Григорієві Чубаєві - 70.

І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій - і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу

під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

* * * 

дерев’яна зозуля в старому годиннику
відкує усамітнення час
розчахнеться яблуня
од важкої роси
Ти од криниці вертатимеш
із порожніми відрами
я запитаю Тебе у темряві
про те коли випада сніг
і в кожного мого слова
буде луна як провалля...

З Чубаєвого циклу "Світло і сповідь"

* * * * * *

Микола Рябчук:

Григорій Чубай безумовно був видатною, абсолютно унікальною постаттю. Він поєднував у собі, принаймні, три блискучі іпостасі.
По-перше, він був, звичайно, ґеніяльним поетом. Я вважаю, що одним з найкращих українських поетів XX століття, поетом рівня Артюра Рембо.
Він був блискучим декляматором власних віршів, що теж дуже рідко трапляється з поетами, а тим більше з поетами талановитими.
Він був блискучим ерудитом, тобто він феноменально орієнтувався в сучасній не лише літературі, але й в музиці, малярстві. Він, зрештою, сам навіть пробував малювати і досить небезуспішно.
Він сам був чудовим актором, він фантастично емітував, скажімо, тодішнього генсека Лєоніда Брєжнєва. Всі котилися зо сміху.
Зрештою, він мав ще одне достоїнство – він був душею товариства. Він абсолютно унікальну здатність притягувати до себе людей. Він був душею тогочасного львівського андерґраунду.
Тут, власне, треба було б, мабуть, сказати кілька слів ще про саму ситуацію, бо це була досить важка і досить гнітюча навіть, я сказав би, ситуація початку 1970-их років. Саме на початку 1972 року відбулися масові арешти, масові зачистки в Україні.
Очевидно, що будь-які неформальні зібрання були вкрай небажаними. КҐБ дуже уважно стежив за молодими людьми. Молоді люди ризикувати бути виключеними з університетів, зазнати якихось інших репресій чи просто навіть звичайного шантажу з боку КҐБістів.
Тобто, збиратися доводилося напівлеґально. Квартири прослуховувалися, але все-таки ми знаходили затишні місця на кухнях. В нас це називалося “зібратися на чарку чаю”, тому що бувала чарка, а бував чай. Але завжди була поезія і завжди був обмін якимись новими враженнями.
Чубай був, як я вже казав, блискучим ерудитом. Він дуже добре орієнтувався в тому, що є в світі, що з’являється нового в наших книгарнях, а також, що з’являється польською мовою, тому що можна було купувати книжки в “Дружбі”. Так що, він відкривав нам і Борхеса, і Кортасара, і Кавабату.
Зрештою, він відкривав Еліота і Езру Паунда. В нього навіть демонстративно висів портрет Езри Паунда в кабінеті. І водночас він завжди знаходив дуже дотепну мову для того, щоб публічно висловити речі, які прямо не можна було сказати з огляду на стеження, на КҐБістські переслідування.
Скажімо, я був свідком дуже забавного епізоду, коли його запитали, що він думає про чергову книжку у серії “Молода поезія радянських республік” (тоді була така, власне, комсомольська серія, саме вийшла “Вірменська поезія”), то він ледь усміхаючись сказав: “Ну, вірмени – чудові футболісти”. Саме тоді вірменський “Арарат” виграв чемпіонат СССР.
Так, що, власне, всі розуміли цю алюзію, і водночас всі розуміли, що нічого доброго про цю книжку сказати не можна.
Чубай, на превеликий жаль, дуже рано помер. Власне, ще раніше він перестав писати. Там були свої проблеми, свої обставини. Тобто, він невипадково, власне, може бути порівняний з Артюром Рембо, котрий так само теж помер молодим, але ще раніше закінчив свою письменницьку кар’єру.
Але ті тексти, які виконувалися тоді, вони дуже часто виконувалися. Він їх сам читав, при чому читав дуже пронизливо, він мав певний такий гіпнотичний, я сказав би, ефект. Ці тексти поширювалися в самвидаві. Вони, зрештою, під час перестройки вийшли окремою книжкою.
Я мав щастя бути причетним до видання цієї книжки. Я, зрештою, її впорядковував, писав передмову.
Власне, що ще важливіше, що ці вірші також стали піснями завдяки, власне, Тарасові. Він переклав ледь не цілу спадщину батька на музику. І це справді прекрасні пісні.
Вийшла, зрештою, його повніша книжка, де не лише твори, а також і спогади про Чубая. Завдяки видавництву “Кальварія” вона була перевидана. Вона розійшлася і далі немає її в продажу.
Чесно кажучи, я вірю, що час Чубая ще попереду. Це не є та поезія, яку можна сприймати масово. Це поезія, яка, очевидно, не увійде до шкільних підручників, тому що це досить складна, метафорична, густа, насичена поезія з елементами сюрреалізму.
Безумовно, вона формувала ціле покоління, і вона матиме, я думаю, свого читача в XXІ столітті.
Зрештою, якщо подивитися на те покоління, яке виростало під знаком Чубая, під його впливами, а це були люди його віку чи ледь молодші, але всі визнавали його авторитет, всі його сприймали як трошки старшого, бо він був мудріший, освіченіший, талановитіший, зрештою, за нас, але всі ці люди не були випадковими.
Я з величезною приємністю бачу, що практично все тодішнє товариство львівське Григорія Чубая початку 1970-их років сьогодні це значні постаті. Це прекрасний культуролог Роман Кісь у Львові, це прекрасний прозаїк Володимир Яворський, це його брат, дуже добрий художник Орест Яворський, це композитор і співак Victor Morozov, це поет Олег Лишега.

Зодягнувшись у сни і в недобрі повір'я,
про око людське витанцьовуєм ми
в закономірних снігах на подвір'ї
танок випадковостей сеї зими.

І як в трубачів — фанатичних музик,
в часі гри проступають жили на лобі,
так яблунь гіляччя й гіляччя осик
проступає крізь білість в незнаній подобі.

Наростає мелодій розмірений біг...
І бачу: дарма готувавсь я ще з літа
приручати сніги у години відлиг
і на них випадкові слова садовити.

...На верхів'ях акацій кущі омели
до небесного льоду примерзли зі споду.
І в натхненних заметах з хули та хвали
розгубили свій дар тріє царі зі сходу.

Та пізно, запізно назад повертати!
Про око людське — «ось на, се твоє»,
підступають зі снігом вони до дитяти,
а сніг розтає.

Віталій Пономарьов:
Микола Вінграновський відносив Григорія Чубая до поетів, які залишили українську літературу на самому світанку своєї творчості, а його поезію називав молодим, чесним, нерозбавленим словом.
Поетеса Ірина Калинець називала Чубая «визначним поетом», а Іван Дзюба однією з найбільш привабливих леґенд українського безчасся 1970-их – 1980-их років.
Молодший сучасник поета, львівський художник Юрій Кох згадував, що темою дискусії із Чубаєм могло бути все: від винограду та зеленої трави на подвір’ї і аж до віршів Лишеги, новел Акутаґави та прози Кавабати.

Микола Рябчук:
Чубай з’явився, сказати б, на переломі двох епох. Він якоюсь мірою був символом цих двох епох.
З одного боку, це була епоха загасання шістдесятницького руху чи його кризи певної, зв’язаної з розгромом, з репресіями.
Зрештою, це була пора, коли відходила і з об’єктивних, і з суб’єктивних причин, так би мовити, публіцистична поезія, поезія, найкращим зразком якої був, звичайно, Василь Симоненко, Микола Холодний і, безумовно, Ліна Костенко. Натомість з’являлася поезія вже, сказати б, нового рівня, нового типу, поезія, яку починали поети київської школи, передусім Віктор Кордун, Микола Воробйов, донбаський Василь Голобородько.
Чубай якоюсь мірою виростав з шістдесятницької поезії. Скажімо, його рання поема “Вертеп” - це зразок блискучої публіцистики, можливо, найкращої публіцистики того часу поетичної.
Але також він дуже швидко, динамічно еволюціонував в бік поезії густої, метафоричної, власне, близької до київської школи, але водночас інакшої, більш, сказати б, европейської.
Поет, зрештою, який мав в собі дуже добре поєднання, власне, і тієї традиції, яка вже розвинулася в Києві, і традиції европейської. Зрештою, невипадково він захоплювався Лоркою чи Еліотом, чи, зрештою, перекладав Тадеуша Ружевіча. Ця поезія, як я вже казав, вона нелегка для розуміння.
Я й досі пригадую, як на КҐБістський допитах, зрештою, не тільки мене, а й багатьох учасників самвидавного альманаху “Скриня” допитували і намагалися витягнути якісь зізнання і якісь звинувачення один проти одного, і, очевидно, намагалися знайти якийсь компромат в тих текстах, зрештою, текстах політично безневинних, бо це була література, сказати б, чиста література, може, занадто чиста, бо вона не була ідеологічна, вона не була санкціонована владою...
Так от, намагаючись знайти якусь крамолу і спираючись при тому на рецензії платних аґентів, професорів і членів спілки, анонімних, я, на жаль, не знаю їхніх прізвищ, але вони писали ці доноси на замовлення КҐБ, так от, висновки їхні були абсолютно анекдотичними.
Це було б смішно, якби не було сумно, бо тоді це могло обернутися статтями Кримінального кодексу.
Так от, я пригадую, в такому псевдо аналізі Чубаєвої поеми “Марія” якийсь КҐБістський рецензент писав, що це поема неприйнятна для совєтської людини, тому що там є елементи містики і елементи порнографії.
Так от, щоб ви собі уявили, що це за елементи порнографії, варто, мабуть, було б зацитувати ці рядки з поеми “Марія”, бо там йдеться про такий сюрреалістичний образ жінки, власне, цієї Марії, яка йде гола по стерні. Поет пише, що “бачу тіло її оголене у полоні освітлених звуків..”
Яку порнографію можна догледіти в цьому сюрреалістичному образі, я, щиро кажучи, не знаю. Але вишукувалося все, що можна було знайти і “підшити”, так би мовити, до справи. Треба було будь-яким чином “зварганити” цю кримінальну справу.
Її “зварганити” не вдалося, але КҐБістам тоді вдалося надламати Григорія. Я думаю, що це коштувало йому, зрештою, життя. Він помер у символічному віці – 33 роки. І, очевидно, не зреалізував і десятої частини того, що міг би, що мусів би зреалізувати. Але навіть те, що він встиг зробити, те, що він встиг зреалізувати, я думаю, що це золота спадщина української літератури.

сумна жінка яка не чекає нікого
сумна жінка яка лежить горілиць
на березі річки
яка думає про воду річчину
що до моря тече

вона сама стає річкою поволі і
якось дивно плюскотить на піску
що аж риби вистромлюють голови
із води аби те диво загледіти
аби загледіти білу річку що
берега жодного не має

і тече її волосся невідомо куди
і тече ЇЇ тіло невідомо куди

З розмови на Радіо Свобода, записаної 2007 року https://www.radiosvoboda.org/a/959064.html