Прощайте, пане Василю...

Боже мій, пане Василю, як же так!!!
Як же ми без Вас...

Артем Демчук: Letum non omnia finit Портяк Василь Васильович (31.03.1952-02.03.2019)

"Останній з трійки: Стефаник - Тютюнник - Портяк." І не факт, що "колись цей вже уриваний ланцюг отримає продовження. Не побачений примітивними літературними конкурсами, не побачений естетичними дальтоніками з шевч. комітету. Але кому треба, той знає - чим є письмо Василя Портяка в шерезі сильних імен нашої літератури. Його новели не розділяють, а збирають довкола себе людей.
На незабудь. Світла пам'ять світлій людині."
Так написав у себе на сторінці пан Bohdan Pastukh. Вдячна йому за ці слова.

"Портяк з Кривопілля. Верховина. Iвано-Франкiвськ. І про боротьбу хлопцiв з УПА знає не з книжок. Лісорубом, вантажником, такелажником довелося. І сценарії й золота, в розсипах, новелістика з історії УПА прийшла не з Шевченкового університету (1972-77рр.) і не з Вищих курсів режисерів та сценаристів у Москві (1986р.). То була вже школа. А тут родинне все.
«… Це особисте для багатьох з мого покоління, хоч ми і запізнилися на той «з москалями тан» наших батьків. Проте… З моїх друзів один – Василь Герасим’юк – народився на засланні, в Караганді, другий – скульптор Михайло Дмитрів – у львівській тюрмі, на Лонцького. Коли я народився, то моєму татові залишалося до загибелі під час чекістської спецоперації менше двох місяців, а за два тижні до того впав мамин брат, улюбленець роду. Другий мій дядько, хорунжий «Хмара», досить відомий попри не надто високий ранг, розстріляний тут, у Києві. Це лиш кілька з двох великих родів, що їх кості розсіяні по Карпатах, у Сибіру, десь під міськими асфальтами…», – це слово самого Василя Портяка про кревне в родині – про УПА…"

Зі слова прощання від Олександра Сопронюка: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=649792638773191&set=a.199631787122614&type=3

Світла, світла пам'ять.
Боляче.

Знимки від Maryna Mirzaeva, Артема Демчука і Лідії Віцені.