...Тепер я повинен усе знайти. Я стільки разів чув від старого, я вивчив напам’ять усі його слова. Я мушу там бути сьогодні вночі.
Колишня вулиця Сакраменток прилягає до Ринку. ...Там, глибше, є темні мертві вулиці й площі, є глухі подвір’я, покручені сходи підвалів, забиті дошками вікна. Якщо з Сакраменток повернути праворуч не доходячи до кінця вулиці, то обов’язково трапиш на колишню площу Воскресіння, де стоїть дерев’яна церква. Обійти її можна з двох боків і, якщо я нічого не сплутав, то саме з площі Воскресіння починається дорога на Сільце — попри цвинтар і придорожню каплицю.
Я навіть не знав до сімнадцяти років, що старий народився і виріс отут. Я здогадувався, що в минулому є якась таємниця, і я чудово розумів, що ми вивезені, бо українці просто так не народжуються в Караґанді. Але деталі й не надто мене цікавили. Це вже після смерти старого я завівся.
"Розумієш, Грицю, там є цвинтар і коло нього капличка, і там на цвинтарі поховані деякі люди з Сільця, але то небагато, бо Сільце мало власний цвинтар. І власну каплицю, і церкву. Чув, що тепер там нема ані сліду — так, ніби й не жили там ніколи люди. Урочище "Сільце" коло Чортополя — і досить. Вони все спалили, знаєш?"
Вони все спалили, вони все спалили, вони все спалили, вони всіх убили, вони все зжерли, вони все зламали, вони все забрали, вони все змішали.
Якщо я вже проминув цвинтар, то наступним дороговказом повинен бути тартак на розі колишньої Тихої й Понятовського. То вже, певно, околиця Чортополя. Звідти починається стежка, якою й можна дістатися до Сільця. Стежка приведе до кам’яної кладки над Річкою, потім десять хвилин лісом — і урочище "Сільце".
Ми виростали кожен хто як міг. Потім, коли переїхали на Донбас, усі казали, що ми розмовляємо по-польськи. Вони не розуміли половини наших слів. Старий не казав мені, що народився тут. Він хотів якось приховати те, що не може повернутися.
Колишня вулиця Сакраменток прилягає до Ринку. ...Там, глибше, є темні мертві вулиці й площі, є глухі подвір’я, покручені сходи підвалів, забиті дошками вікна. Якщо з Сакраменток повернути праворуч не доходячи до кінця вулиці, то обов’язково трапиш на колишню площу Воскресіння, де стоїть дерев’яна церква. Обійти її можна з двох боків і, якщо я нічого не сплутав, то саме з площі Воскресіння починається дорога на Сільце — попри цвинтар і придорожню каплицю.
Я навіть не знав до сімнадцяти років, що старий народився і виріс отут. Я здогадувався, що в минулому є якась таємниця, і я чудово розумів, що ми вивезені, бо українці просто так не народжуються в Караґанді. Але деталі й не надто мене цікавили. Це вже після смерти старого я завівся.
"Розумієш, Грицю, там є цвинтар і коло нього капличка, і там на цвинтарі поховані деякі люди з Сільця, але то небагато, бо Сільце мало власний цвинтар. І власну каплицю, і церкву. Чув, що тепер там нема ані сліду — так, ніби й не жили там ніколи люди. Урочище "Сільце" коло Чортополя — і досить. Вони все спалили, знаєш?"
Вони все спалили, вони все спалили, вони все спалили, вони всіх убили, вони все зжерли, вони все зламали, вони все забрали, вони все змішали.
Якщо я вже проминув цвинтар, то наступним дороговказом повинен бути тартак на розі колишньої Тихої й Понятовського. То вже, певно, околиця Чортополя. Звідти починається стежка, якою й можна дістатися до Сільця. Стежка приведе до кам’яної кладки над Річкою, потім десять хвилин лісом — і урочище "Сільце".
Ми виростали кожен хто як міг. Потім, коли переїхали на Донбас, усі казали, що ми розмовляємо по-польськи. Вони не розуміли половини наших слів. Старий не казав мені, що народився тут. Він хотів якось приховати те, що не може повернутися.
"Так що, Грицю, як тільки побачиш тартак, — скручуєш догори стежкою. Там на тартаці робив мій молодший стрийко. Він тільки на два роки був старший за мене, то я його стрийком навіть не називав. Техніком робив. Ти його не знаєш, та й знати не можеш. Він дуже глину любив. Свищики робив і маленькі коники або олені. Лишень пам’ятай — за тартаком догори. Як забудешся і підеш просто, то вийдеш не на Сільце, а на Красностав. Звідти так само багатьох вивезли — але не всіх, не так, як від нас".
Вони не всіх вивезли, трохи нас лишилося, трохи нас лишилося, вони не все спалили, вони не все забрали, вони не всіх загризли, вони нас любили, вони нам помогли.
Я, звичайно, не забудуся, піду горою, стежка така ж, як і сорок чи й сто років тому, он уже чути, як шумить Річка, найчистіша вода в Европі, жодного виробництва на берегах, підношуся чимраз вище, коли звідси озирнутися на Чортопіль, він виявиться таким, як на старій гравюрі, кляті псиська, ну що вони так гавкають, зрештою, ціла околиця о такій порі належить їм, вони мають право, це прекрасні звірі, хай гавкають.
"Вони виганяли нас псами. Мали з десяток лютих псів. До самої станції пси бігли по обидва боки дороги і несамовито гавкали на нас. Коні пошаліли зі страху і неслися як дурні".
Мої ноги не звикли до чобіт. Я йду лишень якусь годину, а ноги вже натер, певно, до крові. Якщо б зараз на мене спустили псів, я не зміг би від них утікати. Я просто відбивався б від них ногами, я бив би їх чоботами, копав би в писок, у живіт.
"Усі були з чорними піднебіннями. То дуже люті пси. Їх неможливо чимось задобрити. Вони знають тільки дерти на шматки".
Річка піді мною шумить, як Ніяґара. А якщо протягом цих сорока років якась біда зруйнувала оту кладку? Як я дістануся до Сільця? Доведеться переходити Річку вбрід. Це не так тяжко — вода загалом дуже мілка, але й стрімка, як холера, певно, може, звалити з ніг. Але псиська вже гонять за мною — дикий гавкіт, у них, певно, чорні піднебіння. Який дурень серед ночі спускає таких лютих звірюк? Вони ж можуть горло перегризти, розірвати на кавалки. Відгризти прутень і яйця, це в них трапляється. Вони любили знущатися над статевими органами. Інакше дуже тяжко змусити міцних гордих хлопців заплакати. А їм головне було змусити їх заплакати, я так розумію.
Ці пси справді женуться за мною. Але я вже недосяжний, я вже на середині Річки, каміння під ногами слизьке, вода зимна, аж крізь чоботи відчуваю, і тяжко втримати рівновагу, але ви, сучі діти, можете тепер досхочу захлинатися своїм гавкотом, там, на березі, що, до води вам зась, шакали, гієни, я помісив би вас чоботами так, щоб усі тельбухи повилазили, людожери, ветерани енкаведе, персональні пенсіонери, гавкайте, гавкайте, скорше здохнете.
..."Два роки, ну, може, трохи менше, рік і пів, вони возили старою дорогою людей з чортопільської тюрми. Там, Грицю, якщо не брехати, то під кожним деревом убиті лежали. Такого лісу другого, певно, нема в цілому світі. Ми не мали права ходити до нього — вони все позагороджували, потому вартівників наставили, аби навіть корова не зайшла. Пару корів так і забили, і ніхто не мав права нічого сказати, бо вже міг і сам у тому лісі навіки заснути. Ми перше думали, що вони там якусь біду шукають, чи, скажімо, якісь бункри лаштують. А вночі лишень почуєш рев моторів від старої дороги — овва, ліпше ховайся під коц і вдавай, ніби нічого не чуєш, бо їдуть, їдуть…"
Ліс фосфоресцентний, світляний, білий, він порохнявіє, розвалюється, знизу його розпирають трупи. А я лиш покличу їх — і вони встануть. Устаньте, гей, усі в білому, світіться! Стоять обабіч стежки, простягають до мене руки, щось кажуть. А втім, їх нема. Їх поховали на цвинтарі ще в сорок першому, з молитвами й співами, і був на їхній могилі великий хрест із вінком з колючого дроту, "тому наші всі як один потому пішли в партизанку, аби живими в руки не датися".
Стежка дедалі крутішає, ноги аж стогнуть, але що буде там, за лісом, крім порожнього лугу і неба над ним? Невже ані комина, ані сволока, ані хреста? Невже я пропаду в цій пустелі, як останній її мешканець — плоть від плоті, кров від крові? Хай усі вони йдуть за мною, агов, не стійте там коло стежки, ходіть, влаштуємо свято Воскресаючого Духу, помолимось, вип’ємо, заспіваємо, ачей, цього разу не над’їдуть від старої дороги страшні машини з червоними фарами. І вони рушають, квапляться слідом за мною, дихають мені в спину, швидше, швидше, цей ліс невеличкий, не встигнемо й подумати, як вийдемо з нього і прийдемо додому. Вони поспішають наввипередки, але я все одно буду перший, я вас розбудив, я живий серед вас, мертвих, дайте мені прийти першим, бо інакше на чорта я їхав сюди, до вас?
Я виходжу з лісу, переді мною вже розвиднюється, серце гупає, як затонулий у грудях дзвін, "найвище була церква, за нею, ближче до лісу, — цвинтар, а нижче, схилом, до старої дороги спускалися хати з городами й садками — небагато, десь так штирнадцять, бо Сільце — то тільки присілок, але наших хлопців воліли не зачіпати, бо вони навіть у Чортополі на Ринку могли кого хочеш відмагуляти, на танці ходили з ножами і дівчат брали чужих, а твій дідо як не навчав їх сумирности, статечности і братолюбія, так і не добився нічого, лишень вінчав із чужими дівчатами, ото й усе, чим міг зарадити".
На Донбасі так само ходили з ножами, і коли після випускного ми побилися з шахтарськими петеушниками, я дістав під ребро, але неглибоко, за два тижні оклигав, почав ходити із віршами, вони складались самі собою, але я тоді навіть не підозрював, що коли кинувся в бійку, аби дістати ножем, ціле Сільце стояло за мною, я тоді про нього не знав, а воно мене врятувало від ножа, мене, свого найменшого.
Ну, що ви спинилися на краєчку лісу й не можете далі ані кроку ступити? Я, як і ви, очманів від бігу, але те, що бачу перед собою, змушує чманіти ще більше. Навіщо ця величезна споруда без даху, з чорними дірами, ...адже тут уже ніхто не живе, їх погнали лютими псами аж на залізничну станцію і там запакували до нелюдських вагонів?..
..."Зі старої дороги, Грицю, я побачив умираюче Сільце — ані душі там не лишилося наших, тільки солдати виганяли з обійсть худобу, потім бачив лишень церкву, бо вона була найвище, а фіри мало не переверталися, мало не розвалювалися від шаленої гонитви, бо пси підганяли нас, трохи не наскакували на коней, де вони їх таких набрали, я дотепер не знаю, а ми всі мовчали, як на похороні, і навіть не мали сили плюнути чи заплакати, бо таки далися їм живими, але що ми могли, самі жінки, діти і нас кількоро — по п’ятнадцять років, казали, що повезуть у Херсонську область, а потім щось там помінялося, і з Шепетівки поперли аж до Казахстану". ...
Юрій Андрухович
З роману "Рекреації"
Дмитро Чекалкін
Найбільша депортація населення із Західної України відбулася 21 жовтня 1947 року.
На фото: Довідка про кількість депортованих із західних областей України. Усього - 25299 сімей, 75500 осіб. Депортація стала потужним інструментом для розправи з "інакомисленням" українців.
Операція почалася у Львові о 2 годині ночі: до помешкань городян вривалися військові й після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі. Після цього цілі родини вантажівками доставлялися на залізницю.
Від 2-ї до 4-ї години ночі та сама доля спіткала жителів Рава-Руської, Жовкви, Буська, Городка, Яворова. На Буковині, Волині, Івано-Франківщині, Рівненщині, Тернопільщині все почалося о 6-й годині ранку.
Виселення розроблялося аґентами МҐБ за всіма канонами військової операції. Командував нею заступник міністра внутрішніх справ УССР Дятлов. Про перебіг операції що шість годин доповідали міністрові держбезпеки генералові Савченку та міністрові внутрішніх справ УССР генералові Строкачеві. Майно виселенців було конфісковане й передане у державну власність.
На всіх депортованих чекала каторжна праця на шахтах і в колгоспах Сибіру. Операція "Захід" стала однією з найбільш масових і короткострокових депортацій західних українців. Проте, вона була не першою й не останньою. В цілому, з 1944 до 1953 року в Західній Україні репресовано понад 500 тис. осіб, заарештовано близько 134 тис., вбито 150 тис., виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч осіб.
З роману "Рекреації"
Дмитро Чекалкін
Найбільша депортація населення із Західної України відбулася 21 жовтня 1947 року.
На фото: Довідка про кількість депортованих із західних областей України. Усього - 25299 сімей, 75500 осіб. Депортація стала потужним інструментом для розправи з "інакомисленням" українців.
Операція почалася у Львові о 2 годині ночі: до помешкань городян вривалися військові й після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі. Після цього цілі родини вантажівками доставлялися на залізницю.
Від 2-ї до 4-ї години ночі та сама доля спіткала жителів Рава-Руської, Жовкви, Буська, Городка, Яворова. На Буковині, Волині, Івано-Франківщині, Рівненщині, Тернопільщині все почалося о 6-й годині ранку.
Виселення розроблялося аґентами МҐБ за всіма канонами військової операції. Командував нею заступник міністра внутрішніх справ УССР Дятлов. Про перебіг операції що шість годин доповідали міністрові держбезпеки генералові Савченку та міністрові внутрішніх справ УССР генералові Строкачеві. Майно виселенців було конфісковане й передане у державну власність.
На всіх депортованих чекала каторжна праця на шахтах і в колгоспах Сибіру. Операція "Захід" стала однією з найбільш масових і короткострокових депортацій західних українців. Проте, вона була не першою й не останньою. В цілому, з 1944 до 1953 року в Західній Україні репресовано понад 500 тис. осіб, заарештовано близько 134 тис., вбито 150 тис., виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч осіб.
РОКОВИНИ ОПЕРАЦІЇ «ЗАХІД»: ОПУБЛІКОВАНО ДОКУМЕНТИ МҐБ ПРО ДЕПОРТАЦІЮ УКРАЇНЦІВ
