Ігор Римарук
ПОКРОВА
Він стоїть серед листя,
серед чотирнадцятого жовтневого дня,
і над ним,
серед листя,
серед чотирнадцятого жовтневого вечора
стоїть холодна зоря:
як гніздо над урвищем...— подумав,—
ні, як переможець над змієм...
Він давно зненавидів
наркотичну звичку до порівнянь,
бо давно зрозумів,
що вони —
всього лиш зручна нагода
не називати речі справжніми іменами.
Але це листя, цю зорю
він боїться назвати...
Він пам’ятає
інший жовтневий,
інший чотирнадцятий день:
голосу повного,
прозріння дитячого,
коли імена, роки, таємниці
були йому явлені...
мов Діва Пречиста
блаженному старцеві...
Тоді він усе назвав —
навіть дорогу до цього листя,
до цієї зорі.
Тому
він тепер не збагне:
з якої причини серед листя,
серед вечора празникового
прозріла душа
голодує...
немовби студентка на площі...
Він чує радісні голоси, вітальні вигуки —
і ловить губами холодну зорю,
що кружляє в золотій заметілі.
Він знає:
ніколи вже не повернеться
в той інший жовтневий чотирнадцятий день,
коли в розмові про смерть
зблискували очі й шарілися лиця.
Він знає:
не здатен на роль переможця.
Він відчуває,
що мав би шукати інші слова,
аби відхилити від себе студеного списа зорі,—
але на думку спадає тільки одне:
Покрова...
.
Навздогін чотирнадцятому жовтневому дню...
