Так остогидли долі й ролі,
Не нами писані. Доволі
Сценарних щасть, проектних див!
Не май нас, Боже, за худобу,
Якщо Ти на свою подобу
І образ свій людей плодив.
Не нами писані. Доволі
Сценарних щасть, проектних див!
Не май нас, Боже, за худобу,
Якщо Ти на свою подобу
І образ свій людей плодив.
Іван Світличний
Надія Світлична
РОДИННИЙ СПОГАД
РОДИННИЙ СПОГАД
Ірвінґтон, шт. Нью Джерзі, 1996 p.
Я не можу пам'ятати Іванового дитинства, бо народилася через 7 років після нього: він 20 вересня 1929, а я - 7 листопада 1936 р. Між нами ще є сестра Марія, народжена 28 лютого 1932 року. Звичайно, в її пам'яті має бути більше і розповідей дорослих, і власних спогадів. Але зв'язок між нами вже довший час досить епізодичний, а від 3 травня 1994 року ще потоншав: того дня померла наша мама - померла через півтора року після Іванового похорону і за три дні перед смертю Стусової матері.
З чого ж почати, аби не захаращувати спогаду про Івана - стороннім чи другорядним? Хотілось би почати з глибокого коріння нашого роду, але де воно, те коріння? Старобільщину як частину Дикого Поля заселювано щойно в XVII ст., а в селі, де третину корінного населення забрав один лише 1933 рік, нелегко відшукати навіть усні перекази про предків. І шукати, зрештою, нікому: потреба знати свого непересічного земляка прийде (вірю, що прийде) в Половинкине пізніше - мабуть, не в нашому поколінні.
...З багатьох причин доводиться обмежити себе до кількох фраґментів, навіть не пунктирного спогаду, а просто кількох епізодичних штрихів родинного портрету, а спогад, якщо Бог дозволить, буде окремо.
Яким я пам'ятаю Івана з дитинства? Ким він був для мене? Пробую також згадати, ким він був для батьків, зокрема, для мами, тобто яким він був сином? Адже мама сама вже не відповість нам на ці питання: вона пережила свого сина всього на півтора року. Правда, залишилися магнітофонні записи розмов із нею. Але це теж - для майбутніх досліджень.
Трохи з біографії. Іван був первістком у молодого (дуже молодого) сільського подружжя Меланії й Олексія Світличних, що мешкали в просторій, порівняно із сусідськими (бо двокімнатній), а насправді в дуже тісній і бідній хаті на околиці села Половинкине коло Старобільська на Луганщині. Околиця звалася так, як сусіднє село, - Бутове (тепер - іще й досі - вул. Кірова) і була розміщена за 5 км від районного міста Старобільськ (колись - слобода Стара Біла) із уцілілою церквою, з середніми школами, з базаром, особливо людним у неділю.
У хаті крім наших батьків, які одружилися в 1928 р. і яким на час народження Івана було по 19 з половиною років, жили ще: бабуся по татові Килина (Якилина, звали її в селі) і її старший син Михайло з дружиною. Був город, корова, кури, час від часу годували порося, іноді заводили кілька гусей або качок, а то й кріликів - усе не надовго, бо прохарчуватися було тяжко. Переважно, м'ясо з домашньої живности продавали, щоб якось латати діри в злиденному господарстві. Зрештою, і живність бувала далеко не завжди. Скільки пам'ятаю, батьки постійно бідували, борсаючись між годувальником-городом, сяким-таким господарством, працею (часто дармовою, бо зароблений трудодень рятував хіба що від тюрми) і всілякими клопотами, які щедро сипалися на їхні голови, особливо у формі непосильних податків загребущої держави.
Доки ще колгоспне рабство не прикувало їх до села наглухо, батьки їздили на заробітки в Донбас, лишаючи немовля під опіку бабусі, поверталися майже з нічим і далі борсалися, щоб якось вижити. Під час голоду 1932-33 року Іванові було три - три з половиною роки. Батьки не дали йому померти, бо, здається, швидше померли б самі, рятуючи дитину. Зрештою, батько, від природи мавши кволе здоров'я, був уже спухлий від голоду і помер би, якби його не взяв до себе в м. Луганськ молодший мамин брат Петро Твердохліб. Мама була міцніша, а головне - вона з останніх сил підтримувала своїх рятівників: город і корову. Корову тримали на два двори, на спілку з маминою сестрою Одаркою, краплями молока ділилися ще й із братом Яковом, який жив над шляхом, за кілька хат від нашої. Але це не врятувало його родини: тієї страшної зими вимерли всі - батьки і діти, крім одного лише сина Ванька, який на той час був у наймах в іншому селі.
А наші якось вижили. Невдовзі, щоправда, батька мусили рятувати рідкісною на той час операцією: йому видалили чи не дві третини шлунку і дванадцятипалу кишку, що зрештою и укоротило йому віку наполовину. Але про це згодом.
Через таку скрутну ситуацію Іван змалечку мусив часто виконувати в господарстві важкі чоловічі обов'язки. Скажімо, мавши років 11, він мусив їхати (без квитка, звісно, на даху вагона) до Луганська по сіль чи інші необхідні для прожитку речі. Мама довіряла йому, і він завжди виправдовував її довір'я.
Його ставлення до мами було особливе. Вважається, що матері з доньками все ближчі, ніж із синами. А в нас, скільки пригадую, було навпаки. Іван був органічно уважніший і дбайливіший до мами, ніж ми з сестрою. Що ж до любови батьків, варто згадати хоча б таке: неписьменні (з часом малописьменні), вкрай бідні селяни, наші батьки не шкодували здоров'я, аби дати нам (усім трьом!) вищу освіту, хоча самим не пощастило здобути навіть вимріяної початкової.
За совєтської влади село наше було темне в ширшому і вужчому значеннях: вищою освітою в моєму дитинстві не міг похвалитися в нашому селі ніхто; електрики в Половинкиному не було аж до 60-х років. Палили соломою, кизяками-гноєм, кукурудзяними качанами; коли ж (пізніше, по війні) щастило роздобути трохи вугілля, то його ощаджували так само, як і гас для освітлення. Мабуть, аж до 60-х у нас іще зберігалися, крім гасових ламп, каганці і навіть гільзи від військових снарядів, сплющені з одного боку, щоб тримався ґніт.
До семирічної школи ходили за 4 км в протилежний кінець села. Шкільний будинок був чи не єдиною на все село цегляною спорудою, хати були в основному глиняні і з глиняними долівками. Через колір цегли школу звали червоною - "красна школа" (на відміну від ближчої початкової - "білої", що містилася в колишній "поповій" хаті, але Іван до неї, здається, не ходив). У воєнний і післявоєнний час не було ні зошитів, ні чорнила. "Чорнило" робили з бузини, якої росло в селі багато, і писали між рядками в брошурах, які вдавалося десь роздобути. Коли сутеніло, запалювали гасову лампу і вчилися в напівсутінках.
Якось однокласники побачили на стіні Іванову тінь з видовженими вухами і прозвали його Зайцем. Це прізвисько промандрувало за ним і до Старобільської СШ, й до Харківського університету, і до Києва. Подружжя Івана й Льолі було для всіх близьких "Заячою родиною".
Мої особисті (звичайно, уривчасті) спогади про брата починаються з його підліткового віку. Чи не найперший мій візуальний спогад про Івана, коли він взимку 1943 р. сидів "білий, як стіна" із закривавленими руками, а бабуся голосила над ним, як над покійником. Пригадую, я каталася з товаришками на санчатах і чула якийсь вибух, але вже значно пізніше достеменно довідалася, що тоді сталося.
Була неділя, батьків не було вдома. Ми зимували в нашому-таки, нашвидкоруч обладнаному хлівці, бо хату окупували німці. У нашому селі був військовий аеродром, а біля хати, на причілку постійно стояла вантажівка з якоюсь зброєю. Іван разом зі своїм найближчим тоді товаришем, евакуйованим до нас з-під Польщі Казиком (Казимиром) Свєнціцьким, таємно плянували висадити в повітря вантажівку (певно, з мешканцями хати чи й із самою хатою) і готувалися до тієї операції. Потрібних для цього матеріялів у полі валялося вдосталь. Під час майстрування на погрібнику вибухового механізму в Іванових руках стався вибух (Казик якраз пішов додому обідати).
На щастя, очі лишилися неушкодженими, але пальці порозривало так, що лікарі хотіли повністю їх ампутувати, лишивши тільки мізинці. Мама тоді мобілізувала всю свою винахідливість і спритність, роздала всіх курей на хабарі і домоглася, щоб йому врятували бодай обрубки всіх пальців. Саме тоді вона, як Іван казав пізніше, народила його вдруге. Багато осколків лишилося в пораненій нозі і на руках. Час від часу якийсь із них "виходив" - з болем, звичайно; боліло також, коли осколки оберталися, коли мінялася погода тощо - але то були вже дрібниці, про які Іван майже ніколи не говорив.
Тоді ж, у 43-му, обставини були винятково тяжкі: фронт переходив із рук до рук, влада (чи безвладдя) мінялися, лікарської допомоги не було, а якщо з'являлася, то була непевна і безпорадна. Тож як тільки з хірургією і гострими післяопераційними ускладненнями було скінчено, мама на своїх плечах перетягла Івана додому (пішки, звичайно) кілометрів 7 чи 8 і почала лікувати рани всілякими мастями від загнивання.
Іван не хотів втрачати навчального року і, як тільки зміг ходити, - пішов до школи (він був тоді, здається, в 6 клясі), мама теж стимулювала його активність. Спершу йому встромляли олівець під бинти, бо обидві руки були в забинтованих шинах, а потім він сам почав класти олівець або ручку на безіменний палець, притримуючи її куксами середнього (найкоротшого - по першу фалангу), а також вказівного і бацмана. Пізніше, коли я хотіла імітувати Іванів почерк, я клала так само ручку і досягала певної подібности.
Маючи таку фізичну ваду, Іван був винятково майстровитий. Батьки, як могли, сприяли розвиткові його майстровитости. Якось уже по війні, тобто в часи повоєнного лихоліття, вони, замість придбати якесь взуття, вдяганку чи паливо на зиму, купили йому... чверть-акордеон. Це вже я добре пригадую, як він на слух підбирав мелодії і вправляв, і вправляв у вільний зимовий час.
Батьки були від природи музичні, тато в молодості сам змайстрував собі балалайку (в селі казали "балабайка"), і тата відповідно дражнили часом "балабайошник", хоча загалом наше прізвисько було "Петри", "Петрівські", а тата ще чомусь прозивали "Козак". У мами був добрий голос; співаючи в гурті (це було дуже поширено), мама чисто виводила сопранову партію (певно, в селі таких слів, як "сопрано", не знали, - вона просто "виводила"). В студентські й аспірантські роки Іван записав від мами 170 народних пісень, але де ті записи тепер, - не знаю.
Свої скалічені руки Іван вправляв не знічев'я, а для всіляких життєвих потреб. І реалізував свою майстровитість різноманітно. Так, до самого арешту в 72-му він постійно підстригав жінок з найближчого оточення, лагодив усім приятелям годинники, клеїв підошви до черевиків, затискаючи їх, пригадую, між словниками на книжкових полицях... Значну частину будови нової хати в Половинкиному виконав Іван своїми руками, починаючи від спільного з Льолею проектування; разом з "родинною будбригадою" виливав фундамент, дранкував стіни й підбивав стелю, вкривав дах толем. Часом він брав мене своїм помічником, з ним було дуже приємно працювати. Це він навчив мене косити, просмолювати дах тощо. Пізніше, в 1970 p., коли я збиралася зі своїм новонародженим Яремою їхати до мами в село, він поїхав туди трохи раніше і зробив у маминій хаті водогін і парове опалення. Невдовзі, маючи вже половинчанський досвід у сантехніці, він зробив також водогін і каналізацію в Ірпінській хаті Г. П. Кочура. Нещодавно перечитуючи Іванові табірні листи до мами, я була вражена, як детально він описував технічні проблеми опалювальної системи в її хаті, ледве стримую себе від довшого цитування того листа.
Попри брак місця в цих спогадах, дуже хочу згадати - як ілюстрацію Іванової винахідливости - такий епізод. Наш старий колодязь дуже руйнувався, й на родинній раді вирішили викопати поряд новий. Батько був ще живий, але туберкульоз уже доїдав його, тож і ця робота лягла головно на Іванові руки. Джерело виявилося глибше, ніж у старому колодязі, ґрунт теж відрізнявся - замість глини пішов пісок-пливун, треба було укріплювати криницю бетонованими кільцями, які ми тут-таки виливали в позичені форми і вставляли з допомогою ручного воротка в колодязь. Одного разу в отвір між колодязем і кільцями провалилося каченя. Витягти його звідти було неможливо. Було дуже прикро: качка безпорадно кличе своє незарадне дитя, приречене каченя розпачливо пищить, і цей пташиний діалог ріже по душі, а як допоможеш? Як зараз бачу в надвечірнім присмерку зсутуленого Івана біля того колодязя з папірчиком і олівцем. Я думала, він робить якісь технічні розрахунки для спорудження колодязних укріплень. І раптом він попросив опустити його в колодязь. Узявши необхідний інструмент, він пробив отвір у бетонному кільці приблизно в тому місці, де застряло нещасне каченя, а тоді пустив на воду качку, яка викликала дитя до себе крізь отвір. Після цього легко витяг обох відром із колодязя.
Скільки технічної вигадливости Іван виявляв пізніше, коли каґебісти, як джмелі, обсідали його помешкання на Уманській! Саморобні двері, зроблені в книжковому стелажі, що розділяв кімнату на дві частини, можна було відчинити, щойно проробивши певні маніпуляції, які він час від часу міняв: то треба було спершу відчинити холодильник, то ввімкнути якийсь тумблер у коридорі... Для зовнішніх дверей він теж робив усілякі страхувальні замки. Наприклад, треба було з'єднати спеціяльним дротиком два замки (чи то ключ із якимось замком - уже не пригадую), щойно тоді ключ у замкові повертався, інакше - заклинювало. Знало про це тільки найвужче родинне коло. Певно, що Іван не був такий наївний, аби сподіватися на порятунок від усепроникних, але дражнився з ними. А ще, мабуть, гострив свою винахідливість і не дозволяв нікому перетворювати його на піддослідного кролика, дарма що породою був "Заєць".
Колись, під час слідства в Київській каґебістській тюрмі, мені відкрилося універсальне кредо, метафорично викладене в оповіданні М. Пришвіна про оленя, в якого зрізали панти: "Унизительных положений нет, если сам не унизишься". У Івана в цьому пляні, здається, не могло бути принизливих ситуацій. Без метушні, без запобігань, без підвищеного голосу, без жодної, здавалося, принуки - він поводився так природньо і самозрозуміло, що мало хто зважувався принижувати його гідність, навіть коли до того спонукав сам статус. Він не піддавався провокаційним спробам загнати його в глухий кут самооборони.
Згадую надзвичайну ситуацію влітку 1966 p., коли Іван, після 8- місячного ув'язнення, вийшов на волю без суду, тоді як більшу частину арештованих водночас із ним у 1965 р. повезли на різні терміни до Мордовії. Створити навколо Світличного вакуум, мертве поле недовір'я каґебістам не вдалося: Іванова природність, порядність, відсутність будь-якої пози чи самообмов - усе це рефлектувало тепло, і моральний авторитет Світличного, всупереч розрахункам психологів у цивільному, не похитнувся. Якось мені стало відомо, що в Спілці письменників серед білого дня мають читати якогось закритого чи напівзакритого листа ЦК партії про недавні арешти і засуди. Я вирішила спробувати пробитися бодай до спілчанського порогу, аби дізнатися, що ж там говоритимуть. Ми вже мали уявлення про закриті судові розправи, приблизно так само я уявляла й спілчансько-цеківське закрите читання. Але виявилося, що до СПУ набилося повно народу, що це передбачалося заздалегідь, бо навіть коридори було обладнано гучномовцями: слухайте, мовляв, і мотайте на вус!
Слухати було страшно. "Цитуючи" тих, хто вже ніяк не міг ні заперечити, ні підтвердити, - братів Горинів, Є. Кузнецову та ін.,- автори листа втовкмачували в обивательські голови, що купка зарозумілих відщепенців продавала батьківщину західним спецслужбам - оптом і вроздріб (як не дивно, подібні арґументи часто спрацьовували), що вони, мовляв, мріяли завдати збройної шкоди для доброї матері-Вітчизни.
Почалося "громадське" обговорення. Письменники-фронтовики вимахували руками, змагаючись у вірнопідданському красномовстві. Коли ж Ліна Костенко і ще дехто спробували опустити все з котурнів, їх стягали з трибуни і заглушували в найбрутальніший спосіб. До мене підійшов Василь Яременко, спитав, чи Іван удома і чи він знає про те, що відбувається в Спілці. Ми сіли в таксівку і поїхали по Івана, який сном і духом не знав, як його в цей час "без нього женили" на всі заставки.
Іван став на порозі переповненої спілчанської зали, спостерігає ту "жабомишодраківку", слухає, часом усміхається в свої вуса, коли програмовані промовці аж репаються од пристрасти. Я подумки благаю: "Іванку, ну, скажи їм усім, ти ж знаєш, ти ж можеш!.."- і вже уявляю, як він зараз однією фразою поверне мобілізовану стихію в природне русло, сказавши щось, на зразок: "Усе це - правда, тільки зовсім навпаки". Та він, мовчки дослухавши все, так само спокійно вийшов і поїхав додому продовжувати перерване заняття.
Я довго не могла збагнути, чому ж він навіть не спробував оборонити свою (і не тільки свою!) топтану і чавлену гідність? Тільки пізніше, згадуючи ту чорносотенну атмосферу, яка заповнила всі спілчанські шпарини, бачила - контрастом - урівноваженого мовчазного Івана в образі пришвінського оленя, якому зрізали панти. "Принизливих ситуацій не буває, якщо сам не принизишся ".
Бувши студентом Харківського університету, Іван часто писав листи додому, адресуючи поперемінно - татові, мамі, мені, Марії. Мені дуже імпонувало читати на конверті своє, ніби доросле, ім'я; а в родині було законом, що відкриває і читає лист адресат, тож усі чекали, доки я "свій" лист прочитаю першою. До речі, в мене зберігся один лист із тих часів, коли пошта майже не знала конвертів - трикутничок як відлуння війни.
Всі, хто знав Івана особисто, неодмінно згадують його іскристий гумор. Звідки він? Думаю, що то - батьків спадок. Тато міг однією реплікою зняти напруження в хаті, коли в перевтомленої мами здавали нерви і в її лексиконі починали з'являтися вирази, типу "проклята жизня", або створювалася якась незручність через хвору бабусю.
Приїжджаючи на канікули, Іван щоразу привозив повну валізку (саморобну дерев'яну скриньку) книжок, куплених за злиденну стипендію. Я читала книжки без розбору і, як щось подобалося, ділилася з товаришками. Пригадую, десь у 5 класі прочитала "Анну Кареніну " Л. Толстого, після чого всі мої товаришки теж умлівали над драматичним коханням Анни. Тож коли Іван приїхав наступного разу і побачив зачитану, розтріпану "Анну Кареніну ", він тільки вигукнув: "Ти знаєш, навіть коли Анна кинулася під поїзд, мені не було шкода її так, як зараз!".
А ті київські капусники, зокрема, славне "70-річчя Горської й Світличного", про яке згадує кілька авторів цієї збірки! Через чверть сторіччя зустрівшися зі мною в Празі, нині вже покійна Зіна Ґеник-Березовська насамперед показала мені, як найдорожчу реліквію, збережене жартівливе запрошення на той ювілей (робота Алли Горської), а також віддруковану ювілейну промову, яку виголосив "від групи ювілярів" Іван Світличний, палко дякуючи ЦЮК'ові* за те, що вказує, як жити, для чого жити і куди жити, та брав зобов'язання прожити наступних 5 років за 2 з половиною роки.
Іван не втрачав гумору й під час слідства. Якось мій слідчий капітан Сірик розказав мені таку курйозну пригоду. Наглядачі переплутали камери і замість мене привели в 23-й кабінет до Сірика мого брата Івана. Рятуючи честь мундиру, Сірик почав допитувати його, ніби так і було задумано. Раптом брат питає слідчого: "А як Ви ставитеся до стриптизу?" У подібних ситуаціях Сірик мимрив щось невизначене (на моє "Христос воскрес" він колись вичавив таке собі "Дбр-крес"). Щось подібне він, мабуть, відповів і на Іванове запитання. А Іван йому на це: "То я скину светра, бо у вас тут тепло".
Іван і під час слідства якось просто, природньо і ніби ненав'язливо опускав своїх опонентів із їхніх службових котурнів і нагадував тим самим, що, зрештою, і вони - люди. Після першого ув'язнення він розповідав, зокрема, про свої періодичні "джентльменські" розмови з найвищим каґебівським начальством. Одного разу він запитав високого співрозмовника, як кажуть, просто з моста, чому в їхній установі працює так багато дурнів, - і той так само відверто відповів: "А, думаєте, багато розумних піде на таку роботу?"
Часом думаю ще над одним: звідки в Івана така "м'яка твердість" у характері, така природна внутрішня гідність? Знов-таки, вважаю, що від батьків. Мамі він не присвятив жодного вірша, але в його неперевершених освідченнях "дорогій половині" Льолі вчувається мені Іванове ставлення до жінки взагалі і до мами зокрема. Недарма ж Льоля вибрала назву його книжки саме з таких рядків:
А в мене - тільки слово. Те, що мати
Навчила мене першим вимовляти.
Навчила гідно на устах нести.
Навчила мене першим вимовляти.
Навчила гідно на устах нести.
У мої студентські роки університетські товаришки зі старших курсів, які ще пам'ятали Івана, що закінчив той самий філфак за рік перед моїм вступом, називали мене "Світличеням", або "маленькою сестричкою великого брата". Я ж і дотепер, як часом чую, що треба, мовляв, подивитися на Надійку, щоб уявити Івана, - внутрішньо зіщулююся, бо знаю, як далеко куцому до зайця. Завжди відчувала, а особливо тепер, коли нас розділила неперехідна риска, знаю, що попри генетичну подібність і родинну спільність, я - лише хистка Іванова тінь в усьому - інтелектом, характером, гумором, звичками, а головне - світосприйманням. Іван сприймав це як певну мою закомплексованість, хоч зі мною ніколи не говорив про це (взагалі наші взаємини позначалися небагатослівністю, зовнішньою стриманістю і неписаним правилом говорити, про що треба, а не про що хочеш, і нічого не нав'язувати одне одному). Родинні ж взаємини складалися якось самі собою: Івана любили всі родичі, і він був до всіх уважний, а ми з ним були близькі серцем, але не потребували говорити про те, що само собою зрозуміле. А недавно я довідалася, що він писав до когось у табірному листі, що я, здається, звільнилася від своїх комплексів і, отже, ув'язнення пішло мені на користь.
Не знаю, чи з цих черепків мого спомину можна зрозуміти, що Іван був мені не лише братом, а й другом, побратимом і замінив рано померлого батька. Він завжди підставляв своє плече, зворушливо відчуваючи необхідність такої опори. З безлічі прикладів - хоча б таке. Я жила з Іваном-Льолею в їхньому помешканні на Уманській і готувалася стати матір'ю. Одинокою матір'ю, без чоловіка. В ніч на 5 січня 1970 р. ми йдемо з Іваном пішки до пологового будинку, він підтримує мене під руку, щоб не послизнулася, а я, між нападами болю, підтримую його жарти. Через тиждень він прийшов, щоб забрати мене з сином Яремою до себе додому (Льоля тоді за всіх і на всіх одна працювала). Виявилося, що він, забираючи вузлики з одягом, які приготувала нам Льоля, забув узяти моє взуття, і ми з цього приводу теж кепкували. Про Іванове батьківське ставлення до мого сина свідчать і його зворушливі листи до нас через Ярему і до Яреми через нас.
Взагалі, Іванові листи - це не тільки унікальне джерело його душі, а й документи епохи. Сподіваюся, що в його дорогої половини Льолі ще стане снаги ("Ти не зупиняйся... Ти за двох іди!") здійснити видання Іванових листів, які без добре опрацьованих коментарів для багатьох лишаться замком без ключа.
Через жорсткі обмеження, до яких змушує розрослий обсяг книжки, оминаю фактично весь той період, який можу згадувати свідомо, - київський і післякиївський, аж до останніх побачень. Не можу дозволити й цитування його листів, хоч як кортить. Але дозволю собі компенсувати самообмеженння, процитувавши один його лист із заслання, хоча той лист адресовано не мені і зміст його стосується не дитячого періоду. В листі до Марка Сірого (псевдонім Богдана Нагайла, тоді - лондонця) Іван відповідає на прохання адресата розповісти, хто з критиків мав на нього вплив у молоді роки. Як на мене, ця розповідь - дуже характеристична.
"Я радий, що Ви запитали саме про критиків, а не про поетів, на це питання я можу відповісти легко й коротко (в іншому випадку мій лист переріс би в цілий трактат про поезію); помірно на мене впливали багато хто з моїх колег, але з-посеред багатьох гігантом над пігмеями височить постать мого наукового шефа, академіка О. І. Білецького, людини не лише надзвичайного хисту, але й неймовірної на той час сміливості. Він і мене взяв до себе в аспірантуру не так за мої знання чи хист (я ними й зараз похвастати не можу, а тоді вони були зовсім мізерні), як за півнячу задерикуватість і, можна сказати, хуліганську на той час зухвалість: у трактаті, що я написав, вступаючи до аспірантури, я піддав сумніву одну, тоді панівну теорію, за якою стояв авторитет не тільки літературний. Творив він переважно усно, виступаючи на засіданнях ученої ради Інституту літератури ім. Шевченка, його виступи-імпровізації не записувалися і зараз лишилися лише як пам'ять-згадка в свідомості його слухачів, але з першого разу він полонив мене своїми неймовірними знаннями, гострим розумом і небаченою тоді сміливістю постановки літературних питань, і досі він лишився для мене взірцем (на жаль, недосяжним). Він богував, він чарував, як митець, лишаючись водночас і строгим мислителем, поєднуючи все те в одній особі вченого-громадянина.
У мене було (а може, й є) кілька листів від О. І. Вони пов'язані з тим випадком, коли я написав перший варіант дисертації з питань теорії художнього образу, дав його читати йому яко своєму шефові, а сам захворів і ліг лікуватися в лікарню; він прочитав, поки я ще був у лікарні, і свої враження про написане висловив листовно. Відгук той був для мене зовсім не з приємних. Я був тоді сумлінний профан, начинений всілякими догмами, і вся моя "оригінальність " виявлялася в тому, що я пробував ті догми звести в якусь логічну систему. Нічого, крім схоластики, в моїй дисертації не було. І О. І., незважаючи на наші приязні взаємини, написав про це відверто, різко, навіть нищівно, даючи мені урок наукової чесності й безкомпромісності, що здавна висловлюється афоризмом: Платон — друг, та істина дорожча. Я був приголомшений, перспективи для своєї дисертації не бачив ніякої, і сам зараз не знаю, як згодом оговтався і не покинув своїх студій зовсім. Та з того часу я зрозумів, що тільки так і слід поводитися в науці та літературі (власне, і загалом у житті), якщо вони тобі - не засіб здобуття матеріальних вигод. Пізніше, зазнайомившись із молодими тоді поетами В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським та ін. і виступаючи вже в ролі судді їхніх творів, я завжди мав за зразок поведінку незабутнього О. І., і якщо мені це не вдавалося так, як йому, то винен у цьому не вчитель, а учень".
У мене було (а може, й є) кілька листів від О. І. Вони пов'язані з тим випадком, коли я написав перший варіант дисертації з питань теорії художнього образу, дав його читати йому яко своєму шефові, а сам захворів і ліг лікуватися в лікарню; він прочитав, поки я ще був у лікарні, і свої враження про написане висловив листовно. Відгук той був для мене зовсім не з приємних. Я був тоді сумлінний профан, начинений всілякими догмами, і вся моя "оригінальність " виявлялася в тому, що я пробував ті догми звести в якусь логічну систему. Нічого, крім схоластики, в моїй дисертації не було. І О. І., незважаючи на наші приязні взаємини, написав про це відверто, різко, навіть нищівно, даючи мені урок наукової чесності й безкомпромісності, що здавна висловлюється афоризмом: Платон — друг, та істина дорожча. Я був приголомшений, перспективи для своєї дисертації не бачив ніякої, і сам зараз не знаю, як згодом оговтався і не покинув своїх студій зовсім. Та з того часу я зрозумів, що тільки так і слід поводитися в науці та літературі (власне, і загалом у житті), якщо вони тобі - не засіб здобуття матеріальних вигод. Пізніше, зазнайомившись із молодими тоді поетами В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським та ін. і виступаючи вже в ролі судді їхніх творів, я завжди мав за зразок поведінку незабутнього О. І., і якщо мені це не вдавалося так, як йому, то винен у цьому не вчитель, а учень".
Іван був добрим учителем, недарма його часто називають Учителем з великої літери, і багато хто може позаздрити мені: мати таким учителем рідного брата - це справді щастя від Бога. Найголовніше - він учив ненав'язливо, просто подаючи зразок взаємин і поведінки. І якщо мені це не вдавалося так, як йому, то винен у тому не вчитель, а учень.
_________________
* ЦЮК - Центральний Ювілейний Комітет у складі: В. Чорновіл (Голова), Г. Сивокінь, С. Білокінь, Б. Рябокляч і Г. Возна (члени).
Надія Світлична
* 8 листопада 1936, село Половинкине, Луганщина— † 8 серпня 2006, Матаван, штат Нью-Джерсі
Наймолодша сестра Івана Світличного. Вчителька, бібліотекарка. У 1972-1976 pp. відбувала 4-річне ув'язнення в жіночому політтаборі в Мордовії. Від 1978 р. жила з родиною у США. У 1981-1993 pp. працювала кореспонденткою радіо "Свобода" у Нью-Йорку. Лавреатка Шевченківської премії 1994 р.
* 8 листопада 1936, село Половинкине, Луганщина— † 8 серпня 2006, Матаван, штат Нью-Джерсі
Наймолодша сестра Івана Світличного. Вчителька, бібліотекарка. У 1972-1976 pp. відбувала 4-річне ув'язнення в жіночому політтаборі в Мордовії. Від 1978 р. жила з родиною у США. У 1981-1993 pp. працювала кореспонденткою радіо "Свобода" у Нью-Йорку. Лавреатка Шевченківської премії 1994 р.
НАДІЇ СВІТЛИЧНІЙ
1 . Лебедина пісня
У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою мінти
Лінчують душі без розбору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою мінти
Лінчують душі без розбору,
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!
Свободи й пружного простору
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,
Та браконьєрським залпом з неба
Підтята — легендарний лебідь,—
Упала на тюремний двір.
Підтята — легендарний лебідь,—
Упала на тюремний двір.
2 . Надії
Что же мне делать, певцу и первенцу,
В мире, где наичернейший — сер!
М. Цвєтаєва
Что же мне делать, певцу и первенцу,
В мире, где наичернейший — сер!
М. Цвєтаєва
О несподівані надії
І сподівання без надій!..
Хай скелі безрухом тверді,
Хай глупа ніч і світ не дніє,
І сподівання без надій!..
Хай скелі безрухом тверді,
Хай глупа ніч і світ не дніє,
Хай давить панцир холодів,
Хай стогін «Хто тут що тут вдіє?»
І чорним крепом — безнадія,
І маразматика падінь,—
Хай стогін «Хто тут що тут вдіє?»
І чорним крепом — безнадія,
І маразматика падінь,—
Замри, розпачення бездонне,
Перед терпучістю мадонни,
Що сіє на глухий пустир,
Перед терпучістю мадонни,
Що сіє на глухий пустир,
А сходи рвуть бетон і кремінь —
До сонця-світла! — щоб Яремі
Насущним хлібом прорости.
1974
До сонця-світла! — щоб Яремі
Насущним хлібом прорости.
1974
МОВЧАННЯ
Кров’ю вуста обізвались
і заридали — мовчанням.
Леся Українка
і заридали — мовчанням.
Леся Українка
Слова — для доблесті, для чину —
Нуртують, рвуться на язик.
Прорватись в звук! Прорватись в крик!
Хоч пошепки! Хоч для почину!
Нуртують, рвуться на язик.
Прорватись в звук! Прорватись в крик!
Хоч пошепки! Хоч для почину!
А там... не втерпить єретик,
Слова лоскочуть голубину
Наївність вуст. Нема ні впину,
Ні стриму їм, а ти не звик
Слова лоскочуть голубину
Наївність вуст. Нема ні впину,
Ні стриму їм, а ти не звик
Їх, сущих у твоїй подобі,
Душити в зародку, в утробі.
Смертельний зашморг — німота.
Душити в зародку, в утробі.
Смертельний зашморг — німота.
Слова киплять, зухвалі, горді.
Та кляпом вкляк язик у горлі,
І кров’ю запеклись уста.
Та кляпом вкляк язик у горлі,
І кров’ю запеклись уста.
ЯЗИК
— Язик до Києва доведе.
— Кого до Києва, а кого до тюрми
— Кого до Києва, а кого до тюрми
Ідем у Київ, як прочани,
Крізь нетрі, безбач, крадькома.
А вождь — язичник, і дарма
До схими нехриста привчали.
Крізь нетрі, безбач, крадькома.
А вождь — язичник, і дарма
До схими нехриста привчали.
Він без кісток! Він без керма!
Трубить речистими речами,
Січе словами, як мечами.
Не Київ жде його — тюрма.
Трубить речистими речами,
Січе словами, як мечами.
Не Київ жде його — тюрма.
Він — єретик. Мовчать не звик він.
Тож відкуси його і викинь.
І йди у Київ навпрошки.
Тож відкуси його і викинь.
І йди у Київ навпрошки.
Та це вже — піддавки і бзики:
Потрібен Київ без’язиким!
Як язикатим — Соловки!
Потрібен Київ без’язиким!
Як язикатим — Соловки!
Анатоль Перепадя
1 березня 1960 р, ніби поспішаючи на той літературний бенкет, який уже збиралися вряджати великі київські шістдесятники, сумським потягом до столиці прибув маленький провінційний журналіст. У багажі цього маленького був прочитаний через п'яте-десяте Лярусс, обіцянка його університетського професора замовити слівце за такого цінного романіста і роздуте честолюбство. Та як не дивно, цього багажу виявилося достатньо: 14 березня він уже сидить за редакторським столом. Він, крім того, кохається в красному слові, в словниках, списаних як антисовєтські і врятованих букіністами, його нестримно ваблять красномовні і взагалі цікаві люди А такі, звичайно, вхожі до видавництва. Ось один із них з ласкавими очима, з манерами дуаєна дипломатії і медоточивим голосом. Микита Шумило. "Велике спасибі, спасибі Микиті Сергійовичу,- говорить він привселюдно. - за те, що він стільки робить, щоб розвалити наш великий,
наш славний Совєтський Союз!"
наш славний Совєтський Союз!"
Молодому редакторові не сидиться, його хвилюють якісь передчуття. Від старших він чує про Клуб творчої молоді, про вечори і дискусії в учених колах, дотепно зрежисуровані, про трьох китів критики. Попович, через наш привчений до ієрархії менталітет, звісно, не без гумору, характеризував останніх так: перший кит - це Іван Дзюба, під ним ходить другий кит - Євген Сверстюк, а під другим ходить третій кит - Іван Світличний. Дзюба - трибун, виступає з темпераментом поета, пише з художнім блиском, а після його рецензій авторів водою одливають. Отже, недоступний. Щоб наважитися до нього підійти, як наважився Юрій Щербак, треба мати такий талант, як у Щербака. Сверстюк не в міру прискіпливий і ріже правду прямо в очі. Заслужити від критика титул "графоман", погодьтеся, некомфортно. Той бік, де Дзюба і Сверстюк, виходить, закритий. Але можна піти у бік, де Іван Світличний...
Господи Боже мій, який широкий, який різнобічний, який неосяжний був цей чоловік! Його образ (даруйте, я перекладач бразильської літератури!) могла б передати росла стара і товстокора гамалейра, чия розкинута на десять саженів у радіусі крона служила затінком і прихистком для худоби, возів та іншого фермерського реманенту... Мало того, що він завжди носив у портфелі або під пахвою чиїсь дисертації, бував на їхньому захисті сам і тягав на захист чистого перед наукою Перепадю й ще чистішого Василя Симоненка, коли той прилітав із Черкас; мало того, що скуповував, проглядав, каталогізував і давав до послуг іншим увесь вартий уваги книжковий потік із галузі художньої літератури, літературознавства, критики, філософії, мистецтвознавства, історії; мало того, що реґулярно зустрічався з московськими дисидентами, наприклад, із Солженіциним, і докладно обговорював українське питання; мало того, що укладав цілі альманахи молодих, щоб подавати на розгляд у ЦК і таким чином промотувати їх; мало того, що діставав і пускав по руках українські книги, друковані на сліпучо-білому папері, чарівним "цицеро" і з контрреволюційною літерою "ґ"; що постачав для розмноження самвидавівський матеріял - Драча, Ліну Костенко, листи на захист Стуса, протести самого Стуса, Сахарова, "Хроніку", "Дві тисячі слів", виступи за права кримських татар, через що я, завдяки тим тисячам сторінок на цигарковому папері, пропущених через мою "Оптиму", маю цілковите право називатися ветераном-редактором не лише "Веселки" і "Дніпра". а й українського Самвидаву; мало того, що Світличний укладав синонімічний словник української мови,- він ще, виявляється, й перекладав. Завжди центр уваги, напруження силового поля, варто було йому появитися в коридорі Інституту літератури, в кімнаті письменницької книгарні, в художніх майстернях Алли Горської чи Людмили Семикіної; він когось приводив у гості, когось приймав у себе, розширював коло своїх знайомих, знайомив інших, передавав, вернувшися з поїздки, вітання, доручення і пакунки, говорив у телефон удень з нічним абонентом чи навпаки; ще нині у мене, його супутника, лунають у вухах вітальні вигуки, звук поцілунків, тихі розмови про передачі, слідчі протоколи, заґратовані вікна, наради півголосом у підземному переході з випадково зустрінутими на вулиці однодумцями про чутки, пов'язані з весняним наступом озброєного загону КПСС,- і все згадується, як ми йдемо з Іваном по Прорізній, а за нами, уже не криючись, цілком нахабно - "хвіст"; ми в "Дружбі", розглядаємо чеське видання листів Учасників Опору, страчених фашистами, а той, хто встиг увійти майже одночасно з нами, стоїть теж із книгою в руках, прикрашеною золотими ієрогліфами: він тут присутній як український китаїст.
Так ось у третього кита критики (мовлю про це, щоб дотепніш було, з усім пієтетом до перших двох, яких люблю) не було ні абстрактного, як закидав тоді один відомий провокатор, зауму Дзюби, ні, за словами того ж провокатора, Сверстюкового менторства. Іван Світличннй говорив зовсім буденно, безокрасно, "примітивними силоґізмами" (Василь Симоненко). Але в голосі цього чорночубого, чорновусого чоловіка, з-під густого вуса якого світила біла біль зубів, лунало стільки доброти, а думка, якій він допомагав рухом цілих і з неповними фалангами пальців, думка снувалася, хай і в простих формах, але так цікаво, що ти починав слухати його з великою утіхою, смакуючи найбільшу розкіш - розкіш людського спілкування.
Таку манеру розмовляти, такі теплі інтонації, таку непідробну увагу до співрозмовника, як в Івана, я недавно почув від паризького тютюнника на бульварі Монпарнас, до якого зайшов купити путівник Мішлен, і внутрішньо здригнувся від упізнання, зразу згадавши Івана. Так ось чим був наділений український, родом з Луганшини інтеліґент - вродженою галльською ґречністю, виплеканою ще з версальських інтер'єрів короля Сонця, його рівний, м'який, доброзичливий голос ніколи не підвищувався, не зривався, не дратувався, не віддавав у хрип, у незграйність. Гнів чи обурення виявлялися тільки лагідною іронією або стриманим сарказмом. Пам'ятаю, як це незмінне Іванове самовладання не покинуло його навіть тоді, коли ми приїхали до Черкас у річницю Снмоненковоі смерти і до нас кинувся вітатися той, від появи якого в лікарняній палаті болісно зсував брови хворий Василь (та й говорив нам про свої побоювання), недаремно передчуваючи якусь підлоту від цього щура, найнятого ще раз убивати поета вже після його смерти. Іван, який уже відсидів кілька місяців у тюрмі за доносом цього вітальника, спокійно пройшов, не помічаючи простягнутої руки, а мені промовив стиха: "Ніби він - це зовсім і не він!".
Я все думаю, якими машинами, яким сліпим знаряддям були всі ті допитувачі, прокурори, судді, що змогли послати на смерть таку патологічно незлобиву людину! Іванова доброта разом з його залізною лоґікою роззброювала, як розповідали мені, будь-який конвой. А ще це світло і тепло його ясних очей! У цьому світлі й теплі я просто купався, бо в них було щось батьківське.
Так ось, у затінок цієї гостинної української гамалейри, цього мисленного, за виразом Шевчука, дерева прикотив і я свою ще легеньку хуру з деякими перекладами. Іван, як я вже згадував, був нетільки критик, літературознавець, філософ, поет, редактор, укладач, лексикограф, а й перекладач. Перекладач як поезії, так і прози. До того ж, не тільки перекладач-практик, а й теоретик перекладу. Теоретизувати було вкрай необхідно через війну, яка тоді точилася між письменниками і мовознавцями. Творчість таких "прославлених знавців української мови" (Зеров), як Микола Лукаш, Григорій Коцур, Євген Попович, заохочувала до освоєння у ній тих теренів, які залишилися лежати облогом через провінційність підсовецької малоросійської словесности. Молоді перекладачі і видавничі редактори ставили собі честолюбну мету: реформувати рідну мову, а це, природно, викликало спротив старших (наприклад, перекладач Шолохова Степан Ковганюк у надісланій до "Літературної України" рецензії на переклад Герасимчука підколов приписку: ці молодики хочуть відірвати українську мову від російської!) і мовознавців, які під славним проводом академіка Біподіда відстоювали невідворотність процесу злиття східнослов'янських мов в одну - ясно, що московську. Молоді не цуралися галицької мови, забороненої одного серпневого дня тридцять дев'ятого року, а також воскрешали забуту лексику, вироблену нашою класикою і переведену саботажем граматиків у крамолу, тавровану в словниках такими скороченнями, як арх., вульґ., діал., дорев. (тобто, вдумайтеся,- дореволюційне слово!), заст., зах., книжн., обмеж., розм. Останні були русифікатори ще гірші за московських: московські русифікували носіїв української мови, а рідні русифікували саму українську мову.
Іван Світличний був у лавах реформаторів, підтримував шукання молоді, невтомно полемізував з нормувальниками і дозувальниками білодідівського призову. Якщо, всупереч цим послужливим землякам-інтернаціоналістам, реформа української мови відбулася, то саме завдяки компетентності і твердості наших шістдесятників. Пам'ятаю велику, на аркуш - півтора, статтю Івана Світличного, де він дуже дотепно висміяв не тільки перекладацькі теоретичні засновки вже згаданого українського перекладача Шолохова, а й його "перли" і "знахідки" у тексті "перелицьованого" при такому підході "Тихого Дону". Як перекладача з французької я залучив Світличного під час видання українського восьмитомного Мопассана, і переклав він п'ять чи шість оповідань, як, до речі, і Михайлина Коцюбинська. Виходило це в нього, як усе, до чого брався, дуже талановито.
Невдовзі черговою "жертвою" Іванового невідпорного шарму впав і мій університетський однокурсник, змушений у Черкасах "гойдатися на рипучім гіллі газетного красномовства", якого я завжди зустрічав і супроводжував, слухаючи по дорозі останні вірші, по столичних редакціях робом вірного, як підмітив Євген Гуцало, джури. Щоправда, і черкаський поет обчарував київського критика. Світличний уже з рідкісних публікацій помітив вірші Василя Симоненка, а Симоненко читав статті Світличного, та й я розповідав про нього в листах до Василя, а тому іхня дружба виникла з першого побачення. Тільки наївні перші біографи Василя Симоненка примудрилися настрочити цілі книги, обійшовшись без згадки про щирих його друзів, ніби поет міг жити і творити сам один, подібно тому духові, що вигас над пустельними водами.
Тема Світличний - Симоненко чекає на свого дослідника. Як, до речі, й тема Світличний - Стус. Я можу піти в заклад: якби Симоненко не зустрів на життєвому шляху Світличного, з нього поет, звичайно, вийшов би, але був би інший поет. Як же важливо було Василеві - знати, яке враження справлять на Івана нові вірші! Привезені з Черкас, передруковані на портативному "ремінгтоні", нашому ще студентському "верстаті Ґутенберґа", вони одразу потрапляли до Іванових рук, у яких дуже часто з'являвся редакторський олівець. Я сам бачив і можу посвідчити, як рукописи двох симоненківських казок для дітей "Цар Плаксій і Лоскотом" та "В країні Навпаки" пройшли Іванову редакцію. При цьому пропонувати свій варіянт Іван дозволяв собі лише зрідка, йому досить було зробити підкреслення, на які поет реагував тим, що переробляв позначене олівцем на краще. Абсолютний редакторський слух і художній смак ніколи не підводили Івана, тому він став для Симоненка порадником і авторитетом, як згодом, коли Василь заходився перекладати чехів і словаків, став для нього порадником і авторитетом Григорій Кочур.
Благословенне повік помешкання Світличних на Чоколівці, одна кімната, бібліотечна, заповнена від підлоги до стелі полицями, книжки і картки в скриньках, як каша з козацького казанка, наповзали до другої кімнати*, серед них так добре було сидіти мені з господарями і Симоненком! Приходили гості, Іван представляв Василя з радістю, того просили читати, а після читання слухав похвали з гордістю, що друг його не розчарував. Приїзди Василя Симоненка до Києва ставали літературною подією, літературною новиною, завдяки розмноженню його нових поезій у Світличних на машинці і записуванню поетового голосу на магнітофонній стрічці. Іван завів цілу фонотеку, на магнітофон начитували Плужника і неокласиків Михайлина Коцюбинська і Надія Світлична, і Симоненко з утіхою слухав поезію в їхньому просто таки артистичному виконанні. Сам Симоненко читав, коли Іван його записував, якось мляво, як мені здавалося під час записування, якось флеґматично, але під час прослуховування вражало, скільки в поетовому голосі таїлося прихованого вогню. Така манера читання була близька до священнодійства.
Тепер у цьому помешканні, коли я недавно переступив знайомий поріг, я вже не побачив, гай-гай, крізь чуже життя в ньому навіть дорогих мені тіней. Як я радів, як святкував у душі, коли сходилися при мені Світличний і Симоненко, друзі-нерозлийвода, і як померкло морозне сяйво грудневого ранку, коли я зняв телефонну трубку в редакційній кімнаті і трубка голосом Івана Світличного,- не його звичним лагідним, а якимсь відстороненим, здавалося навіть, байду жим, сказала: "Помер Василь Симоненко".
Кілька тижнів щоп'ятниці нас збирав Іван Світличний, і ми вирушали до Василя черкаським нічним потягом. Прибував він дуже рано, у цих поїздах ми незмінно чули пісню "Цвіте терен", яку виконував під гармонію старець-інвалід і яка відповідала нашому трагічному настроєві. Доночовували на вокзалі. Пам'ятаю, як хвилювався першого разу Іван: яким тоном нам розмовляти, щоб не було в розмові фальшу, як узагалі поводитися, як дивитись у вічі, не видаючи страшної правди, яку передала нам людина в білому, в чиєму кабінеті ми побували.
Переступаючи поріг палати, ми брали себе в руки, а емоціям давали волю вже після відвідин,- надто жінки, які реагують на все гостріше, ніж ми, чоловіки. Потім, коли до нашої групи приєднувалися нові люди і запитували про це головне, Іван Світличний відповідав, що ніякої проблеми немає. І пояснював, чому саме: усю розмову вів сам Василь, не втративши в своїй хворобі ні властивої йому дотепности, ні невситимої цікавости до всього, що відбувалося за стінами лікарні. От тільки подих у нього був частий, а ще він кожні п'ять хвилин перепрошував нас за те, що йому доводиться користуватися судном. Світличний привіз, пам'ятаю, якісь останні ліки проти раку, попросив сестру, щоб вона робила уколи Але найважливіше, чого тоді потребував хворий,- це присутність друзів (ми це добре розуміли). Це була козацька смерть, і мені, авторові цих рядків, і Світличному, як він потім згадував про це не раз, відпечаталася в пам'яті Симоненкова приказка на переказувані йому в палаті літературні й політичні події: це фашизм, фашизм...
Саме про Василя Симоненка зайшла мова, коли я сидів востаннє у товаристві з Іваном Світличним на одній київській квартирі за день до його другого арешту і трусу в його домі. Крім Івана, там були присутні Михайлина Коцюбинська і Віктор Шовкун. (Між іншим, саме Іван Світличний відкрив талант Шовкуна і послав цього перекладача з рукописом до мене, редактора зарубіжної літератури — чим не ще одне свідчення Іванових оцінок, бо я, грішний, не відчув тоді, що з Віктора виросте щось путнє, а тим паче, що вийде одне з перших пер у перекладацтві).
Із Симоненковими ж таки рукописами, акуратно поскладуваними до мого портфеля, посмертними рукописами, повернулися ми з Іваном Світличним сніжного холодного грудневого дня 1963 року - осиротілі невтішно і назавше. Наївно думати, що вчинена властями розправа із Світличним, а також аберація моєї літературної кар'єри викликані саме передачею до наших рук поетової захалявної спадщини, яка завдяки цьому вирвалася на волю, а не осіла в поліцейських сейфах, як цього вимагав автор статті в "Радянській Україні", видаючи себе з головою її заголовком: хто дав йому прочитати щоденник Симоненка?.. правильно... ви вгадали, як угадав у Мюнхені за дві тисячі кілометрів Іван Кошелівець...
Усі ці допити, протоколи (наприклад, від мене, викликаного як свідка, вимагалося з'ясування такої казуїстики: чи при передачі паперів був присутній Світличний, чи не був), експертизи, судові вироки приший-кобилі-хвіст, була б людина, а стаття знайдеться, а цією людиною був Іван Світличний, інакодумець, і ця людина знала, в
якому яйці схована голка, і добиралася до неї, щоб поламати ту голку, і таки поламала її ціною власного життя - і згинув большевицький Кощій Безсмертний...
якому яйці схована голка, і добиралася до неї, щоб поламати ту голку, і таки поламала її ціною власного життя - і згинув большевицький Кощій Безсмертний...
Київ, 1995 р.
_______________
* Помешкання Світличних на Чоколівці було однокімнатне, яке Іван розділив на дві частини.
* Помешкання Світличних на Чоколівці було однокімнатне, яке Іван розділив на дві частини.