дій (а більше слів), яка наперед виключала програму ближнього. МУР мусів розпастися, бо в основі його лежали надто прості й логічні засади. Людська природа розсаджує логіку й не терпить простоти. Людей об’єднує або віра, гонена як лісова пожежа гураґаном, або примус і колодочки організації, або вигода й зиск. Ідеалізм програми МУРу виключив фанатизм, примус і шукання матеріяльних дібр.
Найбільше причинилася до розпаду МУРу група Державина — Ореста. У своїх нападах на основну Шерехову тезу — про царство національно-органічного стилю в літературі, що мав прийти і возсіяти сяйвом новим — Державин був тисячу разів правий. Потрібна була також або сміливість або цинізм, щоб публічно глузувати з цієї ідеї. Цинізму Державину не бракувало. Кампанія йшла на знищення, не гребуючи суперечностями, образами і зовсім позалітературними інтриґами. Як чарівник змій, Державин заворожував своїх читачів блазнюванням, ерудицією й цитатами: чим, скажімо, середніший був рівень його читача, тим більше належав він до традиційної української, від часів щонайменше Грінченка, релігії книжки і освічености. Стривожені неналежністю Шереха і однодумців до жадного політичного угруповання політики радо підсичували конфлікт і підгодовували учасників.
У травні 1946 року Шерех писав:
Як бруд з-під нігтів мудрість віку.
Афористичні слизняки
Готові дмухати на вітер,
Щоб він уклався у рядки.
А втім глухому мудрецеві
Приснились булькоти світів.
Не так, як змій, що снився Єві,
А як латинь, Аґріппа й Тік.
Він вбіг, рожевий, як дитина,
У спеку в теплому пальті.
І череп був як зм’якла глина,
І піт струмками з нього тік.
Суб’єктивно роки МУРу 1945-1949 були для Шереха роками піднесення, неспинної сп’янілости, поглинености. Після Львова це був найщасливіший період його життя, бо це був другий період віри і єдиний період дії. Дискусії про літературу й літературні твори бризкали й п’янили як шампанське. Спліт амбіцій і протилежно спрямованих інтересів і симпатій вимагав пильности й кожнохвилинного втручання. Гра була газардова. Ставкою здавалася українська література, а справді була нею віра в людину. Життя було повне і, вірилося, цілеспрямоване до кінцевої перемоги. Навіть супротивники здавалися товаришами.
Об’єктивно роки МУРу не були найкращими. Правда, ще долунював Шерех поет — для себе, не для публіки, і написано кілька з кращих статтів Шереха-критика — про Барку, про Домонтовича, про Осьмачку. Але метушня контактів і компромісів з’їдала силу енергії, організація збіговищ МУРу і літературні полеміки з перспективи одного дня не раз затуляли перспективу іншого дня. І дедалі пізніше, певнішою виглядала перспектива розпаду МУРу. Прискорила її позалітературна дійсність: економічні зміни в Німеччині, раптовий виїзд одного за одним українських еміґрантів поза океан.
1950 року Шерех виїхав з Німеччини. МУР уже скінчився. Почуття болю, образи, докору лишалося. Але в самоті, далеко від літераторів, можливим стало ближче прийти до літератури. Найкращі критичні статті Шереха написані з цього заморського самотнього віддалення. Програмовість статтів ущухає, вгляд у своєрідність аналізованого письменника стає головним. Письменник розкривається як людина, але людина, що творить, а не людина, що метушиться навколо своєї й чужої творчости. Море краще спостерігати з вершини маяка, ніж з човна, киданого хвилями. І вказівки мореплавцям найкраще даються з вершин маяка.
Але з вершини маяка не можна втручатися в змагання з стихією. І потопельника не врятуєш, лишаючися в маяку. Після років втручання позиція спостерігання сприймалася трагікомічно-недоречною. Минуле посіяло зерна неспокою й незгоди. Ізоляція була образою, дарма що самонакладена. Ішлося до кінця.
«Убивцями Шереха були»... — звучить сенсаційно. Але тоді здавалося, що справді були убивці: змова пересічности й невіри, цинізму, продажности, байдужости. Ще раз Пушкін: «Лихий мені надав з розумом і хистом народитися в Росії», і Ніцше: «О, коли ж прийду знову в мій рідний край, де не треба буде мені згинатися — вже не треба згинатися перед малими». Останній удар, як і в випадку Шереха-поета, прийшов від редактора. В обороні своєї тези про пришестя національно-органічного стилю в українській літературі, його ж царству не буде кінця, Шерех сягнув поза межі української літератури. Він замислив цикл статтів про верховинних поетів сьогоднішнього дня на Заході, щоб показати, що осяги їхні кореняться в традиції національної поезії кожного з них, яким би новатором і людиною свого сторіччя поет не був. Першими темами були Араґон і Еліот. Стаття про Араґона стверджувала: дарма що поет розглядає себе комуністом перше, ніж поетом, його талант і його поетичність і його популярність виросли не з Комуністичного маніфесту, а з національного духу й стилю французької поезії в поколіннях. Для ідеолога національноорганічних стилів це було верхівкою доказу: якщо навіть інтернаціоналіст є поет лише постільки, поскільки він національний, то значить принцип національного справді визначає всі літературні вартості.
Статтю про Араґона редактор повернув критикові з кисло-солодкою усмішкою. Друкувати не можна, бо Араґон — комуніст, а значить бути добрим поетом не може. Що сказали б усі добрі люди, якби статтю вмістити? Це був ще один вияв цензури, і знов цензури боязкої і може вмотивованої кліматом української еміґрації, але сліпої й глухої до цінностей життя й мистецтва, байдужої до внутрішнього світу критика. Це стало кінцем Шереха. Убивство було довершене. Рік був 1956.
Література наступних років блискуче перекреслила прогнози й пророцтва Шереха. Прийшло нове покоління і принесло кілька справжніх талантів: Іван Драч, Богдан Рубчак, Ліна Костенко, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська. З неуникненною жорстокістю молодости воно перекреслило літературу вчорашнього дня. Як після «Соняшник клярнетів» стали неможливі Олесь і Чупринка, так після Рубчака й Драча відійшли в історію літератури «Соняшні клярнети». Каже Еліот: «Слова минулого року належать до мови минулого року, і слова наступного року чекають на інший голос». Але вибух молодої поезії стався всупереч передбаченням Шереха. Бо виросла вона передусім з міжнародного ґрунту. Щоб оцінити Костенко, треба знати Вознесенського, Льорку й Квазімодо, щоб говорити про Юрія Тарнавського треба читати Еліота, Павнда, Неруду. Ті з молодого покоління найслабші поети, хто, простягаючи одну руку до сучасників поза межами своєї нації, другою тримаються Олеся і статуту юнацької організації.
Бувши в Туреччині, я зробив для себе відкриття (воно напевне давно відоме історикам мусульманського мистецтва, але я ніколи не грішив студіями цієї дисципліни). Давніше всі турецькі мечети здавалися мені вічним повторенням, стереотипом. В Істанбулі мені відкрилася еволюція стилю: від середньоазійських тюрбе через візантизм переробленої Святої Софії до барокко важковантажного мечету Фатіг і далі до грайливого рококо Валіде Джаміі. Не зважаючи на ізоляцію Туреччини і релігійну нетерпимість, хвилі європейських мистецьких рухів і стилів досягали країни, неповторно схрещувалися з традицією і рухали національне мистецтво вперед. А ми ж не зовсім Туреччина!
Культивування національного — законна реакція на многорічну денаціоналізацію. Але мистецтво росте не з таких реакцій, хоч яких закономірних, а з внутрішніх законів і зовнішніх впливів. Національне раз-у-раз проявляється в мистецтві, але нема національного стилю в такому сенсі, як є стилі клясицизму або барокко. Китайський стиль — стиль тільки в Европі чи Америці, і мавританський стиль — не стиль в арабських країнах. Теза про грядуще царство національно-органічного стилю, не казавши вже про те, що невідомо, що таке цей стиль, була солодкою злудою і самозлудою, а поза тим вела не в майбутнє, а в минуле. Дорога в минуле може бути принадна, але вона не веде нікуди і йти нею не можна. Минуле не повертається.
Найпікантніше може те, що тоді як Шерех-критик боронив свою тезу, Шерех-поет писав — для власного вжитку — поезії, що радше готували новий стиль у поезії, хоч тільки в скромних зародках і без хисту покоління, яке тоді ще хіба починало ходити до школи. Ось «Лісова дорога», липень 1945:
Уже оспівані гриби.
Полин, берези і ліщина.
Асоціяцій плин розбив
Уже давно отця і сина.
А дух лишився на шосе,
Щоб марне авта зупиняти
І малювать понад усе
Зелені в зелені плякати.
Розбили колеса асфальт,
Йому — Хома, комусь — Ярема.
I так підноситься строфа,
І так загніжджуеться тема,
І далі мчиться враз і в рай,
В струмків народження і в подив,
В кружляння ґедзів диких зграй,
А ґедзя вбити — ще не подвиг.
Кінець — не казка лісова,
А швець у хатці невеликій.
У нього вухналі, дратва,
Він ремонтує черевики.
І зрештою марокканські степи, як їдеш з Касаблянки до Марракешу, такі до болю подібні до херсонських степів, особливо коли сонце н а вечірньому прузі і крізь присмерк ледве бовваніють і мріють на виднокрузі білі хутори.
(Але прогноза Шерехова про прихід розкладу форми дотеперішньої, зречення рівноваги, декомпозицію і хаос справдилися).
Юрій Шерех скінчився 1956 року. Якби тоді спитати його, чому мусів прийти кінець, він говорив би про убивство. Убивць було багато: всі байдужі, всі нечесні, всі невірні, всі інтриґани, всі примітиви, всі засліплені, всі глухі, всі себелюби. Під кожну категорію можна було б підставляти конкретні імена, а в сумі це був би звинувачувальний акт українській еміґрації. Зрештою мотиви цих обвинувачень звучать виразно в останніх статтях Шереха і хоч у цьому виданні пасажі ці трохи скорочено (бо мало цікаві вони просто), але їх лишилося все ж досить, щоб читач мав уявлення про відчуття критикові тих років.
В дійсності еміґрація українська є така, як вона мусить бути, і дуже близька своєю структурою й своїм духовим образом до українства на Україні — і до кожного суспільства взагалі, а зокрема такого, що його національний гніт і національна зрада розмивали й розкладали сторіччями. Про це найкраще писав Липинський, і нема потреби його тут повторювати. Конфлікт Шереха з еміґрацією — тільки один з неминучих у житті кожної людини, а тим більше хоч трохи творчої, конфліктів одиниці з масою і мрії з дійсністю. Змінний буває тільки кінець: чи індивід замикається від суспільства й перетривує в своїй упертості чи капітулює? І якщо капітулює, то чи здається суспільству, а чи вчиняє самогубство. З цих можливостей Шерех вибрав останню.
Ще важливіше те, що в кінці Шереха ці зовнішні конфлікти мали тільки зовсім другорядне значення, якщо мали взагалі. Справжньою причиною його кінця була внутрішня вичерпаність. Шерех, як він народився 1941 року, не мав підстав існувати довше. І це власне цікавіший аспект його історії, аспект мабуть, не тільки суб'єктивний. Бо з певного погляду вся ця історія — про те, як українська людина визволялася і визволилася від радянського виховання і як їй відкрився західній світ.
Шерех 1941 року зродився з того, що він не міг і не хотів далі жити в радянських обставинах. Його народження сталося в акті відштовхування від минулого. Але, протиставлене в намірі і в політичній настанові, відштовхування це психологічно було цілком загніжджене в радянському минулому. Саме тому воно почалося з славослів’я супротивникам того минулого: ідея і стиль славослів’я належали минулому. З відрази до минулого й прив’язаности до нього йшла наївність віри в святість і розумність усього, що належало до іншого табору. Звідси мрія Святого Львова і, пізніше, інтелектуально-мистецького Раю МУРу.
Ще більшою мірою в радянському минулому закорінена теза про національно-органічність як майбутнє літератури. Не тільки виросла ця теза з протиставлення так званому інтернаціоналізмові, проповідуваному в радянській теорії й критиці, а прямо будувалася на визнанні діялектики основою всякого історичного, а отже й літературного процесу. Релігії чи фетишу діялектики Шерех навчився звичайно в школах радянської ортодоксії. Нарешті теза про національно-органічне майбутнє літератури була прямим виявом націоналізму, що, мабуть, у жадній країні світу не плекається так затято, сліпо й тупо, як у Радянському Союзі (де він виступає під псевдонімами радянського патріотизму, гордости радянської людини тощо), тільки що націоналізм цей був переадресований з імперського на український. Вона підтримувалася ізоляцією від Заходу і ізоляціонізмом протизахідним, знову ж таки такими типовими для радянської настанови й дійсности. Відомо, що найстрункіші теорії будуються в умовах незнання дійсности.
Починаючи від 1941, йшли дальші роки, і нове відкривалося Шерехові. Були це речі прості, але їх треба було відкрити для себе, заново, не на папері друкарською фарбою, а в душі, і записати їх треба було власною кров'ю. Каже Генрі Міллер: «Одна річ стала дуже ясною, те, що існують різні способи нерозуміння і що різниця між нерозумінням однієї особи і нерозумінням другої творить світ terrae firmae, тривкіший навіть від різниці в розумінні. Усе те, що як перед тим мені здавалося, я розумів, розсипалося в порох, і я лишався з незаписаною дошкою. З другого боку, мої друзі окопалися якнайміцніше в своїх шанцях розуміння, виритих ними самими. Вони вмирали вигідно в своєму вузенькому ліжку розуміння, стаючи корисними громадянами світу. Я шкодував їх, і незабаром я облишив їх, одного за одним без найменшого жалю».
Еміґрація українська була просто малою частиною українського суспільства і ділила з ним усі його хиби. Якщо вона мала свої власні, то вони випливали тільки з її малости. Уперте плекання століттями барокко в житті й мистецтві відбивало брак внутрішньої дисципліни й культури і цим породжену перманентну розхристаність. Чудесність чудесного і многообличного західнього світу, відкриваного крок за кроком у мандрах і зустрічах, де ми маємо шанс бути ще одним обличчям, полягала зовсім не в тому, що він був святим, а в тому, що він був у с я к и й і містив у собі людину в доброму і злому, а ще більше в тому, що він не корив правду правилу і не жертвував дійсністю програмі.
Каже Малік, філософ з Лівану, себто з іншого, не-західнього світу, про захід: «Ця надзвичайна техніка й досконалість — виплід зовсім окремого погляду на речі..., духу відкритости правді, підпорядкування фактам…, безперервної традиції, передаваної від людини до людини і від покоління до покоління. . ., духу співпраці й закону, . ., що вірить у волю критики і шукає наукових законів заради них самих».
Шерех був водночас протестом, щирим до одчаю, проти радянської системи, і прямим породженням її, в антитезі (Теж, коли хочете, діялектика). Коли шкаралуща радянського нарешті остаточно пала, потреби в існуванні Шереха не стало. Коло завершилося. Але треба було довгих п ятнадцяти років, щоб це сталося. І в цьому сенсі історія народження і кінця Шереха є повчальна історія розрадянення людини, обплутаної путами радянського виховання психологічно, хоч завжди збунтованої ідеологічно.
З цього погляду статті Шерехові це тільки сторінки щоденника, це людський документ, хоч як би на позір об’єктивно вони про конкретного письменника й конкретний літературний твір не говорили. Вони можуть бути цікаві як історія визволення людини з випарів найядучішої системи, що намагаються продертися — і зрештою продираються — в найдальші закутини людського я. Поезії Шереха писалися для себе, статті для читача, але справді і вони були також для себе. Микола Чирський, справедливо забутий «заанґажований» письменник української еміґрації, звичайно мав рацію: «Маляр ніколи не малює когось. Він малю себе. Розумієш, те, що в ньому».
Але вони також документи літературного про цесу української еміґрації. Ідея єдности всіх письменників еміграції в творчій окремішності кожного могла бути персонально наївністю. Але те, що всі покликані письменники (крім одного) прийняли покликання, говорить про те, що ідея була на часі після партійної розсварености передвоенного періоду (і перед атомізаціею післямурівського часу). Відгуки гасла національно-органічного стилю і досі не зовсім замовкли. Коротке чотириріччя МУРу було сповнене запалу і стало часткою українського літературного розвитку. Кількісна вага еміґрації супроти материка української людности зникома, може одна сорокова частина. Але в балянсі творчих сил і впливів вага ця далеко вища, і тільки майбутнє покаже наскільки.
Нарешті критичні статті Юрія Шереха, можна думати, мають деякі позитивні риси й поза тим, що вони становлять денник людини, вихованої в радянській системі, і що вони документують літературний процес. Найкращі з них, відбиваючи мимоволі обличчя критика, відзеркалюють і обличчя письменника, звертають увагу на літературні вартості твору, прагнуть збагнути літературний твір як єдність і внутрішньо-вмотивовану цілість (Бо Чирський, звичайно, не мав рації).
Статті не цураються табуйованих тем, тем, заборонених спершу візантизмом українського християнства, а потім лицемірством держави, зацікавленої в тому, щоб енерґії її роботів не розпорошувалися на позавиробничі вжитки. Патос статтів Шереха, особливо писаних перед його кінцем, це патос цілої людини в літературному творі. Не тієї, що «звучить гордо», бо вимога, щоб людина звучала тільки і виключно гордо, означає убивство в людині всіх властивостей і рис, що не відповідають певній програмі, а людини, як вона є, в повноті її ідеології, психології і фізіології, в її злетах і спадах.
У цьому сенсі можна казати, що статті Шерехові кличуть до реалізму, тільки реалізм цей не має нічого спільного з тим, що традиційно зветься цим терміном і що веде кінець-кінцем до чогось на зразок Нечуя-Левицького. в наші дні реалізм цей знайшов своє властиве місце в плякаті. Комерційний плякат Заходу мусить показувати реклямовий товар реалістично, бо як же інакше можна спокусити потенційного покупця стати покупцем дійсним, У Радянському Союзі, де монопольну власником є держава, рекляма товарів не має великого значення, бо нема конкуренції і покупець хотів би мати більше, ніж можна придбати. Тому комерційний плякат там набув іншої дещо функції. Він реклямує не товари, а саму фірму, себто державу. Призначення його — показувати, що ця фірма, себто держава, є єдино добра, щоб покупець (він же продуцент), боронь Боже, не хотів би споживати товари інших фірм, чи то пак держав. Комерція тут стала політикою, але поскре політику, і виявиться комерція. Принципова від мінність супроти західнього плякату полягає не цій прихованості комерційного характеру, а в тому, що на Заході комерційний плякат - один з жанрів і жанр явно підрядний. У Радянському Союзі жанр цей провідний і в малярстві і в літературі, і тільки час від часу з’являються твори, вільні від цієї реклямно-комерційно-політично-товаронакидальної настанови. Звідси саме йде панування реалістичної зовнішності в радянському мистецтві, при справжньому клясицистичному характері його (Комбінація ця зветься, як відомо, сощялістичний реалізм). Реалізм, що на нього наставлені статті Ш ереха, це стиль не комерційний і не плякатний, а також стиль, що відкидає всякі таоу. Якийсь «ультрамодерний» вірш Рубчака або Драча реалістичніший з погляду цього стилю від розлогих описів Нечуя-Левицького або Стельмаха.
Поскільки в основу покладено людський, а не політичний аспект, не виключається політика як тема і пристрасть, але виключається з оцінки та дрібна розполітикованість, що роз’їдає психіку людини наших днів, а загрожує роз’їсти й літературу. Примітивні критерії змасовленої політики прикладаються в наш час до найнесподіваніших речей і явищ, і то однаково на Україні й в еміґрації. Не так давно, приміром, ми довідалися, що сказати «на Україні» це мало не зрада нації, бо з назвами держав треба вживати тільки прийменника в. Так ніби явища мови можна підвести під політичні категорії. При цьому підході наші мовники-державники мали б також заборонити казати «в Галичині» й вимагати «на Галичині», бож не можна відривати Галичину від України й робити з неї самостійну державу! Тяжко повірити, але авторитет церкви Митрополит Іларіон присвячує викладові цієї теорії цілий майже двадцятип’ятисторінковий розділ, а еміґраційна преса поквапливо застосовує рецепт, всупереч усім традиціям і всупереч усьому, що говорить нам мовознавство і просто нормальна логіка. А традиції тут виразні й недвозначні; пошлюся хоч би на Івана Огіенка, що в своїй книжці ^<Українська літературна мова XVI ст». (Варшава, 1930) дав назви розділам «Реформація на Україні», «Церковний рух на Україні». А Огієнко вважався за доброго знавця української мови, і в його змаганні з Митрополитом Іларіоном ми схильні виступити по його боці. Це дрібний деталь і малозначущий, але він показує, як прогресувала розполітикованість сучасної людини за останні сорок років. Цієї розполітикованости майже нема в вибраних до цієї книги статтях Шереха.
Такі є головні аспекти діяльности Шереха. Багато в ній уже застаріло. Дещо зберігає своє значення, не тільки для історика. Двадцять літературно-критичних статтів одібрано до цього видання. Осторонь залишено публіцистику, — вона майже вся застаріла, есей, поезію. Як правило, в статтях нічого не додавано, тільки в статті про Миколу Куліша використано текст «Маклени Ґраси», що не був ще виданий, коли статтю писалося. Статті всі датовані, вони належать до того часу, коли постали, і недоречно було б їх модернізувати і причепурювати під день сьогоднішній. Одна справа, що історія ніколи не буває адекватною, друга, що історичні документи треба лишити в їх недоторканості. Статті, під якими нема бібліографічного посилання, друкуються вперше з рукописів.
Щодо скорочень, то статті трактовано двома способами. Ті з них, що своєю провідною концепцією цілком застаріли й відтворюються як документ доби і людського розвитку, подано повністю. Насамперед це стосується до доповіді на з’їзді МУРу, де збережено навіть стилістичні недокладності говореної мови, в інших статтях зроблено невеличкі скорочення. Усунено непотрібні повторення, викреслено надмір злободенної полеміки, яка сьогодні не звучить і потребувала б спеціяльних коментарів, яких вона не варта.
Стилістично статті належать до різних типів. Одні написані в есеїстично-журналістичному тоні. Другі, особливо статті про неоклясиків (незакінчений цикл; стаття про Рильського лишилася ненаписаною), тримаються більш академічного або псевдоакадемічного тону, дещо ялового з самої природи. Перші, можна припустити, читатимуться з більшим зацікавленням, інші вимагатимуть більшого напруження. Спроб підвести статті під спільний стилістичний знаменник не роблено.
Коротко: зміни в статтях мінімальні, і редактор дбав за збереження запаху доби. Якщо минуле хоче говорити з сучасним, воно має говорити своїм власним голосом. Інакше ноти будуть фальшиві. І коли Едвард Стріха казав «Не хвилюйся!», він давав добру пораду. Але чи здійсненну?
Листопад 1964
Джерело:
Юрій Шерех
"Не для дітей"
Книга есеїв
Видавці: G.Y. Shevelov та Prolog, Inc.
New York, 1964
http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/7116/file.pdf
