Борцям з-під Бродів

Юрій Яремкевич
НА ВТРАЧЕНІЙ ПОЗИЦІЇ

(Борцям з-під Бродів)

О, Пане, як вважаєш, що доспіло
зерно й пора в покоси класти плід,
дай витривалости, відваги й сили
знести, чого минути нам не слід.

Якщо вже смерть закреслює спіралі
довкола нас в щораз то вужчий звій,
енерґію циклопів дай, гарт сталі
і влий в серця сократівський спокій,

щоби колись, у крові опарах
наш Золотий народиться Устав,
внук, що на українським Альказарі
хрест пам'ятний ставлятиме, писав:

"Тут в пам'ятнім сорокчетвертім році
погибли від ракет, шрапнелів, бомб,
від метачів вогню, в бою отвертім,
з грудей востаннє утворивши ромб

до нападу, нащадки Осмомисла,
задивлені в нових часів обрій,
як срібна смерть над кріпостю зависла,
відважно й сміло йшла назустріч їй.

А дав їм Бог за найсвітліше терно
зі слави, чести і безсмертности
пролити кров. У сталевім інферні
життя за блеск Тризубовий віддати".

Тоді миліш буде зложити в руки
Твої життя на спаленій траві
в яку впивається наш зір крізь люки
в бетонах бункрів.
Пане, просьби дві
сповни нам ще: жінок вдовичий
шлях облегши, й дітей сиріт, коли
хоч через сон ім'я батьків закличуть,
до серця свого щиро притулили.

Хотілося б м'які їх рученята
взяти в тверді вояцькі п'ястуки,
почути ще хоч раз пестливе: "Тата",
з очей відчитувати їх думки; -

ще в матерей спрацьовані долоні
покласти би розпалені чола,
з котрих та мить думки, як баскі коні
по світу самопасом розвела.
. . . . . . . . . . . . . . . .
А втім... За час кількох цих слів молитви
звузився знову круг. Надходить час
шоломи затиснуть. О, Боже, в битві,
в останній нашій битві будь при нас.

Вірша, присвяченого Дивізії, автор прочитав на з'їзді Братства вояків 1 УД УНА в Клівленді в дні 2 серпня 1952.

Василь Верига,
підхорунжий дивізії «Галичина», історик, журналіст, редактор; доктор філософії УВУ, дійсний член УВАН, член Об'єднання українських письменників «Слово».

...В понеділок 17-го липня прийшов наказ, щоб зформувати із кожного курінного обозу по одній бойовій групі та віддати їх до розпорядження командирові полку. Того дня погода дещо поправилась, але хмари все ще перекочувалися по блакитному небі одна через одну і вряди-годи скроплювали землю густим дощем. Пополудні я дістав наказ передати мої адміністративні обов'язки курінному адміністративному підстаршині унтершарфюрерові Дичеві, а сам мав очолити новозформовану бойову групу і зголоситись з нею до командира полку.
Сонце хилилось уже добре на захід, коли моя група була готова до відмаршу. Склад її був дуже нерівний під оглядом боєздатности, бо бунчужні сотень віддавали тільки таких, з яких в обозах не було ніякої користи. Крім того, моя група з 14-ти осіб була нерівна і під оглядом віку; більшість - це були молоді хлопці, але не бракувало і старших уже під п'ятдесятку. Згідно з наказом ми попрямували до полкової команди, яка у той час приміщувалась у якійсь хаті на краю села горішніх Підгірців.
Нараз із нашої правої сторони, тобто із заходу, де простягався великий ліс у сторону Сасова, ми завважили якийсь літак, що летів у нашу сторону. Я наказав заховатись, щоб нас не побачили ворожі летуни та не погостили своїми гостинцями. У цьому випадку моя група виказала не абиякий послух. В одній хвилині все було заховане так, що літак пролетів майже понад наші голови, не запримітивши нас.
Гірше за те було зібрати групу назад до маршового порядку, бо на мій наказ збиратись появилось тільки тринадцять вояків, а чотиринадцятого не було. На лихо вояки себе взаїмно ще не знали. Це була збиранина з різних сотень і вони ще не встигли добре із собою обзнайомитись. Коли мої накликування за загубленим вояком не дали жодного висліду, я післав кількох хлопців у розшуки, які негайно таки нашу згубу знайшли. Це був уже дядько, який оправдуючись, заявив, що він не чув мойого наказу вставати.
Нарешті ми вирушили дальше до Підгірців. По дорозі ми проминули могилку стрільця-скорострільчика, що був першою жертвою у нашому полку чотири дні тому, і завернули наліво по головному шляху із Сасова у Підгірці. Коли я прийшов на призначене місце і зголосив свою групу у канцелярії полку, там не було нікого крім полкового писаря, який поінформував мене, що згідно із останнім наказом алярмова сотня, до якої мала належати і моя група, покищо залишається при тросах, але в бойовому поготівлі. Було вже зовсім темно, коли ми повернули до тросів, чим здивували ми немало нашого команданта тросів унтерштурмфюрера Гогаґе, бо йому нічого не було відомо про відкликання першого наказу. З того виходило, що в команді полку щось не все в порядку із видаванням наказів.
На другий день десь перед полуднем прийшов курінним тросам наказ готуватись до відходу і чекати дальших наказів. Але поміж вояками рознеслася поголоска, що ми відступаємо далі назад. Зрештою це був одинокий висновок, бо вістки з фронту були дуже пригноблюючі. Через якийсь час рознеслася знову вістка, що ми відступаємо тому, що большевики намагаються окружити нас і знищити. Все це непотверджені вістки, але дуже правдоподібні.
Десь біля полудня всі обози 30-го і 31-го полку почали виїжджати з лісу в напрямі на Олесько. Направо від нас простягалась низовина із замаяними зеленню селами. В деяких із них видно було й вогні. Ген, там на сході, розкинулося село Кадлубиська, де ми побували через цілий тиждень і де нас гостили, як своїх власних синів. Тим часом небо затягнулося темними хмарами й пустився дрібний дощ, який кріпшав безупину. Десь у половині дороги до Олеська уже лляв як з цебра, що і пригадало мені ілюстрацію на обкладинці Календаря Червоної Калини за 1923 рік, на якій були зображені козаки на конях серед зливного дощу, а сама ілюстрація мала підпис "Відступ". Ми були в подібній ситуації. Ішов зливний дощ і ми відступали. Невже ж усі відступи супроводжаються дощем?
Нарешті ми в'їжджаємо до Олеська, але замість іти на головну дорогу полева жандармерія звернула нас на ліво у південно-західньому напрямі на пільну дорогу, яка злегка підносилась вгору. Часті дощі із останніх кількох днів розмочили дорогу зовсім і вона перемінилась в одну болотняну масу. Помимо того, вона була вкрита численними важкими возами, які застрягли по самі колеса й коні не могли їх рушити навіть змісця, а не то тягнути. До речі всі ці вози були навантажені різного роду військовим майном й тому ситуація ставала безнадійною. Досі ми ще всі трималися разом і були в порядку, але на цій дорозі все вимішалося так, що не тільки вози нашого полку, але навіть і обози якоїсь вермахтівської частини, що надходила із заходу зі сторони Сасова і намагалась чим скорше дістатись наперед. Але той "перед" був недосяжний. Деякі спритніші почали витягати свої вози на вкриті дозріваючими пшеницями й житами поля та промощувати нові дороги. Вигуки поганячів та іржання коней наповняли повітря зловіщими звуками.
[...]
Василь Верига. "НАША СОТНЯ ВЖЕ ГОТОВА"
http://halychyna.ca/VERYHATOC/VERYHATOCmemoirs.htm