Роман Донік
НІХТО БІЛЬШЕ, НІЖ МИ, НЕ ХОЧЕ МИРУ, АЛЕ...
Коли чую від прихильників нинішньої влади про "оплачених порохоботів, які проти миру, бо їм вигідна війна", мене аж клинить. Є таке слово - зачепило. От кожен раз, коли таке чую, так і клинить.
Серед мого найближчого оточення немає жодної людини, якій була б вигідна війна. Ні одної. Всі за роки війни щось втратили. Багато хто втратив близьких.
Коли я чую, що це вигідно військовослужбовцям, бо їм платять, це теж не смішно. В нас ув армії повно різних людей. У тім, ідіотів і заробітчан. Але за роки війни викристалізувалася каста всередині армії реально професійних військових. От просто профі ультра-класу, яких із задоволенням візьмуть до будь-якої воюючої армії. Візьмуть за гроші, які не йдуть у порівняння із зарплатами у ЗСУ з усіма надбавками. Людей із досвідом такої війни, як у нас, що йде сьомий рік, у світі дуже мало.
Про цивільних, які “орють” і розриваються між роботою, сім'єю і фронтом, теж окрема історія. Це їм вигідно - сьомий рік жити на межі моральних і фізичних можливостей? Ми всі люди результату. Інші, орієнтовані на потеревенити*, помудрувати і процес, поряд із нами не приживаються. Їх усіх давно послано під три чорти*, й повзають вони тепер скривджені по чужих коментах, витираючи шмарклі один об одного й називаючи мене не інакше як ...донік*. Бо бріхунів*, дилетантів і базік ми відразу посилаємо геть*. Миттєво. Щоб не втрачати час. Бо для нас важливий результат. Бо ми працюємо*, вирішуючи проблеми системно. Й нам вистачає опору системи. А розумники, що плутаються під ногами, - це тільки перешкода.
Ми всі ефективні у своїй справі й бізнесі й переносимо свою ефективність на все, що робимо. Й ми або робимо, але надзвичайно* добре, або не робимо зовсім. Про втрачені час, можливості, розвиток і здоров'я я взагалі не кажу. Ті, хто давно з нами знайомий, знають, що жодна людина з мого оточення ніколи не нила й не постила фоточок з лікарень чи оповіданнячок про погане самопочуття. Жмені таблеток на фотографіях - це теж не про нас. Тому що ми - бувалі* олов'яні солдатики, які мусять підбадьорювати тих, хто в лайні і бруді сидить в окопах.
Ми тиждень тому ледь не втратили Людмилу Негріу https://www.facebook.com/ludmila.negriu. Усі, хто знає її в реалі, знають як гарну, привітну, статну й витривалу дівчину-вікінґа. Ящик патронів подати? Не питання. Перев'язати? Знеболити? Не питання. Душу вилити? Будь ласка. Ніколи жодної скарги ні на що (крім їзди по розмитих схилах). Їй вигідна війна? Людина, яка вважала себе абсолютно здоровою (але це не точно)? Внутрішня кровотеча, втрата свідомости через величезну втрату крови, дві німі виразки шлунка, три дня лікарі боролися за її життя. Людина наприкінці 13-го року приїхала з-за кордону й 7-й рік у строю. Це вигідно? Розмовляли з її лікарем, який сказав очевидні на його погляд речі: «Ви роками жили в ненормальних умовах і режимі. Ви роками гробили себе. Постравмат - він же для організму не тільки від війни на лінії фронту. Й він нікуди не зникає. В кожного з вас він є, й він у будь-якому випадку вилізе. Питання тільки - де й коли».
Я не знаю нікого, хто так сильно хотів би закінчення війни, як ми. Ми реально на межі. Ми реально замучилися*. Але ми не готові до миру "за всяку ціну, домовимося десь посередині". У нас у всіх є діти, де в кого - онуки. Й ми знаємо, що, як не закінчимо війни перемогою, то воювати доведеться їм. Не тому, що ми - русофоби. А тому, що за нинішнього керівництва Росія просто не може бути мирним сусідом. От у цім і є наша єдина вигода. Зробити те, від чого хочемо вберегти дітей і внуків.
Фото © Facebook Ludmila Negriu: "Поруч Донецьк, зовсім поруч ДАП. Шість років пройшло. Пролетіло. - разом із Романом Доніком."
Джерело: https://tverezo.info/post/122855
______________
* Вжито значно сильнішого слова.)
