Людмила Дмитрівна Дашкевич народилася 9 лютого 1946 року в місті П’ятихатках Дніпропетровської области, в сім’ї розкуркулених, що уникли депортації в Сибір. Дитинство Людмили Несміян минуло в Донбасі та в селі Зеленому біля П’ятихаток. Освіту здобувала в Одеському та Київському університетах на факультетах журналістики. Належала до того розчарованого молодого покоління, яке мало надії на кращі зміни в Україні, - з якого сформувався опозиційний рух шестидесятників.
У Києві, проживаючи на Київській гідроелектростанції, увійшла до групи, очолюваної В’ячеславом Чорноволом та його дружиною Оленою Антонів, відіграла активну роль у середовищі літераторів, митців (Василь Стус, Алла Горська, Іван Світличний, Павло Скачок, Володимир Комашков та інші). Ще раніше, в Одесі, близька людина Ніни Строкатої-Караванської та її чоловіка Святослава. У Києві офіційно співробітничала в газеті «Друг читача», підпільно друкувала на машинах документи тогочасного українського руху Опору. Така її діяльність привернула увагу органів безпеки. КҐБ виключило її з університету після передостаннього курсу. Вже після переїзду до Львова, де вона працювала лаборанткою у Музеї етнографії та художнього промислу, завдяки клопотанню дирекції їй вдалося відновитися в університеті та закінчити його.
У Львові вона і далі друкувала нелеґальні матеріяли, брала участь у виданні підпільного «Українського вісника»*. У дискусіях, що виникали в середовищі шестидесятників, завжди займала радикальну позицію, вважаючи, що рух Опору України 60-х - початку 70-х років не сміє відмежовувати себе від національно-визвольної боротьби 40-х - початку 50-х років, що не завжди було зрозумілим для інших, також і для В’ячеслава Чорновола. Добре і глибоко законспірована, не стала жертвою арештів середини 60-х - початку 70-х, а в Музеї зайнялася науковою роботою, розпочала кандидатську дисертацію з етнографії. Її наукові праці друкувалися в Києві, Москві, Єревані. Її участь у дисидентському русі уже відбита в ряді досліджень з історії українського шестидесятництва.
У 1972 році на вимогу КҐБ її звільнили з роботи в музеї. У цьому ж році вона одружилася з істориком Ярославом Дашкевичем, з яким об’їздила ряд республік та міст тогочасного Союзу (Москва, Естонія, Латвія, Узбекистан, Таджикистан, Азербайджан, Вірменія, Північний Кавказ), відновлюючи та встановлюючи контакти з представниками місцевих дисидентських кіл. Після 1972 року до часу здобуття незалежности Україною працювала у львівському Інституті декоративного і прикладного мистецтва та літредактором у газетах.
У період боротьби за незалежність України відіграла значну роль у становленні оновленої некомуністичної преси, зокрема львівської газети «Ратуша» (почала виходити у 1990) - зі зміною напряму газети на угодовський припинила зв’язки з цим виданням.
У Києві, проживаючи на Київській гідроелектростанції, увійшла до групи, очолюваної В’ячеславом Чорноволом та його дружиною Оленою Антонів, відіграла активну роль у середовищі літераторів, митців (Василь Стус, Алла Горська, Іван Світличний, Павло Скачок, Володимир Комашков та інші). Ще раніше, в Одесі, близька людина Ніни Строкатої-Караванської та її чоловіка Святослава. У Києві офіційно співробітничала в газеті «Друг читача», підпільно друкувала на машинах документи тогочасного українського руху Опору. Така її діяльність привернула увагу органів безпеки. КҐБ виключило її з університету після передостаннього курсу. Вже після переїзду до Львова, де вона працювала лаборанткою у Музеї етнографії та художнього промислу, завдяки клопотанню дирекції їй вдалося відновитися в університеті та закінчити його.
У Львові вона і далі друкувала нелеґальні матеріяли, брала участь у виданні підпільного «Українського вісника»*. У дискусіях, що виникали в середовищі шестидесятників, завжди займала радикальну позицію, вважаючи, що рух Опору України 60-х - початку 70-х років не сміє відмежовувати себе від національно-визвольної боротьби 40-х - початку 50-х років, що не завжди було зрозумілим для інших, також і для В’ячеслава Чорновола. Добре і глибоко законспірована, не стала жертвою арештів середини 60-х - початку 70-х, а в Музеї зайнялася науковою роботою, розпочала кандидатську дисертацію з етнографії. Її наукові праці друкувалися в Києві, Москві, Єревані. Її участь у дисидентському русі уже відбита в ряді досліджень з історії українського шестидесятництва.
У 1972 році на вимогу КҐБ її звільнили з роботи в музеї. У цьому ж році вона одружилася з істориком Ярославом Дашкевичем, з яким об’їздила ряд республік та міст тогочасного Союзу (Москва, Естонія, Латвія, Узбекистан, Таджикистан, Азербайджан, Вірменія, Північний Кавказ), відновлюючи та встановлюючи контакти з представниками місцевих дисидентських кіл. Після 1972 року до часу здобуття незалежности Україною працювала у львівському Інституті декоративного і прикладного мистецтва та літредактором у газетах.
У період боротьби за незалежність України відіграла значну роль у становленні оновленої некомуністичної преси, зокрема львівської газети «Ратуша» (почала виходити у 1990) - зі зміною напряму газети на угодовський припинила зв’язки з цим виданням.
Могилу Ярослава та Людмили Дашкевичів знимкував Ігор Мончук
Була соратницею таких діячів українського національного відродження, як Зеновій Красівський, Іван Кандиба, Михайло Осадчий, Ірина та Ігор Калинці. Завжди поспішала з допомогою тим, хто її потребував. Була вірним другом свого чоловіка. Померла 5 жовтня 2005 року у Львові на 59 році життя. Похорон відбувся 8 жовтня на Личаківському цвинтарі Львова.
______________________
* Унікальну задумку тюремних років реалізував В'ячеслав Чорновіл. За допомогою Михайла Косіва та Ярослава Кендзьора він почав видавати періодичний самвидавний журнал "Український вісник". Перший його випуск з'явився у січні 1970 р. В передмові декларувалося, що журнал подаватиме інформацію про порушення свободи слова, судові та позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, акції протесту, публікуватиме самвидавні матеріяли. "Вісник" і його редактор згуртували навколо себе непересічних людей, які, ризикуючи свободою, забезпечували збір матеріялу, його передрук та поширення готового журналу. Серед них - Олена Антонів, Людмила Шереметьева, Атена Пашко, Стефанія Іулик та інші. У підготовці перших двох випусків брав участь Валентин Мороз. Списки політв'язнів допомагав складати Юрій Шухевич. До Києва "Вісник" відвозив Ярослав Дашкевич і передавав Зіновії Франко. За кордон його постачала Ганна Коцур, українка з Чехо-Словаччини. У багатьох містах України журнал мав своїх кореспондентів. У Львові на цигарковому папері друкували близько 50 примірників журналу. В містах, куди його надсилали, "Вісник" додатково передруковували. Надходили в Україну і закордонні передруки українських видавництв. У 1970-1972 pp. вийшло 6 випусків журналу (шостий - після другого арешту Чорновола). У 1987 р. видання "Українського вісника" було відновлено (до 1989 р. з'явилося ще 8 випусків).
На обкладинці скульптура Юліяна Сінкевича "В'язень"
Цього вірша вміщено в першому, січневому за 1970 рік, числі "Українського вісника":
Максим Сагайдак
ГОЛГОТА
ГОЛГОТА
Туди, де не літали журавлі,
У дебри дикої сибірської тайги,
Де стежки прокладали медведі,
І хижі будували трударі-бобри,
У дебри дикої сибірської тайги,
Де стежки прокладали медведі,
І хижі будували трударі-бобри,
Везли людей:
Грудних дітей,
Старих дідів,
Змучених матерів.
Грудних дітей,
Старих дідів,
Змучених матерів.
Під монотонний стук коліс,
Під ріки материнських сліз,
Ці довжелезні ешелони
Кривавий залишали слід -
Під ріки материнських сліз,
Ці довжелезні ешелони
Кривавий залишали слід -
Викидали трупів:
Немовлят холодних,
Дідів голодних,
Хворих зморених.
Немовлят холодних,
Дідів голодних,
Хворих зморених.
А ті, хто землю — рідну Україну
Відчайдушно боронили до загину,
Рясним дощем крові скропили,
Кістками густо її вкрили.
Відчайдушно боронили до загину,
Рясним дощем крові скропили,
Кістками густо її вкрили.
А там, далеко, у Москві,
У хижому, похмурому Кремлі.
Тирани кривавий бенкет свій правляли,
Вони оскалено торжествували:
“Не буде України на землі!”
У хижому, похмурому Кремлі.
Тирани кривавий бенкет свій правляли,
Вони оскалено торжествували:
“Не буде України на землі!”
Пам’ятайте, двадцятого віку монголи, -
Не вмре Україна ніколи!
Народ мій — то вулкан незгасний,
Стоїть він, як титан, закутаний туманом.
Не вмре Україна ніколи!
Народ мій — то вулкан незгасний,
Стоїть він, як титан, закутаний туманом.
А ми — струмки розпеченої ляви,
Що будять душі порохняві
І сіють зерна нелукаві.
Вони зійдуть навесну,
І Україна ще воскресне!
Що будять душі порохняві
І сіють зерна нелукаві.
Вони зійдуть навесну,
І Україна ще воскресне!
Джерела
http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/688/file.pdf