Євген Дудар
ДО БАТЬКА
Молитва і сповідь
Молитва і сповідь
Отче наш праведний, Тарасе!
Наша славо і совісте наша!
Уже вільноукраїнствуємо. Уже гопакуємо в незалежній державі. Бо вже "...од молдаванина до фіна", слава Богу, репнуло. Правда, фінові поталанило ще "на зарє". А от бідний молдаванин досі не може виборсатися з обіймів "освободітєля".
Та й нам. Батьку, не легко. На шляхах довгої і тернистої історії ми розгубили лицарів. Натомість рабів наплодили. Що звикли скнидіти у запліснявілому імперському хліві. Відчувати на своїй шиї ярмо. Облизуватися, коли їм плюють у вічі. І цілувати руку, яка їм сучить дулю. Їх душить чисте повітря свободи. Вони знову прагнуть тухлятини московського кремля.
Раб, Батьку, є раб. Та маємо рабів усякого гатунку. Від академіка до свинопаса. І раб з головою академіка в сто разів рабіший, ніж раб з головою свинопаса. Бо раб-свинопас такого свинства не накоїть, як раб-академік.
Та позоставимо. Батьку, рабів на осуд нащадкам їхнім.
Кинемо оком на бунтарів наших. Вони у нас. Батьку, як багатократерні вулкани. Ніколи не знаєш, у який бік бабахне. А потім булькають самі у собі. Витрачають на те булькання силу, енергію і, вибулькавшись, згасають навіки.
Отак, Батьку, гріхопадаємо потрохи, ще й не встигнувши стати праведниками.
Вряди-годи киваємо на якийсь, нібито небесний, святий народ. А правду в очі самі собі і тому народові сказати не сміємо.
Що ти, народе, не такий уже й святий, і не такий уже й небесний.
Що ти виплоджуєш зі свого лона і отих поганців, які у найскрутнішу годину зрікаються тебе. Які готові будь-якому зайді продати свою шкіру, аби не називатися твоїм іменем. Які готові вивчити і мавп'ячу мову, аби не говорити твоєю. Які топчуть твою історію, твою культуру, твою пам'ять, би не нагадувала їм, з якого вони походять коріння.
Сам називаєш їх манкуртами, безбатченками, безрідними іванами. Сам терпиш їх на своїй шкірі, годуєш і лелієш, ще й у президенти обираєш.
Воювати найстрашнішого ворога не страшно. Страшно визволяти раба. Отого ницого холуя, який не хоче волі. Бо завтра він стане найзапеклішим твоїм ворогом. І, як проклятий Каїн, вдарить у спину.
То коли ж ти, народе, стонадцять разів навчений отими каїнами, перестанеш бути таким довірливим і таким байдужим до своєї долі?!
Молюся, Батьку, до Тебе. Молюся до Господа всемогутнього. Молюся до всіх природних і надприродних сил:
Дайте моєму народові гідности й самоповаги!
Бо поважати інших ми вміємо. Та так ревно і так запопадливо, що в тій запопадливости губимо свою честь і своє достоїнство.
Дайте моєму народові кебети в своїй господі відчути себе господарем! Бо отой вічний наймит, що живе у ньому, остаточно споганить долю і погубить волю.
Знизпошліть якогось убивчого фунґіциду на погань всяку, що обсіла нашу землю. На шашелів чиновних і причиновних, які сидять в адміністративних норах і точать усе, що потрапляє під їхні ненажерливі зуби.
На саранчу чужинецьку, яка обсіла наше національне древо і обжирає його і поганить.
На отих "повзучих", які слюнявлять: "Пущай собі Ґаліція йде до Румунії, а ми рачки поповзьом на схід..." Куди б вони не повзли.
Дайте розуму дурням, які плачуть про обірвані контакти.
Знизпошліть контактів пришелепкуватим, що один на одному рвуть чуби за владу, за булаву, за релігію.
Знизпошліть величезну ковбасу! Тому, хто постійно ниє за гнилою імперською ковбасою. Але таку величезну, щоб почав їсти сьогодні, а закінчив аж у царстві небесному.
І царство комунізму знизпошліть, тому, хто постійно за ним тужить. Але на окремо взятому острові і добряче огородженому колючим дротом. Щоб не дай Боже не постраждало від "дурного вліянія Запада".
Знизпошліть цілющого прозрівального духу тим, хто його втратив. Прозріння тим, хто ще може прозріти.
Громадянського позову тим, хто ще остаточно не оглух серцем.
Бо Україна, як обезчещена москалем покритка, зі своїм дитям-народом на своїй землі терпить голод і холод, наругу і кпини, а лицарі, яким належить її охороняти, ніяк не можуть домовитися, кому з них пищалі нести, а кому козацтво вести.
Знизпошли, отче наш праведний Тарасе, на землю нашу многостраждальну достойних лицарів!
Знизпошли!
Наша славо і совісте наша!
Уже вільноукраїнствуємо. Уже гопакуємо в незалежній державі. Бо вже "...од молдаванина до фіна", слава Богу, репнуло. Правда, фінові поталанило ще "на зарє". А от бідний молдаванин досі не може виборсатися з обіймів "освободітєля".
Та й нам. Батьку, не легко. На шляхах довгої і тернистої історії ми розгубили лицарів. Натомість рабів наплодили. Що звикли скнидіти у запліснявілому імперському хліві. Відчувати на своїй шиї ярмо. Облизуватися, коли їм плюють у вічі. І цілувати руку, яка їм сучить дулю. Їх душить чисте повітря свободи. Вони знову прагнуть тухлятини московського кремля.
Раб, Батьку, є раб. Та маємо рабів усякого гатунку. Від академіка до свинопаса. І раб з головою академіка в сто разів рабіший, ніж раб з головою свинопаса. Бо раб-свинопас такого свинства не накоїть, як раб-академік.
Та позоставимо. Батьку, рабів на осуд нащадкам їхнім.
Кинемо оком на бунтарів наших. Вони у нас. Батьку, як багатократерні вулкани. Ніколи не знаєш, у який бік бабахне. А потім булькають самі у собі. Витрачають на те булькання силу, енергію і, вибулькавшись, згасають навіки.
Отак, Батьку, гріхопадаємо потрохи, ще й не встигнувши стати праведниками.
Вряди-годи киваємо на якийсь, нібито небесний, святий народ. А правду в очі самі собі і тому народові сказати не сміємо.
Що ти, народе, не такий уже й святий, і не такий уже й небесний.
Що ти виплоджуєш зі свого лона і отих поганців, які у найскрутнішу годину зрікаються тебе. Які готові будь-якому зайді продати свою шкіру, аби не називатися твоїм іменем. Які готові вивчити і мавп'ячу мову, аби не говорити твоєю. Які топчуть твою історію, твою культуру, твою пам'ять, би не нагадувала їм, з якого вони походять коріння.
Сам називаєш їх манкуртами, безбатченками, безрідними іванами. Сам терпиш їх на своїй шкірі, годуєш і лелієш, ще й у президенти обираєш.
Воювати найстрашнішого ворога не страшно. Страшно визволяти раба. Отого ницого холуя, який не хоче волі. Бо завтра він стане найзапеклішим твоїм ворогом. І, як проклятий Каїн, вдарить у спину.
То коли ж ти, народе, стонадцять разів навчений отими каїнами, перестанеш бути таким довірливим і таким байдужим до своєї долі?!
Молюся, Батьку, до Тебе. Молюся до Господа всемогутнього. Молюся до всіх природних і надприродних сил:
Дайте моєму народові гідности й самоповаги!
Бо поважати інших ми вміємо. Та так ревно і так запопадливо, що в тій запопадливости губимо свою честь і своє достоїнство.
Дайте моєму народові кебети в своїй господі відчути себе господарем! Бо отой вічний наймит, що живе у ньому, остаточно споганить долю і погубить волю.
Знизпошліть якогось убивчого фунґіциду на погань всяку, що обсіла нашу землю. На шашелів чиновних і причиновних, які сидять в адміністративних норах і точать усе, що потрапляє під їхні ненажерливі зуби.
На саранчу чужинецьку, яка обсіла наше національне древо і обжирає його і поганить.
На отих "повзучих", які слюнявлять: "Пущай собі Ґаліція йде до Румунії, а ми рачки поповзьом на схід..." Куди б вони не повзли.
Дайте розуму дурням, які плачуть про обірвані контакти.
Знизпошліть контактів пришелепкуватим, що один на одному рвуть чуби за владу, за булаву, за релігію.
Знизпошліть величезну ковбасу! Тому, хто постійно ниє за гнилою імперською ковбасою. Але таку величезну, щоб почав їсти сьогодні, а закінчив аж у царстві небесному.
І царство комунізму знизпошліть, тому, хто постійно за ним тужить. Але на окремо взятому острові і добряче огородженому колючим дротом. Щоб не дай Боже не постраждало від "дурного вліянія Запада".
Знизпошліть цілющого прозрівального духу тим, хто його втратив. Прозріння тим, хто ще може прозріти.
Громадянського позову тим, хто ще остаточно не оглух серцем.
Бо Україна, як обезчещена москалем покритка, зі своїм дитям-народом на своїй землі терпить голод і холод, наругу і кпини, а лицарі, яким належить її охороняти, ніяк не можуть домовитися, кому з них пищалі нести, а кому козацтво вести.
Знизпошли, отче наш праведний Тарасе, на землю нашу многостраждальну достойних лицарів!
Знизпошли!
Відео Леоніда Фросевича:
