Василь Герасим'юк,
гордий поет, аристократ української поезії, як його назвав Іван Дзюба. Один з найкращих поетів у світі, за словами Тараса Прохаська.
Щойно, 18 серпня, панові Василеві сповнилося 65. Щасти йому Боже на многії літа!
* * *
Те найменше звіря,
що в смереках проскаче,
та найменша зоря,
що на сіні заплаче,
те найменше маля,
що хлюпоче в потоці,
та найменша земля
з порошинкою в оці
врятували б мене,
та замкнуло всі брами
це повітря страшне,
що спинилось між нами.
Ви, найтонші зі свіч
в слові, як у печері,
не розхитуйте ніч,
не полохайте челядь.
Я дійду на зорі
до найстаршої брами.
Де ключі? У Дніпрі.
А Дніпро – під валами.
В однієї із дів,
що у водах біліє,
зв'язка наших ключів –
як намисто на шиї.
Від слабої води
розривається зв'язка,
від легкої ходи
піднімається брязкіт.
"Василь Герасим’юк зовсім не замірявся бути романтизатором оунівських боївок (хоч є в нього: «Сіла вранці на коні чота, // та, яка не загине»; є пронизливий мотив «останнього вояка», але він вічний боржник тих своїх земляків, які пішли на страшні муки за свою віру. Віру в Україну."
І Є ТАКИЙ ПОЕТ
Іван Дзюба - про творчий шлях Василя Герасим'юка
((Цитовані І. Дзюбою поезії наводжу цілком у виносках в кінці тексту.)
Ще Гайне (тобто було це дуже давно) зауважив, що на літературному Олімпі, так само, як і на міфологічному, діти пожирають своїх батьків. Цей сакральний творчий процес триває і триватиме постійно і повсюдно; з наших укрлітпагорбів теж долинають то елеґантне організаційне вовтузіння, то корпоративно-естетське чвакання «продвинутих» зубів, то тихі зойки приречених. Але є особистості, принципово віддистанційовані від цієї ґастрономічної містерії, романтично названої «боротьбою поколінь»: самі не потребують нічиєї крови для вампірського підживлення, але й їх обачливо оминають літературні антропофаґи: не та вагова категорія.
Такий Василь Герасим’юк. В одному з недавніх інтерв’ю («День», 12 грудня 2002 року) на невипадкове запитання про літературні покоління він дав невипадкову ж відповідь: «Я волію говорити радше про особистості у мистецтві, ніж про покоління», а серед своїх добрих колег назвав і старших, і молодших — за міркою таланту. В пору, коли чинять свої короткочасні сектантські бали метаметафористи, метареалісти, концептуалісти, конкретисти, іроністи, стьоб, попса, літреп, поп-арт, просто постмодерн і постпостмодерн; коли молоді й не дуже молоді хлопці дотепно й не дуже дотепно бавляться у великих маґістрів, архікардиналів, командорів, бриґаденфюрерів і квартирмейстерів поезії, — він із тих, хто залишається просто Поетом.
... Василь Герасим’юк народився 1956 року в Караґанді — в гуцульській родині, вивезеній сюди в криваві 40-ві на «вічне поселення». Невдовзі батьки змогли повернутися в рідне село Прокураву, де й минуло Василеве дитинство. Певно, тьмяні картини висланського побуту, не дуже сприймані дитиною, потонули під стихією карпатських чарів, але згодом і вони виринали обертонами до родових спогадів, до науки й віри батька й матері, що заклали етичні підвалини особистости юнака. Власне, в особистий досвід поета входить і досвід його роду — й у вужчому, й у ширшому значенні, — це ми побачимо у Герасим’юка, коли травматичні караґандинські візії почнуть дедалі невідворотніше вплітатися у ще травматичніші візії Карпат 40—50-х років, які поет пережив у своєму передбутті — своїми батьком, матір’ю, дідом, родичами, земляками.
... А перші вірші писалися ще в шкільні роки. Чи долинало до прокуравського, а потім коломийського школяра відлуння драматичних подій 1972-го і наступних років — арешти, репресії проти тих, кого пізніше назвали екзотичним словом дисидент, а тоді ліпили простодушне тавро: «украинский буржуазний националист»? Не виключено, бо в Коломиї, як і в інтимно близькому Василеві Космачі, той «украинский» дух ніколи не вигасав. У всякому разі, жадібно-цікавий до читання й літератури юнак міг знати і про «шістдесятників», і про їхніх наступників у поезії, тим більше, що літературний «самвидав» уже потроху підкориґовував держвидав.
70-і роки XX століття ввійшли в історію «одної шостої частини світу» як період згубного «застою», майже пропащости. Якщо це й слушно під оглядом соціяльно-економічним і політичним, то не зовсім — щодо літературного й мистецького життя. Всупереч усім «зачисткам» культурної території та цензурному тискові, тривало поступове розхитування догм «соціялістичного реалізму», збагачення мистецьких форм, тихе «протягування» — з невинним виглядом — зразків і тенденцій західного аванґарду (в поезії від Т. С. Еліота, Езри Паунда й Сен-Жон Перса до Тадеуша Ружевича й Збіґнєва Герберта); не кажучи вже про вкорінення «самвидаву» й андеґраунду. Анонімний «кріт історії» (в цьому випадку — мистецької історії) вперто чинив свою підривну роботу.
... Колись уславлений французький утопіст Мореллі, укладаючи прожект майбутнього ідеального суспільства, почесну роль у ньому відводив шляхетно реґульованому мистецтву: «Красномовству, поезії та малярству дозволено буде вславляти фізичні й моральні красоти природи, предмети наук, зручності й приємні сторони суспільства, а так само й тих громадян, котрі особливо відзначилися в удосконаленні всього названого».
Протягом кількох совєтських десятиліть відомі громадяни, що «особливо відзначилися в удосконаленні» названого й насамперед неназваного, директивно й теоретично силували літературу й мистецтво до отієї відповідальної місії, але вони, література й мистецтво, вперто з-під неї виборсувалися, й етапами цього виборсування були послідовно 60-і, 70-і, 80-і роки. І коли Василь Герасим’юк видав свою першу поетичну збірку (1982), він почувався вже в іншій атмосфері, ніж його попередники (хоча ще й не в тій, у якій починатимуть молодші за нього). Вже, зокрема, можна було обійтися без «віршів-паровозів»: обов’язкових заголовних віршів про Лєніна й партію, які «витягували» решту. Вже можна було бути собою справжнім або до себе наближатися. Принаймні в певних межах, на які здобувся. Втім, і юнацькі вірші (кілька з них автор уважав за можливе подати в цій книзі) свідчили про шанобливе ставлення до суверенности поетичного слова, в якому діставали окреслення народини самобутнього внутрішнього світу.
Але до першої своєї збірки Василь Герасим’юк йшов ще десять років. І це був добрий знак долі: бо прийшов уже сформованим молодим поетом.
Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття природи й людини. Інтимізацію цього світу. Невигадлива назва її «Смереки» немовби нав’язувала до традиційної версії гуцульського локального патріотизму. Смерічки й потічки вже заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим’юка смерека — не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а щось більше: величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду (особливо виразно це виявиться в пізніших поезіях: «...Коли в тобі зрубали високу і горду смереку, // не притримуй — хай падає // і боляче придавить серце... // Тоді обітни їй гілля, // але залиш верхівку, // бо й таке верхів’я ще пригодиться // ...вивільнить твою душу» — це з «Дидактичного етюду (І) [1]»).
Вже в першій збірці Василя Герасим’юка Гуцульщина поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, — а маґією. Маґією позачасовости: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук». Маґією надпросторовостей: стиснутий горами, покраяний ущелинами й проваллями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами простір виривається з самого себе догори — і вже згори падає «на гори, на смереки, на потоки, на царинки», щоб «мерехтінням космічного танцю» лягти в світославні килими гуцульської чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й вимірювальні сили цього простору — повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому — перетікання, переливання, колихання, літання («Все гойдалось, літало і мінилося без кінця»; все — «тільки вітер, що відриває від землі»[2]): чи не тут уже зароджувався мотив останньої, найпотужнішої Герасим’юкової збірки «Поет у повітрі»? А до всього — ще й магія гуцульських леґенд і замовлянь, «забутих пророцтв» і гуцульського бестіярію, світ гуцульських (і ними «спровокованих» власних) фантазій...
Кільканадцятеро саме такої високої якості поезій збірки (бо були в ній і вірші традиційно-риторичні, безособові) змушували поважно поставитися до зухвалої погрози людству в поетичному маніфесті автора, яким відкривалася збірка:
Я напишу такі вірші,
Які відчуватимуть сонце, як буки,
які перестрибнуть ворини
і жерепові кущі на толоці,
не розігнавши маржину,
а плакатимуть на зарінку...
Я напишу такі вірші,
Які нападатимуть раптово, як опришок,
що на дукати пана Яблоновського
збудував церкву в селі, де мав любаску.
Я напишу такі вірші,
в яких кожна відчімхана галузка
повториться, наче крик у горах...
Я напишу вірші,
від яких повернеться
така дитяча радість
усім босим ногам,
як у теплій пилюці дороги
після холодної роси на паші...
Я хочу писати ці вірші так,
як розвиваються буки,
як стоять смереки.
Такої тотальности поетичного самопочування, такого неосяжного «зобов’язання» вистачить на все творче життя. І він його спевнятиме рік за роком: недосяжність мети — надійна запорука вірности собі. Як і несправедливий самосуд — уже в другій збірці Василь Герасим’юк скаже з нещадністю до себе:
Скільки в першій книзі шпар було!
І проточин, протягів, пробоїн...
Жодне допотопне ремесло
не потерпить вичинки такої.
З віршів тих років
ти як попало
дещо збив докупи. Як ти міг?
Та не шкода навіть дорогих.
Найдорожче те, що їх єднало.
Те, що «єднало», ще впотужнішало в цій, другої сходинки, збірці — «Потоки», яка вийшла через чотири роки, 1986-го. Назва також не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять величний, грізний і очисний космос Карпат («високі потоки» — символ і нещадної, і життєдайної плинности й незупинности, неминущости минущого: «гортає потік сторінки // забутої пам’яті, темної туги людської» [2a]; «не вголос читає», читає «віками» — й про тебе; «потоки падуть», — їхнє «гулке шумовиння» «носило нас кілька століть»; у потоці «в’ється-зміїться» рушник долі нареченої, а наречена у Герасим’юка — це Наречена, отверзте людське послання у тривожну невідомість), — з потоками колобродять інші стихії, інші сили Карпат — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз’єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні, — всі ці стихії плекали, мордували й гартували душу поета, але вони живуть у ньому не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. Такою ж міфопоетикою, але вже більше позаособистісною, живуть у ньому й таємничо-екстатичні гуцульські обряди, багата символіка і скоряюча краса яких сповнювали людське буття святістю, робили причетним до вічности: мало ще де можна бачити так здійснювану високу ритуалізацію неминучих кроків людської долі. Звідси — й химерна філософська мова гуцульських кахлів і гуцульського шитва, і недарма. Василь Герасим’юк уже тридцять літ у своїй поезії розгадує їхні безборонно-прості й незбагненні у своїй наївності загадки.
Водночас Василь Герасим’юк не те щоб визволяється з полону капатських маґій (він з цього полону ніколи не визволиться, і це, власне, не полон, а животворна серцевина його світу), — але відкривається в поезії й іншими сторонами своєї весь час самопобільшуваної, в розростанні, особистости. Дедалі болючіше промовляють муки самоозначення в неясному світі людського буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії, — все це не піддається прямоназиванню, не вміщається в риторичні формули, а розпливається у всеоб’ємність морального переживання, що і є змістом великого діялогу особистости з «матерією» і духом життя — під знаком совісти, діялогом, на який стають, «обмивши стидом голову свою», коли «страшать вітри й повільний скрип небес».
У цьому герці порозуміння зі світом поет не сам — з ним тіні далеких і ближчих предків, з’яви забутих опришків, карпатські дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать, мов чаклунська маґія, мов голоси з інобуття правічности: Брустури, Прокурава, Космач, Мончели, Завоєли, Грегіт, Рушір, Шешори, Ворохта...
Однак озивається в Герасим’юкові й недавня трагічна історія, здебільше поки що як неясна травма родової пам’яти, та інколи і в предметних реаліях («Кілька хвилин першої світової» [2b] — тут, зокрема, в карпатську містерію втрапляють, як інопланетяни, брусиловці; у першій збірці, «Смереки», прошмигнув інший інопланетянин — ковпаківець, з відлунням совєтської канонізованости, — в обох випадках насправді трагічний за своїми наслідками для Західної України характер цих з’яв ще винесено за дужки; але була в першій збірці й поезія «Вибігла серед ночі з хати...»[3] (цикл «Кахлі») — дивовижний для леґального друку тих часів доволі прозорий поетичний шифр драматичного епізоду з побуту боротьби оунівського підпілля: зав’язь мотиву, який щоразу ширше розгортатиметься в поезії Герасим’юка).
Третя збірка — «Космацький узір» — з’явилася вже в роки «гласности», 1989-го, і в ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, — і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х. Час замовляв ви-
соку поетичну публіцистику й підкидав небуденні спокуси, але Василь Герасим’юк — не трибун, а «метафізик», поет не експансивного, а рефлексивного складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полум’яних філіппіках, а в мученнях духу, в сув’язі міфологізованих споминів, у привидженнях жертв — дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартанні й самоочищенні — за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами, — тобто сам бере на себе все.
Опанований цілісним переживанням хаос привиджень і причувань часом виливається в сучасний моторошний варіянт народної балади, в якій «ходить жінка верхами із немовлям на руках, // бо ніхто вже на нічліг не пускає»[4]; а того, кому із зброєю «несила до хати зайти своєї» — «зброя не довела до порога»; і стеля трястиметься від кроків брата, який «пішов на мушці до горища», — і «я народився від того гуркоту...
губи від страху не міг розтулити, // аби перекричати кроки над головою»: аби позбутися (тут, певно, не про тілесне народження йдеться!) тієї тяжкої фантасмагорії, за якою вгадуються реальні жахи визвольного умиротворення Карпат — нічні облави, переховування, підстрелювання, смерті, містифікації... Це — поезія, що починається словами «Зброя довела до порога...», але така сама ущільнена баладність, не сюжетна, а візійна, — і в багатьох інших поезіях. Одна з них так і названа: «Балада»[5] — про безруку стару жінку, що роками, з дня в день, носить їжу до каменя при потоці (до речі, ще одне символічне значення «потоку», зумовлене приуроченістю повстанських бункерів до джерел води: тому одним із найпідступніших методів «миротворців» було затруєння потоків), — до каменя при потоці, де «суджений жив і живе» — в печері, яку «зірвав динаміт»...
... На забутому давно обійсті, куди вийшов уночі з лісу, в скирті старого сіна поетові ввижаються «плями темно-червоні», і «ями, вдавлені тілами, і «важкий, безумний слід руки — // немов не відпускає тінь від зброї!» — і ось «відкрились зору древні, скорбні тіні — // у сіні пропливли, як у воді», і вже «з небес чи з-під землі? — вже наче йдуть усі! // Звелися наче, плачуть наче // в утробній тьмі, де кров і піт живуть, // і плач живе, коли ніхто не плаче» («Фантастичний етюд»[6]).
Мотив покинутої хати — знебулих життів, гріхів пам’яті — один із тих, що й творять поезію Герасим’юка. Його не раз виводить доля на такі хати... Вже вітри десятиліть (вітри мертвотної історії!) вимели пустку — ані запаху житла, ані тіні людських тіней. Та настає мить, коли (для поета! тільки для нього!) в цій мотороші чути голоси тих, кого, здавалося б, неповоротно «забрали ці вітри», «забрали крик, і плач, і сміх, і смуток», «забрали все і понесли під хмари чи понад хмари», — але «уже й назад приносять. Звідки? Нащо? // Чи віддають, як борг, зужиті звуки?» І ось «хтось біжить мені навстріч. Незримі руки простягає...» Свою хату «руками протинає» («Оглядаючись»[7]). Оця моторошна незрима присутність то багатьох, то одного (однієї! Це особливо характерно для Герасим’юка — жіноча стражденна мара) — когось незнаного, далекого і чужого, але рідного людською рідністю — дає поезії Василя Герасим’юка вимір християнської візії.
... Є смерті. Є «пастки для брата». Є зрада невидима й видима, — «мов гординя, якій ні краю, ні кінця нема»[8]. Але є ягня у батька на руках. «Твій тато найменше ягня підбирав // і ніс під колиску твою. // Ягня оживало! Для лагідних слів // твої отверзались уста. // Ти як міг забути?! Ти б очі підвів —//воно на руках у Христа»[9]. Це — момент істини для Василя Герасим’юка! Вічний докір. І вічний урок.
У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі...»[10]; «Ми все залишили в могилах предків...»[11]; «Ми будемо довго криваві роки розгрібати...»[12]). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі — бо:
... про стаєньку ветху і маленьку
співали рідні мати і земля...
Забули тріє царі ту стаєньку.
Ми не забули. З нами немовля. [13]
Так обернувся батьків урок — ягня на руках у батька, ягня «на руках у Христа». Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять, — і яке не зрадить нас...
Збірка «Діти трепети» (1991) — може, найдраматичніша у творчій спадщині Василя Герасим’юка минулого десятиліття. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об’єктивні й суб’єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежности України. Ця атмосфера тривог, надій і жадань не могла не відбитися на поетових настроях і рефлексіях. Але його духовний формат завеликий для мітинґової риторики, і цей історичний злам він сприймає в інших вимірах: як проблему відповідности чи невідповідности світопочування та етичного тонусу нації перспективі самоствердження нації в новій якості, в повноті свого буття. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. Біблійний мотив гріховности визначає основний тон збірки. Але Герасим’юк — не мораліст, моралістичний пафос здебільше чужий йому, як і всякий інший. (Щоправда, зустрічаються в нього і зразки гострої моральної інвективи, як-от два «Послання Дмитра з Кутів до галичан»[14], але тут автор промовляє наче не від себе, а голосом іншої особи — імітатора біблійної проповіді.) Натомість у нього переважає трагічне переживання колізій давньої і недавньої історії, «оприлюднення» потаємних кривд совісти або лиходійств, похованих під напластуваннями узвичаєности й притерпілости.
Але рахунок поет виставляє не сородичам, а собі самому: все лихе, будь-коли й будь-ким содіяне, обтяжує його сумління, ним треба перемучитись і «вижити» його із себе. «Я упав, я зламався, я зрадив»[15] — це, звісно, позаособистісне, але інтимно зобов’язливе. Як і найбільша тривога — страх «воскреснути з олжею на вустах»[16]. (Це — як сучасний перифраз Шевченкового: «Та неоднаково мені, // як Україну злії люде // присплять, лукаві, і в огні // її окраденою збудять» — тяжке пророцтво, яке, на горе, здійснилося.) Гірке сум’яття і муки самоорієнтації (щоб не сказати: болісне шукання істини) чуються в багатьох поезіях збірки — може, найхарактернішою під цим оглядом є поезія «Кроки на смерековім помості»[17]. (Знову характерне для Герасим’юка: тривожні, загадкові або застрашливі кроки вночі — на обійсті, на горищі, на помості...) В сутінках духу явилися поетові три апокаліптичні гості зі своїми трьома правдами — не мовленими, але в самих ликах явленими: перший «ніби вийшов з храмів, мов з катівень, — // ізодвіку сивий і чужий»; другий «інший зовсім. Молодости, старости — нема. // Тільки погляд вив’язаний»; третій «клопоту не має. Сам співає, сам горілку п’є... // Навчений, що кожному — своє». Отож «перший не змигне, а другий стежить, // третій п’є, співає, як співав». І кожен своєю істотою прикро зачіпає якусь струну в поетовому серці, роз’ятрює якусь рану, мучить нагадуванням про щось важливе й несповнене («Старче, старче, змилуйся над нами), — але відповіді визріти непросто:
Ми такі, як завше, душе-враже?!
Ми такі, як сто світів тому?!
Півжиття залишить, як провину
Й тоскну приворотність ранніх ран.
Ми вже відіграли Україну —
той, хто платить, не замовив тан.
Що тепер ті кроки на помості!
Що тепер ті звуки золоті!
В сутінках прийшли до мене гості.
Я не ждав.
Але й прийшли не ті.
Відомий мотив тринарности, триіпостасности, тривибірности обтяжений тут ситуацією символічної запізнености й неадекватностB. Колізії ж власної неадекватностB постають як суд над самим собою, і суддя — власне сумління — об’єктивується в традиційних ле\ендарних постатях:
Дванадцять сивих суддів сидять
у сутінках під стіною,
а я ховаю очі, як тать.
Що стало, старці, зі мною? [18]
Але пам’ять — власна й родова — подає матеріал не лише суддям, а й «адвокатурі»: приклади самостояння, людської високости й вірности, які входять у самоорієнтацію особистости. Власне, означення «приклад» тут не дуже відповідне, бо воно передбачає безумовність, а в Герасим’юка такої однозначної безумовности не буває, а є подразник, що збуджує складний внутрішній світ суб’єкта і залишає «свободу вибору» та певну незакінченість рефлексії над собою — в цьому більше духовної перспективи, ніж у готовності однозначно підхопити зовнішній стимул.
Зразком такої складної рефлексії може бути поезія «Коса» [15]. У хвилини розгублености й розпачу («Не провал, не обвал, не сповзання, не зсув... // Я прозріння й не знав. Я натхнення забув. //Дні і ночі замкнулися в коло»), коли «соломинка, яка ще тримала мене, // стала тоншою за соломинку», — явився поетові «сивий вояк» (з тих, що все йому являються) і розповів «восени, уночі, про жінку». Про жінку і вояків, які «у землі десять літ зимували» серед «ловитви безбожної» і зберегли зворушливо цнотливе ставлення до своєї другині. Розповідь іде, здавалося б, до патетичного фіналу (зобов’язливого морального висновку), але це було б не по-герасим’юківському (не по правді, не «по поезії»), — маємо суто герасим’юківське:
Що потому, вояче?
«Потому нема.
Чи цікавить геройство? тортури? тюрма?
Може, зрада? відступництво? Може,
доля кожного з нас аж по нинішній час?
Міг би я розказати про кожного з нас,
aле це тобі не допоможе».
Тобто: то — наше. Ви — інакші (пригадаймо: «Я не ждав. Але й прийшли не ті»). Тобто: творити себе мусить кожен сам. І ще багато чого в цьому необнадійливому фіналі.
...І все-таки — не може не допомогти:
Так нам випало: впасти і йти —
в пустелі, в тайзі, в тундрі —
допоки те світло буде текти
в кожнім зірванім бункері. [19]
Василь Герасим’юк зовсім не замірявся бути романтизатором ані - оунівських боївок (хоч є в нього: «Сіла вранці на коні чота, // та, яка не загине»; є пронизливий мотив «останнього вояка»), ані катакомбного українства взагалі, — але він вічний боржник тих своїх земляків, які пішли на страшні муки за свою віру. Віру в Україну.
...Коли виводили
із зав’язаними за спиною руками,
забили голову його у яму,
куди витікало все жолобком із стайні.
Притиснули важкими
від осінньої грязюки чоботами
і тримали доти,
доки літав перед їніми невиспаними очима
яворовий, а може, буковий листок.
(«Восени, наприкінці 40-х») [20]
Своєрідним підсумком дотодішнього творчого шляху стала книжка «Осінні пси Карпат», що мала підзаголовок «Із лірики 80-х», хоч вона, вийшовши 1999-го року, містила, здається, й щось із 90-х. У всякому разі, це було невелике вибране, як і наступна маленька збірочка «Серпень за старим стилем» (2000).
Вершини свого самовираження — свободи самовираження Василь Герасим’юк сягну?) у останній збірці «Поет у повітрі» (2002), відзначеній Національною премією імені Тараса Шевченка 2003 року.
Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуванні багатьох часових і подійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, простору уяви.
Назву збірці дала однойменна невелика поема, і назва ця може здатися на перший погляд несподіваною і манірною. Але насправді вона давно «назрівала». Повітря — це, як уже згадувалося, одна з постійних і головних стихій Герасим’юкової поезії, стихія, що акумулює незримі імпульси буття, і позитивні, і негативні; що з’єднує і роз’єднує, визволяє і приневолює, віддаляє від землі й верне до неї, а власне, є еманацією і поетового «Я», і сил, що над ним тяжіють. У віршах збірки «Космацький узір» є «повітря журби і жалоби», в якому поет сподівається «ще зійтися» з небіжчиком Іваном Миколайчуком; і є «повітря страшне» — перешкода рятівному акту поєднання з «найменшими» (а власне — найсокровеннішими) з’явами світового буття, символ незримої непроникности між зверненими одне до одного існуваннями:
Те найменше звіря,
що в смереках проскаче,
та найменша зоря,
що на сіні заплаче,
те найменше маля,
що хлюпоче в потоці,
та найменша земля
з порошинкою в оці
врятували б мене,
та замкнуло всі брами
це повітря страшне,
що спинилось між нами.
Тут на «повітря» скинено вину за екзистенційну приреченість людини, за нездійсненність її буттєвої всеоб’ємности й непосильність інтимного злучення в зворотному моральному зв’язку.
Є й повітря, в якому серед ночі жахно «перевертається» старий гуцул, діставши звістку, що сина забила «облава», — це «перевертання», в повітрі, власне, нічне видіння самих облавників, які принесли звістку й заночували в хаті старого: дивна атмосфера не ненависти, а біблійного гріха братовбивства.
У збірці «Діти трепети» є «зранене повітря» — від «дотику вій» апокаліптичного гостя, старого страдника, і є «золоте повітря» церкви, в якому поетова мама, молячись, стає «маленькою дівчинкою», щоб зустрітися поглядом з тими, кого вже давно немає.
Але повітря «Поета в повітрі» — інакше й «більше» за раніші Герасим’юкові повітря. Це тривожний, тяжкий ефір нашої сум’ятної доби, нашої драматичної історії, нерадісного світу людства початку третього тисячоліття. Це повітря, в якому «пропав дзвін» (ця грізна метафора обездуховлення має цілком житейське походження і постала зі слів матері: не стало чути в Карпатах дзвону, коли вирубали ліси). Це повітря, в якому «задихається Бог». Можуть нагадати, що про смерть Бога сказано століття тому. Але тут зовсім інше. Бог не вмер і не покинув землю, не зрадив, хоч його «відкрите серце» замалювали чужою фарбою. Він тут, але задихається в цьому повітрі разом з людьми. І разом з поетом. Відчуваєте принципову різницю в змісті й характері світового дійства? Тут така конкретність злочину й відповідальности за Божу справу, від якої не відкрутишся даремною риторикою про «смерть Бога», хоч би як вона когось улаштовувала.
А проте «повітря» — це лише сфера перебування й мучення поета, який шукає не то висхідного потоку, не то стрічного — для опертя. Лище поет робить «повітря» відчутним і зримим — екзистенційною величиною.
Поет — головний образ і поеми, і всієї збірки. Вперше Герасим’юк так широко і спонтанно розгорнув своє розуміння і своє переживання місії поета в світі людей. І в цій місії «професійний», операційний аспект покликаности (уділеність словом від Бога) — не єдиний і, може, не головний; головне — дар повноти людського буття в собі, мука відповідальности за гідність цього буття. Поема (хоч автор воліє вважати цей архітвір циклом віршів) дає метафорично ущільнений життєпис, подійний і духовний, самого поета — у формі імпульсивної сповіді перед батьком, батьковою пам’яттю.
Поетова сповідь — і в «Київській повісті», — але вже інакша й перед пам’яттю рано померлого товариша, письменника Віталія Никитюка.
З погляду фабули це ніби містерія розгортання моментів їхнього житейського і духовного спілкування, в якому переплелися візії тисячоліть київської землі з «сивою рікою» Дніпром, в якому затаєне не менше, ніж у танатичному Стіксі. А свого роду сюжетний імпульс дає лубкова картина ловів звіра на стіні колишнього будинку, де тепер «центр підводного плавання „Тритон"». Цей побачений у воді лубок (показав його поетові друг, Никитюк) провокує ланцюгову реакцію інших видінь із забутої давнини, змиваної утилізованими водами історії («Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком // Змивали ночі і дні, води й помиї?»), та пекучостидного сьогодення, коли всі — ловці й усі — жертви, «хто б кого не загриз», коли «кров’ю одною спасенні всі ми і всі // Забрьохані до одного — в кривавій росі», бо до нас «Андрій Первозванний дійшов, але Дух не зійшов».
Поет не судить. Він страждає. При виді тих, перед якими вигнані Христом з храму гендлярі — невинні діти, він може виразити своє відчуття лише словом, останнім з останніх: омерзіння.
Що залишається? Хіба «перескочиш цю гидь в інше століття?» В ньому таки було «менше подлости», та не набагато. Втекти в порожнечу? Так і порожнечу запаскуджено. Здерти шкіру? Так яку саме — це ж «пора перевтілень». «Прострелену шкіру вовка»? Чи згідливу шкіру змії? «І плавно, як у воді чужими — свої // Стають — і хто б не скинув шкіру змії, // Натомість сонцю й місяцю виставить іншу». І зрештою: «Від кого ти втік? Кого ти перехитрив?» [21]
Фантасмагорію взаємних світових ловів не втишує навіть символічна «скрипка волоська» — з Волоської вулиці на Подолі, де жив покійний друг, медіатор високої музики.
Але ж має бути зустріч? З тією, яку жде заквітчаний кінь — жде віки.
«Прибуде на конику, як прибуває вода»: Молода. Прибуде і скаже: «Це ти». Знову символ весільної Молодої, про який ще будемо говорити.
Чи прибуде?
Її чекання — і в містерії «Єзавель», де біблійний образ лише вгадується в своїй амбівалентності як щось застережливе, хіба в сенсі невтримности й спокусливости жіночої природи співвідносне з образом української дівчини, нареченої, жінки, матері: як завжди чи як здебільше у Василя Герасим’юка, та, про яку він думає й пише, живе в різні часи, на різних землях (хоч її земля — Гуцулія) і в різному віковому «статусі», більше того, це може бути і дівчина, на яку вперше озвалося його дитяче серце, і Наречена, і його ж мати чи мамина мама: якась іпостась жінки взагалі, жіночости але водночас у густому плетиві гуцульського буття. Сакральне і плотське. А в "Єзавелі" особливий градус насичености реаліями гуцульських ритуальних дійств, в яких азарт плоті підноситься до одухотвореної поезії, набуває естетичного рангу.
...В «Київській повісті» [21] ждалося Молоду, яка знайде, впізнає, рече: «Це ти!» В «Єзавелі» є інші шукання, впізнавання, страх, що хтось не той побачить і впізнає... Але остання фраза знов повертає до Молодої, і звучить вона так: «Молода буде цілувати всіх». Вона звучить у багатьох поезіях усіх книжок Василя Герасим’юка. Поцілунок Молодої — і в першому вірші «Вибраного» — вірші 1973 року. Певно, це найдорожчий для поета, найінтимніший і найзначиміший символ. Це як весна життя. Чекання обраности. Свято душі, дарунок долі. Клич чистоти. І надія на оновлення світу. Все це — у священнодійстві ініціації — з глибоких дитячих вражень від епічної сили сакрального гуцульського обряду. (Взагалі дитячі переживання, а власне, їхнє нескінченне активне життя і перетворення в душі, стають до числа головних структуротвірних сил поезії.)
Отже, Молода (Україна?) на заквітчаному коні вводить нас у книгу поезії і виводить з неї, знаменуючи її досконалу завершеність. Так, книга ця сприймається не як компендіум з різних збірок, а як окремий витвір, самостійний і цілісний. Річ тут не лише в суворому доборі й продуманому впорядкуванні (авторському!), а й у органічному характері творчої еволюції Василя Герасим’юка. Від збірки до збірки його поетичний потік ширшав і глибшав, але — в одному річищі. Спадковість така щільна, що кожна наступна збірка ніби прояснює мотиви попередніх і робить «заділ» для наступних. (До речі, і назву цієї книги — «Була така земля» — взято зі збірки «Потоки», але вже у розширювальному значенні: як утрату не лише традиційних уявлень, а й самого світу, що ці уявлення породжував.) І мотиви, і символіка, і міфопоетика «переходять» із збірки в збірку, але вони весь час употужнюються і з дедалі більшою силою виражають ті моральні терзання, якими живе сьогодні морально притомна частина всього людства, коли давні слова Олдоса Хакслі: «Життя серед неприхованого неподобства, духовний голод» — стали вже слабеньким евфемізмом. І нищення Карпат («була така земля») Василь Герасим’юк переживає як нищення людини — один із фронтів цього повсюдного нищення й зубоження світового життя. Бо Карпати для нього — естетичний і етичний посил людству.
...Випереджаючи модерну теорію міфу, Т. С. Еліот у статті «Улліс» говорив, що тільки міф може внести лад у хаос сучасної свідомости.
Але світовий «репертуар» міфів неосяжний, і є міфи різних «рангів» та різної компетенції й сфери дії. Свого часу «головний виразник польської міфології на екрані», як його атестувала газета «życie literackie», в інтерв’ю ній газеті (18 липня 1970 року), відповідаючи на запитання про значення національної символіки й міфології в мистецтві, казав: «Не може бути творцем людина, яка не знає, що знак хреста щось виражає, що знак зірки щось виражає, що білий кінь щось означає»; це треба знати, щоб «підніматися від найпростіших знаків до найскладніших і найвишуканіших, хоча, може, й відчайдушно локальних, що випливають з певних місцевих традицій». (Певно, це треба знати і для сприйняття мистецтва.) На заперечення, що це може обмежити вплив такого роду творів, Вайда відповів, що вся справа в тому, наскільки цінності національної міфології можуть стати вираженням чогось загальнішого і послався на творчість Фолкнера, який, за всієї своєї локальности, більше загальнолюдський, ніж багато хто з тих, що орієнтуються на загальнолюдські цінності.
... Ще з дитинства, — а це, власне, тільки з дитинства й буває, — міфи й символи Гуцульщини ввійшли в плоть і кров нашого поета. І це часто міфи й символи загальноукраїнські або їхні локальні варіації. А також загальнохристиянські в конкретному місцевому побутуванні. Ці останні не тільки мирно співіснують з дохристиянськими поганськими, а часто й перегукуються в своїй поетичній функції або постають симбіотично.
Поетика гуцульських обрядів, замовлянь, заклинань, легенд, узвичаєнь, усього естетизованого, як мало де інде, побуту й поводження — все це аспект світогляду, поважна частина Герасим’юкової свідомости й образного скарбу, «велетенського дерева мови» (Сен-Жон Перс), — але це не заважає йому в його глибокій християнській вірі. Це один із небагатьох наших поетів, у віру яких віриш, бо відчуваєш її в тканині мовлення, в ставленні до світу й людини, в неухилянні від ризикованих запитань, від бачення людського блюзнірства, але й — по всьому — помічанні десь на скелі маленького павучка, що «тче образ Богородиці»...
Колись Олександр Блок говорив про різницю між містикою і релігією. Містика — себелюбство. Релігія — самолюбство. Тобто: гордість. Гідність і честь. Духовний аристократизм.
Василь Герасим’юк — гордий поет. Аристократ української поезії.
Його поетична свідомість прагне з гуцульських верхів і дніпровських круч осягти шкалу Всесвіту.
2003
_____________________
[1]
Коли в тобі зрубали
щось високе і горде,
і воно впало на душу, мов колода,
і не знаєш, куди її подіти…
(Спалиш — сам згориш!)
Отак і носитимеш на серці,
доки поволеньки не струхлявіє…
Отож коли в тобі зрубали
щось високе і горде, як смерека,
ти поглянь, як рубають смереки,
рубають на хату,
бо на хату в горах — тільки смерека,
як, до речі, і на труну…
Отож коли в тобі зрубали
високу і горду смереку,
не притримуй — хай падає
і боляче придавить серце…
Тоді обітни їй гілля,
але залиш верхівку,
бо й таке верхів'я ще пригодиться,
бо
навіть повержене верхів'я смереки
витягне з дерева убитого
всі соки,
зробить його легким і теплим,
і непридатним для шашеля —
вивільнить твою душу…
І тоді
відітни верхів'я,
бо з поверженим — не підведешся.
Навіть із верхів'ям смереки.
Відітни!
[2]
Колихалась колиска, смерекова літала колиска.
Немовля колисалось, колихався материн спів.
Натягнулась ворізка, натягнулась червона ворізка,
стерши сволок старий у тугих кулаках вузлів.
Колихалася хата, смерекова літала хата.
Народилось ягня. Прилітала до нього вівця.
Прилітала флояра. Колисалися мама і тато.
Все гойдалось, літало і мінилося без кінця.
Колихалось вікно й колисало отаві маржину.
Постоли дзеленчали. Палахтів топірець на стіні.
Дідо птиці вирізьблював. Він вигадував кожну пір’їну -
аж пір'їна злітала, і світила, і світить мені.
А ягня вже стрибало й говорило - навчили цимбали.
Мати вівці доїла, до струн молока
юно місяць торкався, а в колисці зоря заблукала,
і на світло смереки посходились під вікном.
[2a]
Обличчям торкаєшся темної, сніжної хвої,
у строми нічні, снігові бредучи навпрошки...
В тісній непрогляді гортає потік сторінки
забутої пам'яті, темної туги людської.
Не вголос читає - для себе. Подякуй йому
і скалам - згортають вони тої сповіді килим...
Яку ще, скажи, порожнечу ховаєш у тьму?
Якої ще пустки шукаєш у виломі білім?
Бо вже й порожнечі замало - не вміститься крик.
Не спиш? - долічи хоч до ста... цій землі... Вже потому
напишеш про сніг і про вибух на слайді нічному,
про все, що віками не вголос читає потік.
А врешті побачиш, про що ти напишеш потому
і що залишає у стромах таких чоловік
на власній сторінці, яку перегорне потік...
Чи сльози? Чи вишкір миттєвий на слайді нічному?..
[2b]
КІЛЬКА ХВИЛИН ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ
“То не змія, то черв.
Тут багато такої нехарі.
А гадину зараз ви уздрите”, –
сказав брусиловцям сліпий і засвистів.
Ще не чули вояки такого свисту:
невловні переливи,
незвичні колінця,
тони скрадливі –
недобрий свист!
Почули вояки,
захитались буки і трепети,
ворухнулася стіна смерек,
і зашуміла на них умлівіч
велика змія.
Заніміли хоробрі вояки, скаменіли їх руки,
забули про зброю.
“А чого-с така люта?” – крикнув сліпий
і кинув проти неї киптар.
Полоснула по одежині і прошуміла
у темні потоки, у мертве ріща…
Зашкруміла вовна, стліла шкіра…
і вдарила канона!
Схопили вояки стрільби і побігли,
бо полоснуло вогнем,
відриваючи небо від землі…
І в ту яму
упав лицем сліпий.
Зашкруміла земля, стліло небо –
і молився сліпий, бо почувся інший свист,
який поскладав хоробрих вояків
один коло одного…
І вперше заплакав старий
видющими сльозами…
І тяжко повертався
у свої темні роки,
у їх темні потоки,
аж до мертвого ріща…
[3]
Вибігла серед ночі з хати
в одній лише сорочці білій,
біловолоса!..
Не одну нічку
на черешні ночувала,
на розквітлій –
непомітна…
Ховалася – не сховалась,
понесла йому в ліс їсти…
Витікав з бункера потік,
лайно виносив…
Не виніс тільки цвіту черешневого,
пелюстку чорну…
[4]
Зброя не довела до порога –
тільки до грушки.
Нікого нема, і несила
до хати зайти своєї –
ніби там дитина нехрещена…
А дитя – на руках!
Виділи темнооку із дитиною –
ходить жінка верхами
із немовлям на руках,
бо ніхто вже на нічліг не пускає…
Грушку стиснути,
втиснутися в неї,
щоб не уздрів брат при місяці
і пошнурував крадьки далі,
пішов на мушці до горища –
перебиратиме там,
вибиратиме качани кукурудзи,
шульки золоті,
ходитиме, гримітиме на поді,
стеля трястиметься, як груша.
Не стихнуть ті кроки…
Я народився від того гуркоту!
Виколисаний у колисці під стелею,
доколисуваний до самої стелі,
губи від страху не міг розтулити,
аби перекричати
кроки над головою.
[5]
БАЛАДА
На кичері – хата одна.
В хатині тій – жінка одна.
За хатою – грядка і паша.
Є старші на світі жінки,
маленька вона, без руки,
самотня, здається, найстарша.
Не так вже багато їй літ,
а ходить вона, заки світ,
минаючи кичеру лису,
до каменя в гущавині
й потоку у зворі на дні –
несе вона їсти до лісу.
На камені тому сидить,
з потоком отим гомонить,
а їжу під камінь поклала.
Там суджений жив і живе,
а суджений не відірве
ту руку, що їсти давала.
Печеру зірвав динаміт,
кричала тоді з-під чобіт,
хитає тепер головою.
Потік з-під каміння тече,
торкає безкриле плече
зарослою мовби щокою.
…У лісі на дальнім верху
стоїть вона в синім снігу,
шукає якусь хворостину
й шепоче, розлючена вкрай:
“Віддай рукавицю, віддай!..”
І сварить когось, як дитину.
[6]
ФАНТАСТИЧНИЙ ЕТЮД
На ту стаєньку вийшов я вночі.
За мною — голий ліс. Пора — квітнева.
Та зацвіла вже гілка черешнева
й світила, заховавшись у кущі.
Ще не розвився бук, тому сліди
під лісом
дуже давнього обійстя
лякали… Але місяць розповився,
й черешенька шепнула: "Підійди".
Маржина в стайні зроду не була:
ховає у смереці дух маржина —
почув би.
Лиш гора старого сіна
давним-давно під стелею лягла.
Від місячного світла треться — геть
старе, прозоре аж…
На ньому плями
темно-червоні. Звідки? Може, смерть?..
Я бачу ями, вдавлені тілами.
А ось важкий, безумний слід руки —
немов не відпускає тінь від зброї!..
Де запах сіна,
поту,
крові, хвої?
Невже пройшли віки?
Ліс відступив за гору.
І тоді
у місячному сивому промінні
відкрились зору древні, скорбні тіні —
у сіні пропливли, як у воді.
Ліс віддалявся запахом коня.
І раптом — іскри птиць!
Які в безумців
важкі й самотні голови!..
Стерня
слів, що вповзали в землю: звук у звуці, —
сколола це повітря неживе,
роздерши
й листя темні оповитки…
З небес чи з-під землі? —
не знали, звідки
луна
її, вигострюючи, рве
й потоком лиже,
в пізній глибині
одягши шкуру мерви неживої
на запах сіна,
поту,
крові,
хвої…
І я заплющив очі. І в мені —
немовби світло первісне, коли
крізь воду наче дивишся… Уздріти,
здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
лице,
жовтіли руки із імли
й тінь на воді,
така — вже наче йдуть
усі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.
[7]
ОГЛЯДАЮЧИСЬ
На тій горі вітри збивають з ніг,
сльозяться очі і в очах дерева.
З гори течуть, звиваючись…
Лиш хата
стоїть собі. Ніхто в ній не живе.
Я чув, що люди ті давно померли,
і нині в хаті розгулявся вітер
такий, як скрізь, бо хата вся – зі шпар:
найбільші – двері, вікна, а в найменші
якраз заходить ніж.
Мені вітри
тут дошкуляють дужче, ніж надворі;
й подумав я собі: усі вітри
за всі роки, за всі десятиліття
так вимели цю пустку, що у ній
не те що дух людей, а й запах житла
відсутній. Але я згадав також
всі обороги, і стайні, й зимарки
порожні
на верхах і на вітрах,
ще більше ветхі, але там не так…
Я там ховався від дощу і вітру,
і стіни захищали, всі – зі шпар.
А тут – не так. Незатишно. Тому,
подумав я, що тут… жили… Невже
усе, що залишили після себе, –
ця моторош? Я чую: хтось біжить,
кричить немовби… руки простягає…
І голос ледь-ледь чути. Голос-шелест.
Я ще собі кажу: "Весною пахне!
А тут – ця хата…"
Та не в хаті річ!
Так, запах, барва – нинішні,
а звук?
А рухи цих вітрів? "Вітри ж весняні!" –
кричу. І чую: хтось біжить
мені
навстріч. Незримі руки простягає…
ї звуки коло хати – вже такі,
які бувають коло хати, в хаті.
Лиш, може, слабші.
Лиш не всі.
Й повільні…
Кричать, сміються, сваряться і плачуть…
Ну звісно, хтось тут жив. "Давно померли", –
про це я чув. А хто ті люди? Як
жили?— не знаю. Хто кому розкаже!
Жили собі. "Сварились і мирились".
Немовби їх забрали ці вітри!
Давно людей нема, а ще гудуть.
Все щось виносять із цієї пустки!
Забрали крик, і плач, і сміх, і смуток,
забрали все і понесли під хмари
чи понад хмари!
Таж кудись несуть!!!
Уже й назад приносять.
Звідки? Нащо?
Чи віддають, як борг, зужиті звуки?
Ти руки простягаєш… Ти легка.
Шепочу ще: "Ну де ж це ти навчилась
так повертатись?" Чую: ти біжиш
і хату обминаєш.
Цю, свою…
Руками протинаєш!.. Тут, далеко…
Які холодні і легкі вітри!
Спинилися дерева. Оглядаюсь.
І ще раз оглядаюся. І знову.
І звідусіль.
[8]
МОТИВ
Блукав і світу білого не бачив,
на велелюдді, як у пущі, жив.
Але почув не шепіт – легіт наче:
“Згадай мотив”.
І ти згадав мотив.
Все, що невірні сльози навертало,
поникло враз, бо ти збагнув тоді,
що не його – тебе було замало
йому у дні і ночі молоді.
Як він звучав у ті веселі роки?
Де літував? А де він зимував?
А повернувсь, відбувши повні строки,
з яких потоків і з яких отав?
Хтось возвістив про нього, боже правий,
хтось навертає леготом: “Лети…”,
послухавши потоки і отави,
повіривши у зірку сироти.
Але чому ж ти посмутнішав нині?
І легіт милосердний не пройма
тебе у зраді, ніби у гордині,
якій ні краю, ні кінця нема.
[9]
Ти співвітчизника скручуєш в ріг,
немов так навчили батьки.
Твій тато маржину любив та беріг,
не йшов по траві навпрошки.
Ти співвітчизника не врятував
в біді. Не врятуєш в бою.
Твій тато найменше ягня підбирав
і ніс під колиску твою.
Ягня оживало! Для лагідних слів
твої отверзались уста.
Ти як міг забути?!
Ти б очі підвів –
воно на руках у Христа.
[10]
Ми на камінь поклали мечі
і в ріці наших коней купали,
а чужинці прийшли уночі
і на березі табором стали.
Ми ховались у хвилях сумних,
перша сотня голодного війська.
Ми шукали старий оберіг,
нас шукала
зневага чужинська.
Виглядали дружину з імли,
а діждались чужої навали.
Ми не винні, що зайди прийшли
і на березі табором стали.
Ми не ждали хвали чи хули
і погибелі злої сьогодні –
не по славу чужинці прийшли,
не по голови першої сотні.
Ми на камінь поклали щити
і в ріці своїх коней купали.
Нам сьогодні отут полягти.
Ми сьогодні чужинців не ждали.
Притулилась до неба вода,
в небесах наших коней гойдає…
І з’явилась лисиця руда
з-поміж хмар
на північному краї.
[11]
Ми все залишили в могилах предків
і тепер
хочемо обманути безумство і час.
[12]
БРАТОВІ
Кого там виводять, кого там ведуть, Ярославе?
Кого там доводять, доносять, у землю яку?
Кому там забаглося Миклащука з Прокурави?
Кого там він має купати в кривавім піску?
Ніхто не розкаже, не скаже, не вишепче: досить!
Ніхто вже не може розтерти цю правду у прах.
Тебе вже, мій брате, виводять, виносять, доносять.
З тобою, мій брате, прощаються в дальніх пісках.
Ми будемо довго криваві роки розгрібати.
Ніхто вже не може розтерти цю правду у прах.
Тебе вже виводять, доводять тебе вже, мій брате.
Шукають тебе вже, мій брате, у дальніх пісках.
Це значить, нарешті, що нас небагато, це значить,
що нам не поможуть, нарешті, ні честь, ні обман.
Це значить нарешті, мій брате,
що кожен твій братчик
і завтра ще встигне зірвати свій “чорний тюльпан”.
І як нам носити цю днину в очах, Ярославе,
і кров, що по наших по жилах тече і тече?
Ми навіть живем і вмираєм, хоч ми з Прокурави,
хоч ми навіть прірві вселенській підставим плече.
[13]
Де ті царі, що підуть з пастушками,
коли зоря засвітить ув очу?
Мовчать сніги над нами і під нами.
На стіл різдвяний ставимо свічу.
Нам вистачило страху правди й бомби.
Нам, кинутим у світ, як на прорив,
про віру, що вернулась в катакомби,
волхви звістують. Наче хтось просиві
Куди ми йшли, коли зоря погасла,
до того ж, кажуть, “на межі епох”?
Невже ж то вибирать було, як ясла:
“за нами майбуття” чи “з нами бог”?
А про стаєньку ветху і маленьку
співали рідні мати і земля…
Забули тріє царі ту стаєньку.
Ми не забули. З нами немовля.
[14]
ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН
ДРУГЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН
[15]
КОСА
Я сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
Ти народжений жінкою в муках, ти син
нерозумний, що падав і падав”.
І було мені так: ранок, вечір — одне.
Ті забули мене, що любили мене.
Я упав. Я зламався. Я зрадив.
Не провал, не обвал, не сповзання, не зсув…
Я прозріння й не знав. Я натхнення забув.
Дні і ночі зімкнулися в коло.
Доки маски міняли мої вчителі
для нової маланки на рідній землі,
я згадав, що скінчилася школа,
і сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
Тобі вистачить власних провин і колін
тільки впасти, а це не поможе —
забагато, кого вже ніщо не спасе.
Навіть вітер, що зносить, несе й не знесе,
бо куди нас позносити, Боже?”
І було мені так: ранок, вечір — одне.
Соломинка, яка ще тримала мене,
стала тоншою за соломинку.
І сказав я собі: “Так було й буде так”.
І тоді розповів мені сивий вояк
восени, уночі, про жінку.
Зимували вони у землі. Не одна
є зимарка у горах самотня й сумна,
але їм у зимарці — не можна.
їм — лише у землі. І не день і не два…
Та настане весна. І настане трава.
І настане ловитва безбожна.
З ними жінка була. У землі розплела
свою чорну косу. І сокиру дала
найгрізнішому в руки: “Не хочу.
Відітни”. Той узяв. Озирнувся, як тать.
Зблід. Немов йому шию біленьку рубать.
І промовив, заплющивши очі:
“Я чесатиму сам. Скільки треба. Засни”.
“Відітни” — вона плаче. А він до весни
чеше косу. Розчісує косу.
Хай усе на землі у крові і в золі —
є живі і в землі! І між ними в землі
він розчісує чорноволосу.
По війні десять літ — у землі десять літ
зимували. Щоб знову піднятись на світ, —
розчеши чорну косу, вояче!
Настарай за ці зими на землю дощу!
(Так він чеше — як плаче й не чути плачу)
Хай ніхто під землею не плаче!
(Косу чеше!) Не дасть вона спати змії.
Скине іскри свої у долоні твої —
ще забавиться доля з тобою!
Ти вже рвешся на світ? Ти на цей не спіши.
Чорну косу чеши. Чорну косу чеши.
Твердь, як смерть, над тобою з косою.
А весна захлинається! Тепла, як грудь
у землі — аж потоки над вами ревуть!
Хай ревуть. Скоро стане їм легше —
вийде жінка на сонце! На перші громи!
Поможи їй — волосся на руки пізьми.
Хай сама в перших травах розчеше.
Що потому, вояче?
“Потому нема.
Чи цікавить геройство? тортури? тюрма?
Може, зрада? відступництво? Може,
доля кожного з нас аж по нинішній час?
Міг би я розказати про кожного з нас,
але це тобі не допоможе”.
[16]
Дощ на світанку стих,
але за мить
вія перейшов у вариво огненне.
Сполохано ти горнешся до мене,
а я тебе не можу захистить…
Усе – як у пророцтві. Все. Однак
здалось мені, що це було вже.
Наче
я чув цей грім, я це шаленство бачив,
я стан цей знаю:
це не крах, а знак.
Хто грає світом? На яких правах?
Чому не скажеш?
Та невже нам, темним,
очистившись і полум'ям пекельним,
воскреснути з олжею на устах?!
[17]
КРОКИ НА СМЕРЕКОВІМ ПОМОСТІ...
Орестові Новаківському
Стережіться, щоб ви не погордували
ні одним із малих сих, бо їх ангели у небі
видять лице Отця мого, що на небі.
(Мтв. 18:10)
Кроки на смерековім помості.
Звуки темні й теплі — як рілля.
В сутінках прийшли до мене гості.
Не сказали:
хто і звідкіля.
Ось один — найстарший — ликом дивен:
зранене повітря — дотик вій,
ніби вийшов з храмів, мов з катівень —
ізодвіку сивий і чужий.
Другий ось. Він інший, інший зовсім.
Молодості, старості — нема.
Тільки погляд вив'язаний.
Ось він
дивиться на старця крадькома.
Третій ось. Він клопоту не має.
Сам співає, сам горілку п'є.
Соплі по столу не розтирає —
навчений, що кожному — своє.
Перший не змигне,
а другий стежить,
третій п'є, співає, як співав.
Може б, їх прийняти, як належить?
Ніби я просив їх, ніби ждав.
Дивна ця гостина, ця година,
світ оцей за вікнами трьома.
Може б, нам до столу — як родина —
молодості, старості — нема?
Я дістав би винце пурпурове,
я по вінця винця би налив,
я сказав би: випиймо, братове!
Ви прийшли, бо я вас запросив.
Але чом це старець тихо плаче?
Але чом це другий — зирк та зирк?
І хмеліє третій.
Капле, старче.
Скапується великодній віск.
Старче, старче, змилуйся над нами,
доки ангел пильний — зирк та зирк.
Ми веселі з кіньми й киптарями
під вечірні виверти музик.
Ми такі, як завше, душе-враже?!
Ми такі, як сто світів тому?!
Той не скаже, хто сльозу розмаже
дланню,
що ділила світло й тьму.
Душе-пташе в пурпуровім пір'ї,
де твоє безумство молоде?
Старче, старче, я тобі не вірю!
Пильний ангел погляд відведе!
Півжиття залишить, як провину
й тоскну приворотність ранніх ран.
Ми вже відіграли Україну —
той, хто платить, не замовив тан.
Що тепер ті кроки на помості!
Що тепер ті звуки золоті!
В сутінках прийшли до мене гості.
Я не ждав,
але й прийшли не ті.
[18]
Дванадцять сивих суддів сидять
у сутінках під стіною,
а я ховаю очі, як тать.
Що стало, старці, зі мною?
Чому ви тут? Ви ж приходите в час
найпершої тільки купелі,
і більше до скону не чути вас,
і ваші суди невеселі.
Хто душу, мов немовля, розповив?
Тремтить, нага, над водою.
Її вже мили для ваших слів
найпершою крижаною.
Судіть, бо душа – це така пора,
коли слово – за вами.
У першій купелі жінка стара
занурювала руками
Мене, а кожен суддя судив,
а жінка дим сокотила:
від хижих птахів і муравлів
мале тільце обкурила.
Над ватрою тримала вона
мене, і стікала з мене
вода свячена, вода крижана,
і мати пила свячену.
Дванадцять сивих суддів сидять
у сутінках під стіною,
а я ховаю очі, як тать.
Що, старці, було зі мною?
Кричить породілля, бо на порі.
Чекають дванадцять суддів.
Плаває гострий лід у цебрі.
Вогонь обпікає руки старі.
Що, старці, зі мною буде?
[19]
ДВІ РАНКОВІ ПІСНІ
(Альби)
1
Ми підійшли до церковних стіл
і стояли до рана.
А потім я лишився один.
Я тут один, кохана.
Я зостаюсь, моя золота.
Тому, що я тут, моя зоре,
сіла вранці на коні чота,
та, яка вмила гори.
Я тут один, моя золота.
Тому, що я тут віднині,
сіла вранці на коні чота,
та, яка не загине.
Та, яка завтра впаде, як сніг,
і вкриє мене, моя рідна.
І серце моє — навіть з рук твоїх
відскочить від того світла.
Так нам випало: впасти і йти —
в пустелі, в тайзі, в тундрі —
допоки те світло буде текти
в кожнім зірванім бункері.
Я тут не в засідці, не на посту,
я тебе жду, моя пташко.
Ти прилітай на черешню ту,
якою святили паску.
Ти прости мені, серце моє,
цвіт білий, листя зелене.
У Господа Бога кара ще є.
Є кара для мене.
…Це наша черешня. Вона легка.
Її обняла моя мила,
бо я попросив, щоб її рука
мого коня пристрелила.
2
Водохреще моє, Відорщі,
мій Йордан, от нарешті мій.
Ти прийшла, щоб закрити очі.
І шепочуть тобі: “Обмий”.
Встала б мати зібрати сина,
одвернути тебе: “Не руш”.
Палахкоче твоя хустина —
темна явида змінних руж!
Водохреще моє, Відорщі,
мій Йордан, мій свячений сніг.
Я обняв його серед ночі
й задушити його не зміг.
Ти в снігу стоїш на Відорщі,
хустку крик зірвав і поніс.
На смереці вона тріпоче —
зачепилась за Чорний Ліс.
Смеречина втримала хустку,
на чоло тобі опуска.
Щоб твій голос гладив галузку,
пий свячену воду з дзвінка!
Я лежу в снігу на Відорщі,
Тобі шепчуть: “Мерця обмий…”
По мені ще повзають воші —
значить, я ще трохи живий.
Не віддам свою темну ружу,
навіть ангелові не дам.
Ти мою палаючу душу
над чолом несеш на Йордан.
…Вранці водохресної днини
поцілуй мене, чуєш? Вмить
в небо вистрілять карабіни.
Хустка з губ моїх відлетить.
[20]
Восени, наприкінці 40-х...
І в церкві недобре, навіть на сповіді
(випитує піп: "Кого вбив?", пастир).
І в тебе недобре, навіть тоді,
коли залишаємося удвох.
Не можу тебе обняти,
бо страшно скрізь і страшно,
стоячи на такій землі,
цілувати тебе.
Добре тільки у стайні,
коли доїш корову,
а я даю сіна вівцям і ягнятам
і довго дивлюся в їхні очі,
бо тільки там залишилося щось лагідне, щось людське, щось материнське,
тільки маржина ще вміє спати,
як ми уміли, – хай спить,
я постелю їй
сухого листу з горища на стайні.
Та враз від різкого крику дальньої птахи
з рук падає кошіль
і листя засипає тебе, літає навколо
тебе, яворове листя, букове, багряне, золоте! відриває від цієї землі
Піднімає тебе,
разом із молоком,
і я в страсі підхоплюю тебе на руки
аж на горищі – я обнімаю тебе!
Я тебе обнімаю.
Я вперше зриваю з тебе одежу страху,
і в ту ж мить нас одягає листя
букове і яворове,
яке літає і літає
і не хоче з нами впасти і вмерти.
Я люблю тебе тут, обціловую тебе в цьому листі,
відціловую букове на грудях твоїх,
яворове приціловую на твоїх очах,
бо між нами й землею кривавою
мирно спить маржина
із людськими заплющеними очима,
а над нами тихо співає
букове листя і яворове,
мила моя...
... Коли виводили із зав'язаними за спиною руками,
забили голову його у яму,
куди витікало все жолобком зі стайні.
Притиснули важкими
від осінньої грязюки чоботами
і гримали доти, доки літав перед їхніми невиспаними очима
яворовий, а може, буковий листок.
[21]
Книжка "СМЕРТНІ В МУЗИЦІ" https://shron1.chtyvo.org.ua/Herasymiuk_Vasyl/Smertni_v_muzytsi.pdf