Пан Леонід Муха, наш дорогий і щирошановний дивізійник, кулеметник важкого кулемету SMG-42 Дивізії "Галичина", під час зустрічі зі стриянами. 2009 рік
Пан Леонід народився 23 травня 1926 року у Варшаві, в сім'ї політеміґранта, сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Юхима Мухи. Щоб син знав українську мову, батьки віддали його на навчання до Дрогобича, де його й застала Друга світова війна. Німецько-совєтська війна застала юнака у Стрию, де він, після приходу німців, побачив жертви НКВД у стрийській тюрмі... Згодом пан Леонід працював у Франкфурті на авіяційному заводі як остарбайтер. Отримавши відпустку, приїхав до батьків у Варшаву. Побачивши вербувальні пункти, спочатку зголосився до Українського Визвольного Війська (УВВ), а відтак до Дивізії "Галичина".
Коли йшла битва під Бродами, відбував вишкіл у Лявенбурзі. Учасник боїв у Словаччині, Словенії, Австрії. Був двічі поранений: вперше 27 грудня 1944 в бою біля села Дольного Альмаша (Словаччина), вдруге при відступі, в останній день війни, біля замку Ґляйхенберґу. Леонід Муха - один з чотирьох у Дивізії нагороджених німецькою військовою відзнакою Nahkampfspange, Срібною планкою, за рукопашні бої; має також відзнаку за поранення.
У шпиталі пан Леонід назвався українцем, і тому його, пораненого, разом із казаками з 15-го кавалерійського корпусу союзники репатріювали до СССР. Відбув вісім років ҐУЛАҐу в Мордовії та на Колимі.
Голова Галицького Братства І УД УНА (2005-2010).
Автор спогадів «З Австрії на Колиму», співавтор брошури «Дивізія «Галичина» в запитаннях і відповідях ветеранів".
У шпиталі пан Леонід назвався українцем, і тому його, пораненого, разом із казаками з 15-го кавалерійського корпусу союзники репатріювали до СССР. Відбув вісім років ҐУЛАҐу в Мордовії та на Колимі.
Голова Галицького Братства І УД УНА (2005-2010).
Автор спогадів «З Австрії на Колиму», співавтор брошури «Дивізія «Галичина» в запитаннях і відповідях ветеранів".
Леонід Муха, високочолий красень із сумними очима, з тих, в кого закохуються з першого погляду. А очі сумні - бо Колима, 1950-ті...
Леонід Муха
РЕПАТРІЯЦІЯ
(Зі спогадів)
Найпереломнішим днем у моєму житті вважаю останній день війни. Який довгий тернистий шлях пройшли ми - вояки Першої Української Дивізії, або просто дивізії "Галичина», до цього дня. Чого ми очікували, на що сподівалися? Думаю, що не дуже над тим задумувалися, адже найголовніше - це свідомість того, що війні кінець. Що цей день наближається, у нас давно не було сумніву. Ми сиділи в окопах і кожен день слухали через гучномовці брехливу ворожу пропаґанду. Починалася передача українською піснею "Сонце низенько" у виконанні Козловського (десь все-таки цю платівку дістали). Згодом виступали наші колишні побратими, які хотіли зберегти своє життя, зрадивши товариство, не кажучи вже про присягу - нову, дану українському народові. А це були наші свідомі хлопці з Галичини, не сумніваюся, що всі пройшли через тюрми та заслання, багато з них було знищено.
І ось останній день війни. Наш перший курінь 29 полку (колишня бойова група Вільднера) укомплектований в основному ветеранами Дивізії, багато з яких повернулися з бродівського оточення, прикривали відхід з'єднання. Покидаємо окопи, розписані надписами "Христос Воскрес - воскресне Україна». Виходимо з лісу, на краю якого, вліво від замку Гляйхенберг, були наші окопи, на узгір'я, яке лагідно тягнеться вниз. З усіх боків покинуто воєнну техніку, стоять замасковані без пального танки, артилеристи, вистрілявши останні стрільна, підривають гармати та відступають з нами (казали, що був наказ техніку не нищити - хто його знає). Йдемо в напрямку переправи через річку Мур на захід, подальше від "асвабадітєлєй».
Через кілька годин, а мали наказ залишити окопи о 14-00, наближаємося до битого шляху, по якому суцільним потоком проходять військові з'єднання. Пішо та на машинах, кінні обози — хто як може. Це відходять військові з'єднання, які утримували фронт на південному сході Австрії, наші сусіди кавалеристи, танкісти та спадуни, які воювали в Італії.
Стараємося проскочити коридором між Ґрацом та Марбурґом до підрозділів американської та англійської армій через Лібох та Кефлах у напрямку Юденбурґу.
Йдемо ще пару кілометрів і прощаюся з хлопцями. Пораненого при відступі в руку, мене підбирають на проїжджаючий ваговіз, набитий до краю вояками. Так просто я розпрощався з товаришами, з якими майже два роки ділив всі незгоди важкого вояцького життя. А була це велика, дружня громада однодумців, яких згуртувала свята ідея нашої державности, громада фанатиків, вихованих на кращих традиціях борців за НАШУ незалежність.
...Їду на ваговозі з німецькими хлопцями і ніяк не бачу, що вони якісь міфічні "юберменші". Дурнів кругом достатньо, немало їх і серед нас - будьмо самокритичні. Їдемо через села та міста на південь від Ґрацу, з боку якого вливається в наш потік лавина відступаючих - всі втікають до "союзників". Чудова сонячна погода, і все населення на вулицях міст, всі радіють, що війні кінець, повернуться додому рідні та близькі. А ми? Також раді, що війна закінчилася, що залишилися живі, що може побачимо і своїх рідних, що... якось то буде.
Прекрасна дорога через гірські перевали, кругом чудові краєвиди. Переночували в якійсь хаті, хто як зумів, я в куточку на підлозі. Чи їв що - не пам'ятаю - ділилися в дорозі всім, що хто мав, знайшли по дорозі покинутий хорватськими усташами мотоцикл з причепою, повною м'ясних консервів,
Нарешті перед нами долина забита вщент військовою технікою. Далі дороги немає, - попереду Юденбурґ, зайнятий Красною Армією. На південь - дорога на Кляґенфурт перекрита югославськими партизанами Тіто. Молоді та здорові йдуть через гірський хребет Обдах, висотою до 2000 м. Підходжу до санітарного авта, і мені без зайвих слів роблять фахову перев'язку, поряд димить польова кухня і отримую миску гарячої страви. Через кожні 100-200 м англійські броньові автомобілі та танки, йде жвава перекличка по радіо.
Вирішую пробиватися з валкою автомашин на Кляґенфурт. Підходжу до керівника колони і він, спитавши що вмію робити, каже лягати з кулеметом МГ-42 на вантажівку з цукром-рафінадом, поряд 73 молода жінка буде в мене другим номером. Нарешті вирушаємо дорогою в напрямку на Вольфсберґ і скоро доброю асфальтовою дорогою вниз через річку наближаємося до містечка. По обидва боки дороги з машиновими пістолями, готовими до пострілу, стоять вояки югославської армії з великими червоними зірками на пілотках. "Моя" машина їде третьою, попереду друга з протитанковою гарматою (ПАК) розвертає гирло, готова до пострілу, в мене палець готовий натиснути спусковий язичок, жінка підтримує ленту з патронами.
Чому вони не стріляли? Думаю тому, що війна закінчилася, та й кожен хотів жити, ми мали менше до страчення порівняно з переможцями. Проба нервів - і потихесеньку проїжджаємо через містечко. Проїхавши 2-3 км за Вольфсберґом, нас зупиняють англійці, наказ здати зброю і кулемет на великому звалищі крісів, кулеметів, машинових пістоль, гранатометів, гармат —та чого там тільки не було.
Роззброїлися, та й продовжуємо їхати в напрямку Кляґенфурту. Перед містом нас скеровують по дорозі на Санкт Вейт і, проїхавши 2-3 км, нас знову зупиняють тітовці, цього разу ми вже беззбройні. Наказують злізати з машин, а самі звільняють їх від вантажу - прощай "наш" цукор. Стоїмо край дороги, а вони бігають поміж нас та й випитують, хто з нас воював в Югославії та хто має зброю. Серед нас таких, звичайно, немає, а зброю здали "союзникам" у всіх нашивки та відзнаки позривані, видно що це особиста "ініціятива" серед окремих партизанів. Нарешті наше авто розвантажене, і ми з великою радістю знову в кузові.
Нарешті красиве австрійське містечко Санкт Вейт. При в'їзді до міста на полях сотні гармат та багато іншої воєнної техніки союзників. У мене намір пробратися в Баварію (Платлінґ), де знаходяться родичі, евакуйовані з Варшави під час повстання. Прийшов на станцію і дізнався, що потяги підуть не раніше, як через тиждень. Рука розпухла, відчуваю велику гарячку і, побачивши будинок з емблемою Червоного Хреста на ньому, заходжу. Головний лікар, перевіривши мою військову книжку, дає наказ мене перев'язати та госпіталізувати. На репліку санітара, що місць немає, повторно наказує мене положити. І ось я в чистому ліжку. На другий день мене перевозять у великий воєнний шпиталь в Кляґенфурті.
Це мале містечко вщент набите пораненими, мабуть, всіх національностей, які проживають в Європі. Просторі сонячні кімнати, прекрасні умови побуту та лікування - аж не віриться, що таке можливе в цей важкий повоєнний період. Нас анкетували, і ми нічого поганого в цьому не вбачали. Які ми були наївні та недосвідчені! Але звідки ми могли знати про ялтинські угоди, які акцептували видачу нас у руки ворога, тільки тому що залишалися українцями? Що я був для такого янкі чи того ж німця, які нас анкетували - Україне - егаль рускі (все одно росіянин). А тут ще приїздив поручник з Дивізії, привіз печиво та сигарети від побратимів: - "Виздоровлюйте, хлопці, та поскоріш вертайтесь". Оповідав про наші справи, аж серце радувалося, заспокоїв що нами заопікуються. І "заопікувалися".
8 червня зранку під'їхали десятки американських санітарних автомобілів і по списках сажали нас, в кожний по чотири чоловіки. На запитання куди нас перевозять - відповідали, що в наш шпиталь. Виникла думка, що хочуть відокремити від німців, як це зробили в Дивізії. На дорогу давали всім американські продуктові пакети та перев'язочні матеріяли - тих старалися давати побільше.
Нарешті поїхали, і тепер всі гадаємо, де той "наш" шпиталь? їдемо на північ у напрямку на Юденбурґ і тривожно на серці - щось тут не так. Нарешті, проїхавши поворот на Зальцбург, зупиняємося на великій толоці, виходимо, хто може, з машин. З усіх боків поле, оточено щільним кордоном "янкі" з МП у руках - починаємо здогадуватися, яку долю готують нам союзники, у цьому випадку американці. Бачу як до одного американського старшини підходить мужчина років 45-50 та щось йому говорить, показуючи нансенівський пашпорт. У відповідь той тільки розводить руками - нічим, мов, не можу помогти. Такі то були освічені офіцери, які не знали, що таке нансенівський пашпорт, а це пашпорт політеміґранта, який не мав жодного громадянства і його то в жодному разі не мали права видавати на розправу ворогам.
Нас свідомо передавали на знищення нашим смертельним ворогам, і ми про це тільки смутно здогадувалися. Деяким, з більшим життєвим досвідом, вдалося втекти, і зробили це дуже просто - підійшли до охоронців, які стояли в оточенні, і, показуючи, що хочуть оправитися, пішли в корчі на другий бік дороги - тільки їх і бачили. На жаль, я сам до цього не додумався, а з'ясував запізно - річ ясна, що в "старшого брата" такий номер не пройшов би. Позаганяли нас знову в автомобілі, та й поїхали далі, але тепер у нашу колону через кожні 4-5 машин вклинюються броньові автомобілі з армії союзників. Добрих та дбайливих союзників знайшов собі "генацвале Джугашвілі" Врешті, чим це посилення охорони нас було викликане, стало зрозуміло, коли під'їхали до моста через ріку Мур в Юденбурґу. Відкриваються дверці автомобіля, і ось він, "родной" товариш майор з блокнотом у руці; - "Сколько чєлавєк?". Записав, дверцята зачинилися і ми, як миші, в мишоловці. З'явилася якась апатія - що буде, то буде.
Як дізнались пізніше, не в усіх машинах так було. Були випадки (особливо в козаків), коли перерізали собі жили на руках, чи горло бритвою, старалися покінчити з собою і іншим способом-розбивали двері автомобілів та зістрибували з моста з 10-ти метрової висоти, розбиваючись на каміннях. На цю трагедію дивилися сотні "асвабадітєлів" на другому березі ріки, бачили це і американці - водії наших автомобілів. Не знаю, що вони тоді думали, та, мабуть, не дуже нам співчували - передавали то "фашистів" і запроданців, які зрадили свою батьківщину, врешті "воєнних злочинців".
Різні думки лізуть у голову. А може "вони" тепер, після такого страшного випробування, стали іншими? Може змінилися, перемігши в такій страшній війні? Та все стає на місце, пропадають всі сумніви, коли згадаю 1941 рік, стрийську тюрму, де бачив закатованих невинних людей та страшні факти злочинного геноциду проти нашого народу.
"Горбатого тільки могила виправить" - вчили нас найгуманніші люди на світі. Свята правда! За мостом повно вояків "нєпобєдімой" зустрічають нас радісними вигуками: "Что, попалісь, сволочі!". Гарно описав ці події Н.Толстой у статті "Жертви Ялти" (журнал "Юность" №№ 5-6 за 1991 рік) - насильну репатріяцію козачого корпусу та іже з ними таких, як я. А поки дивимося на натовп "асвабадітєлєй", які так радіють, що впіймали "фашистів". З цього дня це образливе прізвисько десятки років буде супроводжувати нас. Ворогам не дивуюся, але і "свої"" не один раз псували нерви -"Прости їм Господи, бо не відають, що говорять". Аж через десятки років згадала про тих "асвабадітєлєй" родіна - тобто батьківщина, а в 1946 році скільки я їх бачив у Новокузнецьку (тоді Сталінську) біля базару, покалічених, у лахміттях, з простягнутою рукою - яке тоді могло бути ставлення до нас, переможених? Важко в це повірити, але це гірка правда. Тепер тих людей залишилося дуже мало, більшість ветерани тепер ті, які фронту не бачили.
Ці ветерани в післявоєнні роки пройшли перевірку контррозвідкою (СМЕРШ — смерть шпіонам), і горе тим, які мали нещастя побувати в оточенні або в полоні. В Сибірі та на Колимі знав багато справжніх героїв, які важко поранені потрапляли в полон, втікали з нього і воювали в різних партизанських з'єднаннях Європи. Все одно не змогли по закінченні війни оправдатися і поповнили багатомільйонні ряди в'язнів ГУЛАГу за статтею 58 16 КК (Карного кодексу) що означало "прєдатєльство родіни", стали також "фашистами". Тим людям дали до зрозуміння, що будуть покарані всі, "хто приніс ворогові хоч одне відро води" - це я чув, як говорив майор у таборі у Фельдбаху.
Проїхавши Лєобен, зупиняємося перед містом Брук, біля великого будинку. Це якийсь старовинний замок або монастир, обладнаний під шпиталь для репатрійованих. Зупиняємося перед будинком на великій площі і починаємо висідати. Хто йде сам, кого ведуть попід руки, інших несуть на ношах. Дуже багато медичного персоналу - все чинно та благородно, ввічливе культурне ставлення, офіцер просить здавати зброю та гострі предмети, бритви тощо. Американці все фотографують (Аякже! Цікаво, чи фотографували на мості?) і, нарешті, виконавши свою "гуманітарну" місію, від'їжджають, ми потрапляємо в призначені нам палати. Моя палата (кімната) на другому поверсі, на дверях крейдою написано "руки", а в кімнаті на підлозі тридцять набитих соломою сінників - це наші ліжка. Сідаємо, хто де може, і чекаємо, що буде далі. Відкриваються двері, і заходить майор, подивився, посміхнувся: "Что? Попалісь сволочі ... вашу мать", та й пішов дальше.
В цьому шпиталі пробув, мабуть, два тижні. Нас доліковували, та яке то було лікування — жодних ліків, не було навіть перев'язочних матеріялів, рятували паперові бандажі для худоби та універсальні ліки від усіх хворіб - марґанцівка (калій перманґанат), яку знайшли в пивниці. Дуже пригодилися бандажі, якими так щедро забезпечили нас американці. Видно знали, куди нас відправляють та які тут справи. Годують, щоби з голоду не повмирали, та ми ще добре, поки що, не проголоднілися. Згодом, зголоднівши, перестали вередувати і поїдали все, що можна було з'їсти.
Операції, якщо необхідно, роблять дуже примітивно - шестеро тримають за руки та ноги, а лікар ріже, як казали, "по живому". Чуємо дикий крик на весь шпиталь. Бо не кожен може бути "козаком"(хоч основний континґент серед нас - вояки козачого корпусу, який воював в Югославії).
Ввечері лягаємо на свої матраци (сінники) і майже до самого ранку анекдот за анекдотом, регочемо, як дурні - може цей заряд сміху поміг нам цей скрутний період пережити, не впасти у відчай. Серед нас більшість колишні совєтські громадяни з великим життєвим досвідом, які не мали жодних ілюзій щодо подальшого свого буття. Вже на другий день заводили знайомства з санітарками та медсестрами - життя брало своє. Формується етап "на родіну" і я, як майже здоровий, потрапляю в списки, їдемо в пасажирському вагоні під охороною.
В дорозі запам'яталися страшенно зруйновані околиці міст Сомбатхей та Секешфехервар, біля якого відбувалася велика танкова битва. Довкола на полях розбита воєнна техніка. Перед самим Будапештом нас завернули назад, в Австрію, на доліковування, бо "родіні" потрібні були здорові раби, а не каліки. Привезли нас в Фельдбах, на околиці якого провів останні дні війни. В Фельдбаху, в колишньому шкільному будинку, примітивний шпиталь, в якому доліковувався ще більше тижня, згодом відправили в пересильний лагер на околиці цього ж міста. Пересильний лагер розташований на великій площі довкола якогось монастиря. Окремо відгороджені "зони" (відділи) для прийому та перевірки "спецконтинґенту" (назва то яка!), який прибуває безперервним потоком. Це колишні вояки армії Власова, козацького корпусу, грузинського, вірменського, туркестанського, калмицького та багато інших леґіонів, які воювали разом з німцями проти большевізму і були насильно передані союзниками. Цікаво, що було серед нас багато таких, які воювали в рядах партизанів проти німців - всі повинні були пройти державну перевірку працівниками контррозвідки СМЕРШ (Смерть шпіонам). Проводили цю перевірку кваліфіковані чекісти з великим практичним досвідом - школа ҐУЛАҐ все ж пригодилася. З цього табору через кожні 3-4 дні відправлялися етапи з "репатрійованими", як нас офіційно називали, в різні кінці СССР.
Наших дивізійників було мало, я знав не більше 10 чоловік. Багато перефарбовувалися, міняли прізвища та національність. Дуже цікаві події траплялися кожен день. Охоронець старанно перевіряє ("шмонає") старого "фашиста", а той йому; "Залиш мені хоч дещо, синок!". Дивиться солдат, а це його рідний батько, який давно пропав і за якого мстив окупантам. Лікар-жінка впізнала свого пропалого чоловіка і не побоялася забрати його від нас.
Жили під голим небом,спали на землі, хто як зумів, у страшних антисанітарних умовах. Довкола використовувалася "російська смекалка", тобто винахідливість (русіше геншвіндігкайт). Питання туалетів було розв'язано дуже просто - викопали рови ледь не посередині табору, яка тут могла бути розмова про санітарні норми. Середина липня, кругом страшний сморід, багато хворіє бігункою (дизентерія), а лікування одне - склянка води, забарвлена двома зернятками такого універсального ліку, як марґанцівка.
На щастя пробув там недовго, завантажили в телячі вагони і повезли покутувати провину перед так "гаряче любімой родіной". Співали тоді колишні "совєтські патріоти" пісню: "А нам, ізмєннікам так гаряче любімой Родіни, не страшна Сибір дальокая, Сибір ведь русская земля". Я старався зрозуміти патріотизм росіян, та до чого тут ми українці?
В малому двохосному телячому вагоні нас 50 чоловік, маленьке заґратоване віконце і біля дверей арештантський туалет - сумнозвісна "параша". Середина липня, в Угорщині, через яку їдемо в напрямку Суботіци та Румунії, температура більше 30° жари і в вагоні просто задихаємося. Всі на підлозі в одних штанцях, прич (нар) немає. Десь біля Суботіци я від задухи знепритомнів (а мені було 19 років і по 79 сьогоднішній день в моєму житті це поки єдиний випадок). Товариші недолі підволокли мене до віконця і я вхопився руками за ґрати, щоб не впасти. В цей час на сусідній колії стояв військовий транспорт з танками, і танкісти з цікавістю споглядали, що то за звірів везуть. Раптом один з них щось крикнув про "проклятих фашистів” і виплеснув просто на мене у віконце повне відро холодної води - я йому за цю "зневагу" вдячний по сьогоднішній день. Бачили через віконце жінок, які, дивлячись на наш потяг, витирали фартухами очі, може думали, що серед нас і їх чоловіки та сини - везли на Сибір і угорців, та кого тільки не везли.
Нарешті ми в Румунії, проїхали Тімішоару і зупиняємося в Фокшанах. Це велике військове містечко, недалеко Бухаресту, перетворили "асвабадітєлі" на найбільший на території Румунії пересильний лагер, в якому формувалися етапи для відправки в Совєтський Союз. У таборі сотні бараків, в яких мабуть десятки тисяч нашого брата. Запам'яталася перевірка - на головній алеї циганський оркестр грає марші, а ми п'ятірками в ногу проходимо перед начальством. У руках кожного папір та олівець, пройшла двадцятка п'ятірок і на папері рисочка, тобто сто чоловік - все, "цакіґ", як казали німці.
У Фокшанах не засиділись, треба було виконувати рішення "партії та уряду" з реалізації післявоєнних "сталінських п'ятирічок". Знову вагон, тим разом чотириосний, обладнаний під перевозку спецконтинґенту. В кожному вагоні причі, параша та заґратовані вікна, розрахований на транспортування сто чоловік. Охорона - посіпаки з відомства "маршала" Берії, гідні продовжувачі "славних" традицій ЧК, ҐПУ, НКВД, МВД... Сьогодні син маршала на сторінках газет незалежної України не може нахвалитися, який то чудовий чоловік та вірний "ленінець" був його батько. Розстріляний своїми колишніми "соратниками" або, як кажуть німці, "партайгеноссе", мабуть, перевертається в домовині від прокльонів своїх численних жертв.
Просинаємося рано в Могильові-Подільському - це вже наша Україна. Поряд з розбитим станційним будинком невеликий базарчик, не видно, що продають, але бачимо дуже вбого одягнутих жінок, одна навіть в сукні з мішка - гнітюче враження. Минаємо Бар та Вінницю, отже, їдемо в бік Києва. Часто зупиняємося і довго стоїмо, вдень хоч трохи бачимо, куди нас везуть. Проїхали вночі Київ, залишили обабіч Харків і знову проснулися в Куп'янську - далі вже "матушка" Росія. В Балашові стоїмо довго в полі перед станцією. Збігається натовп жінок, всі шукають своїх, видно, що ми не перші. Підходять до вагонів і охоронці, погрожують, що будуть стріляти, клацають замками гвинтівок - та жінки як ошаліли, ніхто на охорону не звертає уваги. Згадали Україну - там до нашого потягу ніхто навіть не наближався - це нашим "хохлам" привід для роздумів. У районі Куйбишева (Самари) переїжджаємо Волгу, міст посилено охороняється, мабуть, бояться диверсії? Що за психіка в тих "савєцкіх" людей. Минуло 50 років після закінченні війни, а вони все охороняють (від кого?) сотні а то і тисячі мостів, шукаючи своїм чекістам роботу. Стоїмо на станції в Куйбишеві, а на другій колії прибуває пасажирський потяг. Що це пасажирський, здогадуємося, бо у відкритих дверях телячих (товарових) вагонів, за дошкою поперек дверей, пасажири (а все ж зберігаються правила техніки безпеки на транспорті), які з цікавістю нас розглядають. Так оглядають звірів в зоопарку. Один з пасажирів, мабуть житель Біробіджану (автономна Єврейська АССР), показує в усмішці повний рот золотих зубів. Один з козаків не стримується. "І чого ти так радуєшся, Абраша?", той миттєво пропав, бо розшифрували. За Уфою зупиняємося в полі, і нам приносять відро води. Користаючи з нагоди, один з наших стрибає у відкриті двері та втікає в напрямку лісу, піднялася пальба, і вагони вмить позакривали. Так і не знаємо, що з ним сталося, може втік? Минаємо Златоуст, Челябінськ, Курґан, Петропавловськ, Омськ, Новосибірськ - і нарешті "родной Кузбас" - приїхали.
(Зі спогадів)
Найпереломнішим днем у моєму житті вважаю останній день війни. Який довгий тернистий шлях пройшли ми - вояки Першої Української Дивізії, або просто дивізії "Галичина», до цього дня. Чого ми очікували, на що сподівалися? Думаю, що не дуже над тим задумувалися, адже найголовніше - це свідомість того, що війні кінець. Що цей день наближається, у нас давно не було сумніву. Ми сиділи в окопах і кожен день слухали через гучномовці брехливу ворожу пропаґанду. Починалася передача українською піснею "Сонце низенько" у виконанні Козловського (десь все-таки цю платівку дістали). Згодом виступали наші колишні побратими, які хотіли зберегти своє життя, зрадивши товариство, не кажучи вже про присягу - нову, дану українському народові. А це були наші свідомі хлопці з Галичини, не сумніваюся, що всі пройшли через тюрми та заслання, багато з них було знищено.
І ось останній день війни. Наш перший курінь 29 полку (колишня бойова група Вільднера) укомплектований в основному ветеранами Дивізії, багато з яких повернулися з бродівського оточення, прикривали відхід з'єднання. Покидаємо окопи, розписані надписами "Христос Воскрес - воскресне Україна». Виходимо з лісу, на краю якого, вліво від замку Гляйхенберг, були наші окопи, на узгір'я, яке лагідно тягнеться вниз. З усіх боків покинуто воєнну техніку, стоять замасковані без пального танки, артилеристи, вистрілявши останні стрільна, підривають гармати та відступають з нами (казали, що був наказ техніку не нищити - хто його знає). Йдемо в напрямку переправи через річку Мур на захід, подальше від "асвабадітєлєй».
Через кілька годин, а мали наказ залишити окопи о 14-00, наближаємося до битого шляху, по якому суцільним потоком проходять військові з'єднання. Пішо та на машинах, кінні обози — хто як може. Це відходять військові з'єднання, які утримували фронт на південному сході Австрії, наші сусіди кавалеристи, танкісти та спадуни, які воювали в Італії.
Стараємося проскочити коридором між Ґрацом та Марбурґом до підрозділів американської та англійської армій через Лібох та Кефлах у напрямку Юденбурґу.
Йдемо ще пару кілометрів і прощаюся з хлопцями. Пораненого при відступі в руку, мене підбирають на проїжджаючий ваговіз, набитий до краю вояками. Так просто я розпрощався з товаришами, з якими майже два роки ділив всі незгоди важкого вояцького життя. А була це велика, дружня громада однодумців, яких згуртувала свята ідея нашої державности, громада фанатиків, вихованих на кращих традиціях борців за НАШУ незалежність.
...Їду на ваговозі з німецькими хлопцями і ніяк не бачу, що вони якісь міфічні "юберменші". Дурнів кругом достатньо, немало їх і серед нас - будьмо самокритичні. Їдемо через села та міста на південь від Ґрацу, з боку якого вливається в наш потік лавина відступаючих - всі втікають до "союзників". Чудова сонячна погода, і все населення на вулицях міст, всі радіють, що війні кінець, повернуться додому рідні та близькі. А ми? Також раді, що війна закінчилася, що залишилися живі, що може побачимо і своїх рідних, що... якось то буде.
Прекрасна дорога через гірські перевали, кругом чудові краєвиди. Переночували в якійсь хаті, хто як зумів, я в куточку на підлозі. Чи їв що - не пам'ятаю - ділилися в дорозі всім, що хто мав, знайшли по дорозі покинутий хорватськими усташами мотоцикл з причепою, повною м'ясних консервів,
Нарешті перед нами долина забита вщент військовою технікою. Далі дороги немає, - попереду Юденбурґ, зайнятий Красною Армією. На південь - дорога на Кляґенфурт перекрита югославськими партизанами Тіто. Молоді та здорові йдуть через гірський хребет Обдах, висотою до 2000 м. Підходжу до санітарного авта, і мені без зайвих слів роблять фахову перев'язку, поряд димить польова кухня і отримую миску гарячої страви. Через кожні 100-200 м англійські броньові автомобілі та танки, йде жвава перекличка по радіо.
Вирішую пробиватися з валкою автомашин на Кляґенфурт. Підходжу до керівника колони і він, спитавши що вмію робити, каже лягати з кулеметом МГ-42 на вантажівку з цукром-рафінадом, поряд 73 молода жінка буде в мене другим номером. Нарешті вирушаємо дорогою в напрямку на Вольфсберґ і скоро доброю асфальтовою дорогою вниз через річку наближаємося до містечка. По обидва боки дороги з машиновими пістолями, готовими до пострілу, стоять вояки югославської армії з великими червоними зірками на пілотках. "Моя" машина їде третьою, попереду друга з протитанковою гарматою (ПАК) розвертає гирло, готова до пострілу, в мене палець готовий натиснути спусковий язичок, жінка підтримує ленту з патронами.
Чому вони не стріляли? Думаю тому, що війна закінчилася, та й кожен хотів жити, ми мали менше до страчення порівняно з переможцями. Проба нервів - і потихесеньку проїжджаємо через містечко. Проїхавши 2-3 км за Вольфсберґом, нас зупиняють англійці, наказ здати зброю і кулемет на великому звалищі крісів, кулеметів, машинових пістоль, гранатометів, гармат —та чого там тільки не було.
Роззброїлися, та й продовжуємо їхати в напрямку Кляґенфурту. Перед містом нас скеровують по дорозі на Санкт Вейт і, проїхавши 2-3 км, нас знову зупиняють тітовці, цього разу ми вже беззбройні. Наказують злізати з машин, а самі звільняють їх від вантажу - прощай "наш" цукор. Стоїмо край дороги, а вони бігають поміж нас та й випитують, хто з нас воював в Югославії та хто має зброю. Серед нас таких, звичайно, немає, а зброю здали "союзникам" у всіх нашивки та відзнаки позривані, видно що це особиста "ініціятива" серед окремих партизанів. Нарешті наше авто розвантажене, і ми з великою радістю знову в кузові.
Нарешті красиве австрійське містечко Санкт Вейт. При в'їзді до міста на полях сотні гармат та багато іншої воєнної техніки союзників. У мене намір пробратися в Баварію (Платлінґ), де знаходяться родичі, евакуйовані з Варшави під час повстання. Прийшов на станцію і дізнався, що потяги підуть не раніше, як через тиждень. Рука розпухла, відчуваю велику гарячку і, побачивши будинок з емблемою Червоного Хреста на ньому, заходжу. Головний лікар, перевіривши мою військову книжку, дає наказ мене перев'язати та госпіталізувати. На репліку санітара, що місць немає, повторно наказує мене положити. І ось я в чистому ліжку. На другий день мене перевозять у великий воєнний шпиталь в Кляґенфурті.
Це мале містечко вщент набите пораненими, мабуть, всіх національностей, які проживають в Європі. Просторі сонячні кімнати, прекрасні умови побуту та лікування - аж не віриться, що таке можливе в цей важкий повоєнний період. Нас анкетували, і ми нічого поганого в цьому не вбачали. Які ми були наївні та недосвідчені! Але звідки ми могли знати про ялтинські угоди, які акцептували видачу нас у руки ворога, тільки тому що залишалися українцями? Що я був для такого янкі чи того ж німця, які нас анкетували - Україне - егаль рускі (все одно росіянин). А тут ще приїздив поручник з Дивізії, привіз печиво та сигарети від побратимів: - "Виздоровлюйте, хлопці, та поскоріш вертайтесь". Оповідав про наші справи, аж серце радувалося, заспокоїв що нами заопікуються. І "заопікувалися".
8 червня зранку під'їхали десятки американських санітарних автомобілів і по списках сажали нас, в кожний по чотири чоловіки. На запитання куди нас перевозять - відповідали, що в наш шпиталь. Виникла думка, що хочуть відокремити від німців, як це зробили в Дивізії. На дорогу давали всім американські продуктові пакети та перев'язочні матеріяли - тих старалися давати побільше.
Нарешті поїхали, і тепер всі гадаємо, де той "наш" шпиталь? їдемо на північ у напрямку на Юденбурґ і тривожно на серці - щось тут не так. Нарешті, проїхавши поворот на Зальцбург, зупиняємося на великій толоці, виходимо, хто може, з машин. З усіх боків поле, оточено щільним кордоном "янкі" з МП у руках - починаємо здогадуватися, яку долю готують нам союзники, у цьому випадку американці. Бачу як до одного американського старшини підходить мужчина років 45-50 та щось йому говорить, показуючи нансенівський пашпорт. У відповідь той тільки розводить руками - нічим, мов, не можу помогти. Такі то були освічені офіцери, які не знали, що таке нансенівський пашпорт, а це пашпорт політеміґранта, який не мав жодного громадянства і його то в жодному разі не мали права видавати на розправу ворогам.
Нас свідомо передавали на знищення нашим смертельним ворогам, і ми про це тільки смутно здогадувалися. Деяким, з більшим життєвим досвідом, вдалося втекти, і зробили це дуже просто - підійшли до охоронців, які стояли в оточенні, і, показуючи, що хочуть оправитися, пішли в корчі на другий бік дороги - тільки їх і бачили. На жаль, я сам до цього не додумався, а з'ясував запізно - річ ясна, що в "старшого брата" такий номер не пройшов би. Позаганяли нас знову в автомобілі, та й поїхали далі, але тепер у нашу колону через кожні 4-5 машин вклинюються броньові автомобілі з армії союзників. Добрих та дбайливих союзників знайшов собі "генацвале Джугашвілі" Врешті, чим це посилення охорони нас було викликане, стало зрозуміло, коли під'їхали до моста через ріку Мур в Юденбурґу. Відкриваються дверці автомобіля, і ось він, "родной" товариш майор з блокнотом у руці; - "Сколько чєлавєк?". Записав, дверцята зачинилися і ми, як миші, в мишоловці. З'явилася якась апатія - що буде, то буде.
Як дізнались пізніше, не в усіх машинах так було. Були випадки (особливо в козаків), коли перерізали собі жили на руках, чи горло бритвою, старалися покінчити з собою і іншим способом-розбивали двері автомобілів та зістрибували з моста з 10-ти метрової висоти, розбиваючись на каміннях. На цю трагедію дивилися сотні "асвабадітєлів" на другому березі ріки, бачили це і американці - водії наших автомобілів. Не знаю, що вони тоді думали, та, мабуть, не дуже нам співчували - передавали то "фашистів" і запроданців, які зрадили свою батьківщину, врешті "воєнних злочинців".
Різні думки лізуть у голову. А може "вони" тепер, після такого страшного випробування, стали іншими? Може змінилися, перемігши в такій страшній війні? Та все стає на місце, пропадають всі сумніви, коли згадаю 1941 рік, стрийську тюрму, де бачив закатованих невинних людей та страшні факти злочинного геноциду проти нашого народу.
"Горбатого тільки могила виправить" - вчили нас найгуманніші люди на світі. Свята правда! За мостом повно вояків "нєпобєдімой" зустрічають нас радісними вигуками: "Что, попалісь, сволочі!". Гарно описав ці події Н.Толстой у статті "Жертви Ялти" (журнал "Юность" №№ 5-6 за 1991 рік) - насильну репатріяцію козачого корпусу та іже з ними таких, як я. А поки дивимося на натовп "асвабадітєлєй", які так радіють, що впіймали "фашистів". З цього дня це образливе прізвисько десятки років буде супроводжувати нас. Ворогам не дивуюся, але і "свої"" не один раз псували нерви -"Прости їм Господи, бо не відають, що говорять". Аж через десятки років згадала про тих "асвабадітєлєй" родіна - тобто батьківщина, а в 1946 році скільки я їх бачив у Новокузнецьку (тоді Сталінську) біля базару, покалічених, у лахміттях, з простягнутою рукою - яке тоді могло бути ставлення до нас, переможених? Важко в це повірити, але це гірка правда. Тепер тих людей залишилося дуже мало, більшість ветерани тепер ті, які фронту не бачили.
Ці ветерани в післявоєнні роки пройшли перевірку контррозвідкою (СМЕРШ — смерть шпіонам), і горе тим, які мали нещастя побувати в оточенні або в полоні. В Сибірі та на Колимі знав багато справжніх героїв, які важко поранені потрапляли в полон, втікали з нього і воювали в різних партизанських з'єднаннях Європи. Все одно не змогли по закінченні війни оправдатися і поповнили багатомільйонні ряди в'язнів ГУЛАГу за статтею 58 16 КК (Карного кодексу) що означало "прєдатєльство родіни", стали також "фашистами". Тим людям дали до зрозуміння, що будуть покарані всі, "хто приніс ворогові хоч одне відро води" - це я чув, як говорив майор у таборі у Фельдбаху.
Проїхавши Лєобен, зупиняємося перед містом Брук, біля великого будинку. Це якийсь старовинний замок або монастир, обладнаний під шпиталь для репатрійованих. Зупиняємося перед будинком на великій площі і починаємо висідати. Хто йде сам, кого ведуть попід руки, інших несуть на ношах. Дуже багато медичного персоналу - все чинно та благородно, ввічливе культурне ставлення, офіцер просить здавати зброю та гострі предмети, бритви тощо. Американці все фотографують (Аякже! Цікаво, чи фотографували на мості?) і, нарешті, виконавши свою "гуманітарну" місію, від'їжджають, ми потрапляємо в призначені нам палати. Моя палата (кімната) на другому поверсі, на дверях крейдою написано "руки", а в кімнаті на підлозі тридцять набитих соломою сінників - це наші ліжка. Сідаємо, хто де може, і чекаємо, що буде далі. Відкриваються двері, і заходить майор, подивився, посміхнувся: "Что? Попалісь сволочі ... вашу мать", та й пішов дальше.
В цьому шпиталі пробув, мабуть, два тижні. Нас доліковували, та яке то було лікування — жодних ліків, не було навіть перев'язочних матеріялів, рятували паперові бандажі для худоби та універсальні ліки від усіх хворіб - марґанцівка (калій перманґанат), яку знайшли в пивниці. Дуже пригодилися бандажі, якими так щедро забезпечили нас американці. Видно знали, куди нас відправляють та які тут справи. Годують, щоби з голоду не повмирали, та ми ще добре, поки що, не проголоднілися. Згодом, зголоднівши, перестали вередувати і поїдали все, що можна було з'їсти.
Операції, якщо необхідно, роблять дуже примітивно - шестеро тримають за руки та ноги, а лікар ріже, як казали, "по живому". Чуємо дикий крик на весь шпиталь. Бо не кожен може бути "козаком"(хоч основний континґент серед нас - вояки козачого корпусу, який воював в Югославії).
Ввечері лягаємо на свої матраци (сінники) і майже до самого ранку анекдот за анекдотом, регочемо, як дурні - може цей заряд сміху поміг нам цей скрутний період пережити, не впасти у відчай. Серед нас більшість колишні совєтські громадяни з великим життєвим досвідом, які не мали жодних ілюзій щодо подальшого свого буття. Вже на другий день заводили знайомства з санітарками та медсестрами - життя брало своє. Формується етап "на родіну" і я, як майже здоровий, потрапляю в списки, їдемо в пасажирському вагоні під охороною.
В дорозі запам'яталися страшенно зруйновані околиці міст Сомбатхей та Секешфехервар, біля якого відбувалася велика танкова битва. Довкола на полях розбита воєнна техніка. Перед самим Будапештом нас завернули назад, в Австрію, на доліковування, бо "родіні" потрібні були здорові раби, а не каліки. Привезли нас в Фельдбах, на околиці якого провів останні дні війни. В Фельдбаху, в колишньому шкільному будинку, примітивний шпиталь, в якому доліковувався ще більше тижня, згодом відправили в пересильний лагер на околиці цього ж міста. Пересильний лагер розташований на великій площі довкола якогось монастиря. Окремо відгороджені "зони" (відділи) для прийому та перевірки "спецконтинґенту" (назва то яка!), який прибуває безперервним потоком. Це колишні вояки армії Власова, козацького корпусу, грузинського, вірменського, туркестанського, калмицького та багато інших леґіонів, які воювали разом з німцями проти большевізму і були насильно передані союзниками. Цікаво, що було серед нас багато таких, які воювали в рядах партизанів проти німців - всі повинні були пройти державну перевірку працівниками контррозвідки СМЕРШ (Смерть шпіонам). Проводили цю перевірку кваліфіковані чекісти з великим практичним досвідом - школа ҐУЛАҐ все ж пригодилася. З цього табору через кожні 3-4 дні відправлялися етапи з "репатрійованими", як нас офіційно називали, в різні кінці СССР.
Наших дивізійників було мало, я знав не більше 10 чоловік. Багато перефарбовувалися, міняли прізвища та національність. Дуже цікаві події траплялися кожен день. Охоронець старанно перевіряє ("шмонає") старого "фашиста", а той йому; "Залиш мені хоч дещо, синок!". Дивиться солдат, а це його рідний батько, який давно пропав і за якого мстив окупантам. Лікар-жінка впізнала свого пропалого чоловіка і не побоялася забрати його від нас.
Жили під голим небом,спали на землі, хто як зумів, у страшних антисанітарних умовах. Довкола використовувалася "російська смекалка", тобто винахідливість (русіше геншвіндігкайт). Питання туалетів було розв'язано дуже просто - викопали рови ледь не посередині табору, яка тут могла бути розмова про санітарні норми. Середина липня, кругом страшний сморід, багато хворіє бігункою (дизентерія), а лікування одне - склянка води, забарвлена двома зернятками такого універсального ліку, як марґанцівка.
На щастя пробув там недовго, завантажили в телячі вагони і повезли покутувати провину перед так "гаряче любімой родіной". Співали тоді колишні "совєтські патріоти" пісню: "А нам, ізмєннікам так гаряче любімой Родіни, не страшна Сибір дальокая, Сибір ведь русская земля". Я старався зрозуміти патріотизм росіян, та до чого тут ми українці?
В малому двохосному телячому вагоні нас 50 чоловік, маленьке заґратоване віконце і біля дверей арештантський туалет - сумнозвісна "параша". Середина липня, в Угорщині, через яку їдемо в напрямку Суботіци та Румунії, температура більше 30° жари і в вагоні просто задихаємося. Всі на підлозі в одних штанцях, прич (нар) немає. Десь біля Суботіци я від задухи знепритомнів (а мені було 19 років і по 79 сьогоднішній день в моєму житті це поки єдиний випадок). Товариші недолі підволокли мене до віконця і я вхопився руками за ґрати, щоб не впасти. В цей час на сусідній колії стояв військовий транспорт з танками, і танкісти з цікавістю споглядали, що то за звірів везуть. Раптом один з них щось крикнув про "проклятих фашистів” і виплеснув просто на мене у віконце повне відро холодної води - я йому за цю "зневагу" вдячний по сьогоднішній день. Бачили через віконце жінок, які, дивлячись на наш потяг, витирали фартухами очі, може думали, що серед нас і їх чоловіки та сини - везли на Сибір і угорців, та кого тільки не везли.
Нарешті ми в Румунії, проїхали Тімішоару і зупиняємося в Фокшанах. Це велике військове містечко, недалеко Бухаресту, перетворили "асвабадітєлі" на найбільший на території Румунії пересильний лагер, в якому формувалися етапи для відправки в Совєтський Союз. У таборі сотні бараків, в яких мабуть десятки тисяч нашого брата. Запам'яталася перевірка - на головній алеї циганський оркестр грає марші, а ми п'ятірками в ногу проходимо перед начальством. У руках кожного папір та олівець, пройшла двадцятка п'ятірок і на папері рисочка, тобто сто чоловік - все, "цакіґ", як казали німці.
У Фокшанах не засиділись, треба було виконувати рішення "партії та уряду" з реалізації післявоєнних "сталінських п'ятирічок". Знову вагон, тим разом чотириосний, обладнаний під перевозку спецконтинґенту. В кожному вагоні причі, параша та заґратовані вікна, розрахований на транспортування сто чоловік. Охорона - посіпаки з відомства "маршала" Берії, гідні продовжувачі "славних" традицій ЧК, ҐПУ, НКВД, МВД... Сьогодні син маршала на сторінках газет незалежної України не може нахвалитися, який то чудовий чоловік та вірний "ленінець" був його батько. Розстріляний своїми колишніми "соратниками" або, як кажуть німці, "партайгеноссе", мабуть, перевертається в домовині від прокльонів своїх численних жертв.
Просинаємося рано в Могильові-Подільському - це вже наша Україна. Поряд з розбитим станційним будинком невеликий базарчик, не видно, що продають, але бачимо дуже вбого одягнутих жінок, одна навіть в сукні з мішка - гнітюче враження. Минаємо Бар та Вінницю, отже, їдемо в бік Києва. Часто зупиняємося і довго стоїмо, вдень хоч трохи бачимо, куди нас везуть. Проїхали вночі Київ, залишили обабіч Харків і знову проснулися в Куп'янську - далі вже "матушка" Росія. В Балашові стоїмо довго в полі перед станцією. Збігається натовп жінок, всі шукають своїх, видно, що ми не перші. Підходять до вагонів і охоронці, погрожують, що будуть стріляти, клацають замками гвинтівок - та жінки як ошаліли, ніхто на охорону не звертає уваги. Згадали Україну - там до нашого потягу ніхто навіть не наближався - це нашим "хохлам" привід для роздумів. У районі Куйбишева (Самари) переїжджаємо Волгу, міст посилено охороняється, мабуть, бояться диверсії? Що за психіка в тих "савєцкіх" людей. Минуло 50 років після закінченні війни, а вони все охороняють (від кого?) сотні а то і тисячі мостів, шукаючи своїм чекістам роботу. Стоїмо на станції в Куйбишеві, а на другій колії прибуває пасажирський потяг. Що це пасажирський, здогадуємося, бо у відкритих дверях телячих (товарових) вагонів, за дошкою поперек дверей, пасажири (а все ж зберігаються правила техніки безпеки на транспорті), які з цікавістю нас розглядають. Так оглядають звірів в зоопарку. Один з пасажирів, мабуть житель Біробіджану (автономна Єврейська АССР), показує в усмішці повний рот золотих зубів. Один з козаків не стримується. "І чого ти так радуєшся, Абраша?", той миттєво пропав, бо розшифрували. За Уфою зупиняємося в полі, і нам приносять відро води. Користаючи з нагоди, один з наших стрибає у відкриті двері та втікає в напрямку лісу, піднялася пальба, і вагони вмить позакривали. Так і не знаємо, що з ним сталося, може втік? Минаємо Златоуст, Челябінськ, Курґан, Петропавловськ, Омськ, Новосибірськ - і нарешті "родной Кузбас" - приїхали.
Леонід Муха. "З Австрії на Колиму". Спогади. Ліга-Прес, 2010 http://chtyvo.org.ua/authors/Mukha_Leonid/Z_Avstrii_na_Kolymu/
Дивізійник Леонід Муха - про себе
