Кудись у даль нестримний чвал коня...

Вадим Василенко

* * *
Кудись у даль нестримний чвал коня
Тебе відносить. Надовкола лунко.
Старі граби простують навмання,
Ніяковіють, випроставшись струнко,
Бо обрій, ніби тріснута броня,

Крицево-синій. Пізня самота
Натужно, рвійно дихає в обличчя.
Торкаючи долонею уста,
Чиясь моргана квилить з потойбіччя,
Немов одплата, нездійсненна мста.

А ти як дух, бо передсвітня мла
Ховає все. Лиш ніздрі ловлять гостро
Опалу вогкість. Раптом до чола
Торкнеться світло і поникне острах.
І мчиш у синь, прирісши до сідла.

* * *
Що тобі, панно, запрагнеться? В пізніх садах
Стало безлисто, заводнено і чорноптахово.
Може, півсонця? Півсерця? Упало на дах
Яблуко спіле. Просвічує яблуня лахами.

Мовчки простуєш. Ступає глибоко у слід
Вершник столикий, а може, чернець неприкаяний?
Може, покличеш його? Чи позичиш? Не слід,
Панно, впускати у себе святого… лукавого.

Голову схилить, діткнеться плеча чи грудей,
В латах півбілих, півчорних. Аби не заплакала,
Вдягне сутану, обріже волосся руде.
Лицар, шахрай, чи нечистий… Хіба не однаково?