Львів, 1941 р.
Зі старих газет
Українські щоденні вісті (Львів)*, 3 серпня 1941
В СОНЯЧНИЙ РАНОК 30 ЧЕРВНЯ...
Антін Феленишин,
вояк Українського леґіону
..Радимно... Яворів... Янів... село Козичин — тут відпочинок, — а далі боєвий марш у сторону старого княжого Львова...
Дня 30 червня 1941 р. в 3.30 год. вранці, з серцем повним туги і радости, я глянув у сторону Львова... Наш курінь під проводом сотника Шухевича в імлі чудового ранку посувався вперед... Мряка ослонювала поля, зрошені кров’ю недавніх боїв. По дорозі розбиті ворожі танки, вози, трупи...
Довкруги тиша. Тільки на головних шляхах під серпанком літньої мряки наші війська посувалися вперед — ...Мотори, альпейські стрільці, гармати... Нерви всіх напружені. Кожний з тугою ждав зустрічі з ворогом.
Цікаво буде вам знати, що думав я в тих хвилинах?
Про родину, знайомих, про все, — чи живі, чи може на Сибірі, або... Руки мої стискали з жадобою кріс. Очі горіти дивним огнем.
— Вперед!... Вперед!...
Проміння сонця золотило широкі поля. Ніхто з нас не відчував обтяження зброєю. Кожний думкою линув ген — далеко туди, куди туга й біль рвали наші серця впродовж двох років. Здійснилася мрія. Ми наближалися до Львова.
...Була година 5.05 вранці. Перед нами Львів від сторони Клепарова.
Серце мов виривається з грудей.
...Львів. Старий Львів!
Львів, п. Св. Духа (сучасна І. Підкови), 1941
Входимо обережно на вулицю, — довкруги тиша, тільки твердий наш крок мов говорить, що діється в наших серцях. Очі шукають ворога... Невже ж, клятий, утік перед нами? А може десь сховався і жде нас?
...Кругом тихо. Чую коло себе шепіт.
— Утік, клятий!...
Руки міцно стискають кріс. Команда, — боєвий хід здержаний. Свобідним маршем входимо на вулицю. Самі не певні, чи ворог є в місті, чи його нема, але всміхаємося і бадьоро лунає перша пісня.
..."А ми тую червону калину"...
Біля нас проходить якийсь мужчина, на звук пісні мов жахнувся: — Наші!!
А потім струнко разом з нами пішов вперед.
...І пробудився Львів. Збудилося місто... Проміння сонця мов ожило, звеселіло. Наші серця повні неописаного щастя. Чи ж може бути щось краще, друзі, як першим входити до Львова? Не маю слів, щоб розповісти Вам своє почування.
— Львів вільний! Сповнилась мрія міліонів!!!
...Десь біля зруйнованої тюрми "Бригідок" старшина кличе мене до себе.
— Ідемо в центр міста завісити на Ратуші прапор.
— Наказ!
Сідаємо до авта, нас тільки троє; оберлейтенант, я і шофер.
Їдемо. Мої очі спокійно глянули вперед. На вулицях налякані прохожі дивляться на авто і... мов не вірять.
Львів, площа Ринок, 1941 р.
В'їжджаємо на Ринок. Горстки прохожих із дивуванням дивляться на нас.
— Слава!
Цей оклик виривається мені з уст — для них, для Львова, для всієї України. І сталося щось нечуване для міста.
— Слава! Слава!!
З сльозами щастя і квітами кидаються прохожі до авта.
Це хвилина понад сили людського серця. Цілую квіти, — вони ж мені такі дорогі! Виросли на українській землі, щоб красою своєю привітати не чужих, а своїх Воїнів — Борців за Волю!
Твердим кроком підходимо з оберлейтенантом до Ратуша.
В його руках прапор німецького народу. Хвилина тиші, а згодом історичний момент.
На Ратуші замайоріли прапори, була година 6.35, 30 червня 1941 р.
— Слава!! Слава! — крізь сльози лунали оклики.
Ми їдемо дальше, визволяти братів з тюрем. "Замарстинів"...
Авто задержується біля в'язниці. Тут люди квітами вітають нас, плачуть, сміються...
Входимо до тюрми.
— Маска! — чую наказ оберлейтенанта.
Страшне... Нікого живого. Самі трупи... трупи..., старі і молоді, чоловіки і жінки, а навіть діти... Всі порізані, катовані, збезчещені звірюками НКВД.
Надходить наш курінь, — почалась провірка трупів.
Виходимо — їдемо дальше.
— Газівня!
Авто рушило, довкруги щирі оклики:
— ...Слава!!! Слава!!!
Львів мов пробудивсь з тяжкого сну до волі...
З газівні знов їдемо дальше.
Очі мої горять.
— Св. Юр!...
В'їжджаємо на площу. Тут тихо. Біля брами двоє молодих людей. Пізнаю з обличчя моїх знайомих сперед літ... — Слава!!...
— Слава!!!
Входимо на подвір'я.
З палати виходить якийсь старий священик з довгою сивою бородою. Його очі здивовано глянули на нас, незнайомих фронтових вояків. Задержується, несвідомий, що має перед собою двох військових: німця і українця, дві славні нації — двох товаришів зброї...
Мої уста в щасті кличуть:
— Слава!... Слава!...
З очей священика спливають сльози.
— Боже! — Це ж українці!...
Від церкви св. Юра їдемо ще раз на ринок. Там уже рух, піднесення.
Війська невпинно заливають вулиці міста силою та сталлю...
Товариші, омаєні квітами, слухають оповідання матерів, батьків, сестер про жахливі дні минулого.
— Воля!
Тисячна товпа вітає могутню Німецьку Армію.
Товариші зброї вже стоять на стійках. Кожний має своє завдання. Мені доручають зайняти Личаківськнй двірець і магазини.
Виходжу з брами і...
— Дейку!!!
— Тосю!!
Руки мої, мов оп'янілі, простягаються на вид рідного брата з жінкою...
Німецький старшина задержався, в його очах таке ж саме зворушення.
— Чіча — Дейку — добре, що живі!!'
На молодім обличчі жінки сльози щастя.
— Тосю, коханий наш!... і мовкне в поцілунку.
Хвилину держить руку на моїй голові у сталевому шоломі, мов любується...
— Ти... Ви врятували нас... А то було б...
Я зрозумів, що дальше хотіла сказати.
Її уста дрижали, а очі горіли блиском щастя...
— У Львові всі живі, хоч пережили багато різного і сумного. Що вдома на селі, не знаємо, думаю, що не вспіли звірюки!...
Ще хвилина розмови, а далі мушу їхати.
Ждіть мене, по обов'язках приїду, а тоді поговоримо про все...
— Слава!
Авто рушило.
Якась жінка підходить до брата.
— Ви щасливі, що діждалися вимріяної хвилини...
В її очах сльози.
Львів оживає. Починає нове життя.
…Сонячний ранок 30 червня 1941 р. — незабутній ранок для мене, для всіх.
Слава Україні!
Львів 1 липня 1941 р.
КРИВАВА МАСАКРА В ДОБРОМИЛІ
До гекатомб жертв, що їх зложив наш народ в переддень свого визволення, належить і Добромиль з своєю тисячкою замучених українців Добромильського і Перемиського повітів. Всіх в'язнів з перемиської тюрми вивели в напрямі на Добромиль і Медику, бо з огляду на сильний удар німецької армії на Перемишль не було часу їх там закатувати.
Ось що про це розказав п. Іван Ходань: «Нас вивели близько 1500 в'язнів і розділили на групи. Політичних спрямували на Добромиль, а всіх інших, ув'язнених за різні «прогули», на Медику. Тут за Медикою нашу групу, що складалася з 200 осіб, конвойовану сотнею енкаведистів, зустріло 6-8 німецьких вояків, які здалека крикнули на нас «нідер». Ми припали до землі, почалася стрілянина, а коли я побачив, що деякі енкаведисти стріляються, інші панічно втікають, утік і сховався в збіжжі. Те саме зробило багато моїх товаришів».
Куди вели політичних в'язнів, ніхто не знав. Аж у суботу 28 червня мешканці Добромиля побачили жахливий вид на саліні в Ляцьку (село під Добромилем). Тут в одному з шибів знайдено повно трупів. Цей шиб був глибиною 36 метрів, а тому що з 5 метрів витягнено 77 трупів, обчисляють, що число жертв перевищує 500.
В самому місті всіх ув'язнених давніше і тих, що їх арештували після вибуху війни, замучено жахливим способом, що переходить усі звірства. У в'язниці знайдено 51 труп, далі дві могили в городі дирекції, врешті спалені трупи в будинку дирекції лісів. Числа всіх закатованих докладно не можна ствердити:
Врятувалося тільки 5 осіб, з яких 3 тяжко ранені (куля в голові), не знати, чи вони досі живуть; селянин з Риботич Двуліт живе з перестріленою головою, як свідок цих кошмарних днів...
Тіла страдальників були такі побиті, що багатьох із них не можна було розпізнати. Розпізнали оцих: о. Кебуз з Макової з поламаними руками і відтятим язиком, Войтович Іван з Губич, голова сільради, Тисовський Іван з Війська, Возний Микола з Ляцька, тіло його було пошматоване штиками, Корчак Адольф і Римарович з Добромиля, Фабрика з Риботич та ін.
Вся екзекуція відбувалася в четвер, 26 червня, а виконавцями були: голова міськради Петровський, секретар райпарткому Бубнов і місцевий ж..д – поліціянт Кремер. Між забитими знайдено також тіло їхнього прокурора. Останні відділи озвірілих відступаючих червоноармійців вбили у Княжполі о. Дутка Петра і 5 селян. Число вистріляних по дорозі під час відступу в кожному селі не можна тепер устійнити, але села, де нема жертв, належать до рідкости. В неділю, 6 липня, при величезному здвизі народу з цілого повіту, о. дек. Маринович в асисті численного духовенства відправив урочисту панахиду.
Якби не те, що вже в суботу 28 червня прийшла німецька армія, а наше духовенство, інтеліґенція і сільський актив ховалися в стодолах і збіжжі, то ледве чи хтось із них був би сьогодні між живими.
М. А.
__________________
* Газета управи Львова виходила у Львові з 5 липня до 24 серпня 1941 р.
Редактор Осип Боднарович.
Обсяг газети від 2 до 6 сторінок.
Газета мала додаток "Наша ілюстрація" (1941).
У числі 43 від 24 серпня 1941 р. вміщено оголошення:
"У зв’язку із закриттям "Українських щоденних вістей", які виконали свою місію, будуть видаватися "Львівські вісті", до яких переходить увесь редакційний склад "Українських щоденних вістей". Однак, валова нумерація не дає змоги об’єднати ці дві газети в одне видання."
Знимки з нідерландського архіву https://photo-lviv.in.ua/lviv-1941-roku-na-foto-z-niderlandskoho-arhivu/
