Павло Вольвач
* * *
І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий – все одно – дух пропажі й біди
зір заповнить, заб’є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним «ніколи».
Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по одвічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені – зрада.
Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
що там – корчі перейм чи агоній?
Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож
(буде так, як і є; є отак, як було ж),
все одно – це життя. Жовте жевріння площ.
І на вилицях – злитки червоні.
Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.
