У глибокому смутку повідомляємо українську громадськість в Україні і на поселеннях, що 29 серпня 1986 року, в м. Волочиську Хмельницької области, після довгої і тяжкої недуги упокоїлася в Бозі одна із найвизначніших українських Жінок-Героїнь нашої епохи
сл. п. Катерина ЗАРИЦЬКА-СОРОКА,
визначний провідний член Організації Українських Націоналістів (ОУН) на Рідних Землях, Провідниця Червоного Хреста УПА, підсудна на великих процесах українських націоналістів т. зв. Варшавському (1935) і Львівському (1936), близька співробітниця сл. п. Степана Бандери, сл. п. Ярослава Стецька і сл. п. ген. Романа Шухевича, довголітній в’язень польських і большевицьких тюрем, відважна революціонерка, Людина великих особистих моральних чеснот, яка все своє життя посвятила служінні українському народові і його боротьбі за волю і державність.
Катря Зарицька народилася 4-го листопада 1914 року у Львові, в родині відомого професора Мирона Зарицького, в якій одержала добре патріотичне і релігійне виховання. Від молодих літ включилася у вир боротьби за права і свободу українського народу в рядах ОУН, найперше проти польського окупанта, а відтак проти німецького і большевицько-російського наїзників.
За свою віддану, патріотичну діяльність і боротьбу, Вона, разом із своїм чоловіком Михайлом Сорокою, пройшла довгий тернистий шлях знущань і моральних терпінь у ворожих тюрмах, особливо у большевицьких казематах, де її мучили повних 25 років, але духа її не зломили. Катря Зарицька, зарівно в тюрмі, як і опісля на т. зв. волі, стала символом незламної Жінки-Героїні, перед відвагою і мужністю якої схиляли свої голови навіть найбільш загартовані співв’язні-чоловіки. Вона стала прикладом до наслідування для многих її послідовників, особливо з молодого покоління. Катря Зарицька житиме навічно у вдячній пам’яті української нації, яка буде завжди горда за свою Велику Дочку.
Сл. п. Катерину Зарицьку-Сороку похоронено у Львові, на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці, поруч її рідної Матері, яка померла кілька тижнів раніше 1-го серпня 1986 року.
Провід ОУН висловлює своє найсердечніше співчуття усій Родині Покійної та схиляє у глибокому поклоні голову перед могилою Великої Дочки українського народу, Борця за Українську Державу, сл. п. Катрусі Зарицької.
Вічна і Славна їй Пам’ять!
ПРОВІД
Організації Українських Націоналістів (ОУН)
М.п., вересень 1986 р.
“Визвольний шлях”, число 11, 1986
Архів ОУН-УІС у Лондоні
Архів ОУН-УІС у Лондоні
Богдан Сорока
Зі спогадів
[Був кінець вересня 1972 року.]
"На вокзалі у Львові лише я прийшов їх зустрічати. Ми зумисне не хотіли робити ніяких демонстрацій, щоб маму не забрали просто з двірця. Приїхали додому, і мама, переступивши поріг, сказала: «Бачиш, мамусю, я вже вернулася. Так, наче п’ятнадцять хвилин тому вийшла з хати».
Вдома зібралася родина, і мама кожного упізнала, навіть тих, кого ніколи в житті не бачила, - казала, що запам’ятала з фотографії. Біля хати постійно чергували, спостерігаючи, хто приходить і відходить. Так тривало місяць, а тоді прийшли з міліції з перевіркою паспортів. Виявили, що мама не має паспорта, і здивувалися, чому ми нічого не робимо, щоб Зарицьку прописати у Львові, зважаючи на те, що вона має стареньку маму, якій потрібен догляд. Запропонували мені подати прохання до начальника міліції прописати маму у нас. Я відповів, що їм не вірю і просити в них нічого не буду; хочуть - то нехай самі прописують. А бабця написала таку просьбу. Вони тут же на цій заяві написали резолюцію, щоб Катерина Зарицька упродовж 24 годин покинула Львів. Але за цей місяць ми вже зорієнтувалися, що найближчим місцем поза межами Західної України є Волочиськ. У Підволочиську, перед Збручем, мешкає родина тата, а за Збручем вже є Волочиськ.
Отже, мама поїхала до Вінниці і їй дали дозвіл проживати в Хмельницькій області. Винаймала кімнатку на краю Волочиська, що фактично був як село. За кілька тижнів господиня відмовила їй, і мама мусила шукати іншу хату. Людей лякали, що вони дають притулок бандитці, міліція крутилася біля хат, а в той час колгоспники крали буряки, картоплю та інше, гнали самогон. До того ж за мамою був спеціальний нагляд і вона мусила кожен день мельдуватися в міліції. Ця нестабільність її дуже мучила, і вона казала, що в таборі було краще. Але через деякий час гласний нагляд зняли і можна було приїхати на три дні до Львова. Тепер вже тут міліція пильнувала, і на четвертий день під хату під їжджав «чорний ворон», щоб депортувати її з міста. Одного разу забрали з книжкового магазину, що навпроти пам'ятника А. Міцкевичу. Завезли у відділення міліції, посадили за грати, і я приходив туди її визволяти.
Навесні нам вдалося купити у Волочиську півхати без права а земельну ділянку. Це була глиняна халупа під стріхою. Були сіни, кухонька та кімнатка 15 метрів квадратних. В печі треба було палити вугіллям. Перед хатою було невеличке подвір’я. Мама була щаслива і з великим ентузіазмом взялася за ремонт. На щастя, в село проводили газ, і вона провела собі до хати опалення.
Через рік приїхала до неї Одарка Гусяк, яка також відсиділа 25-річний термін і не мала до кого повернутися. Як і моя мама, вона мала тяжке слідство, правда значно коротше. Їй затискали пальці між дверима, гасили цигарки до нігтів, а найстрашніше було, коли били гумовими палицями по п’ятах. Від того стрясалася голова. Але найгірше було те, що за фанерною перегородкою катували її маму, яка несамовито кричала від болю. Потім довгі роки Одарка при найменшому шурхоті чула крики своєї матері.
Разом уже було легше. При кожній можливості мама забирала внучок до себе. Все їм дозволяла і догоджала, навіть не сварилася, коли вони вимурзувалися з ніг до голови багном, бо маленькою також любила бавитися в болоті. Діти влаштовували концерти, запрошували сусідів, і люди почали прихильно до неї ставитися. На подвір’ї збудували комірчину, і туди приїжджали гості. Завжди кілька місяців гостив Борис Меншагін - колишній в’язень Володимирської тюрми, який просидів в одиночці 25 років. Після відбуття терміну покарання жив у будинку престарілих в Архангельській області. Блискучий адвокат тридцятих років, був обраний губернатором Смоленщини. Мимоволі став свідком, коли німці проводили розкопки захоронень польських офіцерів, розстріляних енкаведистами. Після війни його заарештували і запропонували виступити на Нюрнберзькому процесі та ствердити, що це зробили німці. Він відмовився. Приїжджав уже хворий Іван Світличний з дружиною Льолею. Неподалік було джерело з «Нафтусею», такою потрібною йому для лікування, та на другий рік кагебісти забетонували це місце. Приїжджав на вакації Микола Горинь з дружиною та дочками. Приїжджали татові родичі з Кошляків відвідати маму. Очевидно, все це не дуже подобалося кагебістам, і вони знову взялися за своє. В місцевій газеті писали пасквілі про неї. Били вікна в хаті і періодично викликали на розмови. Родичів залякали, і вони більше не з’являлися в її хаті. Лише вуйко Ярослав Григоращук і тітка Палазя з Підволочиська залишалися її вірними друзями. Мама більше і частіше почала бувати у Львові, де бачилася з дуже небагатьма людьми. Серед них найчастіше з Олею Ільків та Оленкою Антонів. Невдовзі захворіла на невиліковну хворобу. Знаючи це, кагебісти ще раз спробували її зламати. З Волочиська вивезли автом на піщаний кар’єр, повитягали зброю і сказали: або вона напише в газету, що відрікається від своїх поглядів, або зараз її розстріляють, закопають тут в пісок і ніхто й знати не буде. Сказала, що не відрікається.
Зі спогадів
[Був кінець вересня 1972 року.]
"На вокзалі у Львові лише я прийшов їх зустрічати. Ми зумисне не хотіли робити ніяких демонстрацій, щоб маму не забрали просто з двірця. Приїхали додому, і мама, переступивши поріг, сказала: «Бачиш, мамусю, я вже вернулася. Так, наче п’ятнадцять хвилин тому вийшла з хати».
Вдома зібралася родина, і мама кожного упізнала, навіть тих, кого ніколи в житті не бачила, - казала, що запам’ятала з фотографії. Біля хати постійно чергували, спостерігаючи, хто приходить і відходить. Так тривало місяць, а тоді прийшли з міліції з перевіркою паспортів. Виявили, що мама не має паспорта, і здивувалися, чому ми нічого не робимо, щоб Зарицьку прописати у Львові, зважаючи на те, що вона має стареньку маму, якій потрібен догляд. Запропонували мені подати прохання до начальника міліції прописати маму у нас. Я відповів, що їм не вірю і просити в них нічого не буду; хочуть - то нехай самі прописують. А бабця написала таку просьбу. Вони тут же на цій заяві написали резолюцію, щоб Катерина Зарицька упродовж 24 годин покинула Львів. Але за цей місяць ми вже зорієнтувалися, що найближчим місцем поза межами Західної України є Волочиськ. У Підволочиську, перед Збручем, мешкає родина тата, а за Збручем вже є Волочиськ.
Отже, мама поїхала до Вінниці і їй дали дозвіл проживати в Хмельницькій області. Винаймала кімнатку на краю Волочиська, що фактично був як село. За кілька тижнів господиня відмовила їй, і мама мусила шукати іншу хату. Людей лякали, що вони дають притулок бандитці, міліція крутилася біля хат, а в той час колгоспники крали буряки, картоплю та інше, гнали самогон. До того ж за мамою був спеціальний нагляд і вона мусила кожен день мельдуватися в міліції. Ця нестабільність її дуже мучила, і вона казала, що в таборі було краще. Але через деякий час гласний нагляд зняли і можна було приїхати на три дні до Львова. Тепер вже тут міліція пильнувала, і на четвертий день під хату під їжджав «чорний ворон», щоб депортувати її з міста. Одного разу забрали з книжкового магазину, що навпроти пам'ятника А. Міцкевичу. Завезли у відділення міліції, посадили за грати, і я приходив туди її визволяти.
Навесні нам вдалося купити у Волочиську півхати без права а земельну ділянку. Це була глиняна халупа під стріхою. Були сіни, кухонька та кімнатка 15 метрів квадратних. В печі треба було палити вугіллям. Перед хатою було невеличке подвір’я. Мама була щаслива і з великим ентузіазмом взялася за ремонт. На щастя, в село проводили газ, і вона провела собі до хати опалення.
Через рік приїхала до неї Одарка Гусяк, яка також відсиділа 25-річний термін і не мала до кого повернутися. Як і моя мама, вона мала тяжке слідство, правда значно коротше. Їй затискали пальці між дверима, гасили цигарки до нігтів, а найстрашніше було, коли били гумовими палицями по п’ятах. Від того стрясалася голова. Але найгірше було те, що за фанерною перегородкою катували її маму, яка несамовито кричала від болю. Потім довгі роки Одарка при найменшому шурхоті чула крики своєї матері.
Разом уже було легше. При кожній можливості мама забирала внучок до себе. Все їм дозволяла і догоджала, навіть не сварилася, коли вони вимурзувалися з ніг до голови багном, бо маленькою також любила бавитися в болоті. Діти влаштовували концерти, запрошували сусідів, і люди почали прихильно до неї ставитися. На подвір’ї збудували комірчину, і туди приїжджали гості. Завжди кілька місяців гостив Борис Меншагін - колишній в’язень Володимирської тюрми, який просидів в одиночці 25 років. Після відбуття терміну покарання жив у будинку престарілих в Архангельській області. Блискучий адвокат тридцятих років, був обраний губернатором Смоленщини. Мимоволі став свідком, коли німці проводили розкопки захоронень польських офіцерів, розстріляних енкаведистами. Після війни його заарештували і запропонували виступити на Нюрнберзькому процесі та ствердити, що це зробили німці. Він відмовився. Приїжджав уже хворий Іван Світличний з дружиною Льолею. Неподалік було джерело з «Нафтусею», такою потрібною йому для лікування, та на другий рік кагебісти забетонували це місце. Приїжджав на вакації Микола Горинь з дружиною та дочками. Приїжджали татові родичі з Кошляків відвідати маму. Очевидно, все це не дуже подобалося кагебістам, і вони знову взялися за своє. В місцевій газеті писали пасквілі про неї. Били вікна в хаті і періодично викликали на розмови. Родичів залякали, і вони більше не з’являлися в її хаті. Лише вуйко Ярослав Григоращук і тітка Палазя з Підволочиська залишалися її вірними друзями. Мама більше і частіше почала бувати у Львові, де бачилася з дуже небагатьма людьми. Серед них найчастіше з Олею Ільків та Оленкою Антонів. Невдовзі захворіла на невиліковну хворобу. Знаючи це, кагебісти ще раз спробували її зламати. З Волочиська вивезли автом на піщаний кар’єр, повитягали зброю і сказали: або вона напише в газету, що відрікається від своїх поглядів, або зараз її розстріляють, закопають тут в пісок і ніхто й знати не буде. Сказала, що не відрікається.
29 серпня 1986 р. мама померла у Львові, і ми її поховали на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці. Крім рідних, на похороні майже нікого не було. Священик також боявся прийти, зате було багато кагебістів. Навіть на дерева повилазили і звідти фотографували всю траурну процесію."
"Збруч" https://zbruc.eu/node/10575
