“Часом мені здається, що вони приходять і говорять нам, тим, що живуть, щоб ми не забули ні їхньої долі, ні їхньої смерти..."
Олег Лисяк,
учасник Похідних Груп на Схід (1941), воєнно-фронтовий звітодавець, член пресового корпусу Дивізії військ СС "Галичина" і 1-ої УД УНА, прозаїк, драматург, журналіст.
* 27 липня 1912, Львів — † 18 серпня 1998, Філядельфія
учасник Похідних Груп на Схід (1941), воєнно-фронтовий звітодавець, член пресового корпусу Дивізії військ СС "Галичина" і 1-ої УД УНА, прозаїк, драматург, журналіст.
* 27 липня 1912, Львів — † 18 серпня 1998, Філядельфія
Після закінчення війни працював у Мюнхені в редакції еміґраційної газети “Українська трибуна” в 1946-1948 та “Український самостійник” у 1950-1952. Видавав тут також “Вісті” - журнал Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА (1950-1952).
Після еміґрації до Америки оселився у Філядельфії в 1953 і працював у газеті “Америка” (1953-1957), писав теж статті й фельєтони для "Свободи" та інших українських видань.
Написав дві новели про своїх сучасників — галицьких бойових побратимів “За стілецький звичай” (1953) і “Люди такі, як ми” (1960) і повість "Відламки “шибки у вікні”" (1996). Був редактором збірника статей про Дивізію “Галичина” - “Броди” (1951).
Після еміґрації до Америки оселився у Філядельфії в 1953 і працював у газеті “Америка” (1953-1957), писав теж статті й фельєтони для "Свободи" та інших українських видань.
Написав дві новели про своїх сучасників — галицьких бойових побратимів “За стілецький звичай” (1953) і “Люди такі, як ми” (1960) і повість "Відламки “шибки у вікні”" (1996). Був редактором збірника статей про Дивізію “Галичина” - “Броди” (1951).
На знимці - Марія, дружина Олега Лисяка, акторка-співачка, яку за виступи у вишкільних таборах Дивізії "Галичина", починаючи з Нойгамеру, а опісля у Станицях Братства кол. Вояків І УД УНА в Америці і Канаді нагородила Головна Управа Братства Золотим Хрестом за особливі заслуги. Свою повість "Відламки “шибки у вікні”" Олег Лисяк присвятив їй.
КОЛО БРОДІВ
Я пригадую - це був літній вечір 1946 року. Я прибув на якусь чергову театральну прем’єру до табору українських скитальців "Зоммер Касерне" в Авґсбурзі - і доходив якраз під браму, коли я завважив цю жінку.
Я пригадую - це був літній вечір 1946 року. Я прибув на якусь чергову театральну прем’єру до табору українських скитальців "Зоммер Касерне" в Авґсбурзі - і доходив якраз під браму, коли я завважив цю жінку.
Вже здалеку я побачив, як вона зверталася до людей, що входили й виходили з табору і їх, мабуть, про щось питала. Але кожний із запитаних дивився лише якось дивно на жінку, крутив головою і, кинувши їй мабуть кілька слів, а то і без відповіді - відходив далі.
Жінка була одягнена напів по-селянському, з хусткою на голові, і не була вже молода. Коли я підійшов ближче, я завважив, що вона таки стара і виглядає дуже втомлена. Якраз черговий прохожий кинув їй нетерпеливе: "Та відчепися, бабо!" - вона невтомно звернулась до наступного.
"Якби то просмикнутися коло неї?" - майнула думка. - Це, мабуть, якась божевільна. А там зараз же починається вистава..." Але стара жінка стояла вже коло мене. Мабуть, чи не сотні разів вона вже повторяла сьогодні свої слова до прохожих, бо її голос звучав дуже втомлено й монотонно, коли вона запитливим тоном звернулась до мене:
"Пане, а може ви його виділи? Іван Зарічний, мій син... Ось такий буде, як і ви. Такий високий... Пішов до війська, пане. Вже три роки, як пішов... і битва, кажуть, була велика... Коло Бродів - чи як? Не виділи, пане?.."
Я став і раптом усе здалося байдуже: те, що я спішився, та навіть і те, що може, спізняюсь на виставу. Стара селянка вже з надією, спричиненою моєю затримкою, говорила далі, а її виполовілі сині очі дивились на мене просто в вічі, з чимось, чого я не зможу описати:
"Іван Зарічний, пане, чули? Ніхто нічого не скаже, ніхто не знає, їх там, кажуть, багато впало... А тепер тих, що вернулись, замикають до гарешту... але ви не бійтесь - я нікому не скажу. Скажіть правду, не виділи мого сина? Іван Зарічний пишеться... Під Бродами був..."
Що ж я міг сказати матері, що очікувала сина при воротах біженецького табору в чужому краю? Я не знав Івана Зарічного, а ще до того нас справді в цьому часі "замикали до гарешту". Я не міг дати їй ніякої відповіді. Кожне слово звучало б фальшиво. Я швидко минув браму табору. За мною селянка лепетіла до чергового прохожого: "Битва була велика... Коло Бродів - чи як ...?"
Мене часом питають, чи не забагато робиться вже шуму з "цією цілою Дивізією". Чи не забагато "творення леґенди" коло битви, якої ми не виграли, коло бою, що закінчився нашим неуспіхом - і про який краще не згадувати.
Не моя річ судити про мілітарну чи політичну важливість бою під Бродами й участь у ньому українських вояків Дивізії. Це справа "великої політики", це справа майбутніх військових академій української держави, це справа "компетентних чинників". Але моя справа нас усіх колишніх вояків Дивізії, розповісти українському загалові про те, за що і як бились і гинули наші полеглі товариші. Розповісти про все і відкрити те все, що перетерпіли не лише ті, що стояли в бою проти ворога віч-на-віч, але й що витерпіли їх матері, їх дружини, їх наречені, їх батьки і сини - під час довгих років прихованого перед людським оком болю за їх найближчими - добрими синами України - яких невдячний світ довгі роки "вшановував" мовчанкою.
Часом мені здається, що вони приходять і говорять нам, тим що живуть, щоб ми не забули їхньої смерти. Вони такі молоді, такі повні радости життя, такі усміхнені і щасливі, що йдуть у бій. Я бачу молодечі обличчя моїх друзів Влодка Заворотнюка і 17-річного Володара Ратича, бачу похмуре обличчя батька трьох синів Дзюбана, командира артилерійського дивізіону майора Палієнка і сотень інших, що їх імення не знаю. Може між ними було обличчя Івана Зарічного, що його мати даремно ждала при воротах табору "Зоммер-Касерне" вліті 1946 року в Авґсбурзі.
Прийде час - і на підбрідських полях у стіп Маркіянової гори стане великий монумент для вічної пам'яті героїв брідського бою. Прийде час, коли матері не тинятимуться під чужими плотами, шукаючи синів, що загинули за краще майбутнє народу. Цей час прийде, і це таке певне, як певним є те, що недаремно загинуло під Бродами в липні 1944 року чотири тисячі українців у боротьбі за Свободу.
СКАЖИ НЕНЬЦІ МОЇЙ…
Не завжди вояки вмирають із грімким: "Слава!" на устах. Бравурний порив атаки, громкі вигуки бою, запеклість і завзяття кінчаються, і їх заступають важкі останні хвилини на цій землі. Духовники, санітари, медсестри, лікарі не одне могли б сказати про вояцьку смерть. Не грімкі вигуки, не завзяті поклики, а тихе, останнє: "Скажіть неньці моїй...", або просте, звичайне: "Мамо..." завмирають на устах бойовика.
"Мамо..." - так як у днях, коли ти був ще маленький і приходив до хати з розбитим коліном або коли інший, більший "недобрий хлопець" розбив тобі носа.
"Мамо моя…" - так я тоді, коли так важке було знайти правильний шлях і вихід у перших життєвих конфліктах, а твоя хлоп'яча гордість не дозволяла тобі признатися до того.
"Поможи мені, мамо..." - так як тоді, коли ти безрадний стояв перед важким завданням і ніхто, ніхто на світі не зміг би допомогти тобі - крім неї.
І так ішли роки за роками, приходили щораз важчі, "недобрий хлопець" набрав вигляду ворожого поліцая, життєві конфлікти ставали щораз більш і більш скомпліковані, з малого хлопця ти став юнаком, а там і дорослою людиною?
А вона завжди була однакова, завжди та сама. Вона - мама.
Вона не переносила вигляду крові, але завжди підбадьорювала тебе, коли вона завивала твої хлоп'ячі рани. "Мій син терпеливий, не буде плакати..." правили тобі за найбільшу підтримку і ти закусував зуби.
Вона так не розумілася на твоєму улюбленому спорті! - а проте тихцем читала спортові повідомлення і ходила навіть на змагання, на яких ти виступав, щоб бути ще ближче біля тебе, щоб краще тебе розуміти.
Вона боязлива, боїться всякої зброї. Алє хто ж, як не вона зуміє винести на грудях револьвер, коли ворожі жандарми переводять ревізію в хаті і перевертають хату догори дном?
Вона ніколи не любить "політики", ніколи не деклямує патріотичних фраз. Але вона готова стрибнути до очей навіть власному братові, коли він заперечив би те, що ти, її син, почитаєш і за що готов би йти і на ешафот чи - "до бою темної ночі..."
Вона нарешті дуже не любить війська і її зовсім не захоплюють бравурні марші, що їх грають військові оркестри, коли відділи проходять вулицями, а люди кидають квіти під ноги тим, що маршують. Вона стискає тоді в руці твою руку, її рука тремтить. Вона - знає.
Вона, мати, знає, що прийде той день, іти підеш. Підеш, одягнеш військовий мундир і візьмеш в руки холодний метал зброї, твоєю хатою стане сіра казарма, а потім поле бою і стрілецький рів, а твій куток у хаті залишиться порожнім. Вона відведе тебе на станцію і намагатиметься не плакати. Вона все своє життя знала, що цей день прийде.
Перед твоїми очима лишиться постать, що стояла на площадці залізничного двірця чи на порозі хати, і ти вже ніколи не забудеш цього образу. В кишені вояцької шинелі в тебе заховане фото, і коли ви обмінюєтесь з добрими товаришами найприхованішими переживаннями, ти витягаєш це фото із словами: "А це моя мама..."
Часто приходять від неї листи. У них говориться про все: про хату, про сусідів, про те, що листя в парку вже зів'яло, або що розквітли квіти в саду. І завжди, на кінці - останнє, невідкличне: "Вважай, сину, на себе..." А ти всміхнешся і думаєш: "Коли б Ти, Мамо, знала..."
Але вона хіба мусить знати? Напевно знає, бо хто ж інший міг би випросити в Бога ласку витримати фронтові дні, не втратити нервів у хвилину, коли затинається кулемет, а ворожі обличчя ось лише вже на пару кроків; хто ж інший молиться за тебе, коли ворожі стрільна розриваються так близько, а ти лежиш втулений цілим тілом у пориту кулями землю? Лише вона, - та що вчила тебе твоєї першої молитви, що перевивала твої перші рани, що стояла завжди за тобою. І пам'ять про неї живу чи мертву не залишить тебе і в цій хвилині, коли прийде твоя власна, вояцька смерть.
То ж не дивуйтесь, що не грімким "Слава", не патетичним вигуком прощається бойовик із світом. Останнім словом, що кінчатиме все дочасне, буде завжди: "Мамо!.."
З повісти "Відламки “шибки у вікні”"
Олег Лисяк:
Я взявся до письменницького фаху зовсім випадково, а конкретно — через незакручену фільмову ленту у фотоапараті.
Коли мене, ще як репортера Першої Української Дивізії вислала моя команда на фронт під Лопатином і Кам'янкою навесні 1944 року, де тоді стояв так званий у тому часі “П'ятий Поліційний Полк” Дивізії (це було ще перед Бродами), я, прибувши на фронт, з надто великого, назвім це, “зденервування” забув як слід закріпити фільмову ленту в своїй “Ляйці”. У висліді, сфотографувавши безліч разів недалеку большевицьку лінію окопів, наші становища й урочистість надання першим чотирьом воякам Дивізії перших бойових відзначень, я повернувся гордо до команди. Тут проявили очікуваний нетерпеливо фільм, і виявилося, що замість геройських знімок, я привіз із фронту лише велику ЧОРНУ ПЛЯМУ, бож фільм не крутився...
Мій шеф, розпечений з гніву до червоного, гукнув: “Ой, Лисяк, Лисяк, що з вами зробити? Здеґрадувати вас я не можу, бо як здеґрадувати рядовика? Хіба вас пошлю до “Бавдінсту”! Або ні, якщо вже не маєте знімок, то бодай сідайте й опишіть “власними словами” те, що ви там бачили!”
Я написав “власними словами”. Почитали, покрутили головами, подивилися спідлоба — і помістили у “Львівських вістях”. А потім — то вже пішло!
Моїм “військовим” писарським хресним батьком був ред. Михайло Островерха. Він хрестив мене, і то не раз аж до болю, в редакції дивізійного тижневика “До перемоги” і мав майже завжди для мене ці слова: “З тебе, Олег, тоді буде письменник, як я буду, скажім, дяком ... і то в Америці!” Що й здійснилось — бодай, щодо нього. Він, здається, дякував у церкві на Лонг Айленд.
Першим моїм цивільним хресним батьком був померший улітку цього року (1962) Зенон Тарнавський, один із нечисленних, мабуть, українських журналістів усіх часів з вищою журналістичною освітою і мій найкращий друг. Він давав мені журналістичну школу в “Українській Трибуні”. Йому саме я розповів колись на руїнах Мюнхену в осінні дні історію зо Львова про дзвони в день смерти Біласа і Данилишина. І Тарнавський сказав мені: “Мені здається, що всі повинні про це знати. Напиши це!” Так я починав свій шлях до письменництва.
Подібно малася справа з авторством моєї першої книжки. Йшлося про те, щоб першу повість про Дивізію написав не якийсь там цивіль, але конечно колишній вояка І УД. Тому, що я колись сказав у Німеччині своєму колезі, також передчасно помершому Любомирові Ортинському, що я хотів би написати книжку про нашу Дивізію, він, коли настала небезпека, що якийсь цивіль може нас перебігти, так довго пилував мене листами (він був у Німеччині, я в Америці), аж я забрався до писання. Коли я написав йому, що я не знаю, як написати повість, він відповідав: “навіть не говори такого! Там у вас, у Філядельфії, стільки письменників! Запитайся в когось, як то робити”. Кінець — кінцем я повість написав, і так постала книжка “За стрілецький звичай” - перша повість про Дивізію. Потім щойно прийшли дальші, але честь Дивізії була врятована. Ми були перші.
А тепер до питання, а саме “ЧОМУ” я пишу якраз про таку, а не іншу тематику, чому я не намагаюсь вийти з кола наших власних, хтось міг би сказати, вузьких українських зацікавлень, чому ця вічна героїка, страждання, борці, революціонери, весь цей патріотичний баляст, як назвав це все один мій дискутант у приватній розмові. (Мій дискутант був дуже модерний, він усе охоплював у космічно-всесвітньому розумінні і твердив, що ми, українська громада і більшість тих, що пишуть, обертаються, в порівнянні до модерного світу, (у часі з перед 60-70 років). [Очевидно, друкарський недогляд - кінець речення пропущено. - Л.П.].
Я не хотів би, говорячи про питання “чому”, вживати надто великих слів. Не хочу говорити патетично, ні про 1) “обов'язки супроти воюючої батьківщини”, 2) ні про те, що ми “у другій лінії фронту”, 3) ні про те, що “нас не стати на мистецтво для мистецтва, 4) що ми мусимо (хоч не маємо соцзамовлень) писати саме про ці проблеми, про наші проблеми. А я, сподіваючись, що мені прийдеться дати відповідь на питання “чому”, шукав відповідних слів, які говорили б за мене, відповіли б на це поставлене англійським поетом Теннісоном питання про “the reason why”. І я знайшов ці слова, поглянувши на “Одноднівку” Братства Дивізійників, видану кілька років тому в річницю битви під Бродами, на обкладинці якої вжито, як мотто, моїх слів, написаних ще давніше. Ось ці слова: “ЧАСОМ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ВОНИ ПРИХОДЯТЬ І ГОВОРЯТЬ НАМ, ТИМ, ЩО ЖИВУТЬ, ЩОБ МИ НЕ ЗАБУЛИ НІ ЇХНЬОЇ ДОЛІ, НІ ЇХНЬОЇ СМЕРТИ...”
Тому я і пишу про них. Не лише про моїх друзів із Дивізії (бо я не хотів би бути “дивізійником у перманенції”), хоч я не можу забути й моїх товаришів зброї, що їм доля призначила ворожу кулю чи “велику мандрівку” по сибірських тундрах...
Я пишу і про цих знайомих мені дівчат, яким писався у книжці долі рутяний вінок, а яких увінчала смерть у партизанському бункері чи в гестапівській катівні...
... Про тих “неполітичних” старших пань, приятельок моєї матері, вихованок Перемиського Інституту з минулого сторічча, що їх доля завела в “отдальонниє лаґери” Караґанди і Кінґіру...
... Про цих сумуючих, колись веселих, батярів із львівського Середмістя, що десь у світі мріють про день, коли зможуть повернутися у тінь Преображенської церкви...
Про друзів, з якими вирушили ми в “Похідних Групах” на Схід у 1941 році, а яких постигла смерть під муром чи на шибениці...
Про тих, що їх залишили ми там ... у Рідному Краю: наших батьків, дітей, найближчих, рідних, що у щоденному геройстві, тихому геройстві, змагаються за краще завтра...
... Мені особисто вистарчала б надія, що колись, може вже тоді, коли наші порослі мохом могили западуться в землю, хтось десь напише про мене:
“Народився в Україні, прожив шмат життя поза нею в тузі. Писав про Львів і його людей. Людей таких, як ми”.
1996
З передмови до повісти "Відламки “шибки у вікні”"
Коли мене, ще як репортера Першої Української Дивізії вислала моя команда на фронт під Лопатином і Кам'янкою навесні 1944 року, де тоді стояв так званий у тому часі “П'ятий Поліційний Полк” Дивізії (це було ще перед Бродами), я, прибувши на фронт, з надто великого, назвім це, “зденервування” забув як слід закріпити фільмову ленту в своїй “Ляйці”. У висліді, сфотографувавши безліч разів недалеку большевицьку лінію окопів, наші становища й урочистість надання першим чотирьом воякам Дивізії перших бойових відзначень, я повернувся гордо до команди. Тут проявили очікуваний нетерпеливо фільм, і виявилося, що замість геройських знімок, я привіз із фронту лише велику ЧОРНУ ПЛЯМУ, бож фільм не крутився...
Мій шеф, розпечений з гніву до червоного, гукнув: “Ой, Лисяк, Лисяк, що з вами зробити? Здеґрадувати вас я не можу, бо як здеґрадувати рядовика? Хіба вас пошлю до “Бавдінсту”! Або ні, якщо вже не маєте знімок, то бодай сідайте й опишіть “власними словами” те, що ви там бачили!”
Я написав “власними словами”. Почитали, покрутили головами, подивилися спідлоба — і помістили у “Львівських вістях”. А потім — то вже пішло!
Моїм “військовим” писарським хресним батьком був ред. Михайло Островерха. Він хрестив мене, і то не раз аж до болю, в редакції дивізійного тижневика “До перемоги” і мав майже завжди для мене ці слова: “З тебе, Олег, тоді буде письменник, як я буду, скажім, дяком ... і то в Америці!” Що й здійснилось — бодай, щодо нього. Він, здається, дякував у церкві на Лонг Айленд.
Першим моїм цивільним хресним батьком був померший улітку цього року (1962) Зенон Тарнавський, один із нечисленних, мабуть, українських журналістів усіх часів з вищою журналістичною освітою і мій найкращий друг. Він давав мені журналістичну школу в “Українській Трибуні”. Йому саме я розповів колись на руїнах Мюнхену в осінні дні історію зо Львова про дзвони в день смерти Біласа і Данилишина. І Тарнавський сказав мені: “Мені здається, що всі повинні про це знати. Напиши це!” Так я починав свій шлях до письменництва.
Подібно малася справа з авторством моєї першої книжки. Йшлося про те, щоб першу повість про Дивізію написав не якийсь там цивіль, але конечно колишній вояка І УД. Тому, що я колись сказав у Німеччині своєму колезі, також передчасно помершому Любомирові Ортинському, що я хотів би написати книжку про нашу Дивізію, він, коли настала небезпека, що якийсь цивіль може нас перебігти, так довго пилував мене листами (він був у Німеччині, я в Америці), аж я забрався до писання. Коли я написав йому, що я не знаю, як написати повість, він відповідав: “навіть не говори такого! Там у вас, у Філядельфії, стільки письменників! Запитайся в когось, як то робити”. Кінець — кінцем я повість написав, і так постала книжка “За стрілецький звичай” - перша повість про Дивізію. Потім щойно прийшли дальші, але честь Дивізії була врятована. Ми були перші.
А тепер до питання, а саме “ЧОМУ” я пишу якраз про таку, а не іншу тематику, чому я не намагаюсь вийти з кола наших власних, хтось міг би сказати, вузьких українських зацікавлень, чому ця вічна героїка, страждання, борці, революціонери, весь цей патріотичний баляст, як назвав це все один мій дискутант у приватній розмові. (Мій дискутант був дуже модерний, він усе охоплював у космічно-всесвітньому розумінні і твердив, що ми, українська громада і більшість тих, що пишуть, обертаються, в порівнянні до модерного світу, (у часі з перед 60-70 років). [Очевидно, друкарський недогляд - кінець речення пропущено. - Л.П.].
Я не хотів би, говорячи про питання “чому”, вживати надто великих слів. Не хочу говорити патетично, ні про 1) “обов'язки супроти воюючої батьківщини”, 2) ні про те, що ми “у другій лінії фронту”, 3) ні про те, що “нас не стати на мистецтво для мистецтва, 4) що ми мусимо (хоч не маємо соцзамовлень) писати саме про ці проблеми, про наші проблеми. А я, сподіваючись, що мені прийдеться дати відповідь на питання “чому”, шукав відповідних слів, які говорили б за мене, відповіли б на це поставлене англійським поетом Теннісоном питання про “the reason why”. І я знайшов ці слова, поглянувши на “Одноднівку” Братства Дивізійників, видану кілька років тому в річницю битви під Бродами, на обкладинці якої вжито, як мотто, моїх слів, написаних ще давніше. Ось ці слова: “ЧАСОМ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ВОНИ ПРИХОДЯТЬ І ГОВОРЯТЬ НАМ, ТИМ, ЩО ЖИВУТЬ, ЩОБ МИ НЕ ЗАБУЛИ НІ ЇХНЬОЇ ДОЛІ, НІ ЇХНЬОЇ СМЕРТИ...”
Тому я і пишу про них. Не лише про моїх друзів із Дивізії (бо я не хотів би бути “дивізійником у перманенції”), хоч я не можу забути й моїх товаришів зброї, що їм доля призначила ворожу кулю чи “велику мандрівку” по сибірських тундрах...
Я пишу і про цих знайомих мені дівчат, яким писався у книжці долі рутяний вінок, а яких увінчала смерть у партизанському бункері чи в гестапівській катівні...
... Про тих “неполітичних” старших пань, приятельок моєї матері, вихованок Перемиського Інституту з минулого сторічча, що їх доля завела в “отдальонниє лаґери” Караґанди і Кінґіру...
... Про цих сумуючих, колись веселих, батярів із львівського Середмістя, що десь у світі мріють про день, коли зможуть повернутися у тінь Преображенської церкви...
Про друзів, з якими вирушили ми в “Похідних Групах” на Схід у 1941 році, а яких постигла смерть під муром чи на шибениці...
Про тих, що їх залишили ми там ... у Рідному Краю: наших батьків, дітей, найближчих, рідних, що у щоденному геройстві, тихому геройстві, змагаються за краще завтра...
... Мені особисто вистарчала б надія, що колись, може вже тоді, коли наші порослі мохом могили западуться в землю, хтось десь напише про мене:
“Народився в Україні, прожив шмат життя поза нею в тузі. Писав про Львів і його людей. Людей таких, як ми”.
1996
З передмови до повісти "Відламки “шибки у вікні”"
Олег Лисяк
Моє середмістя
Надворі погана погода, починає падати дрібний сніжок. Ще помити руки, скинути робочий одяг і за хвилину поглине мене тиха ніч, що розпостерла свої вітром колисані крила над Країною Великих Озер. Кривавим блиском горять комини печей. Здалеку, від озера, блискає раз-по-раз ніж прожектора з прибережної ліхтарні і прорізує темряву. З другого боку відповідає йому промінь з летовища. Десь гуде пароплав.
Треба лише скрутити за ріг, і все стихає. Нема вже ні гудків, ні блискучих неонів. Червоні хатки з цегли, якісь поломані паркани, якісь обідрані вітром уривки афішів. Часом шелесне папір під ногами, часом десь дзенькне бляшана пушка. Згори, з темного й беззоряного неба, паде тихенько сніг і покриває тонкою верствою пощерблений асфальт. За заломом муру губиться десь на білій покриві відгомін кроків, які засипає нова верства білого пуху.
Зараз, як то було?... Котра там тепер година?... Шоста, чи сьома ранку ... Хвилинку, хвилинку — як то було?.... Так, тоді теж падав такий самий сніг ... І так само гинули засипувані біленьким пудром сніжинок кроки... Треба лише скрутити за ріг. Скрутити за ріг! Так, там кроки віднайдуться знову! Слід мусить віднайтися...
* * *
Слід кроків, що їх засипує сніг, губиться. Малий хлопчина, що в темряві листопадового ранку посувається здовж холодних мурів камениць, тремтить усім тілом. Він так дуже боїться! Ці кроки ведуть його просто, туди, здовж заглиблення в мурі, де на висоті першого поверха видніє статуя Богоматері, попри цю велику каменицю на розі Ринку, а там далі великий чотирокутний будинок з високою вежею.
Він мусить дійти аж до рогу, бо туди ведуть його напівзасипані сліди кроків у грубих підкованих вояцьких черевиках. Горпина, нянька, казала, що на ратуші висить якась нова корогва, синьожовта „фана", і казала, що „Україна настала...". Вулиця мов виметена і малий хлопець боїться. Він чує десь від Бернардинської площі постріли. Він знає вже цю музику і розуміє значення отого свистячого „пен-н-н-нь!" крісової кулі. Він ще малий, йому тільки шість років, але він знає. Та він мусить побачити цю нову "фану", він мусить вийти за ріг, бо туди ведуть сліди важких вояцьких чобіт.
І камениці, холодні з ховзькими мурами камениці середмістя, хоронять малого хлопця. Він іде в першу свою самостійну мандрівку – за слідом вояцьких чобіт. Мури немов вглиблюються, малі руки знаходять опору в ховзьких стінах, дзвінке „пен-н-н-нь!" затихає. Ще крок-два і він зараз буде на розі, коло крамниці Хлядека, вже видно кам'яну криницю... Піднеси голову, малий, піднеси голову! Онтам ця „фана"! Так, це той клаптик невиразної матерії, що повіває отам на вітрі на вершку ратушевої вежі. Він побачив її вперше серед мурів львівського середмістя, коли вперше йшов слідом вояцьких кроків.
А вдруге заворушився Ринок вже роками пізніше. Блакитно-жовтої „фани" вже не було на вежі. Цього дня, казали, закладатимуть на вежу великого срібного орла — символ володіння окупанта. Хлопець не йшов на Ринок, він тільки здалеку бачив, як збирається товпа на хідниках, як гудять „вівати", як зриваються з голов капелюхи. Це ж приїхав „начельнік паньства“ нагороджувати місто за оборону проти „гайдамакуф“. Товпа раділа, криваво-білі прапори лопотіли на вітрі, парада йшла своїм порядком.
Раптом щось заворушилось у товпі. Важко було побачити що, бо з рогу Вірменської видно лише частинку Ринку, але щось діялось! Люди хлинули вбік ратуші, а за хвилину Зоська з-під двадцятого бігла вже від Ринку вулицею Ґродзіцьких і кричала на ціле горло до пані Ґахової, двернички напроти:
— Мамо, мамо! Русіні стжелялі до Пілсудскєґо! Як Боґа кохам, стжелялі!...
Про правдивий хід подій малий хлопець, що сидить тепер із стиснутими п'ястуками в вікні, довідається багато років пізніше. Тоді, коли носитиме сіру уніформу з левиком на рукаві, а його старшина, той самий „Смок“, що того пам’ятного дня стріляв у „начельніка“, розкаже йому, що діялося тоді в мурах львівського ринку, розкаже про атентат, про побої, розкаже, звідки взявся на його губі оцей шрам, який зробила шабля польського поліцая, і розкаже, як він упав ниць, збитий ударами юрби, на рідний брук, на те саме каміння, по якому стікала колись кров Івана Підкови, на каміння нашого Середмістя.
* * *
Треба перейти лише Краківською вулицею здовж затихлих у неділю гамірних жидівських крамниць, перейти попри „ойца Бодека“ на розі Вірменської і зараз, по лівому боці, сходи Преображенки. Тепер там правлять панахиду за тих, що полягли в листопаді 1918 р. На сходах стоять якісь хлопці й дівчата з пушками, при вході припинають червоно-чорні ленти.
Зайдім ще на хвилину в темінь вулиці Корняктів, між мурами церков і великою стіною комплексу „Народного Дому“. Отут, якраз напроти похоронного заведення „Харіс“, в церковному мурі пощерблення. Бачиш? Там, на висоті першого поверху, кілька разірваних цегол, а на сірому тлі муру і поміж ним чорніє сталь гарматнього набою, під яким хтось накреслив дату „XI. 1918“. О, вони вміють говорити, ці мури нашого Середмістя.
* * *
Але, чи тільки мури говорять? Увійдім у такий добре нам знайомий вузький провулок Вірменської вулиці. На розі паркан, що стоїть уже роками після того, як завалилася велика багатоповерхова камениця. По другому боці Вірменська катедра і довга перехідна брама, якою можна вийти на другий бік, на Скарбківську. Тут, у тих закамарках, воювали ми роками, граючись у „жандарма і збуя“. Нашим шефом завжди був Сташко, а його заступником Фусько. Мене рідко до того гонору допускали. Не вірили моїй твердій руці у важких боях з противниками з Стрілецької площі і Бляхарської вулиці.
А тепер, казали, Сташко повернувся недавно з тюрми. Кажуть, що його били, вибили два зуби. Його мати, мала засушена Григорова з-під 17-го, вже кілька днів бігала з вісткою, що Сяхо вийде з криміналу.
А ось і Сяхо. Він стоїть на розі коло шинку Ліхта і „ріже балак“ з якимсь незнайомим. Його міцна постать боксера з „України" трохи пригорбилася, але його голос такий самий, як завжди, як кілька місяців тому, коли його скованого вели вулицею, а він лаявся з поліцаями. Тепер він гукав до мене:
— Сервус, Уесю! (Сяхо не міг ніяк вимовити ,,Лесю“) Як сє маш? Крий граби, фраєр! Цо слихаць „на світі“?
Сяхо говорить ці останні слова справді наче в лапках. Він по-українськи говорить рідко і, власне пригадую, що я чув його українську мову лише тоді, коли він стояв на розправі в судовій залі на Баторого і зізнавав перед судом, який засудив його за „приналежність до підривної організації". Пам'ятаю добре, як він голосно і виразно вимовляв, дивлячись у вічі судді в чорній мантії:
— Я називаюся Евстахій Чемеринський... Прошу? Ні, не Чемериньскі, але "Чемеринський".
Але тепер Сяхо, коли бере мене за рукав і тягне під виступ муру коло шинку, сміється голосно і стиха промовляє:
— Але мі далі, брацє, ці шмацяже, ментаче. України мі з лепети вибіялі. Тово мі вибійо! — Сяхо робить відповідний рух. — Нє, Уесю?
Ні, ніхто не виб’є їм „з лепети“ України, ні цей, ні інший окупант.
Пам’ятаєте його перший прихід? Пам'ятаєте мури нашого Середмістя, коли на Сербську вулицю увігнався своїм зеленкуватим заболоченим тілищем большевицький танк, а брудні, сірі „бойци“, замість робити свою пропаґанду, лакомо поглядали на одяги і взуття людей, що окружували сталевого велета. Пам’ятаю бійця, що вихилився з вежі танка і, перехилившись через борт, гукав до мене:
— Ей, ти, слиш! Ґдє здєсь получают такіє ботінкі? — показуючи пальцем на мої черевики, які я вже давно вважав нерепрезентативними і тому якраз вибрався в них зустрічати „визволителів". Мені все стало відразу ясне, а людям, що окружали танк, також. Вони почали помалу розходитися. Вони ловили все вмить, ці люди з середміських вуличок. Хтось голосно сплюнув:
— „Ботінкі!" А бодай ви скапали, як свічка, визволителі!
Потім прийшло нове, невідоме жахіття, закуте в залізо, чуже і непривітне. Вулиці зачорніли околичками круглих кашкетів, появилися сірі уніформи з чорними ромбами й відзнаками „SD“ на рукавах, зачорніли великі пістолі на поясах ґештапівців, забагріли на мурах старезних камениць „бекантмахунґи", що віщували наглу і сподівану смерть. Місто прищурилось, затихло, вночі від Ліхта не було вже чути розмашистої гармонії, а появилися вивіски „Нур фюр дойче“. Гучномовець на рогах вулиць подавав спочатку „зондермельдунґи“ про стільки то і стільки брутто-реґістрових тонн, а на Ринку виросла і потім одного дня безславно зникла велика таблиця з мапою фронтових успіхів. Десь по вулицях чулася ночами знову луна якихсь пострілів.
А потім гучномовці щораз частіше подавали, замість тріумфальних „зондермельдунґів , відомості про скорочування фронтів.
Щораз частіше змінювалися червоні плякати коло кам’яних левів на Ринку про те, що "за сприяння бандам" і переховування членів ОУН присуджено до кари смерті таких і таких. Люди стояли на рогах вулиць і слухали, як гучномовець вискандовував прізвища. Ніхто не говорив ні слова.
Аж раз напроти муру, того самого старого муру Вірменської катедри, де так часто хлопці скривалися в своїх хлоп’ячих „боях“, стояло тепер десятох ґештапівців. Важкі, тверді, суворі й грубі, з вигодованими, червоними, налитими кров’ю мордами, замкнули вулиці з обидвох боків і зганяли прохожих щораз тіснішим ланцюгом під мур. А під Вірменами стояло десять сірих, утомлених людей. Вони мали пов’язані дротом руки. Напроти них, під тим самим парканом, де ми колись підготовляли хлоп’ячу „зброю“, стояло два ряди ґештапівців з автоматами в руках, наготовленими до стрілу.
Не буду розказувати видуманого, патріотичного оповідання про те, як морітурі кидали голосно й визивно патріотичні вигуки. Ні, вони були такі втомлені й збиті, вони були такі вже байдужі, що напевно не мали вже на це фізичних сил. Але я побачив, як у хвилині, коли вже відділ уніформованих собак, що стояв у віддалі кількох кроків напроти, підносив свої матові, чорні дула „емпі“ на висоту грудей, один із смертників, малий худощавий чоловічок, підніс раптом зв’язані руки із складеними трьома пальцями правої руки на висоту чола і переніс руки швидким рухом, наче лякаючись, що постріли не дозволять йому докінчити останнього руху, праворуч на висоту грудей і рамен. Розкрита вже до крику губа ґештапівського старшини мимоволі закрилась, а дворяд вояків, що стояв із широко розставленими ногами, затримався в півруху. Два засудженці, які стояли побіч того, що христився, і які були піднесли голови в ту хвилину, також швидко поклали на собі двічі знак хреста. Втретє вони вже не вспіли, бо старшина, немов засоромившись своєї слабости, махнув рукою і голосно крикнув „Фаєр!“... Сальва вистрілів, що з голосним гавкотом ринула вбік муру, була наче вдар грому.
* * *
І прийшов останній вечір, такий холодний грудневий вечір, коли мряка проникає до кости, коли світла ліхтарень окружені білавим колом, коли щось висить у повітрі і коли люди кажуть, що певно буде падати сніг...
На другий день я мав пращати своє місто. Прийшов день, коли треба було вдягнути на себе мундур, коли треба було відходити, щоб колись, може, знову повернутись. Я пішов щераз вулицями між каменицями мого Середмістя.
Я йшов вулицями, якими бігав колись малий хлопець, тремтячи, поміж чорними мурами, перед кулями, що могли принести йому кожної хвилини смерть. Ішов попри наглухо забиті жалюзії шинку Ліхта, і глянув коротко на перший поверх, на наріжне вікно камениці на розі, і мені здавалося, що там стоїть сивоголова жіноча постать у білому шалі. Я глипнув під мур, де колись на східцях лежало тіло вбитого зрадника, погладив очима майоріючу у темряві чорну вежу, де блистіла колись „фана“. Тут, на кам'яних кістках, лилась колись кров Івана Підкови, тут „Смок“ своїми пострілами доказував чиє це місто, сюди йшла влітку сорок третього заквітчана молодь "За свій рідний край“...
Гляньмо ще на мури тихої Преображенки, на гарматній набій у мурі та на пощерблені ґештапівськими кулями мури Вірменскої катедри... Ще один погляд на вулицю Ґродзіцьких і на Стрілецьку площу. Багато крови всякло в ці мури мого Середмістя. Вони вчили мене, ці почорнілі, облупані стіни, того, чого не відбере мені ні чужина, ні ворог, ні ніхто: тут родився і тут останеться наш Львів.
Далеко від мене тепер це місто, на південно-східному кінці Европи, місто, по якому мандрував я дитячими ногами слідами вояцьких черевиків, за невиданою досі „фаною“ першого листопада 1918 року, коли сніг, саме, як сьогодні увечорі, засипував сліди чиїхсь ніг за рогом вулиці.
* * *
Я йтиму далі чужою, далекою від мойого міста вулицею. З темної віддалі приходитимуть до мене постаті. Давні, давні, в дивних строях, з кривавими ранами, у сірих стрілецьких плащах, у фасонових маринарках батярів, у сірих лахах тюремників. Вони йтимуть поруч зі мною, крокуватимуть, як від віків вони ходили нічною порою по вулицях нашого Середмістя. Вони ходитимуть аж до того дня, коли на Середмістя гряне Велика Вість – синьожовта "фана" залопоче на ратуші, щоб уже ніколи з неї не зійти.
[Львів. Літературно-мистецький збірник. В 700-ті роковини заснування княжого города. Філядельфія, 1954, с.83—88]
Броди. Збірник статей і нарисів. За ред. Олега Лисяка. Мюнхен, 1951 http://diasporiana.org.ua/memuari/4594-brodi-zbirnik-statey-i-narisiv/
Олег Лисяк. Наша незакінчена війна http://komb-a-ingwar.blogspot.com.es/2009/02/blog-post.htmll
Лисяк О. За стрілецький звичай. Мюнхен, 1953 http://diasporiana.org.ua/proza/9879-lisyak-o-za-striletskiy-zvichay/
Лисяк О. Люди такі, як ми. Торонто, 1960 http://diasporiana.org.ua/proza/9859-lisyak-o-lyudi-taki-yak-mi/
Лисяк О. Відламки “шибки у вікні”. Торонто, 1996 http://diasporiana.org.ua/proza/15777-lisyak-o-vidlamki-shibki-u-vikni/
