Пішов собі…
пішов…
Пам’яті Ігоря Римарука
† 3 жовтня 2008
Кельнерко! Каву для трьох:
Віршник, Художник і Бог –
Мудрі, як діти. *
Коли поети полишають землю – стає порожньо.
Завжди порожньо і завжди прикро.
Не вберегли.
Не зберегли.
Не впізнали???
А може, просто у вирі буденних біганин розминалися-розминалися-розминалися, аж поки не розминулися остаточно, відклавши зустрічі (якщо нас допустять до цих зустрічей) на неосяжну вічність.
Так склалося, що в останні кілька літ (після того, як з різних причин розпався попередній склад редакції журналу „Сучасність“) у кожного з’явилися нові проекти, нові турботи. До того ж Ігор переїхав до Львова, а коли наїжджав, то...
...що „то“, говориш собі сьогодні, й не маєш відповіді.
Береш до рук тексти, перегортаєш сторінки і ловиш себе на думці, що вірші Ігоря Римарука по його смерті ніби виросли, наповнившись якимось новим, неусвідомлюваним раніше змістом…
Ти помер. І що змінилося?
Що зробилось навпаки?
Світ хисткий, неначе милиця.
Лід ламкий, немов кістки. **
Або:
Я чую зброю. Я бачу Трою.
Я знаю: вершник попід горою.
Я маю ще кількасот хвилин… ***
Але – „життя упало, наче хрест із пліч“***, і всі даровані людині хвилини розчинились у позачассі – не знаю, чи Божому, але точно не людському, бо не вміє уявити людина свого життя поза межами часу.
Але смерть, – так надсилу в це хочеться вірити – таки не лише кінець, але й початок. Початок нового й невідомого. І не лише для тих, хто вже відійшов і повертатиметься до нас лише в тихих спогадах і текстах. Смерть – це й можливість для всіх, хто іще поміж сущих у цьому світі, скинути стару шкіру, аби краще бачити, краще чути, краще любити… Навчитися жити і творити свій простір так, аби поети ішли від нас якось не так, якось більш по-людськи, а світ би був до них більш прихильним.
Не вибиваймо ґрунт з-під ніг у поетів. Не вибиваймо. Бо „Поет у повітрі“**** – це ще й поет без ґрунту, поет у постійному житті-надриві, поет…
Утім, поети завжди творять на роз’ятрених ранах, спливаючи тими болями й платячи ціну за всіх інших, за всіх нас, більш чи менш успішних у цьому світі.
Пішов Ігор Римарук.
Проте українську літературу межі тисячоліть без Ігоря Римарука – не уявити... Він
був
був домом
найкращим домом
вами зруйнованим *****
Дмитро Стус,
Київ, листопад 2008
* Ігор Римарук
Всесвіт хитається — мов
Било у дзвоні.
Йдуть помолитися знов
Люди і коні.
Барви іржань і розмов.
Лики іконні...
Сильця плете птахолов
Чорно-червоні.
Хай пролітають пташки,
Хай проминають віки —
їх не вловити.
Кельнерко! Каву для трьох:
Віршник, Художник і Бог –
Мудрі, як діти.
З триптиха “Різдво”
** TOAST FUNEBRE (Похоронний тост)
1
Ти помер. І що змінилося?
Що зробилось навпаки?
Світ хисткий, неначе милиця.
Лід ламкий, немов кістки.
Посейбічні перелази не
Переліз. А потойбіч...
Вже усе тобі розказане:
Вечір. Ніч.
2
Усіма пройшов ти колами.
Сам собі ти провідник.
Але знаєш, що ніколи ми
Не позбавимось від них —
Злих, захланних, заморочених,
Несподіваних планет...
Вже з орбіт вилазять очі в них.
З інтернату — в інтернет.
3
Спокій, що зморене серце порадує,
Я віднайшов у краю пірамід.
Адже в труні, що з рамен ваших падає,
Є тільки міт.
Господи Боже, ми більше не гудимо
Пліснявих стель і пастельних пустель,
Бо пропливав і Дніпром, і Бермудами
Наш корабель.
Діти, і пальми, і кактуси виросли.
Він забирає в небесний музей
Долі людські, що ламкі, як папіруси,
З темних алей.
*** СТИГМИ
1
Стікають бджоли з очей Ісуса.
Підняв повіки старезний Вій.
У хмарах сивих ідуть усуси —
Як хмари, сиві... А крок твердий.
Іти за ними — страшна спокуса.
Не йти за ними — кажу: не смій.
Неначе стигми, печуть укуси
Калин, і кленів, і бджіл, і змій.
Я чую зброю. Я бачу Трою.
Я знаю: вершник попід горою.
Я маю ще кількасот хвилин.
Нас тільки троє. Настільки троє...
Ми накриваєм столи корою
Чужих берізок. І сиплем кмин.
2
Життя упало, наче хрест із пліч.
Упав і ти — а Симона немає...
Але зима (або весна?) триває.
Не проклинай її. Не плач. Не клич.
Юрба століть розбіглась умлівіч.
Лишилася хвилин голодна зграя.
Попід горою слово догорає,
Немов свіча... Настала глупа ніч.
Пощезли рими, ритми і ремесла.
На річці непритомній крига скресла,
Та не веслує вже і тінь весла,
Бо випливло таке: висять на шворці
Полотна, віршомази й чудотворці,
Яких у світ не мати привела.
3
заповідається на спокійніший світ...
Чому ж увечері — з печалі або здуру —
Листів не пишеш, не складаєш заповіт,
А п’єш від кашлю каву, портер і мікстуру?
Ти — Гаррі Поттер для безумців і сновид,
Які не чують ворожбу твою похмуру.
Покинь усе, прорий, мов кріт, лазівку в міт.
Знесиль сонети, і портрети, і натуру.
Але не квапся до підземного Різдва.
Ще переб’єшся день один. А може, два...
Лиши автографи на кухлях і на кахлях,
На сонних кулях у безсонні погадай,
Попереплутуй береги, борги роздай,
Послухай Бреґовича, випий... І не кашляй.
**** Василь Герасим’юк. «Поет у повітрі» (вірші і поеми). 2002
***** я
ваш
дім
ви його підмурівок
стіни й покрівля
вікна і двері
картини в рамах і без
вазонки на підвіконнях
звірята на древнім дивані
щоправда поїхала стеля
втім це не має значення але я
був
був домом
найкращим домом
вами зруйнованим
З триптиха “AMPLISSIMA DOMUS” (“Найбільший дім”)
Василь Герасим’юк
* * *
Дай, доле, нам високої води.
Ігор Римарук
Нам було по 30–35,
коли
розвалилась імперія.
Впала не від руки.
Ми тоді половину шляху земного пройшли.
Опинилися в лісі.
Точніше, серед ріки,
що була, як гірська,
або як в Батурині Сейм –
бистра – трупами дев’яностих збивала з ніг.
А на березі – менеджер, екстрасенс, діджей,
ну а той, що хотів високої, плив, як міг,
і звертався до Того, що скрізь, а значить, і тут,
але збірки тонкі не читає – це Немовля,
що губами припухлими ссе Маріїну грудь
і тримає світила.
Все небо і вся земля
доти є, доки є ці губи й ці груди є.
Але знов зі скали зірвалась –
на весь екран,
бо як завше, габа її взєла
і знов уб’є,
але завше
Іван, Григір, Ігор – її Іван.
Зовсім інше кіно повезіть до інших столиць,
лиш не в гори і не в Батурин,
чи в Київ-Львів.
Доки сходить,
зійде благодать
на місто вбивць.
А з водою не склалося, флорентійцю наш. Ти водив.
2009
In memoriam. Написано до перших роковин за Ігорем Римаруком.
