НЕВИКОРИСТАНИЙ ШАНС БОГДАНА РУБЧАКА
Факт, що на згадку про еміґраційне літературознавство середини ХХ ст. (есеїстику доби 1940–60-х рр., до появи літературознавців, народжених за межами України, від Григорія Грабовича до Марка Павлишина) в уяві читачів в Україні вирине, у першу чергу, одне-єдине ім’я: Юрій Шерех (Шевельов), – почасти спричинений динамікою практичних обставин. Адже, крім безперечної цінності текстів Шереха, вирішальними були й інші чинники: від впливу Шевельова на провідні особистості „нової хвилі“ української літератури 80-х рр. до доступності його творів в Україні, зокрема у тритомнику „Пороги і запоріжжя“ (Харків, 1998).
А проте примат Шереха в українській літературній критиці на Заході (не згадуючи й про академічне літературознавство) не був і не є безапеляційним. Бодай дві інші постаті того періоду не менш цікаві й ерудовані, а то – з перспективи глибини знань літературознавчих теорій і практики – іноді професійніші від мовознавця Шевельова. Блискучі есе Ігоря Костецького стали доступними для читачів в Україні у 2000-х (книга „Тобі належить цілий світ“ (2005), серія публікацій у „Кур’єрі Кривбасу“ 2007/8). Есеїстика третього критика із пропонованої трійки періодично з’являлася в Україні впродовж 1990-х і, зрештою, появляється надалі, – адже, значно молодший від Костецького і Шереха, Богдан Рубчак не лише живий, а й творчо активний.
Рубчакова філігранна есеїстика, починаючи від яскравого дебюту наприкінці 1950-х, – це своєрідний міст між літературознавством епохи МУРу і новим поколінням західних україністів. Рубчака, без перебільшень, слід вважати найцікавішим нашим критиком 1960-х рр. (на те десятиліття припадає об’ємно найвагоміша частина його есеїстичної спадщини) та одним із найцікавіших у наступних десятиліттях. Те, що його вклад не знаходить сьогодні належного відгуку серед читачів і дослідників, якоюсь мірою, наслідок провини самого автора, який досі не спромігся зібрати, а відтак і видати та відповідно розпропаґувати свої есе, більшість яких залишається недоступними і маловідомими в Україні.
Рубчака асоціюють, у першу чергу, з його витонченою, інтелектуальною поезією та функцією одного з трьох „провідників“ Нью-Йоркської Групи. Навіть як есеїст він відомий головно як співавтор антології „Координати“ і автор більшости (59 із 68) поміщених там есе. Проте на початку 1960-х Рубчак дебютував також як прозаїк серією оповідань, позначених впливом прози Жана-Поля Сартра. Доленосний відгук на ці ранні прозові спроби написав послідовний прихильник Рубчакової поезії Ігор Костецький. Нищівна критика оповідання „Вечір з життя Ірини“ https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/1807/file.pdf, що вийшла з-під пера метра, настільки вразила чутливого Рубчака, що той всуціль припинив писати художню прозу. Його творчий інстинкт у цій сфері виявився занадто слабким і, не здолавши першої перешкоди на шляху, перетворився для автора на бентежний знак запитання невикористаної нагоди.
Торонто, 2007
Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський і Богдан Рубчак
Богдан Рубчак
КІМНАТА КЙОНҐ-СУ
(Оповідання)
Дощ ішов уже два тижні. Вперто й монотонно. Як на потоп. Падав на маленькі, прямокутні подвір’я, на хати з тесаного дерева, прикрашені різьбленими візерунками, на брудні халупки з болота, бляхи та військового брезенту. Падав на юрби напівголих дітей, що гамором укривали вузенькі, болотнисті вулиці, падав на темнолицих жінок, що тростинами згиналися під великими тягарами і вороже поглядали на довгі колони військових авт. Падав на білих дідів, падав на возики, повні людського гною, що їх мініятюрні воли або сумні мули тягнули на рижові поля. Падав на жовті горби. Грудьми припадав до далекого моря.
По дахах бараків дощ лопотів глухо. Весь табір понуро загруз у бурому болоті – площі були порожні, з них позникали навіть приблудні собаки. Великі, місцями вже непрохідні калюжі підмочували бараки з гофрованої бляхи, і треба було де-не-де мерщій класти мішки з піском. Здавалося, що сонце вже ніколи не висушить Корею. Здавалося, що вже немає сонця.
Вояки нудьгували. Доводилось довгими днями грати в карти, або без діла, без розмов сидіти за столом серед барака, або лежати горілиць на ліжку і думати про дім, про широкі прерії, високі міста, про блакитнооких, повногрудих дівчат. Працювати бо на аеродромі було не можливо – всі гелікоптери стояли в aнґарах, немов якісь абсурдно-непотрібні потвори, а сержантам було не до вподоби проводити на дощі муштру і ганятися за вояками по болотнистих полях. Казали, що в перші дні зливи старий пробував був організувати велику виправу з окопуванням шатер і всякими іншими нісенітницями, але його добру волю всесильні сержанти майже непомітно, з найбільшою тактовністю зіґнорували.
Сірими днями, в густому повітрі, сповненому дихання людських тіл, сповненому клейкої туги та задушливих спогадів, вояки чекали вечорів, коли відкривався військовий клюб, що був розташований в окремому будинку табору.
Але й вечорами було нудно. Як от сьогодні ввечорі. Бо хоч сьогодні в клюбі було знову багато дівчат, у барвистих, надмірно тісних перкалевих сукеньках і з яскраво розмальованими обличчями – перістий підбір – і хоч поганенька корейська оркестра знову аж задихалася від щирих, але цілком марних спроб звучати, як американський джаз, довгий дощ пригноблював вояків, мучив їх, шептав їм чорні речі. Мовчазні, мокрі дні насували на них, звиклих до сонця й голосного сміху, незрозумілу, кволу меланхолію, і вони тупо, наполегливо пили, щоб прогнати сірість, що була в них, щоб убити темну, звіринну тугу. А біля них сиділи, похнюпившись, мов птахи на дощі, іґноровані дівчата.
Аж раптом високий, товстий Бем, детройтський робітник, що його обличчя прорізував глибокий, синій шрам, хтиво простягаючись від підборіддя та попри вухо і ховаючись під рудим волоссям, вихром улетів у залю, спинився посеред неї і вигукнув на все горло:
– Джорджа везуть!
Позривалися з-за столів вояки, немов цими довгими днями чекали на вирішальне гасло, і миттю опинились біля дверей, перекидаючи крісла, склянки, тарілки і залишаючи за собою здивованих дівчат, здивовану оркестру й буфетників. З клюбу, з бараків, з командного будинку бігли групами вояки по ляскітливому болоту до таборової брами, де вже зібралася чимала юрба і притишено гомоніла.
Біля будки вартового чекав чистенький, аж лискучий джіп військової поліції, а за ним маленьке вантажне авто, зване „тричвертним“. Спершись на нього з уважно культивованою байдужністю, притаманною всім поліцаям світу, стояв нахмурений своєю молодістю військовий поліцай з відкритим золотим і кучерявим волоссям. А другий, високий і дуже худий, у білому шоломі, край якого майже торкався окулярів у рожевій оправі, що немов прилипли до очей, ходив перед юрбою, не пускаючи її ближче до авт, і час від часу нервово викрикував:
– Ідіть до чорта. Забирайтеся звідси. Чого поставали – тут корів не продають. Ідіть геть, а то всіх вас позамикаю!
– Він напевно в авті, – сказав хтось у юрбі.
– Чи він в авті? – запитав хтось другий голосніше.
– А тобі яке діло, ідіоте? – сердито гаркнув худий.
– Він напевно в вантажному авті, – здогадувалось кілька нових голосів.
– Гей, Джордже, чи ти в авті? – голосно, аж захлинаючись, запитав Бем. – Як ти провів свою відпустку? – Він зареготав, аж шрам на його обличчі став червоний, як струмок крови. Зареготав ще хтось. – Ти їздив у Сеул, Джордже? Чи аж у Японію? Говори! Ти напевно багато горілки випив, багато дівчат перекохав. Але не бреши, Джордже. Не бреши! Я добре знаю, де ти був. Хлопці, хочете знати, де Джордж провів свою відпустку? На Вайсрой! Джордж провів свою відпустку на Вайсрой! – Він знову дивно зареготав. Кілька голосів несміливо захихикало.
– Замовкни, а то твоїй мамі скажу, – крикнув поліцай.
– Гей, Джордже, чи ти чуєш мене, – продовжував Бем, не звертаючи уваги на поліцая. – Ти – сучий син. Чи ти чуєш, Джордже? Ти є сучий син!
Він уже не жартував. Витріщив очі і горлав на фоні мовчазної юрби, що закам’яніла від здивування і ще якогось невідомого, але справжнього, аж моторошного, почуття.
– Не пащекуй, а то морду розіб’ю! – вже дуже знервовано крикнув худий. Їхні голоси відбивалися глухою луною від тиші, що її поглиблювало хлюпотіння дощу в калюжах. Білявий поліцай, що досі з зацікавленням придивлявся до сценки, яка раптом розігралась перед ним, ліниво відірвався від авта, немов його спина була легенько приклеєна до зеленого металу, і підійшов до Бема.
– Ти хочеш із ним посидіти? – сухо запитав.
Спокійний, впевнений тон юнака мав далеко успішніший наслідок, аніж гістерія худого. Бем відступив від нього, зробив кілька кроків назад і цілком злився з темними постатями, звинно ховаючи свою показну руду голову за голови юрби.
Поліцаї почали мовчазно, з професійною методичністю розганяти юрбу палками. Дощ погустішав, і вояки швидко розійшлися, розчаровані, що хоч і було багато крику, а нічого особливо цікавого не сталося.
По брезенту тягарівки монотонно мимрив дощ. Юрій сидів на вузенькій, твердій лавці, його морозило, легка робоча уніформа змокла до нитки і огидно прилипла до шкіри. Він почував себе дуже втомленим, немов усе тіло млісно здушувала гарячка. Побита голова дуже боліла; ліва щока пашіла від удару поліційної палки і здавалася тяжкою, немов хтось прикріпив до неї гарячу залізну плитку. Він обережно намацав її і відчув пучками пальців, що опух підлазить під око. Око також було вже тяжке; воно нестерпно свербіло і напевно запливло кров’ю. Здавалося, що хтось маленьким блискучим долотом ламає всі кісточки правої руки, якою він ще так недавно місив, руйнував, нищив гарне людське обличчя. А до того зап’ястки боліли від ручних кайданів, що їх одягнули на нього перед тим, ніж бити, і що їх білявий, може, п’ять хвилин тому милосердно з нього зняв.
Хотілося пестощів. Хотілося тепер тихо покоритись комусь, навіть заплакати, щільно притулившись до когось доброго й м’якого. І він, що завжди соромився навіть найменшої м’якости в собі, тепер не соромився цього нового почуття, а дозволив йому рости за очима темною, пухкою квіткою.
Перед ним розстелилося широке, несподіваної блакиті, море. І порт. Саме виряджали корабель, але не з нових, а з щог лами й вітрилами, дерев’яний корабель, що пахнув прянощами й старим ромом. Бриґ або бриґантина. Усміхнувся на привіт цій картині свого далекого від моря, але казками пройнятого дитинства. „І що за ідіотська романтика“? – тепло подумав. Він щось лагодив на чардаку, в’язав шорсткі, тяжкі мотузи. Навкруги моряки говорили незрозумілою мовою – мабуть, по-португальському.
Та привид тривав недовго: вже відходило від нього море, а руки все ще поралися коло мотуззя. Незрозуміла мова поволі ставала принишклим дзижчанням юрби перед брамою, і він раптом почув, як до нього закричав Бем.
Був весняний ранок... Клюб, як завжди в неділі, був уже відкритий, і за столиками, непорушні, немов із твердого дерева, мугикали картярі. Юрій сидів із Бемом, Джімом і з Ірвіном, молоденьким, блідим євреєм із Брукліну. Грали в покер. Бем програвав, і шрам на його обличчі все глибше й глибше червонів. Перед хитрим Ірвіном лежала вже чимала купка грошей.
– Кінчаємо, – сказав Бем.
Джім поглянув на Юрія і підвів іронічно брови.
– Віддай мені гроші, Ірвіне, – ніби між іншим продовжував Бем, зібравши карти в колоду і кладучи їх у кишеню.
Джім зареготав білими, здоровими зубами.
– Віддай мені гроші, Ірвіне, – рішив із сухого тону перейти на слизький. – Ти ж знаєш, що в мене дома жінка, двоє дітей. Я хотів би їм щось послати цього місяця. – Він улесливо посміхався, але його шрам, зустрічаючи щоку, легенько, небезпечно дрижав.
– Це не моя справа, – сказав Ірвін, ніби жартома. – Ти чого в карти грав, коли грошей не маєш?
– Замовкни! – заверещав Бем, і його тяжке обличчя стало фіолетовим, а шрам чорним, як в’юнка гадючка. – Чуєш? Замовкни!
Він підвівся з крісла і простягнувся до Ірвіна. Губи в хлопця побіліли, а бліде обличчя заморозив переляк.
– Не смій його рушити, – сказав Юрій дуже спокійно, з незрозумілою йому самому байдужістю, а струнка постать Джіма, напружена, як лезо ножа, блискавично, безшелесно опинилася за спиною Бема, сталево нахилена в невблаганному чеканні.
Бем зм’як цілком, його обличчя миттю перетворилось у зімя’ту, мокру ганчірку; він підвівся з крісла, ніяково всміхнувся Юрієві і поволі, вдаючи байдужого, вийшов із клюбу...
[...]
Читати цілком: https://zbruc.eu/node/85226
Ех, якби Ігор Костецький був делікатніший до 25-літнього з невеличким гаком Рубчака й не опублікував своєї "нищівної критики" - судячи з цих оповідань, як на мене, цілком незаслуженої! Отак залишилася ненаписаною прекрасна, я певна того, Рубчакова проза... Шкода.
