Весна

Обрію жовта рана – плакали очі зір,
Вітер послано зрання ще хмільного до гір,
По смарагдові знаки підземельних майстрів:
Березня-небораку лютий вночі зузстрів.
Вітер біжить босоніж – паморозь, мов стерня,
Кров роси на осонні похололого дня,
Каже – про літо вісті вигоять рани ці –
Сум, як сумління чистий, котиться по щоці.
Вітер править скоропис перших речень трави,
Хлорофіловий допис пензлем хмар дощових,
Ось він закляття має від морозу – ножа...
Березень помирає. Квітень цього бажав.

Олег Покальчук