субота, 23 лютого 2019 р.

Самчук про підсовєтську Україну


Хоч ми в Европі
В найкращій із її країн,
Але фактично — в Конотопі,
Що мучить нас, як сучий син.
Нема ні їсти, ані пити,
І навіть — соромно сказать, —
Півдня доводиться ходити,
Аби природі дань віддать.
Нема дістати де й окропу,
Аж навіть згадується “мать”...
О, швидше б з цього Конотопу
Нам, друже, рифму показать!
Улас Самчук: “вірш Рильського, що його занотував у своєму щоденнику Любченко, написаний в грудні 1940 року, коли вони обидва їздили на літературний вступ до Конотопу і оселилися в готелі міськради.”
Вірш Самчукові пригадався, коли він 1942 року їхав з Крюкова до Кременчука і побачив “місто, яке не було пошкоджене війною, але, як і всі міста совєтського типу, було пошкоджене і занедбане часом і умовами. Зачовгані, заяложені, задрипані будови і речі, ніде нічого нового... Аж зло бере. Голотсько-пролетарський дух, стиль, кольор і навіть запах згущеною сугою позначав всі речі. Воїстину це були генії і виняткові невражливці на гарне, що умудрялися доводити свої власні оселі і домашні огнища до таких страхітливих занедбань.”
Улас Самчук. “На коні вороному”
Фото Конотопа часів 2-ї світової не знаходжу, натомість знайшла дореволюційну світлину. Котоноп 1940 року, яким його бачив Рильський, виглядав, напевно, майже таким самим, хіба що вивіски поміняли, дзвіниці церквам позносили й загалом усе в  місті занедбали...