Полум'яний Улас Самчук
* 7 (20) липня 1920, Дермань, Здолбунівщина - † 9 липня 1987, Торонто
НАША ДЕРЖАВА БУДЕ, БО ВОНА МУСИТЬ БУТИ
Промова на демонстрації у Вашинґтоні* 28 квітня 1968 р.
Коли дивитися на цей широко і глибоко стурбований всілякими змінами, революціями, контрреволюціями світ, з вимогами тих чи інших прав і свобід, то справа, яку захищаємо ми ось тут у цьому Вашинґтоні, біля цього пам'ятника, виглядає чи не найбільш актуальною і найбільш загрозливою недугою, що вимагає негайної уваги людей на землі.
Суспільства світу мають багато, дуже багато тяжких, задавнених, невирішенях, хворобливих проблем... Соціяльних, національних, расових... Країна за країною рік-щорік, під час миру і під час війни змушені переживати тяжкі, затяжні внутрішні й зовнішні кризи тих чи інших забурень, які дуже часто являються загрозою для самого існування даного cycпільства чи даної держави.
Наша справа у цьому контексті є вийнятково дразливою й турботливою і загрозливою. Акутність її небезпеки в тому, що вона приглушена фізичною перевагою противника в її нутрі і замовчана легковажною байдужністю заклопотаного іншими справами світу назовні. У цьому стаґнаційному стані вона лишається небезпечно тліючою, загрозливо підступною, екстремно вразливою, внутрішньою, підшкірною, підступною недугою, що одного разу, в певних сприятливих умовах, може вибухнути величезною континентальною катастрофою.
Маємо на увазі стару, наболілу, затруєну злою ненавистю московсько-українську проблему... Проблему співжиття двох слов'янських, дуже зближених географією, і, можливо, кров'ю, взаємнозненавиджених народів з дуже комплікованими, трагічно невпорядкованими міжнародними стосунками. Сиильніша кількісно, щасливіша своїм стратегічним положенням і своєю історичною долею, Москва, силою воєнної зброї і силою щасливих історичних випадків, підбиває свого сусіда і ось уже протягом кількох століть практикує над ним одну з найбезоглядніших політичних тактик — повільного, систематичного, свідомого народовбивства. З наміром цілковитої ліквідації цього народу, як народу, як етнічної самобутности, як нації, і втілити у свою власну державно-політичну і расово-етнічну цілість.
Історія цієї моторошної трагедії вийнятково брудна. Вибрано і застосовано одну з найцинічніших і найпримітивніших практик — фізичне, військово-поліційне насильство і голу, безпосередню брехню. З одного боку відоме безоглядне “держать і не пущать", а з другого - таке ж відоме і таке ж безоглядне „нєт, нє било і бить нє может". На підставі цього скорупщено, перекручено і спотворено саму історію, зламано і спаралізовано хребет народу, як народу, вбито його інтелект, його думання, обезголовлено соціяльно і зведено його існування до фізики, до патології, до веґеталізму. Цілими століттями практиковано заборону самої мови народу, позбавлено його школи, освіти, літератури, наукової чинности і думання категоріями вищих людських вимог і потреб.
Це духово-моральне скалічення, що його свідомо і пляново, всіма силами державного апарату, практиковано в житті цього народу, створило з нього нарешті дуже незвичну, невротичну збірноту, що її бачимо сьогодні на карті світу у надзвичайно дивній подобі. Півнарод, півненарод, півдома, півнедома. Роздвоєне. розбите, безмовне, перестрашене... Це не суспільство, це — покруч, це не держава, це - концентраційний табір, це нарешті не координована функція природних сил з природними намаганнями життя і розвитку, а своєрідна лябораторія, у якій без кінця й краю, з усілякими трюками і підступами, експериментується, як найкраще із живих, з природнімн нахилами та потребами людей зробити маріонеток і покручів, які мали б ніби творити навіки неподільну совєтську націю .
І тільки дякуючи вийнятковій біологічній силі і надзвичайній моральній витривалості цьому народові, до цього часу, вдалося фізично перетривати ті страшні сголіття експериментів і все таки залишитися засадничо на землі своїх предків. І це дає нам надію, а одночасно підставу думати, що український народ, не зважаючи на всі ці практики, залишився живим і непоборним. Він все таки не є переможений, він є лише зламаний, він не упокорений, а лише ув'язнений, він нарешті не є залежним, а є живим і незалежним у глибині свого єства. Це він виразно доказав протятом останніх десятиліть від часу першої світової війни, від часу революції і до наших днів.
Саме тепер український народ дійшов і перейшов межу своєї агонії і своєї моральної кризи, і саме тепер він внутрішньо, підземно починас діяти силою своєї людської свідомости, яка єдина може зберегти його силу духа і силу інтелекту. Бо тільки повна, багатовимірна людська свідомість може дати собі раду з найзлосливішими намірами ворога. Людина свідома, людина горда, людина повна ніколи не погодиться на будь-яке поневолення, байдуже, з яких би джерел воно не походило. І саме ця свідомість починає діяти у просторі духа, матерії і географії нашої прабатьківщини...
Але також саме за цю свідомість треба не лише пам'ятати, але й за неї вперто боротися. Український народ за час свого історично-xpecного шляху мусів затратити й затратив дуже багато потрібннх йому животворчих складників життя. Він, наприклад, майже цілковито затратив таку важливу соціяльну, господарську і культурну функцію, як місто. Наш український народ затратив, або у великій мірі затратив, один важливий інстинкт так званої політичної, концентраційної акції в обороні своїх основних життьових потреб. Місто, як центр плекання інтелекту і політика, як координація інтелекту, це ті дві підставові, матеріяльні і разом духові бази, що на них будусться кожний державний opґaнізм. Особливо наш сучасннй вік, наша доба — це доба інтелекту, це не тільки земля, але й надземля, не тільки атмосфера, але й стратосфера. Це техніка, це комп'ютер, це суперсонічний рух.
І, дивлячись саме з тієї точки погляду, ми бачимо, яке неймовірне спустошення внесено до нашого дому внаслідок підневільного, колоніяльного становища, що його широко практиковано на землі наших предків. Бо мусимо собі пригадати, що народи Европи, а також народ Америки, цілу свою теперішню цивілізаційну ситуацію завдячують діянню великого культурного процесу минулого, ХІХ століття.
Це тоді, у минулому столітті, народи оформлювались політично і творили свобідні суверенні держави, це тоді виростали найбільше культурні надбання народів в усіх ділянках життя, це тоді появилися найбільші мистці, письменники, найбільші винахідники, найбільші будівничі, найбільші політики, найбільші науковці. Це тоді людина почала користатися силою пари, силою електрики, силою води, силою повітря. Це тоді зародились авто, літак, телефон, радіо, кіно... Це все сталося тому, що людина европейської культури настільки визріла, що могла піднятися на цю висоту своїх цивілізаційних завдань.
Але не українська людина. Ми знаємо з нашої icтoрії, що українська людина того часу безнадійно боролася за свою людську ідентичність. За право говорити своєю рідною мовою. За можливість вряди-годи надрукувати якогось віршика, за маленьку газетку, яку треба було друкувати за кордонами Росії. Народ, який за гетьманщини мав усі ступені від найнижчих народних, до найвищих університетських, школи, в ХІХ столітті майже тотально був неграмотним, не мавши ні одної навчальної інституції своєю рідною мовою...
Розуміється, що такий народ був змушений залишитися на ціле століття поза творчим процесом світу, і, розуміється, що все це він завдячує московській колоніяльній системі, яка призвела нашу країну до такого трагічного стану...
Але насувається питання: чи та ситуація змінилася у наш час? Розуміється, що наша країна пережила страшну, криваву, народовбивчу революцію, яка багато дечого змінила. Наприклад, сама імперія з білої стала червоною, на троні російських царів засіли російські диктатори. Але чи від цих змін кольорів і тиранів змінився основний, засадничий тон цієї політичної доктрини? Найкращий доказ цьому оця наша тут присутність в ролі вигнанців, які приходять аж сюди, до Вашинґтону, щоб з цього місця протестувати. Проти чого? Проти того, щоб нашому народові там, удома, на вулицях своєї столиці Києва не відбирали права говорити своєю рідною мовою. Щоб його там насильно не русифіковано, щоб поліція nepeстала втручатися до справ нашої культури.
Сотні тисяч українських патріотів вигнано за кордони, сотні тисяч українських патріотів вивезено на Сибір, сотні тисяч українських патріотів ув'язнено по тюрмах і розстріляно масовими розстрілами. За те тільки, що вони змагаються за свої елементарні права жити на своїй історичній землі життям нормальних, свобідних громадян, а не закабалених колоніяльних рабів. Чи ж це не розпач, коли хтось із нас хоче написати листа в Україну — то пише адресу московською мовою з остраху, що адресата вважатимуть за це „буржуазним націоналістом", а тим самим кандидатом на вивіз до Сибіру. Знаний нам український письменник Іван Дзюба у своїй книзі „Інтернаціоналізм чи русифікація", подає цілий том неймовірних фактів, неймовірної, нахабної, впертої русифікації українського народу. „Невже ми мусимо заставляти чекістів слідкувати за тим, щоб інородці вивчали російську мову?" — питає один з московських шовіністів на якомусь там з'їзді партії.
На це автор книги відповідає, що так як тепер завзято, з пристрастю стежать вони за мовою українською і всім тим, що з нею пов'язане, не було ще ніколи. Про це можна написати гори книг, бож, як каже автор „зворушлива опіка КҐБ над справами української культури триває не один рік і обіймає різні форми цієї роботи". Правда, серед усіх цих форм останнім часом забирає гору одна: зубодробильна - запрєтіть, прєсєч, ізоліровать!
Царська, абсолютно царська, валуєвська до останньої літери тактика з ХІХ століття. Лише тепер вона пов'язана з ще більшою настирливістю і ще більшою безоглядністю. Знаємо, що сталося зі справами української культури після революції. Коли то зліквідовано розстрілами і засланнями біля тисячі українських письменників, поетів, мистців, науковців, коли людей забирали ночами, і вони зникали безслідно, коли були знищені такі люди, як Микола Хвильовий, Микола Куліш, Лесь Курбас і сотні, сотні інших.
Розвиток української культури дослівно розстріляно, а рештки, що залишилися, являли й до цього часу являють найжалюгідніші залишки, півруїни морального і творчого порядку... А коли після останньої війни з цих руїн почали виникати нові обережні культурно-творчі появи, вони негайно звернули на себе „батьківську опіку" того самого злославного КҐБ.
Маємо знов цілі стоси матеріялів і цілі серії імен, які, невідомо за якою чергою, свідчать про нову ліквідаційну хвилю української сили під колоніяльною опікою московських імперіялістів. Шовінізм тупих русотяпів виходить знов на поверхню у своїй знаній потворній і нищівній подобі. Документи з України, зібрані Вячеславом Чорноволом, говорять до нас дуже знаною, старою, традиційною мовою про брудне московське безправ'я, не зважаючи на те, що в цілому світі - білому, чорному, жовтому — зникають старі колоніяльні практики, а лише в одному світі червоного московського імперіялізму ці практики далі буяють з усією огидною безоглядністю.
І так само, як і за царів, коли ми хочемо надрукувати вірша з українським змістом, тікаємо з цим аж сюди, до Америки; коли хочемо сказати слово правди про нашу справу, можемо казати про це лише поза досягом КҐБ. Мову там дозволено, але так дозволено, що нею мало-хто відважується заговорити на вулиці Києва чи Львова, бо за це можна потрапити в кандидати на вивіз до Сибіру.
Подумаймо, в якій неймовірній, розпачливій духовій атмосфері мусить жити один із европейських народів у часі Об'єднаних Націй, коли своїх прав домагаються готтентоти й бушмени Африки! Подумаймо, яка атмосфера панує у наших столицях, наших містах, наших селах, коли до кожного сказаного слова прислухається окупантська явна і таємна поліція... І подумаймо, що це за моторошний монстр та влада, яка заправляс такою величезною країною, спираючись на таку дику доктрину поневолення.
Коли читаємо про тих засуджених, засланих, вигнаних, нам стає соромно, що саме на землі наших предків це діється в таких розмірах, але ще більше соромно стає за тих, яких ще не заслано, але які сидять на своїх становищах в ролях кандидатів тих різних рад, обвішані медалями й орденами з виглядом безвольних маріонеток, яким дозволено бути вибраними обов'язковими 99,2% голосів, висловлювати лише блюзнірства проти власного народу, проти самих себе, упокорюючись до гадючого плазування, боячись за кожне сказане слово, кожну написану кому і маючи руки лише на те, щоб підносити їх на знак згоди або плескати на знак знов таки згоди.
І дивним та незрозумілим стає ця справа, коли дивитися на тих завжди вибрано округлих, повненьких npaвителів, які кожного року на першого травня рядочком, мов ті ластівки на дроті, займають свої ритуальні місця над могилою свого правчителя Лєніна на Kpacній площі Москви, не можучи зрозуміти і бачити цього кричущого беззаконня. Їм якось незбагненно тяжко усвідомити, що поняття свободи у наш час — це вже не мрія і не забаганка поетів, а конечна вимога кожної людини на землі. Що людина нашого часу органічно не може жити без повітря свободи, що свобода може бути поліційно заборонена, але внутрішньо людина з цим станом ніколи не погодиться.
Зрештою, московські імперіялісти мали разючі докази останніх двох воєн і останньої великої революції. Царська влада була абсолютно переконана, що „нєт і нє било", що українство — це лише австрійська, німецька і хто-зна яка інша інтриґа. І взагалі та влада, перед обличчям найгрізнішої своєї катастрофи, не рушила навіть мізинцем, щоб з цими справами якось розумно розібратися. Аж поки все те не вибухло, аж поки не прийшла найдикіша революція, аж поки цілу ту владу не викинуто до занедбаної шахти в Симбірську на Уралі...
Розуміється, що повторюючи політику тієї самої царської влади, сучасні правителі абсолютно переконані, що вони не царі, а вибрані 99,2% голосами народу, а тому їм нічого подібного, як тим царям, не загрожує. Царі мали „охранку”, але вони мають ще краще Че-Ка, НКВД, КҐБ... А тому, хто невдоволений, хто проти них протестує, кожний такий буде значно краще „обслужений", ніж було це за часу царського. Але коли за царського часу на Сибір висилали десятками, то тепер висилають мільйонами, коли за царського часу еміґрантів були десятки, то тепер є їх мільйони, коли за царського часу воєнних дезертирів нараховувалось одиницями, то в останній війні були їх не сотні й не полки, а дивізії та армії разом із їх штабами...
І, не зважаючи на це все, совєтська, „вибрана" 99,2% голосами влада, приймаючи Військову параду з могили Лєніна на Красній площі, абсолютно певна, що у неї під кожним оглядом усе гаразд. Знов таки відоме ,,нєт, нє било і бить нє может"...
Отже які небезпеки? КҐБ прекрасно функціонує, а тому все в порядку... А коли ми оце на днях прочитали інтерв'ю, розуміється у закордонних журналах, з одним із найвидатніших московських письменників Лєонідом Лєоновим, в якому він сказав: „недавно мені одна редакція викреслила думку про те, що ми нині випливаємо в море невідомого, що наш корабель пливе морем, яке кишить плавучими мінами і підводними айсбергами", — Леонід Леонов виявив свою наївність, дармащо він один з найбільших сучасних російських письменників... Як можна казати таку наглу, очевидну правду у вічі „народним правителям", навіть такими обережними синонімами. Тож він напевно знає, як то свого часу також „вєлікій pycский пісатєль" Лев Толстой намагався розпачливо noпередити царя русского, „народного", „білого" про міни й підводні айсберги його державославія... І як все це було безнадійно даремно. Які там міни і які підводні гори, коли є 99,2%, КҐБ і Сибір. Колись про це казали: „цар, да Єрмак, да Сібір, да тюрма"...
Але разом усе таки дарма... Все таки світ не стоїть і не котиться назад, a pyxaється, і то завжди, вперед. Марудна, тяжка наша проблема національного самовизначення, не дивлячись на всі ті макабричні умови її розвитку, також не стоїть на місці, а рухається завжди вперед. Все таки та сама царсько-сталінсько-лєнінська тиранія сьогодні високопарно іменує себе вже не Росія, а СССР, тобто союзом соціялістичних республик. І байдуже, що це за союз і що це за соціялізм, але в його формулах вміщаються і такі поняття, що не сьогодні - завтра можуть вилитися і в УНР, а то й просто в Українську Соборну Суверенну Державність.
Політична доктрина сучасного світу, вписана у скрижалі Об'єднаних Націй, що мають свою будову в Ню Йорку, виразно вимагає повного самовизначення всіх без вийнятку народів світу, а в тому числі розуміється, поруч з Угандою та Конго, народу українського, дармащо ті були колоніями Британії чи Бельгії, а цей все ще с колонією Mосковщини... Ця аномалія, як би вона не прикривалася, є аномалією, і вона одного разу мусить бути унормована...
А тому ми з цього великого для нас місця, під цим пам'ятником вікового борця за ці самі наші права — Тараса Шевченка, всіма фібрами нашої душі, нашого серця і нашого розуму протестуємо проти поневолення народу України народом Московії і вимагаємо безоглядно повного, незалежного, суверенного, державного самовизначення цього народу в усіх його правах і всіх його обов'язках. Ми чуємо болі наших братів і сестер там, на поневоленій батьківщині, ми глибоко солідаризуємося з їх розпачливою боротьбою за свою свободу, ми засилаємо їм наші полум'яні побажання їх успіху і їх перемоги. З незламною вірою, що ця їх там і ця наша тут боротьба невідмінно одного разу завершиться нашою спільною, загальною, повною перемогою.
Ця наша правда є в дусі, в ритмі доби, вона нероздільна від цілости світових змагань усіх поневолених, всіх покривджених, всіх упосліджених. А тому, брати, борітеся і ви поборете! Змагайтеся і ви переможете! Ви там дома і ми тут дома. Ми вільні духом, ми суверенні волею. Ми розумні, свідомі, свобідні люди! Hixто й ніде не має права нам цього заперечити.
Вільна і незалежна наша держава українська буде, бо вона має бути і мусить бути!
Український щоденник “Свобода”, 1, 2 і 3 травня 1968
______________________
* Велика маніфестація солідарности з нескореним українським народом відбулися 27 квітня 1968 у Нью-Йорку. Наступного дня велелюдна демонстрація відбулася у Вашинґтоні — представники багатьох українських громад у ЗСА зібралися біля пам'ятника Кобзареві, підтримуючи справедливі домагання українського народу.
Могила Уласа Самчука та його другої дружини Тетяни Прахової (1903 - 1990) на цвинтарі Св. Володимира, Оквілл, Канада.
ДВІ ІСТОРІЇ КОХАННЯ УЛАСА САМЧУКА http://www.litopys.com.ua/places/muzey-ulasa-samchuka/dv-stor-kokhannya-ulasa-samchuka/