Іловайськ... Рана, яка не загоїться ніколи.
За офіційними даними військової прокуратури, 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайська загинули 366 осіб, 429 отримали поранення, 300 потрапили в полон...
Вічна світла пам'ять полеглим в іловайськім пеклі! Вічне прокляття Росії, яка те пекло влаштувала.
Розмова із санітаркою батальйону «Донбас» молодшим сержантом Оленою Кошелєвою (позивний «Кішка»)
… - Медикаментів вистарчало?
- В Іловайську - так. Я в лікарні в Курахово питала: «Що вам потрібно?» Завантажували все, що вони просили, і везли.
Свою роль зіграла й моя запасливість. Пацани задовбалися тягати мої заначки під час кожної передислокації. Щоправда, згодом зізналися: «Добре, що в тебе все було».
18 серпня ми зайшли в Іловайськ. У перші дні з моїм другом спали в машині. Не знали, де розквартируватися. Все було упереміш - бойовики, ми. Але кільця ще не було.
19-го вранці був серйозний обстріл з АГС. Дуже добре пам'ятаю, як ми - «Шок» (Дмитро Кабалюк), «Іраклій» (Іраклій Курасбедіані), я і «Шульц» (Сергій Шкарівський) - стояли за якоюсь школою й вітали «Іраклія» з днем народження. «Шульц» заварив святкову каву... Він загинув того ж дня. Досі дбайливо зберігаю льотний комбінезон, що його мені подарував «Шульц», хоча багато речей роздала. Здається, цей комбінезон зберігає тепло його рук. Коли його вбили, мені взагалі не вірилося.
Він при кожній зустрічі завжди питав: «Кішка», а вам сьогодні вже хто-небудь казав, що ви красуня?"- Я відповідала: «Уявіть собі, ні». - «Ну, тоді я кажу: «Ви красуня». Цей жартівливий ритуал повторювався постійно.
Свою роль зіграла й моя запасливість. Пацани задовбалися тягати мої заначки під час кожної передислокації. Щоправда, згодом зізналися: «Добре, що в тебе все було».
18 серпня ми зайшли в Іловайськ. У перші дні з моїм другом спали в машині. Не знали, де розквартируватися. Все було упереміш - бойовики, ми. Але кільця ще не було.
19-го вранці був серйозний обстріл з АГС. Дуже добре пам'ятаю, як ми - «Шок» (Дмитро Кабалюк), «Іраклій» (Іраклій Курасбедіані), я і «Шульц» (Сергій Шкарівський) - стояли за якоюсь школою й вітали «Іраклія» з днем народження. «Шульц» заварив святкову каву... Він загинув того ж дня. Досі дбайливо зберігаю льотний комбінезон, що його мені подарував «Шульц», хоча багато речей роздала. Здається, цей комбінезон зберігає тепло його рук. Коли його вбили, мені взагалі не вірилося.
Він при кожній зустрічі завжди питав: «Кішка», а вам сьогодні вже хто-небудь казав, що ви красуня?"- Я відповідала: «Уявіть собі, ні». - «Ну, тоді я кажу: «Ви красуня». Цей жартівливий ритуал повторювався постійно.
- Напевно, ви там зіркою були?
- Звісно. В той момент у батальйоні налічувалося близько 700 осіб. Ми не знали всіх позивних. Хлопцям було простіше запам'ятати одну «Кішку», ніж «Кішці» їх усіх.
Знаєте, в мене сексуальний голос. Так ці зарази мене спеціяльно викликали по рації. Досі тролять, згадуючи, як я відповідала: “«Кішка» на зв'язку".
19 серпня стало одним з перших важких днів. Було дуже багато поранених. Ми рятували їх прямо на землі, бо ще не були готові приймати таку кількість. Після цього начштабу сказав: «Так бути не повинно. У вас є півтори години, щоб організувати медпункт». «Яр» (Сергій Міщенко), я, «МІХТ» (Михайло Слугоцький) і «Вітерець» (Володимир Міщенко) вирішили все обладнати у шкільній майстерні. Бігали по хатах і збирали все, що може знадобитися: ковдри, подушки, шторки. Мені було соромно брати чуже. Я ж не мародер. Залишала господарям записки: “Вибачте, будь ласка. Я змушена взяти. По можливості поверну. Ваша «Кішка»”. До слова, про місцевих жителів. Під кінець нашого перебування в Іловайську в багатьох з них почалися нервові зриви. Вони стали здавати нам один одного, називати когось «денеерівскі повії» і т. д.
Пізніше був ще один епізод. Вже коли ми перебували в оточенні. Сидимо у льосі в однієї бабусі в Красносельскім, перечікуємо обстріл. Приносять пораненого «Полтаву» (Сергій Тимофієнко), спускають. Я тампоную рану. У маленькому підвальчику сидить купа народу, а я з «Полтавою» розташувалася у проході. Й тут бабуся почала голосити: «Як же моя корова недоєна? Треба піти подоїти корову». А нагорі шарашить так, що земля тремтить. Мене так задовбало це все: «Та ваша корова вже шашлик, в мене тут поранений, а ви зі своєю коровою». Хоча зараз розумію, що це була її захисна реакція.
19-го у мене на руках помер Маркіян Паславський, "Франко". Я цей епізод досі згадую, здригаючись.
До останнього намагалася його відкачати, але це було неможливо. Потім дізналася: розтин показав, що в нього всередині був просто фарш. Коли йому стало гірше, робила непрямий масаж серця і штучне дихання. Двічі він приходив до тями. Коли в нього вже захлюпала сукровиця у гортані (у легких була кров), хлопці мене від нього просто відтягали.
Три роки не могла себе змусити зустрітися з його сім'єю, прийти на його могилу. Винуватила себе в його смерті. Коли все-таки поговорила з його близькими й попросила вибачення, з'ясувалося, що вони мене ні в чому не винуватять.
23 серпня загинув «Котик» (Володимир Пушкарук). Привезли його з діркою в голові розміром з кулак. Теж нічого не можна було зробити.
Знаєте, в мене сексуальний голос. Так ці зарази мене спеціяльно викликали по рації. Досі тролять, згадуючи, як я відповідала: “«Кішка» на зв'язку".
19 серпня стало одним з перших важких днів. Було дуже багато поранених. Ми рятували їх прямо на землі, бо ще не були готові приймати таку кількість. Після цього начштабу сказав: «Так бути не повинно. У вас є півтори години, щоб організувати медпункт». «Яр» (Сергій Міщенко), я, «МІХТ» (Михайло Слугоцький) і «Вітерець» (Володимир Міщенко) вирішили все обладнати у шкільній майстерні. Бігали по хатах і збирали все, що може знадобитися: ковдри, подушки, шторки. Мені було соромно брати чуже. Я ж не мародер. Залишала господарям записки: “Вибачте, будь ласка. Я змушена взяти. По можливості поверну. Ваша «Кішка»”. До слова, про місцевих жителів. Під кінець нашого перебування в Іловайську в багатьох з них почалися нервові зриви. Вони стали здавати нам один одного, називати когось «денеерівскі повії» і т. д.
Пізніше був ще один епізод. Вже коли ми перебували в оточенні. Сидимо у льосі в однієї бабусі в Красносельскім, перечікуємо обстріл. Приносять пораненого «Полтаву» (Сергій Тимофієнко), спускають. Я тампоную рану. У маленькому підвальчику сидить купа народу, а я з «Полтавою» розташувалася у проході. Й тут бабуся почала голосити: «Як же моя корова недоєна? Треба піти подоїти корову». А нагорі шарашить так, що земля тремтить. Мене так задовбало це все: «Та ваша корова вже шашлик, в мене тут поранений, а ви зі своєю коровою». Хоча зараз розумію, що це була її захисна реакція.
19-го у мене на руках помер Маркіян Паславський, "Франко". Я цей епізод досі згадую, здригаючись.
До останнього намагалася його відкачати, але це було неможливо. Потім дізналася: розтин показав, що в нього всередині був просто фарш. Коли йому стало гірше, робила непрямий масаж серця і штучне дихання. Двічі він приходив до тями. Коли в нього вже захлюпала сукровиця у гортані (у легких була кров), хлопці мене від нього просто відтягали.
Три роки не могла себе змусити зустрітися з його сім'єю, прийти на його могилу. Винуватила себе в його смерті. Коли все-таки поговорила з його близькими й попросила вибачення, з'ясувалося, що вони мене ні в чому не винуватять.
23 серпня загинув «Котик» (Володимир Пушкарук). Привезли його з діркою в голові розміром з кулак. Теж нічого не можна було зробити.
- Розкажіть про вихід з оточення.
- 28-го ми вже зібралися. Спали в одязі. Але час виходу колони кілька разів переносили.
Сиділи в автівці й чекали на команду. Ночами було дуже холодно. На мені чиєсь пальто (знову залишила записку), рукавички, каска, розгрузка, автомат.
Тоді в останній раз бачила «Восьмого» (Андрій Журавленко). Не можу сказати, що ми були супердрузі. Але цей чоловік у мене повірив і дуже допомагав у всьому. Ми познайомилися ще в Нових Петрівцях. Було цікаво подивитися на обличчя, сховане під балаклавою. Під час першого тренування, котре була вночі, на одній з ділянок дороги він тримав мене за руку, щоб я не зламала чого-небудь. Пам'ятаю відчуття цієї теплої руки.
Він був дуже стурбований і дуже схудлий. Я йому сказала: «Не сумуй, ми ж додому їдемо. Ми ще сюди повернемося і надеремо їм зад. Все буде добре". Він мені «дав п'ять». Але це було зовсім не колишнє рукостискання. Хоч і розумію, а серцем відмовляюся приймати смерть його і хлопців, з якими душа лежала спілкуватися: «Дядя Ваня» (Іван Ганя), «Варг» (Богдан Вовненко), «Ред» (Євген Харченко), «Бані» (Павло Петренко) , «Шок» (Дмитро Кабалюк)...
Ми вирушили в бік Многопілля. Я їхала з відчуттям, що зараз цей кошмар закінчиться, ми відпочинемо, зберемося з новими силами, візьмемо підмогу й усіх переможемо. Не розуміла, що такого не буде. Мабуть, «Восьмий» і хлопці це вже знали. А мій земляк, командир танкової роти «Апіс» (його прізвище поки що називати не можна), вимовив: «Торбинка зав'язується». Я відповіла, що не хочу про це навіть думати: «Ми повернемося додому і все буде добре. Я не готова померти з відчуттям безвиході».
Як очевидиця і учасниця тих подій досі не розумію, чому наші воєначальники повели нас тим коридором, чому вони організували вихід саме так. Дуже хотілося б, щоб вони на собі відчули те, через що пройшли ми.
Нас почали підганяти. Величезна колона розділилася на дві частини. Й тут почалося... Росіяни все зробили по науці: спочатку, як у тирі, стріляли по великих машинах, а потім вже по легковикам. У підсумку ми залишилися абсолютно без жодного транспорту.
Сиділи в автівці й чекали на команду. Ночами було дуже холодно. На мені чиєсь пальто (знову залишила записку), рукавички, каска, розгрузка, автомат.
Тоді в останній раз бачила «Восьмого» (Андрій Журавленко). Не можу сказати, що ми були супердрузі. Але цей чоловік у мене повірив і дуже допомагав у всьому. Ми познайомилися ще в Нових Петрівцях. Було цікаво подивитися на обличчя, сховане під балаклавою. Під час першого тренування, котре була вночі, на одній з ділянок дороги він тримав мене за руку, щоб я не зламала чого-небудь. Пам'ятаю відчуття цієї теплої руки.
Він був дуже стурбований і дуже схудлий. Я йому сказала: «Не сумуй, ми ж додому їдемо. Ми ще сюди повернемося і надеремо їм зад. Все буде добре". Він мені «дав п'ять». Але це було зовсім не колишнє рукостискання. Хоч і розумію, а серцем відмовляюся приймати смерть його і хлопців, з якими душа лежала спілкуватися: «Дядя Ваня» (Іван Ганя), «Варг» (Богдан Вовненко), «Ред» (Євген Харченко), «Бані» (Павло Петренко) , «Шок» (Дмитро Кабалюк)...
Ми вирушили в бік Многопілля. Я їхала з відчуттям, що зараз цей кошмар закінчиться, ми відпочинемо, зберемося з новими силами, візьмемо підмогу й усіх переможемо. Не розуміла, що такого не буде. Мабуть, «Восьмий» і хлопці це вже знали. А мій земляк, командир танкової роти «Апіс» (його прізвище поки що називати не можна), вимовив: «Торбинка зав'язується». Я відповіла, що не хочу про це навіть думати: «Ми повернемося додому і все буде добре. Я не готова померти з відчуттям безвиході».
Як очевидиця і учасниця тих подій досі не розумію, чому наші воєначальники повели нас тим коридором, чому вони організували вихід саме так. Дуже хотілося б, щоб вони на собі відчули те, через що пройшли ми.
Нас почали підганяти. Величезна колона розділилася на дві частини. Й тут почалося... Росіяни все зробили по науці: спочатку, як у тирі, стріляли по великих машинах, а потім вже по легковикам. У підсумку ми залишилися абсолютно без жодного транспорту.
- Під час обстрілу зупинялися?
- Ні, не можна було.
Такий стан ... Спочатку заперечення. Думаєш: такого не може бути з нами. Потім, коли почалася стрекотня, з'явилася надія: поки нема вибухів, може, ще проскочимо. Водій почав тиснути на газ. Ось за що я точно вдячна, так за те, що машина не зупинялася.
Ми виїхали в поле, звернули - й почалися вибухи.
Ось я бачу палаючий остов автомобіля. У ньому вже нерухомі тіла - горять, як ляльки. Палаючі ляльки в палаючій машині. Думаю: Господи, хоч би це були не наші! Звожу очі - людина висить на проводах.
Добре пам'ятаю, як хлопці-зесеушники спішувалися й вели вогонь з коліна. Я ще подумала: хоч би вижили, хоч би встигли ухилитися.
Пам'ятаю, як повзла людина, дуже схожа на нашого «Портоса» (Андрій Щербина). В нього не було шматка щоки, горіли ноги, він увесь горів. Він просив допомогти, а ми не могли зупинити машину, адже тоді загинули б самі й не врятували би більше взагалі нікого.
Знаєте, яка думка була в голові? Адже це зараз закінчиться, це не по-справжньому - як навчання, це не по нас, це не наші машини. Я відмовлялася розуміти, що це пекло відбувається зі мною і з тими, кого знаю. Щоб відволіктися, перемкнула увагу на друзів, які сиділи поруч, і почала думати, що мені робити.
Такий стан ... Спочатку заперечення. Думаєш: такого не може бути з нами. Потім, коли почалася стрекотня, з'явилася надія: поки нема вибухів, може, ще проскочимо. Водій почав тиснути на газ. Ось за що я точно вдячна, так за те, що машина не зупинялася.
Ми виїхали в поле, звернули - й почалися вибухи.
Ось я бачу палаючий остов автомобіля. У ньому вже нерухомі тіла - горять, як ляльки. Палаючі ляльки в палаючій машині. Думаю: Господи, хоч би це були не наші! Звожу очі - людина висить на проводах.
Добре пам'ятаю, як хлопці-зесеушники спішувалися й вели вогонь з коліна. Я ще подумала: хоч би вижили, хоч би встигли ухилитися.
Пам'ятаю, як повзла людина, дуже схожа на нашого «Портоса» (Андрій Щербина). В нього не було шматка щоки, горіли ноги, він увесь горів. Він просив допомогти, а ми не могли зупинити машину, адже тоді загинули б самі й не врятували би більше взагалі нікого.
Знаєте, яка думка була в голові? Адже це зараз закінчиться, це не по-справжньому - як навчання, це не по нас, це не наші машини. Я відмовлялася розуміти, що це пекло відбувається зі мною і з тими, кого знаю. Щоб відволіктися, перемкнула увагу на друзів, які сиділи поруч, і почала думати, що мені робити.
- Як довго це тривало?
- Не знаю. Може, кілька хвилин, може, довше. Там, куди дивилася, все було як в сповільненій зйомці, а боковим зором - все динамічно. Це особливості моєї психіки: якщо на щось звертаю увагу в такі моменти, то бачу все досить детально. Потім можу або не пам'ятати нічого взагалі, або раптом згадати, але фраґментами...
- Що було після того, як ви вискочили?
- Потрапили на якийсь хутір, були в оточенні. Мене весь час смикали по рації. Тільки встигаю підкурити сигарету - знову кличуть до поранених.
- Як пересувалися?
- Короткими перебіжками, пригинаючись. А як іще? Коли могла повзти - повзла. Особливо душевно було повзти по кукурудзянім полі. У принципі, поцілити мене було непросто. Я була в темному одязі і досить вертка, до того ж у мене дуже добре працює інстинкт самозбереження - в разі чого швидко ховаюся.
Пізніше побачила підошви своїх берців. Вони були немов плавлений сирок. А на рівні моїх ніг у машині були такі отвори... Чисто випадково в мене не влучили кулі.
Пізніше побачила підошви своїх берців. Вони були немов плавлений сирок. А на рівні моїх ніг у машині були такі отвори... Чисто випадково в мене не влучили кулі.
- Читала, що ви не відходили від поранених.
- Це не зовсім так. Відходила. Бо мені потрібно було ще контролювати емоції одного друга, я дуже боялася, що він із собою щось учинить. Були й свої емоції, з якими доводилося боротися.
Уявіть собі: ви - дівчинка, але саме від вас залежить настрій чоловіків. Якщо ви заплачете і зламаєтеся, вони теж дозволять собі таке, й тоді може бути все що завгодно. Якщо дівчатка не плачуть - чоловіки не плачуть теж. У нас жодна дівчина не дала слабини. Ми це не обговорювали, просто кожна розуміла це інтуїтивно.
Знаєте, я не їздила до хлопців на похорон. Попрощалася з ними там, у полі. Показують: "Оце «Восьмий»". Я кажу: “Ні, це не може бути «Восьмий»”. “Оце «Бані», а он там...” А я бачу їх іншими, пам'ятаю їх іншими. Не приймаю їхньої смерти, розумієте?
Почала плакати. Сергій Міщенко сказав: «Ось ти поплакала, а тепер бери себе в руки й більше не смій. Пацани побачать - втратять бойовий дух». І я взяла себе в руки, а знаєте, як хотілося плакати...
Наступного разу заплакала через три тижні, вже в Києві. Ніяк не могла виплакатися, заснути до пуття. Зустрілася з хлопцями: «Хочу сьогодні напитися». Хоча практично не п'ю, ввечері випила пляшку горілки й запила літром пива. Не брало зовсім.
Того вечора хлопці мені подарували жовто-блакитні хризантеми. Стою в орендованій квартирі п'яна, гладжу ці квіти, як волосся у хлопчиків, і починаю плакати тихо-тихо, щоб дівчаток, з якими знімала житло, не розбудити ...
Уявіть собі: ви - дівчинка, але саме від вас залежить настрій чоловіків. Якщо ви заплачете і зламаєтеся, вони теж дозволять собі таке, й тоді може бути все що завгодно. Якщо дівчатка не плачуть - чоловіки не плачуть теж. У нас жодна дівчина не дала слабини. Ми це не обговорювали, просто кожна розуміла це інтуїтивно.
Знаєте, я не їздила до хлопців на похорон. Попрощалася з ними там, у полі. Показують: "Оце «Восьмий»". Я кажу: “Ні, це не може бути «Восьмий»”. “Оце «Бані», а он там...” А я бачу їх іншими, пам'ятаю їх іншими. Не приймаю їхньої смерти, розумієте?
Почала плакати. Сергій Міщенко сказав: «Ось ти поплакала, а тепер бери себе в руки й більше не смій. Пацани побачать - втратять бойовий дух». І я взяла себе в руки, а знаєте, як хотілося плакати...
Наступного разу заплакала через три тижні, вже в Києві. Ніяк не могла виплакатися, заснути до пуття. Зустрілася з хлопцями: «Хочу сьогодні напитися». Хоча практично не п'ю, ввечері випила пляшку горілки й запила літром пива. Не брало зовсім.
Того вечора хлопці мені подарували жовто-блакитні хризантеми. Стою в орендованій квартирі п'яна, гладжу ці квіти, як волосся у хлопчиків, і починаю плакати тихо-тихо, щоб дівчаток, з якими знімала житло, не розбудити ...
- Повернімося до розповіді про поле, де лежали поранені.
- Коли ми спішилися, почула, що мене кличуть. Це був «Ест» (Володимир Ложешніков). Дуже сподівалася, що в нього щось дріб'язкове. Запитала: «У тебе джгут є? Накласти зможеш?» Він відповів: «Не можу». О'кей, взяла свій джгут і поповзла до нього. Чесно, було дуже страшно. Бачу: лежить наш величезний здоровенний «Ест», і в нього немає половини стегна. Намагалася все почистити, знезаразити. Але потім з'ясувалося, що він хворий на діабет і шансів врятувати його практично жодних. Міщенко тоді сказав: «Олено, ти молодець, допомогти треба, але найкраще, що можеш зробити, - не залишати його без уваги і полегшити йому біль наскільки можливо». Постаралася його помити, щось підстелити. Хотілося ж, щоб людина лежала на чистому.
- Чим помити? Води ж не було.
- Була якась у колодязі. Нею й мила, а рани обробляла фізрозчином, хлоргексидином. Що було, тим і працювала.
Ще треба було його якось знерухомити. Почала шукати шини. Власник будинку, що стояв неподалік, обурився: «Навіщо ви ці дошки берете? Не треба їх брати». Я у відповідь: «Послухайте, нам людину рятувати треба. Ваші дошки зараз не мають взагалі жодної ціни, потім я особисто їх вам привезу». Він: «А що, багато у вас трупів?» Дітися йому було нікуди - навколо стільки людей зі зброєю.
«Ест» прожив дві доби. В нього дуже швидко розвинувся сепсис. Я через годину списалася з його сином, попросила вибачення. Він сказав: «Що ви... Ми вас ні в чому не винуватимо».
Зрозуміло, що ти не Бог і всіх врятувати не можеш. Розумом це розумієш, а серцем відчуваєш свою вину, прокручуєш усі ситуації й думаєш: а якби я зробила не так, а так, а чому не здогадалася ще ось це зробити...
Ще треба було його якось знерухомити. Почала шукати шини. Власник будинку, що стояв неподалік, обурився: «Навіщо ви ці дошки берете? Не треба їх брати». Я у відповідь: «Послухайте, нам людину рятувати треба. Ваші дошки зараз не мають взагалі жодної ціни, потім я особисто їх вам привезу». Він: «А що, багато у вас трупів?» Дітися йому було нікуди - навколо стільки людей зі зброєю.
«Ест» прожив дві доби. В нього дуже швидко розвинувся сепсис. Я через годину списалася з його сином, попросила вибачення. Він сказав: «Що ви... Ми вас ні в чому не винуватимо».
Зрозуміло, що ти не Бог і всіх врятувати не можеш. Розумом це розумієш, а серцем відчуваєш свою вину, прокручуєш усі ситуації й думаєш: а якби я зробила не так, а так, а чому не здогадалася ще ось це зробити...
- Бувало, що себе хвалили?
- Звісно. Й було за що.
Розумієте, я всіх вчила розмовляти з пораненими. Якщо він з тобою розмовляє чи кричить, це дві добрі новини: він при тямі і він може дихати. Й це чудово. Це полегшує тобі роботу й загалом абсолютно все.
... Принесли «Апіса». Кисть висіла незрозуміло на чім. Попросила ворухнути пальцями - ворушаться, отже, з нервами все нормально, можна рятувати не тільки життя, але й руку. А в тих умовах, повірте, потрібно було вибирати, що робити.
Я не могла йому поставити крапельницю. Ви ж знаєте мій маленький секрет. Дуже боялася зробити боляче, мені його було шалено шкода. Але, блін, вибір невеликий - або ти йому не робиш боляче, або він живе. Починаю тампонувати, кажу: «Хочеш - називай мене сукою». Він: «Я не називатиму тебе сукою». А потім: «Сука!» Тішуся, що вдалося врятувати йому й життя, і руку. Дуже хочу йому цю руку потиснути - досі ще не бачилися.
Розумієте, я всіх вчила розмовляти з пораненими. Якщо він з тобою розмовляє чи кричить, це дві добрі новини: він при тямі і він може дихати. Й це чудово. Це полегшує тобі роботу й загалом абсолютно все.
... Принесли «Апіса». Кисть висіла незрозуміло на чім. Попросила ворухнути пальцями - ворушаться, отже, з нервами все нормально, можна рятувати не тільки життя, але й руку. А в тих умовах, повірте, потрібно було вибирати, що робити.
Я не могла йому поставити крапельницю. Ви ж знаєте мій маленький секрет. Дуже боялася зробити боляче, мені його було шалено шкода. Але, блін, вибір невеликий - або ти йому не робиш боляче, або він живе. Починаю тампонувати, кажу: «Хочеш - називай мене сукою». Він: «Я не називатиму тебе сукою». А потім: «Сука!» Тішуся, що вдалося врятувати йому й життя, і руку. Дуже хочу йому цю руку потиснути - досі ще не бачилися.
- З росіянами довелося спілкуватися?
- Нам поставили умову: або ми здаємося в полон, або не дадуть навіть поранених вивезти. Й ніяк по-іншому. Довелося виходити. Пробули в полоні цілих три дні.
Нас забирав «Лиса» (російський офіцер). Він тоді сказав мені, що в нього був наказ зрівняти нас із землею: «Але я спеціяльно дав наказ класти снаряди мимо, щоб була змога вас вивезти. Я не воюю з медиками і з жінками ». Хоча місце було досить пристріляне.
Тож у ворогів теж траплялися прояви якоїсь людяности. Згодом один солдат сказав: «Знаєте, коли ти не бачиш, з ким воюєш, стріляти якось простіше. Зараз я вас бачу, і якби ви загинули, мені було б дуже шкода».
Ось тоді я навчилася бути і мудрою, і гнучкою. Так потрібно було. Якщо зі мною говорили - я відповідала, якщо посміхалися - спокійно слухала і теж посміхалася. Усі-пусі. Хочеш мене обійняти? О'кей, скотино, обійми. Спасибі, що не вбив конкретно мене, ага. «Мені, до речі, води би, пораненим треба пити. Спасибі".
Розумієте, нашим пораненим давали воду, мені - ножі й медичні ножиці, щоб я могла робити перев'язки, бо деякі дебіли, коли обшукували, так сильно старалися, що забирали ножиці й викидали їх.
А якби я випендрювалася, мене могли б дуже жорстко поставити на місце. І не факт, що хлопці це стерпіли б. Так, ти начебто красуня, класно висловилася, а інші за це по нирках отримають чи кулю в лоб. Для дівчаток дуже важливо було правильно відчувати ту границю, якої не можна перейти. Не нахамити, не випендритися, не назвати їх так, як дуже хотілося.
Нас вивезли у поле. Я особисто бачила, коли «Лиса» стояв і казав: «Блін, якось треба вас вивезти, щоб і ваші нас не покришили, й цим дебілам не попастися. Адже ці дебіли непередбачувані».
Нас забирав «Лиса» (російський офіцер). Він тоді сказав мені, що в нього був наказ зрівняти нас із землею: «Але я спеціяльно дав наказ класти снаряди мимо, щоб була змога вас вивезти. Я не воюю з медиками і з жінками ». Хоча місце було досить пристріляне.
Тож у ворогів теж траплялися прояви якоїсь людяности. Згодом один солдат сказав: «Знаєте, коли ти не бачиш, з ким воюєш, стріляти якось простіше. Зараз я вас бачу, і якби ви загинули, мені було б дуже шкода».
Ось тоді я навчилася бути і мудрою, і гнучкою. Так потрібно було. Якщо зі мною говорили - я відповідала, якщо посміхалися - спокійно слухала і теж посміхалася. Усі-пусі. Хочеш мене обійняти? О'кей, скотино, обійми. Спасибі, що не вбив конкретно мене, ага. «Мені, до речі, води би, пораненим треба пити. Спасибі".
Розумієте, нашим пораненим давали воду, мені - ножі й медичні ножиці, щоб я могла робити перев'язки, бо деякі дебіли, коли обшукували, так сильно старалися, що забирали ножиці й викидали їх.
А якби я випендрювалася, мене могли б дуже жорстко поставити на місце. І не факт, що хлопці це стерпіли б. Так, ти начебто красуня, класно висловилася, а інші за це по нирках отримають чи кулю в лоб. Для дівчаток дуже важливо було правильно відчувати ту границю, якої не можна перейти. Не нахамити, не випендритися, не назвати їх так, як дуже хотілося.
Нас вивезли у поле. Я особисто бачила, коли «Лиса» стояв і казав: «Блін, якось треба вас вивезти, щоб і ваші нас не покришили, й цим дебілам не попастися. Адже ці дебіли непередбачувані».
- Дебіли - то хто?
- Та «дирівці» місцеві.
Ми разом з пораненими ночували у «КамАЗі», який стояв у цім полі. По черзі накриваючись термоковдрою. Тобто на півтора квадратних метрах, вільних від поранених, спали шестеро осіб.
Ми разом з пораненими ночували у «КамАЗі», який стояв у цім полі. По черзі накриваючись термоковдрою. Тобто на півтора квадратних метрах, вільних від поранених, спали шестеро осіб.
- Жінок багато було?
- Загалом в Іловайську - сім. Є дівчата, які б'ють себе п'ятою у груди, що вони там були, але я про них не знаю. Точно там були «Строітєль» (Людмила Калініна), «Масяня» (її прізвища поки що не можна називати), «Мері» (Мар'яна Шаран), «Мурка» (Анна Ілющенкова), «Аліна» (Аліна Масльона), «Сестра» (Катерина Поначовна) і я.
- І все сім опинилися в полоні?
- «Аліна», «Мурка» і «Сестра» виходили по-іншому. «Мурка» була у другій колоні і її поранило.
Я тоді на них ображалася через те, що вони не залишилися з пораненими. А потім, коли вщухли перші емоції, зрозуміла, що не треба злитися - кожен мусив вижити. Всі виходили так, як виходило. Тим більше дівчата до виходу і під час виходу багатьом допомогли, багатьох врятували. Вони справді молодці.
Так от, коли ми приїхали до поля, один з бойовиків представився фельдшером. Підколов: «Який же ти медик, якщо сама собі навіть укола зробити не можеш». Зухвало відповіла: «Та я отакенний фельдшер!» Підійшла і попросила сигарети. Він на мене дивиться: «Самі одну на трьох куримо, останній раз завозили 13 днів тому». Я порахувала і зрозуміла, що саме тоді, коли ми заходили в Іловайськ, ця група заходила одночасно з нами. Невже ані наші генерали, ані наша розвідка не були в курсі, що п'ять тисяч людей висунулися на нашу територію?
В нас забрали телефони і всі засоби зв'язку. Правда, віддали свої пакетики з медикаментами. Щоб ви розуміли, коли я повзла надавати допомогу, в моєму наплічнику було всього в рази більше, ніж у тих пакетиках. Плюс перед тим, як підірвали машину нашої групи, хлопці врятували мої заначки. Це тоді зіграло дуже велику роль.
Я тоді на них ображалася через те, що вони не залишилися з пораненими. А потім, коли вщухли перші емоції, зрозуміла, що не треба злитися - кожен мусив вижити. Всі виходили так, як виходило. Тим більше дівчата до виходу і під час виходу багатьом допомогли, багатьох врятували. Вони справді молодці.
Так от, коли ми приїхали до поля, один з бойовиків представився фельдшером. Підколов: «Який же ти медик, якщо сама собі навіть укола зробити не можеш». Зухвало відповіла: «Та я отакенний фельдшер!» Підійшла і попросила сигарети. Він на мене дивиться: «Самі одну на трьох куримо, останній раз завозили 13 днів тому». Я порахувала і зрозуміла, що саме тоді, коли ми заходили в Іловайськ, ця група заходила одночасно з нами. Невже ані наші генерали, ані наша розвідка не були в курсі, що п'ять тисяч людей висунулися на нашу територію?
В нас забрали телефони і всі засоби зв'язку. Правда, віддали свої пакетики з медикаментами. Щоб ви розуміли, коли я повзла надавати допомогу, в моєму наплічнику було всього в рази більше, ніж у тих пакетиках. Плюс перед тим, як підірвали машину нашої групи, хлопці врятували мої заначки. Це тоді зіграло дуже велику роль.
- А їжа, вода?
- Що знаходили, те і їли. Влітку вижити набагато простіше.
Напевно, я в той момент справді зголодніла. Мені було соромно їсти, якщо не їдять поранені.
Якось сидимо в Іловайську. Їсти вже нічого. Доїдаємо стару картоплю, перловку, яку залишали на найостанніший момент. Кажу: «Пацани, знаєте, чого хочеться? От приїду, піду в магазин і куплю хліба. Тоненько-тоненько поріжу. Намажу маслом. А зверху сирокопченої ковбаски. Теж тоненько - буквально міліметрик, інакше несмачно». А ще я тоді дуже любила згущенку. Зараз її терпіти не можу.
Наступного дня «Лиса» каже: «Ми важких поранених відправлятимемо до Старобешова». Постало питання, що комусь треба їхати з ними. Колеґіально вирішили, що це буду я. Потім «Лиса» підійшов до мене: «Ми цього не робитимемо, бо там вже сепари, я не хочу, щоб з вами щось сталося. Тому відправлятимемо вас на обмін, якось домовлятися або щось вирішуватимемо, але до Старобешова я вас не пущу».
Напевно, я в той момент справді зголодніла. Мені було соромно їсти, якщо не їдять поранені.
Якось сидимо в Іловайську. Їсти вже нічого. Доїдаємо стару картоплю, перловку, яку залишали на найостанніший момент. Кажу: «Пацани, знаєте, чого хочеться? От приїду, піду в магазин і куплю хліба. Тоненько-тоненько поріжу. Намажу маслом. А зверху сирокопченої ковбаски. Теж тоненько - буквально міліметрик, інакше несмачно». А ще я тоді дуже любила згущенку. Зараз її терпіти не можу.
Наступного дня «Лиса» каже: «Ми важких поранених відправлятимемо до Старобешова». Постало питання, що комусь треба їхати з ними. Колеґіально вирішили, що це буду я. Потім «Лиса» підійшов до мене: «Ми цього не робитимемо, бо там вже сепари, я не хочу, щоб з вами щось сталося. Тому відправлятимемо вас на обмін, якось домовлятися або щось вирішуватимемо, але до Старобешова я вас не пущу».
- Про яке приблизно число поранених ішлося?
- На той момент ми нарахували близько сорока тих, кого можна відправити. «Лиса» сказав: «Зараз приїде мій друг, я йому пояснив ситуацію. Можете його не боятися, з жінками й пораненими все буде добре». Я спитала: «А з рештою?» Він: «Я не знаю, нам не доповіли, але жінок і поранених вивезуть».
Приїхав кругловидий Артур. Скомандував вантажитися: «Тільки важких поранених, "двохсотих" і жінок». Я кажу: «Я з вами не поїду, залишаюся, бо тут не тільки важкі поранені. Середнім теж має хтось допомагати». Він: «Я зараз тебе просто закину, і все». - «А я просто зістрибну, і все». Він: «Ні фіга собі! Ти що, тут ще права качати?» А сама стою й думаю: що ти мелеш, Лено?! Але додала: «Ще хочу попросити про одну людину, щоб він їхав поруч зі мною. Якщо ви нас везете в полон, хочу, щоб він був при мені».
- Хто ця людина?
- Мій друг. Ми з ним були знайомі ще до батальйону. Може, мені просто потрібно було відчувати відповідальність за когось: якщо ти за відповідаєш за іншу людину, значить, ти живий.
Коротше, ступінь мого нахабства зашкалювала настільки, що цей Артур реально офігів і... дозволив. Він кудись дзвонив, з кимось розмовляв...
Не впевнена, що це тільки моя заслуга, напевно, ми якось колективно, не змовляючись, вплинули на ситуацію. Але в підсумку забрали не тільки важких, «двохсотих» і жінок, але й усіх поранених, хто був готовий їхати. Однак залишилися поранені, які потім надовго потрапили у полон.
Ми їхали на «бесі», я розмовляла з цим Артуром, поки «Масяня» няньчила «Строітєля», а «Мері» запам'ятовувала дорогу назад.
Приїхав кругловидий Артур. Скомандував вантажитися: «Тільки важких поранених, "двохсотих" і жінок». Я кажу: «Я з вами не поїду, залишаюся, бо тут не тільки важкі поранені. Середнім теж має хтось допомагати». Він: «Я зараз тебе просто закину, і все». - «А я просто зістрибну, і все». Він: «Ні фіга собі! Ти що, тут ще права качати?» А сама стою й думаю: що ти мелеш, Лено?! Але додала: «Ще хочу попросити про одну людину, щоб він їхав поруч зі мною. Якщо ви нас везете в полон, хочу, щоб він був при мені».
- Хто ця людина?
- Мій друг. Ми з ним були знайомі ще до батальйону. Може, мені просто потрібно було відчувати відповідальність за когось: якщо ти за відповідаєш за іншу людину, значить, ти живий.
Коротше, ступінь мого нахабства зашкалювала настільки, що цей Артур реально офігів і... дозволив. Він кудись дзвонив, з кимось розмовляв...
Не впевнена, що це тільки моя заслуга, напевно, ми якось колективно, не змовляючись, вплинули на ситуацію. Але в підсумку забрали не тільки важких, «двохсотих» і жінок, але й усіх поранених, хто був готовий їхати. Однак залишилися поранені, які потім надовго потрапили у полон.
Ми їхали на «бесі», я розмовляла з цим Артуром, поки «Масяня» няньчила «Строітєля», а «Мері» запам'ятовувала дорогу назад.
- Про що розмовляли з росіянином?
- Запитала: «Як ви ставитеся до «дирівців»? Він відповів: «А як можна ставитися? Вони ж зрадники. Як ставляться до зрадників? Погано». Тоді я запропонувала: «Так разом, ви та ми, зараз повернімо нашу зброю і з вашою цілою технікою як дамо їм прос*ртися - і все, війну закінчено». Він засміявся: «Я би з радістю, але наказу не було. Я чекаю не дочекаюся, коли ми поїдемо звільняти Маріуполь, я сам родом звідти». Не знаю, що їм вливають у голови, від кого вони звільняти зібралися. Я кажу: «Ну, там теж такі, як я». Він: «Отого я й боюся». І ще: «Вас, добровольців, хоч поважати можна, тому що ви воюєте за свої принципи». Він же не думав, що я після цього ще повернуся ...
- Куди?
- На війну. Був упевнений, що дівчинка набула вражень, можна й відверто висловитися трохи. «Ми вас тут давно чекали. Ще 10-го почали заходити групами, й нас зараз п'ять тисяч людей. Ви б нічого не змогли своїми силами з нами зробити. Це щоб ти не думала, що ваше командування вас зрадило».
Якби я з ним почала сперечатися... Але який сенс сперечатися з людиною, яка в той момент сильніша за тебе, коли ти їдеш на її транспорті, серед людей зі зброєю? Та ще тобі від цієї людини потрібно щось отримати.
Якби я з ним почала сперечатися... Але який сенс сперечатися з людиною, яка в той момент сильніша за тебе, коли ти їдеш на її транспорті, серед людей зі зброєю? Та ще тобі від цієї людини потрібно щось отримати.
- Ви з ним потім не перетиналися?
- Ні. Тому він і говорив більше, ніж слід було. Запропонував поїсти - я перекусила. За ці кілька днів майже не їла. Трохи кавунів, винограду, галети, трішечки паштету якогось. Ще мене намагалися погодувати російським сухпайком, але для мене солодкуватий запах їжі, розігрітої на спирту, - це запах людської плоті, що розкладається, котрий запах добре знаю. Від цього запаху мене нудило.
- Де і коли був обмін?
- Де і коли був обмін?
- 31 серпня. Десь під Донецьком. Не знаю точно. Пам'ятаю, що там було якесь озеро поруч.
- Процес швидко проходив?
- Протягом півгодини. Спочатку ми поїхали до Курахова. Пізно ввечері вже були у Волновасі. Нас годували і відігрівали. Вперше спала, не скочуючись на підлогу. Це у мене вже на автоматі: чую звук - і негайно під ліжко. Помитися ми змогли вже в таборі імені Терешкової у Дніпрі.
- Сергій Міщенко розповідав, що ввесь його одяг був просякнутий кров'ю.
- Я в якомусь будинку взяла одяг (про що знову ж таки написала записку), тому в мене були змінні штани, їх періодично прали хлопці, поки я була зайнята. Тож не можу сказати, що прямо все було просякнуте. Але ті штани я не могла потім випрати ще кілька місяців. Плям крови не було, але настільки в'ївся запах - тіл, гару, крови... Я той запах досі відчуваю. У мене спогади в основному на емоціях і на запахах побудовані.
Траплялися й майже містичні речі. Вибухнув і геть згорів один будинок. Ось він був - і ось його не стало. Прямо біля того будинку я знайшла церковну свічку. Як вона вціліла? ...Та свічка потім ще довго в мене була. Правда, зараз не можу знайти її серед своїх речей. У той день, коли нас забирали в полон (а ми ж чекали на підмогу!), дізналася, що загинув «Бані». Зайшла в куточок за будинок, запалила цю свічку. Дме вітер, а вона горить! В мене було таке відчуття, ніби щось обіймає мене й людей навколо. Сиджу і кажу: «Хлопці, якщо ви там, на небі, пригляньте за нами, будь ласка, й допоможіть нам зараз. Господи, домовимося: ось я вийду з цього всього жаху й кину курити. Тебе так влаштує?» До речі, трохи більше ніж через рік справді кинула курити.
Траплялися й майже містичні речі. Вибухнув і геть згорів один будинок. Ось він був - і ось його не стало. Прямо біля того будинку я знайшла церковну свічку. Як вона вціліла? ...Та свічка потім ще довго в мене була. Правда, зараз не можу знайти її серед своїх речей. У той день, коли нас забирали в полон (а ми ж чекали на підмогу!), дізналася, що загинув «Бані». Зайшла в куточок за будинок, запалила цю свічку. Дме вітер, а вона горить! В мене було таке відчуття, ніби щось обіймає мене й людей навколо. Сиджу і кажу: «Хлопці, якщо ви там, на небі, пригляньте за нами, будь ласка, й допоможіть нам зараз. Господи, домовимося: ось я вийду з цього всього жаху й кину курити. Тебе так влаштує?» До речі, трохи більше ніж через рік справді кинула курити.
- Хлопці кажуть, що страшніше Іловайська нічого не було.
- У кожного своє пекло. Впевнена, що Донецький аеропорт, Дебальцеве, Вуглегірськ, Зеленопілля - всюди було страшно. Просто Іловайськ - це трагедія, після якої стало зрозуміло, що війна вже так просто не закінчиться. Переломний момент в історії російсько-української війни.
- У вас є військове звання?
- Я молодший сержант. 2017 року йшла з армії з думкою, що якщо ще раз повернуся - більше не зможу піти. Потрібно йти, поки ти не вріс корінням у війну, інакше все - тебе вже втрачено для мирного життя. Починаєш думати про відплату, скаржитися на своє становище. Дуже часто дивлюся на свої фотографії й бачу хворий погляд травмованої війною людини. […]
Інші публікації:
«Российские военные под Иловайском добивали наших раненых» https://fakty.ua/187276-rossijskie-voennye-pod-ilovajskom-dobivali-nashih-ranenyh
«Российские военные под Иловайском добивали наших раненых» https://fakty.ua/187276-rossijskie-voennye-pod-ilovajskom-dobivali-nashih-ranenyh
Россияне перемолотили все: Герой Украины Игорь Гордийчук раскрыл страшную правду об Иловайске https://fakty.ua/307366-rossiyane-peremolotili-vse-geroj-ukrainy-igor-gordijchuk-raskryl-strashnuyu-pravdu-ob-ilovajske
Сергей Мищенко: «КамАЗ с ранеными, под белым флагом с красным крестом, подбили первым…» https://fakty.ua/244423-ochevidec-ilovajskoj-tragedii-sergej-micshenko-kamaz-s-ranenymi-pod-belym-flagom-s-krasnym-krestom-podbili-pervym
«Вырвавшуюся из „Иловайского котла“ колонну расстреливали в упор, как в тире» https://fakty.ua/187608-kolonnu-rasstrelivali-v-upor-kak-v-tire-iducshuyu-vperedi-mashinu-razneslo-v-klochya-na-nash-kapot-upala-chya-to-golova-mimo-proletel-paren-bez-ruk-i-nog
«Вариантов спасения у нас не было. „Док“ встал в полный рост и пошел через поле в сторону противника» https://fakty.ua/244265-variantov-spaseniya-u-nas-ne-bylo-dok-vstal-v-polnyj-rost-i-poshel-cherez-pole-v-storonu-protivnika
Игорь Пидлисный: «Один из плененных россиян здорово обгорел и очень переживал из-за „поврежденного“ внешнего вида» https://fakty.ua/221596-igor-pidlisnyj-odin-iz-plenennyh-rossiyan-zdorovo-obgorel-i-ochen-perezhival-iz-za-povrezhdennogo-vneshnego-vida
«Наше знамя развернули в ООН, когда там выступал Путин»: в Киеве открылась выставка о боях за Иловайск (фото) https://fakty.ua/314877-nashe-znamya-razvernuli-v-oon-kogda-tam-vystupal-putin-v-kieve-otkrylas-vystavka-o-boyah-za-ilovajsk-foto
