Зиновій Антонюк,
публіцист, перекладач, правозахисник, політв'язень
* 24 грудня (за паспортом 24 липня) 1933, с. Деполтичі, Холмський повіт, Люблінське воєводство - † 29 квітня 2020, Київ.
Закінчив у Холмі 4 кляси української початкової школи. Від 1944 мешкав у Луцьку, від 1945 – у Львові, де закінчив Політехнічний інститут (1958), аспірантуру (1964). Працював на приладобудівному заводі та у науково-дослідному секторі Львівського політехнічного інституту. Від 1960 – у НВО «МАСМА» (Київ). 1962 за сприяння Алли Горської познайомився з Іваном Світличним, який справив на нього великий вплив. Антонюк почав поширювати твори «самвидаву», передавав за кордон «Український вісник». 1964 став ініціятором організації при об’єднанні історичного лекторію, яким керував Михайло Брайчевський. 12 січня 1972 був заарештований і того самого року Київським обласним судом засуджений на 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та на 3 роки заслання. Перебував у 35-й зоні політичних таборів у Пєрмській обл. Брав активну участь у передаванні інформації про долю політв’язнів за межі табору. 1975 у зоні судом Чусовського району засуджений на 3 роки тюремного режиму у Владимирській в’язниці. Заслання відбував у Бодайбі Іркутської обл. – трест «Лєнзолото». Був одним з авторів документу Московської Гельсінської групи «О положении заключенных в лагерях СССР». До Києва повернувся на початку 1982. Місяць працював на заводі «Червоний гумовик», згодом із політичних мотивів позбавлений роботи; не міг працевлаштуватися. У серпні 1982 засуджений до ув’язнення за «дармоїдство». Покарання відбував у Білій Церкві та Харкові. 1983– 93 – слюсар Київського заводу електротранспорту. 1990–94 – депутат Київської міської Ради. Від 1994 – пенсіонер, працював в Українсько-американському бюрі захисту прав людини, експерт Міжнародного фонду «Відродження». Автор численних статей з питань прав людини, суспільної свідомости та духовної культури.
З Євгеном Сверстюком
“Свобода”, 29 серпня 1979
ДУЖЕ ПОГІРШИВСЯ СТАН ЗДОРОВ'Я АНТОНЮКА
Ню Йорк
Пресова Служба ЗП УГВР
- Російська діячка правозахисного руху, відома теж з її опіки над українськими політв'язнями, поширила у самвидаві найновіші вістки про Зіновія Антонюка, українського економіста, арештованого ще в 1972 році і засудженого на 7 років таборів і роки заслання. Під сучасну пору Антонюк перебуває на засланні в Іркутській області і потребує моральної та матеріяльної допомоги. Його адреса: Зіновій Aнтонюк, СССР 666910 Иркутская обл., Бодайбо, ул. 30 лет Победы 38, Общежитие.
Подаємо винятки з розповіді Мальви-Ланди у перекладі з російської мови.
“З. Антонюк. 1933 року народження. Від 1950 року хворий на туберкульозу. На туберкульозу костей він перейшов операції в 1950, 1951 і 1952 роках (права рука - передпліччя, права нога - стегно, точніше вертель). 1958 року - плеврит; 1960 року - туберкульоза легенів. 1962 року - усунення глянд: правий мигдалок, заатакований туберкульозою. Був постійно на обліку туберкульозних диспансерів Львова і Київа. Останній раз перейшов медичне обслідування (робили тонограму) на початку січня 1972 року, декілька днів перед арештом.
...Восени І977 року (у Владімірській тюрмі) звернувся до головного лікаря тюрми Бутової - скаржився на рецидив туберкульози. Вона, оглянувши його. ствердила, що симптоми вимагають уваги (зачервоніння навколо рубців на руці й нозі, ропіння на цих рубцях), і сказала, що треба стежити за новими симптомами.
...Навесні 1978 року (у тій же Владнмірській тюрмі) у нього почались сильні виділення петрифікатів (скам'янілість старих вогнищ) з легенів і всі симптоми туберкульози. Проте Зімовская (корпусний лікар 4-го корпусу Владимірської тюрми) і слухати нічого не xoтiла. Але його все ж таки поклали до лікарні (на прохання інструктора по політично-виховній роботі капітана Дойнікова) на один місяць, щоб дещо підгодувати.
У такому здоровельному стані, З. Антонюка взяли на етап до табору. Під час етапу почала скоро nporpесувати туберкульоза сечово-статевоі системи. (Перші симптоми появилися раніше, рівночасно з виділюванням петрифікатів з легенів.)
До табору ч. 35 (Пєрмська обл., Чусовской р-н, установа ВС-389-35) його привезли з величезних розмірів опухом - більш як два кулаки, з сильними болями простати і крижів, з температурою.
Перебуваючи в таборовій карантені (карантену переходять усі новоприбулі до табору в'язні) - в ізоляторі лікарні (центральна лікарня Уральських політичних таборів) він неодноразово просив лікарів усно і на письмі про медичні оглядини. Взяли його щойно на десятий день. Після цього, начальник медчастини лікар Шелія перевів Антонюка з ізолятора до лікарні. Зробили туберкульозну пробу й аналізу крови, поставили діяґнозу: “туберкульоз легенів". Почали давати протитуберкульозні препарати (стрептомицину, ПАСК і фтівазид).
Але в лікарні довго не тримали, бо начальник табору ч. 35, Осін, сказав, що вже пора його виписати. Виписали ПАСК і фтівазид, давали амбуляторно. Від роботи не звільняли.
Антонюк написав заяву лікареві Петрову з проханням відіслати його на обслідування до Ленінґраду - в ленінґрадську лікарню для в'язнів - з огляду на те, що у нього туберкульоза статевих органів...
Але до Ленінграду так його і не відіслали. При кінці грудня взяли на етап на заслання. Важкий етап (приблизно 3 тижні), а зокрема умови в Новосибірській пересильній тюрмі, де його брутально запроторили в карцер - погіршили стан його здоров'я ще більше.
У місце заслання - село Бодайбо, Іркутської области Антонюк приїхав цілковито знищеним: погано було і з легенями, і з сечово-статевими органами.
У Бодайбо власті запропонували Антонюкові влаштуватися на роботу в енерго-механічному підприємстві, в ливарні, обрубувачем. Але під час оформлювання, медкомісія виявила “відкриту туберкульозу верхньої частини правого легеня" і скерувала його в туберкульозний диспансер, звідкіля, 26 січня ц. p., його забрали до місцевої туберкульозноі санаторії, де його наполегливо лікують і відживляють (приблизно за три карбованці на день, у Владимірській тюрмі годували за 30 копійок на день)...
Від 27 березня до 9 квітня, його піддали дуже докладному обслідуванню. Діяґноза: туберкульоза статевих органів...
6 червня ц. p., після медичного обслідування, стало відомо, що в найближчому часі Антонюка мають виписати з лікарні..."
Червень 1979
Зиновій Антонюк
Друг другові друг, а істина хай посунеться
Грудень 2008
Рішення відгукнутися на публікацію у «Критиці» (2008, ч. 10–11) статті Семена Глузмана «Мій друг Пристайко» далося мені дуже важко. Бо вважаю неприпустимим надто легковажне ставлення будь-якого автора (а цього автора знаю добре) до фактів, що їх використовують, інтерпретують і заодно спотворюють. З метою самовиправдання... виправдання своєї еволюції.
Так, можна все минуле і його, і його друга, і тієї країни звести до простої формули: «винна система», а не люди, які її уособлювали. Захищали та «втілювали у життя чи смерть». «У своїй чи не своїй постелі».
У тому минулому з «винною системою» були, звичайно, кати, але вони чомусь, за означенням, не винні, – «винна система». Попри те, що злочин завжди має конкретного винуватця. І ця «винна система» мала в собі конкретних, «добрих», «справжніх» чекістів, які самі не катували, а лише «м’яко» (як було, зі слів Глузмана, у випадку з ним самим) чи «брутально» (як було у випадку з Володимиром Малинковичем) «провадили оперативну розробку» тієї чи тієї чергової жертви. А те, що конкретним виконавцем «оперативних розробок» в обох згаданих випадках був один і той же «фаховий чекіст» Володимир Радченко, тут, виявляється ні до чого. Бо очолювали систему не «фахові чекісти», «не лейтенанти з капітанами, а високі функціонери КПСС, в першу чергу з ідеологічних її підрозділів». І автор статті вдячний тому своєму тодішньому «лейтенанту-розробнику», теперішньому генералові, за «м’який варіянт розробки». Але ж добре відомо, що всі ці нинішні генерали колись починали свою службу «розробки» таки лейтенантами. І на «розробці дисидентів» – з конкретною посадкою, чи із застосуванням попереджувальних технологій та репресій щодо інших, із того ж дисидентськи-суспільного кола, яких у перспективі теж готували на посадку – ці лейтенанти з капітанами, як на дріжджах, росли і ставали генералами. Усі, геть усі. Найодіозніших і найбільш скандально відомих нинішня СБУ просто вивела за свої рамки.
Розумію, що хтось із колишніх «об’єктів» таких чекістських розробок може сьогодні у снах повертатися в дитячі ігри та сни не про олов’яних солдатиків, а про «героя-чекіста». Навіть якщо вони зростали в «добре забезпеченій та поінформованій професорській сім’ї». І може у тих снах радісно бачити себе в ролі «заслуженого чекіста». Бо сон є сон. І наснитися може що завгодно. Але свідоме й уперте впродовж кількох років, буквально у мене на очах, прагнення колишнього дисидента, як він часто наголошує, «запеклого» антисовєтчика, «який усіма силами та вмінням», – як він каже, – «протистояв грізному КҐБ», добиватися такого почесного звання не у сні, я не можу пояснити. Я не раз і не два спостерігав той особливий трем голосу, коли він вимовляв слово «генерал». І не обов’язково це мало стосуватися пана Радченка чи пана Пристайка. Просто – генерал. Як найвища планка.
Звичайно, Глузман уважав себе своєрідним генералом у психіятрії. Це проглядається в цій його статті не лише між рядками, а виразно, коли він із захопленням описує свої поїздки по «різних закордонах». Усі небезпідставно підтримували той імідж, але, мабуть, десь було втрачено межу. А це вже біда.
Все відбувалося у мене на очах, і щось змінити було вже несила. Якщо казати про мене, то я просто сподівався, що вся біда «остаточно вивалиться на люди» вже після моєї смерти.
Тут можу висловити припущення, що дитячі мрії про «фахового чекіста» не покидали його ніколи. А «дисидентство», так звана «антисовєтчина» – то лише несподіваний життєвий зиґзаґ, породжений загадковими шістдесятими роками. Зараз ці шістдесяті – лише туман, що остаточно розвіявся.
І природа підсвідомого повертає все в природне, звичне. У комфортне, успадковано «добре поінформоване».
Мабуть, Глузман десь відчуває психологічну небезпеку краху через очевидний сьогодні розрив між іміджем і фактичним станом і статусом. Тому й є у статті притягування собі на допомогу, в очевидному власному прагненні якоїсь рівноваги між сьогоденням та «нашим...
https://krytyka.com/ua/articles/druh-druhovi-druh-istyna-khay-posunetsya
Помер дисидент та правозахисник Зиновій Антонюк.
На 87 році життя помер учасник українського національно-демократичного і правозахисного руху, публіцист і перекладач Зиновій Антонюк.
Про це повідомляє "Еспресо", покликаючись на видавця Леоніда Фінберга.
У 60–70-х роках Зиновій Антонюк брав участь разом з іншими дисидентами у поширенні творів самвидаву, передавав за кордон леґендарний "Український вісник".
На прохання Івана Світличного переклав з польської мови на українську декілька великих статей з історії польсько-українських стосунків.
1972-го року був заарештований за антисовєтську аґітацію. Утім і в таборах лишався активним – зокрема допомагав отримувати і розповсюджувати за кордоном інформацію з політзон.
Від 1994 року працював в Українсько-американському бюрі захисту прав людини.
Пан Зиновій – автор численних статей з питань прав людини, суспільної свідомости та духовної культури.
Згадуючи ув'язнення у Пермському таборі ВС 389/35, Антонюк писав: "Аналізуючи своє життя хоч би від початку 60-х років і спостерігаючи механізм реалізації так званої "законности" у відношенні до інакшедумаючих, можу тільки пошкодувати, що пізно відчув себе громадянином, що я занадто довго вдовольнявся лише ролею спостерігача соціологічних процесів у совєтському суспільстві. Про інші сторони совєтської законности я знав тільки з поголосок, тому радію, що трапилася мені можливість випробувати все на власній шкірі... "Хто не був в ДОПРІ, той не громадянин".
"Збруч"
29 квітня 2020
