Юрій Андрухович
Один зі старих галицьких анекдотів (анекдотів у тому сенсі, в якому Ірванець уживає пушкінське "дней минувших анекдотьі") розповідає таке. До австрійського війська привели поповнення рекрутів з Галичини. Навчання мілітарній справі почалося засвоюванням імен і титулів вищого командування. Зубатий капрал доводив до рутенсько-рекрутського відома, що комендантом їхнього реґіменту є архикнязь лицар Тосканський, німецькою мовою "ерцгерцоґ Ріттер фон Тоскана". Далі зажадав повторити це від здоровезного як ведмідь хлописька звідкілясь із-під Жаб'я чи Прокурави родом. Той не змигнувши оком випалив: "Ерц-герц-перц, ріпа з мотузками!"
Я не хочу особливо розбалакуватися про те, що на гуцульському діялекті згадана "ріпа" означає навіть не ріпу як таку, а щось цілком інакше — картоплю. Я, крім того, не берусь аналізувати, наскільки виросла боєздатність австрійського війська після проведеної капралом науки. Але я хочу бодай дещо узагальнити: в оцьому "ерц-герц-перц", як у маґічному заклинанні, сконцентровано безліч речей: тут і згадувана вже іронічність, і характерна українська селянськість, рустикальна хитруватість у ставленні до чужого й чужомовного, і грайливий непослух, таке собі "швейкування". Але для мене це ще й діяґноз. У ньому — наша набута недорікуватість, фатальне тупцювання на порозі Европи з неспроможністю рушити далі і ввійти, пророцтво, в якому карикатурність і пародійність усього, що робимо в мистецтві, політиці, економіці. Суцільне "ерц-герц-перц", та й по всьому.
Це можна вважати наслідками затягнутого в часі дитинства. Або старечого маразму. Або колоніяльного минулого. "Україна ще мусить обжити власні міста", — писав я в 91-му році, вважаючи тоді, що до цієї мети вже рукою подати. Нині я дивлюся на ситуацію значно песимістичніше, при цьому вельми сумніваючись, чи діти моїх дітей будуть мешканцями українських міст.
З книги "Дезорієнтація на місцевості», 1999
Я не хочу особливо розбалакуватися про те, що на гуцульському діялекті згадана "ріпа" означає навіть не ріпу як таку, а щось цілком інакше — картоплю. Я, крім того, не берусь аналізувати, наскільки виросла боєздатність австрійського війська після проведеної капралом науки. Але я хочу бодай дещо узагальнити: в оцьому "ерц-герц-перц", як у маґічному заклинанні, сконцентровано безліч речей: тут і згадувана вже іронічність, і характерна українська селянськість, рустикальна хитруватість у ставленні до чужого й чужомовного, і грайливий непослух, таке собі "швейкування". Але для мене це ще й діяґноз. У ньому — наша набута недорікуватість, фатальне тупцювання на порозі Европи з неспроможністю рушити далі і ввійти, пророцтво, в якому карикатурність і пародійність усього, що робимо в мистецтві, політиці, економіці. Суцільне "ерц-герц-перц", та й по всьому.
Це можна вважати наслідками затягнутого в часі дитинства. Або старечого маразму. Або колоніяльного минулого. "Україна ще мусить обжити власні міста", — писав я в 91-му році, вважаючи тоді, що до цієї мети вже рукою подати. Нині я дивлюся на ситуацію значно песимістичніше, при цьому вельми сумніваючись, чи діти моїх дітей будуть мешканцями українських міст.
З книги "Дезорієнтація на місцевості», 1999
