І коли упаду я десь на дорогах доби,
Попрошу я не пам’яті, не книжок і не слави.
Ви прийміть мене назавжди, Базавлуцькі горби,
Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави…»
Борис Мозолевський,
поет, археолог, дисидент
† 13 вересня 1993
Євген Сверстюк
ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ
Восени 1971 року до мене зайшов мій приятель Борис Мозолевський, незвично схвильований, і поспіхом сказав: «Заходь зі своїми знайомими наприкінці дня до Інституту археології на першому поверсі, подивишся на мої розкопки з Товстої Могили. Побачиш, що я знайшов.”
Борис, як і Василь Стус, працював кочегаром. Вони часто заходили до мене в редакцію “Українського ботанічного журналу” одвести душу. Часом ми з Борисом виступали перед учителями й учнями на вечорах у школі, і він буквально лякав слухачів своїми гостросатиричними віршами:
Но эту компанию хрущевых и брежневых
я товарищами не назову.
Українські вірші Мозолевського були м’якшими, але також антисовєтськими. “Людина вмирає, коли приховує свою хворобу. Суспільство теж”. Про це він нагадував редакторам: “А ти ж мого вірша вже так обпатрав - сором постати перед людьми”.
Улітку 1971 року Борис кинув кочегарку й пішов на археологічні розкопки. Звичайно, він не був у штаті Інституту археології, бо таких до інститутів не приймали. Але якесь узгодження з інститутом було. Мовляв, краще ти копайся у степовій глині, ніж у політиці КПСС…
Я зібрав кількох приятелів. заінтриґував їх загадкою. Борис зустрів нас у коридорі й розчинив двері величезної порожньої кімнати, у кутку якої лежали грубі запорошені мішки. Він почав висипати з них якісь обручки, намиста, браслети.
- А ось, мабуть, основна моя знахідка - золота пектораль, - він показав у правому кутку кімнати скелет зовсім невисокої людини, на грудях якої поблискувала якась різьблена широка металева оздоба. - Це - пектораль скіфської цариці. Ви беріть, беріть, Лілю, - звернувся він до моєї дружини, - сміливо надягайте обручки на пальці, пектораль на груди - ви будете першою царицею після скіфської.
Було видно, що то золото, але поспішно очищене від глини, тьмяне.
- Борисе, що ти робитимеш iз цим на ніч? - запитав я. - То ж перший поверх, вікна на вулицю…
- Та замкну двері й піду у свій гуртожиток. Бачиш, вони бояться зі мною навіть розмовляти. А інші заздрять, бо ж вони теж були на розкопках, а повернулися ні з чим. Та й мало хто знає про мої знахідки.
Ситуація швидко змінилася. Спершу хотіли приписати знахідки якомусь ідейному товаришеві з інституту, а Бориса оформити його помічником. Але з ним не було ніякого товариша. З Москви з’їхалися кореспонденти. Стали фотографувати. Пектораль потрапила на перші шпальти ілюстрованих журналів. Партійні чини в ЦК порадились і вирішили спішно оформити Мозолевського співробітником Інституту археології з платнею 200 карбованців на місяць. А каґебістам веліли прикрити справу на одного з найдошкульніших поетів-дисидентів.
[...]
Перериваю розповідь Євгена Сверстюка...
В Бориса Мозолевського ще були нові археологічні знахідки. У 80-ті роки на території Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей, Криму він оглянув понад 60 курганів, серед яких виявив понад два десятки царських. Працював на розкопках відомих курганів Чортомлик і Соболева Могила, де теж знайшов непересічні пам’ятки скіфської культури. Він захистив кандидатську дисертацію, надрукував наукові та науково-популярні видання, видав поетичні збірки, виховував учнів і виступав перед численними авдиторіями. Працював далі – неспинно, затято, запекло.
Ще б книгу книг створити у безсонні,
Іще б одну відкрити пектораль.
А та, що ходить з гострою косою,
Колись прийде і скаже: «Помирай».
І все. І край. Нічим не ублагати.
Не знайдеш для амністії підстав.
Не скажеш, що не встиг ще докохати,
Не все повідав і не все зверстав.
Обірвалося життя Бориса Мозолевського раптово: він не встиг завершити докторської дисертації на тему «Етнічна географія Скіфії»...
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне –
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі… *
Повертаюся до нарису Євгена Сверстюка:
...Усіх нас можна було порахувати на пальцях двох рук.
Бо горстка нас, малесенька шопта,
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання… -
писав Василь Стус у вірші на смерть таємно вбитої в 1970 році художниці Алли Горської.
Тим часом у Київі та інших містах були десятки поетів, котрі писали вірші й оповідання, які надрукують, або ті, що оспівували “щасливе й заможне життя трудящих”, видавали книжки, пропивали гонорари. У суто часовому вимірі всі вони - покоління 50-60-х років.
Але шістдесятниками ми називаємо ту невелику групу поетів, критиків, художників, які писали всупереч цензурі й були переслідувані за правду, висловлену одверто і на повен голос.
Коли ми говоримо про українських шістдесятників, то маємо на увазі тих, що ставили на карту життя, обстоювали честь і гідність своєї нації, боролися за свободу слова, за людські права. Змагалися за право бути собою. Світ зацікавився Україною саме завдяки тим українцям, які боролися за волю.
На читачів і вдячних слухачів мені в житті щастило. Читач був у мене вже на початку 60-х років. Українська інтеліґенція стежила за кожним проявом нонконформістської думки на сторінках преси. Чи не всі читачі українського самвидаву були моїми читачами. А щодо українців за кордоном, то майже всі освічені українці знали все, що там з’являлося під моїм іменем, починаючи десь від середини 1960-х років.
Більшість моїх публікацій початку 90-х років передруковували в нас і за кордоном по кілька разів. Тоді навіть поняття не було про авторське право. Сучасна молодь має свої вподобання, і таких читачів, як колись, нині мало. А проте не можу поскаржитися, що мої книжки довго залежуються на полицях книгарень.
Мій читач, звичайно, не масовий. То прояснилось уже в 60-ті роки, коли була офіційна орієнтація на масового читача. Я уникав крученої наукоподібности, але й не пристосовувався до пересічного рівня. З приводу цього мені робив закид Іван Світличний. Я арґументував свою позицію так: пересічний читач усе одно не читатиме мене, навіть якщо я прилаштуюся до нього. Окрім того, у нас бракує саме вищого рівня есеїстики. До речі, мій стиль рятував мене, особливо в роки ув’язнення: цензори не схоплювали підтексту й не розуміли психологічних нюансів. З цього приводу дивувався мій адресат, професор Юрій Луцький із Торонто: вони виловлюють мальків і пропускають велику рибу. По суті, моє спілкування з нелюдським і безбожним режимом трималося на послідовному збереженні своєї мови, що вони змушені були приймати як об’єктивний факт, із яким нічого не вдієш. Навіть у камері-одиночці.
Надруковано в газеті "Наша Віра", червень-липень 2015 р.
___________________
* Уривок з нарису "Борис Мозолевський - українець, який відшукав Скіфську пектораль"
