"Підлішої і брехливішої влади в Україні не було ніколи і, напевне, вже й не буде."
Не тільки мені не вдається втамувати лють...
Ще раз про Маріуполь та його оборонців. Назвімо нарешті речі своїми іменами.
Ніякої "гуманітарної операції", як бреше Верещук, не було. Взагалі. Жодних активних переговорів та потужних закулісних дій та акцій, як заявляють у Міноборони та в ГУР і ще кількох спецслужбах, не проводили. Їх і не могли провести, бо рівень переговорних контактів зараз на найнижчій позиції. І це навіть не вина наших посадовців. Пуйло нині абсолютно закритий до якихось компромісів, тим більше, для гуманних рішень.
Захисникам Маріуполя офіційно дозволили (як варіант - запропонували) здатися в полон. Здатися без жодних ґарантій і певности щодо їхнього майбутнього обміну й навіть простого виживання. І це також один з варіантів. Можливо саме на їхню вимогу це було оформлено такими патетичними фразами влади: "Наказ зберегти життя". Про них і так ніхто й ніколи б не посмів через таке рішення сказати хоч одне криве слово. Але вони хотіли мати певність, що це точно не обернуть на закиди на їхню адресу.
Зеленський та його підопічні навряд чи усвідомлювали в ту мить, коли давали такі запевнення й виголошували свої заяви, що цим назавжди себе прив'язали до долі майбутніх полонених. Якщо їх, не дай Боже, закатують, точно не простимо. Але й коли почнеться жахливий принизливий процес і потім довічні терміни ув'язнення, це тепер завжди буде на імені Зеленського - навіть, якщо рішення було їхнє власне, він офіційно наказав їм здаватися. Отака помста від оборонців без жодного кривого слова.
Ті, що вийшли з Азовсталі, й ті, що ще вийдуть, вочевидь, жодних ілюзій не мають, але так буде ще хоч якась надія. А там - лише повільна й страшна смерть. А головне - неможливість і далі вести оборону, бо фізично нічим. Десь вони усвідомлювали, що після демаршу переможців Евробачення увага всього світу до них така велика, що швидкої й жорстокої розправи з дикими катуваннями не буде. А за пару тижнів вони відійдуть на задній план не лише у світу й нашої влади, але й у своїх тюремників і ніби набудуть статусу політв'язнів.
Тому таке рішення мало право на існування, а бійці мали безумовне право саме його обрати. Йдеться не про варіанти та важкий вибір. Питання єдине: якого біса ви, владна сволота, увесь час брешете! Ви здали південь України й свідомо запустили ворога в спину Маріуполю, ви не подбали ні перед війною, ні в перший тиждень ще до остаточної блокади ані про завезення зброї й забезпечення бійцям, ані про евакуацію цивільних. Ви їх прирекли на все це страхіття. І досі боїтеся назвати зрадників та навіть усунути їх із влади. Тепер ви погодили здачу бійців у полон без жодних ґарантій і далі брешете про якісь "гуманітрані операції". У цьому вся падлюча сутність цієї укрсучвлади. Вони вже не можуть не брехати. А переговори про можливість здачі в полон провели не якісь владні чиновники чи чиновниці, а самі хлопці. Про це сказали всі ті, хто не мусить дбати про збереження одного ліца. І ліцо цього разу зовсім не путінське.
Що буде далі? Не знаю. Очевидно, увага до події була така висока, що це, можливо, ґарантує азовцям життя. Більше того, якщо їх залишать на території так званого динири, то я навіть знаю, хто давав їм ґарантії виживання й людського поводження. Це відомий командир сепарського батальйону "Восток" Ходаковський. Наскільки розумію, переговори велися також і з ним персонально. Але його можливості доволі обмежені, надто, якщо інший наказ прийде з москви.
Чи можливий обмін? Я не виключаю нічого, все можливо. Але дуже малоймовірно саме для азовців. Припускаю, що згодом відбудеться вихід з Азовсталі морських піхотинців, прикордонників, поліцейських, які там також тримали оборону. І їх, імовірно, поміняють. У раші з цього не робитимуть шуму, бо їм це не на користь. А в Україні влада постарається попіяритися й пробудить зайву надію: "Ось дивіться, ми ж обіцяли, що буде обмін, він же почався. Так, не одразу Азов, але й до них черга дійде..." А потім постараються тему забалакати й забути. Що, хіба вперше? А для бійців Азову, найімовірніше, буде офіційне звинувачення (його вже давно їм висунуто заочно), суд і пожиттєві терміни. Не дарма сьогодні в ґосдурє дали старт законодавчому актові, яким мають заборонити обмін осіб, які... Далі ви самі знаєте цю брудну рашистську лексику. Але це точно стосуватиметься Азову. Після такого перформенсу в думє, очікувати на якийсь акт гуманізму не доводиться.
А ще буде, ймовірно, якась частина бійців, які оберуть смерть у бою замість полону й не вийдуть з Азовсталі... Зрештою, все може статися. Я знаю лише одне, що ми неймовірно сильно прагнемо, щоб усі оборонці Маріуполя опинилися на волі в Україні. І будемо триматися за цю ниточку надії. А ще я знаю, що підлішої і брехливішої влади в Україні не було ніколи і, напевне, вже й не буде..
17 травня 2022
Щодо сьогоднішньої ситуації на Азовсталі я просто напишу тут свою думку на багатобукв - до виступу офіційних осіб, що б вони не сказали. Судячи з усього, сьогодні відбулася евакуація тяжко поранених бійців з Азовсталі, кажуть, що у шпиталь Новоазовська, на території т.зв. "ДНР". Напевне, цієї домовлености досягнуто особисто Маріупольським гарнізоном, його командирами. Кажуть, що це був обмін на полонених росіян.
Ми багато чого не знаємо; ми не знаємо, чим закінчиться ця історія, де є не тільки фантастичний героїзм, але й низка найчорніших людських зрад. Розв'язка близько. Сподіваємось, що це не кінець, а продовження історії героїчного гарнізону.
Чому все так сталося на півдні України, чому здано міста, чому рос. армія пройшла без опору і чому вона взагалі пройшла, і чому Маріуполь дуже швидко опинився в тилу ворога і хто в усьому цьому винен – окрема тема. Відповіді на ці питання вже, за великим рахунком, відомі*, але тут нам ідеться про захисників Маріуполя.
Коли азовці тримали кругову оборону, вели вуличні бої й контролювали райони, вони мали прикриття з фланґів, в особі морпіхів. Я вже писала, що морпіхи розділилися, і командир вирішив із боями прориватися з міста. Це рішення командира бриґади розділило морпіхів і позбавило азовців підтримки з фланґів. Їм довелося піти в Азовсталь та змінити тактику боїв.
Спочатку, дуже короткий час, між «великою землею» та азовцями був повітряний міст: гелікоптери забирали поранених і достачали боєприпаси та медикаменти. Це було недовго – кілька днів, максимум тиждень. Росіяни виявили цей міст і збили 2 вертольоти. Після цього підкріплення достачати стало неможливо. Поки цей міст ще був, на допомогу бійцям до Маріуполя добровільно попросилися ветерани Азова з Києва та молоді десантники. Вже був «котел», але всі мали рішучість відстояти місто й деблокувати його. Вони вірили у допомогу й можливість деблокади.
Майже з самого початку боїв в Азовсталь прийшло багато цивільних, бо це було дуже надійне сховище, з деяким запасом води та продовольства. Усі вони йшли на кілька днів, ніхто не думав, що ситуація стане пекельною. Після першої хімічної атаки гарнізон оголосив цивільним, що ситуація погіршується і вони робитимуть все, щоби цивільних вивезли. Азовці почали знімати відео з мирними людьми, брати інтерв'ю, і ми вперше, завдяки їм, дізналися, що мирні там є, в яких жахливих умовах вони перебувають і що їх треба рятувати.
Вже були поранені та загиблі бійці. Хлопці кричали на весь світ про те, що треба вивезти цивільних, поранених і тіла загиблих, аби поховати з почестями. Вони кричали про це півтора місяця, вони закликали всіх, вони знімали й публікували відео, вони благали вивезти мирних. Після півторамісячних килимових бомбардувань відбулося кілька евакуацій, вивезли тих цивільних, хто не загинув під завалами та від поранень. До Запоріжжя доїхали не всі, багатьох орки затримали у фільтраційному концтаборі, і їхня доля нам невідома. Врятовано жінок та дітей. Ні цивільних чоловіків, ні поранених, ні тіл загиблих вивезти не вдалося – кого вивозити, визначали рашисти. Керівництво країни прозвітувало про успіх операції, забувши, щоправда, згадати бійців, завдяки яким цивільні й вижили, й були врятовані.
Щойно закінчилася евакуація жінок і дітей, Азовсталь почали бомбити прицільно: перший шпиталь, потім другий шпиталь. Це тому, що проросійськи налаштовані цивільні, працівники Азовсталі, які жили в бункерах 2 місяці, вийшли в місто під час режиму тиші і здали рашистам все, що могли: де розташовані шпиталі, евакуаційні виходи та запасні входи, бойові позиції бійців, навіть їхні позивні. Тобто люди, яким бійці віддавали свою їжу та воду, люди, що вижили завдяки бійцям, миттєво їх зрадили. Тоді ж рашисти прорвалися на територію заводу, бо завдяки зрадникам вже знали, де і як це можна зробити. Боєприпасів було вже мало, почалися рукопашні бої, захоплення російських танків практично голими руками під безперервними обстрілами і нічними, а потім і денними бомбардуваннями, скидали тритонні та п'ятитонні бомби. Шпиталі розбомбили, загинуло багато поранених.
На цей момент не залишилося навіть знеболювальних. Навіть за легких поранень доводилося ампутувати руки та ноги. Рани замотували скотчем, майже не було бинтів. Бійці й далі воювали, навіть поранені – ті, хто не був лежачим. Щодня вмирало все більше й більше людей, скінчилися вода та їжа, для пиття зливали технічну воду, з батарей. Вже пішли інфекції, люди буквально гнили заживо, в бункерах стояв запах ацетону, бо в багатьох почалися незворотні зміни внутрішніх органів, впав імунітет, поранені отримували вже повторні контузії від бомбардувань. Крики поранених не припинялися ні вдень, ні вночі. Але бійці й далі виходити на позиції та вбивали ворогів - замість просто чекати смерти під землею.
Гарнізон відтягнув на себе величезну кількість живої сили, техніки, артилерії та авіації рашистів. Гарнізон знищив щонайменше 6000 солдатів, одного генерала і багато техніки - техніку й нищили, і відбивали собі.
Вони не мовчали і не збиралися ставати мертвими мучениками. Вони хотіли воювати і звільняти Маріуполь – це їхнє місто. Весь світ у прямих ефірах дивився їхні відеозвернення, прес-конференції, дивився прес-конференції їхніх дружин, які дійшли й до Папи Римського, і до Ердоґана, й підняли півсвіту. Сім'ї бійців теж не хотіли бачити їх мертвими героями, вони стукали навіть у замуровані двері, закликаючи світових лідерів врятували гарнізон. Ердоґан телефонував путінові, хтось ще телефонував комусь іще, але за 82 дні ніхто не зробив нічого. Не вийшло.
А тепер уявімо себе на місці командирів (що майже неможливо, але спробуймо). Бійці не лише підкоряються командирові, вони йому вірять – інакше воювати неможливо. Командири відповідають за бійців. Що мали відчувати командири, дивлячись на побратимів, які вмирали у страшних муках? Якою мірою виміряти їхню відповідальність? Які рішення вони мали ухвалити щодо цих тяжко поранених бійців?
Розстріляти їх, аби не заважали й не мучилися, як це робиться в російській армії? Особисто розстрілювати чи групою? Розстрілювати по одному, а інші нехай бачать, чи знищити всіх одразу ґранатами?
Що б кожен із нас зробив, саме з пораненими? Яке б рішення ухвалив?
Будь-яке рішення, що дає є найменший шанс зберегти життя бійця, - правильне. Свій військовий обов'язок гарнізон виконав повністю, вони зробили неможливе. Їхній обов’язок виконано з останнім евакуйованим цивільним. З військового погляду, захищати більше нічого – місто треба звільняти з важким озброєнням, артилерією та ракетами, у перебігу наступу.
Чи ми дуже хочемо бачити їх усіх героїчно загиблими під завалами або померлими, заживо зогнилими? Чи це підніме наш бойовий дух? Чи вони точно мають заплатити життям за чиїсь помилки, промахи чи навіть чиюсь зраду?
Тільки вони самі заслужили і кров'ю здобули право вирішувати свою долю. Більше ніхто. Тому що у травні там вже була не війна - там було цілеспрямоване вбивство.
Будь-яке рішення, що його ухвалять ці героїчні військові, ми можемо (і повинні!!) підтримати. Легко назвати вулиці на їхню честь, можна весь час писати «тримайтеся, хлопці, ви справжні герої», але їм це не було потрібно. Вони хотіли справедливости. Вони виконали свій обов'язок і вважали, що у світі мають бути сили та воля, щоб їм допомогти. Не знайшлося ні сили, ні волі, ні лідерів. Вони залишилися віч-на-віч зі своїм життям, близькою смертю, своїми рішеннями та відповідальністю за них. Якщо командири змогли по своїх каналах домовитися з так званими "днр", "лнр" чи з лисим чортом, дати пораненим хоч найменший шанс, в обмін чи не в обмін, у той час коли ніхто інший у світі не зміг, значить, ми зобов'язані їх підтримати.
Ніхто з них не дожив би не тільки до контрнаступу на Півдні, але й до кінця цього місяця. А їм є що нам сказати й розповісти про цю війну, я певна.
Не даймо російським ботам вичавити з цієї ситуації максимуму пропаґанди і отримати максимуму задоволення. Згуртуймося й підтримаймо наших бійців. Сидячи на диванах у безпечних місцях, не дозвольмо собі стати людським гівном. Його й так багато довкола.
АЗОВ - СТАЛЬ 
Знимкував сьогодні в Азовсталі боєць Дмитро Козацький, позивний "Орест".
© Belova Anastasia
16 травня 2022
______________
* Цей, третій від початку, абзац я змінила, бо не згодна з позицією авторки, котра вважає, що "не на часі" шукати відповідей на запитання "чому" і "хто винен". Повторюся, відповіді на них вже, за великим разунком, відомі: https://www.facebook.com/lesya.porutska.sakovych/posts/1877407202457607/ (Прим. перекл. L. P.-S.)
Бійці "Азову" нищать окупантів. Відео зняв нагрудною камерою боєць полку "Азов".
Ракетні та авіаудари рашистів по "Азовсталі"
Ці знимки захисники Маріуполя опублікували в Телеграмі 14 травня 2022 р.
Герой України Денис Прокопенко, підполковник Національної ґвардії України,
командир полку «Азов»:
"Усе повинно піддаватися сумніву: кожне прийняте рішення, кожен план, кожна операція. Критичне мислення завжди породжувало сумніви в моїй голові, сумніви у правильності прийнятого рішення. Це ніколи не виходило за межі розумного і допомагало завжди наполягати на своїй точці зору. В управлінні підрозділами завжди є ризик. На війні немає повністю безпечних планів та операцій, ти завжди ризикуєш. Головне — усвідомити, чи прораховані всі ризики, чи пропрацьований план “Б”, чи віддався ти повністю цьому планові, який повинен поєднувати в собі виконання поставленої задачі та максимальне збереження життя та здоров’я особового складу. Можливо, саме тому війна — це мистецтво, а не наука, коли ти виконав поставлену задачу і зберіг максимальну кількість особового складу — це і є вища планка управління військами, тим більше, коли твоє рішення затверджено вищим військовим керівництвом. Слава Україні! "
16 травня 2022 р.
Захисники Маріуполя виконали наказ, не зважаючи на всі труднощі, 82 дні відтягували переважаючі сили противника на себе та дали змогу українській армії перегрупуватися, підготувати більше особового складу та отримати велику кількість озброєння від країн-партнерів.
Жодне озброєння не буде працювати без професійно підготованих військовослужбовців, що робить їх найціннішим елементом армії.
Задля збереження життів увесь Маріупольський гарнізон виконує затверджене рішення вищого військового командування та сподівається на підтримку українського народу.
З телеграм-каналу "Азов - Маріуполь" https://t.me/polkazov/4486
30-літній Денис Прокопенко, філолог за освітою, випускник Київського лінгвістичного університету, на війні - від самого її початку, з 2014 року.
Слава й доземний уклін Героєві!
