Володимир Тивонюк,
дивізійник, артилерист, ваффен-унтерштурмфюрер СС
дивізійник, артилерист, ваффен-унтерштурмфюрер СС
* ? село Лагодів, Бродівщина - † 18 липня 1977, українська літня оселя “Говерля”, 40 миль на північ від Торонто
Леся Лисак-Тивонюк
ПОДЗВІННЯ ПОРУЧНИКОВІ ТИВОНЮКОВІ...
ПОДЗВІННЯ ПОРУЧНИКОВІ ТИВОНЮКОВІ...
Коли Твої колишні товариші зброї виносили з церкви Твою домовину, у гаморі великого міста я почула звуки похоронних дзвонів. Це дзвонили по Тобі, Влодку… І пригадалося, як Ти не раз розказував, як прекрасно дзвонили дзвони у Твоєму рідному селі Лагодові, де Ти народився і виростав, але якого я ніколи не бачила. Пригадалася Твоя радісна розповідь, як Ти хлоп'ятем стояв на Великдень у черзі товаришів-односельчан, щоб вилізти на дзвіницю і бодай кілька разів потягти за шнур великого дзвона. Не знаю, чи у Твоєму Лагодові ще є дзвони, знаю, що ці на чужині, дзвонили Тобі нині востаннє.
Подумала, що коли у війну хоронили Твоїх товаришів зброї, їм не грали дзвони. Може, часами, не було навіть отця Капеляна, який нині супроводив Тебе в останню путь. Не було, мабуть, і прапора 1-ої УД УНА, який перед хвилиною зняли з Твоєї домовини. Може навіть не було кому заплакати на вояцькому похоронові, як тепер щиро плакали по Тобі Твої товариші зброї, їхні дружини, приятелі, знайомі та Твоя жінка-вдова.
Ні, здається, в той час, коли дзвонили по Тобі, вона вже не плакала, npocто закам'яніла з болю. її обезсилену вели у жалібному вбранні ті, які ще недавно бачили обоїх - Тебе і її — у весільних одягах…
Не дивуйтеся, що в нещасній запамороченій голові вдови з'явилися під звуки дзвонів ті думки. Бувають різні моменти у найбільшому горю: або людина зовсім не спосібна думати, або на часок шаленно загострюються відчуття. Бож були години, коли, окрім Твого ймення, Влодку, я не могла нічого промовити. Я повторяла це ім'я раз-у-раз, наче б хотіла, щоб з другого світу Ти ще раз мене почув... Якщо може існувати якась полегша по несподіваній передчасній втраті Найдорожчоі Людини, то може це була ілюзія полегші.
Коли воліклася за Твоєю домовиною, ще раз побачила в думках Твоє життя, про яке Ти мені розказував. Побачила ясноволосого синьоокого сільського хлопчину, який, пасучи корови, з тугою дивився на захід, бо в тій стороні було місто Львів, в якому прагнув вчитися. З притаманною Тобі сильною волею і наполегливістю Ти перемінив мрію в дійсність. Зробив це дослівно в голоді і холоді. Щоночі Ти будився, нащупував руками вказівки стінного годинника, чи вже пора вставати і йти кілька кілометрів до маленької залізничної станції, до поїзду, який віз до школи. Ти не хотів світити світла. щоб не будити втомлених працею батьків. Раз Ти помилився і прийшов так рано, що станція була ще закрита. Був зливний дощ і, чекаючи цілу годину, Ти промок до нитки. Та ніхто ніколи не чув від Тебе ні тоді, ні пізніше нарікань на важку долю. Так само, як ніхто не знав про те, що Ти не раз дуже голодний, не мав грошів, щоб купити на ринку буханець „куликівського хліба".
Ти самотужки здобув освіту, і мені тепер боляче, Влодку, що у той час, коли Ти бідував, мені припала незаслужена ласка вчитися на кошт батьків. Проте, Ти завжди знав, що береш собі за жінку не випещену колишню „панунцю", але внучку селян, таких, як Твої предки.
Ти теж знав, Влодку, що була б стала Твоєю жінкою без різниці, чи Ти б був старшиною 1-ої УД УНА, чи звичайним рядовиком. Про справжню і єдину любов зрілих людей, бодай деяких, не вирішують ані ранги, ані титули, ані маєтки.
Ти завжди розумів мене, Влодку, то й розумієш тепер, що газетна стаття не може бути довга. Та я ще мушу сказати те, що мені не раз із предоброю усмішкою казав, а саме, що Твоя військова служба у різних арміях разом з полонами тривала тринадцять років. На один рік довше, як жахлива жовнярська недоля за часів Марії Тереси... Коли Ти мусів служити у польському війську, Тебе намовляли, щоб Ти змінив метрику, бо їм немило було мати підстаршину кінної артилерії, який був ,,греко-католіком", щоб тоді в польській армії означало українець. Тн відповів рішуче „ні", хоч Тебе за це переслідували. Тебе разом з Твоєю батерією взяли в полон по капітуляції Варшави. Мабуть тому, що у Твоїй військовій книжечці було ,,ґрекокатолік" і Ти заявив себе і українцем та мав військовий вишкіл, Тебе знову перевишколювали, nepeодягали в однострій вояка Корпусу Роммеля і Ти мучився в армії окупанта серед Сагари. Та коли недобитків Африканського Корпусу перекинули до Европи, Ти рішуче заявив, що вимагаєш перенесення до Української Дивізії, як тоді ще звалася „Дивізія Галичина". Ти одержимо вірив, що може пощастить таки знов підняти вгору Червону Калину, як це було у Першій світовій війні.
Не пощастило. По капітуляції Тебе забрали до табору полонених в Ріміні, де Ти мало не помер з голоду. Відтак, з написом ,,воєннополонений", пepeвезли до Англії. Ти працював дуже важко, щоб забобити по звільненні за пepeїзд до Канади, Ти ніколи не чекав на ніяку ласку. А коли на новому місці не міг знайти праці, знову зголосився до війська, до Канадської армії, і Тебе зі значком групи крови на рамені прийняли… Чи це не означає, що був час, коли добрий вояк був потрібний кожній країні?
А потім Ти, вже “цивіль", ветеран, член Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, жив скромно і важко працював, як сіра людина. Ти не любив нікому розказувати про те, що мені розказав, шоб не подумали: „хвалиться своїм колишнім вояцтвом". Ти жив і помер скромно та тихо, не шукаючи ні похвал, ні почестей. Та Ти завжди непохитно вірив, шо Українську Державу можна здобути тільки ціною власної крови. Ти зробив, що міг, і тільки дивно, що протягом 13-ти років військової служби та полонів смерть не мала ло Тебе доступу. Вона прийшла щойно тоді, коли нам обоїм всміхалася дрібка людського щастя у немолодому віці...
Пишучи ці рядки, я думаю про всі українські вдови, які втратили своїх Мужів у змаганнях за Волю України, у військовому однострої, чи ні. Та ми мусимо нести наші вдовині хрести з вірою, що по наших Найдорожчих прийдуть таки колись нові борці, які здійснять те, чого Тобі не пощастило здійснити, мій Влодку...
“Свобода”, 11 серпня 1977
Володимир Тивонюк
"ЗМІНИ МЕТРИКУ!"
Життя вояка у своїй армії різноманітне. Але доля вояка в чужій армії зовсім незавидна.
Це був 13-ий Дивізіон кінної артилерії. По закінченні рекрутського вишколу, я дістав призначення до підстаршинської школи. Але на третій день, без жодної причини, відіслали мене зі школи назад до батерії. Це мене обурило, бо я вирішив, що, будучи в польській армії, мушу якнайбільше навчитися. Я негайно зголосився до рапорту до командира батерії, поручника Вітольда Куровського. Він був народжений в Україні, батько — поляк, мати — литовка. Поручник Куровський відносився до мене прихильно і заявив: "Я призначив вас до підстаршинської школи, бо вважав, що там вам місце і що ви маєте всі дані для цього вишколу, та тут заіснували інші, незалежні від мене перешкоди". "В такому випадку я хочу поговорити з командиром дивізіону", — сказав я. Поручник Куровський погодився, одначе командир дивізіону, підполковник Геронім Сушинський, родом з Познаньщини, виїхав на відпустку, і його функції перебрав тимчасово капітан Христовський, колишній старшина російської царської армії, а тепер комендант підстаршинської школи. Капітан без надуми заявив, що до школи мене не прийме! Чому? — не пояснив.
Мені не залишилося нічого іншого, тільки чекати на поворот з відпустки підполковника Сушинського. Я знов зголосився до рапорту у свого командира батерії, щоб він представив мене до рапорту у командира дивізіону. "Я ж уже раз представляв вас до рапорту капітанові, чому ви хочете ще говорити з підполковником?" — сказав вагаючись поручник Куровський. "Бо я шукаю справедливости", — відповів я. Моя вимога була сповнена. Підполковник приглянувся мені уважно, спитав яку маю освіту і чи я хочу залишитися в армії?
— Так — відповів я. — Я хочу залишитися в армії. Тоді підполковник звернувся до свого адьютанта, щоб цей помістив в денному наказі моє призначення до підстаршинської школи.
Наступного дня я зголосився в коменданта школи, того ж самого, який мене три тижні тому відкинув. Він глянув на мене так люто, що я зразу відчув, що буде мені біда, бо, всупереч його волі, я таки добився права вчитися в школі.
На клопіт не треба було довго чекати. Вже на другий день, вибігаючи зі школи на ранню збірку, я зачепив плащем об клямку і відірвав ґудзик. Очевидно, що при перегляді комендант це запримітив і люто спитав: "Де ґудзик?" Я пояснив, що це сталося перед кількома хвилинами. На це була відповідь: "Зголоситися завтра до карного рапорту!"
Перед обідом я зголосився в його канцелярії, а він з іронією заявив: "Ви ж так дуже перлися до школи! Маєте голоситися сім днів у повному виряді з конем!"
Тут треба пояснити обставини: кожного ранку ми відбували двогодинні вправи на конях, а що це була болотниста осінь, після тих вправ ані їздця, ані сідла, ані коня не було видно з болота! На чищення треба було витратити чимало часу. Кінчалися ці вправи п'ятнадцять хвилин перед дванадцятою годиною полудня. Я біг до стайні чистити коня, сідло, відтак мусів спакувати всі свої речі до сідла, щоб в першій годині зголоситися до карного звіту. Якщо дижурний старшина того дня був людяний, підписував рапорт, але здебільша були такі, які "шукали кістки в молоці" і відсилали по кілька разів, щоб ще щось вичистити! Нераз це затягалося до 1.45, коли вже всі стояли на збірці і чекали на мене. Ясно, що на обід не було часу. Інколи товариші приносили мені в їдунці холодну страву, але я не мав змоги її з'їсти.
Незабаром одного вечора інструктор школи, капраль Лісовський, закликав мене до своєї канцелярії, й каже: "Слухайте, ви є єдиним "русіном" в нашій батерії! Змініть метрику на римо-католицьку і все буде гаразд. Ми, третя батерія, хочемо дістати перше місце, якого ще досі не мали, а ви можете у цьому допомогти".
— Я метрики не зміню, — відповів я.
— Чому? Що ж в цьому поганого? — дивувався капраль.
— Бо метрика — це не рукавиці, які можна зміняти, коли вони невигідні. А крім того, ви навчили мене співати:
"Нє жуцім зємі сконд наш руд,
Не дами поґжесц мови
Польскі ми наруд, польскі люд,
Крулєвскі щеп пястови".*)
Не дами поґжесц мови
Польскі ми наруд, польскі люд,
Крулєвскі щеп пястови".*)
Якщо ви так високо ціните своє, я маю права цінити теж свою віру й національність. — На цьому наша розмова скінчилася.
На третю ніч капітан Христовський прийшов на перевірку нашої кімнати. У першу чергу приказав службовому підстаршині показати мої чоботи, які я перед спанням почистив і навіть попастував підошви. Але на коридорі був кусок болота, який прилип до підошви. Вранці службовий підстаршина сказав мені, що я маю знову з'явитися до карного рапорту, бо комендант школи, який робив вночі провірку, запримітив, що на моїх чоботах є болото. І знов почалася ця сама процедура: повний виряд, кінь. А капітан Христовський з іронічною усмішкою казав: "Ви так перлися до підстаршинської школи? Сім днів карного звіту у повному виряді з конем!"
По сімох днях добавили ще сім днів! Два тижні підряд такої муки вже мене зовсім вичерпали. Я не міг дочекатися кінця тих двох тижнів, та лихо не спить. По двох тижнях мені добавили ще сім днів — тобто разом три тижні! Я вже цілком охляв, бо майже ніколи не їв обіду. Капітан, мабуть, це запримітив, бо дав мені три дні так званого "легкого", тобто бути цілий день на заняттях, а вночі йти спати до вартівні. Та коли вже п'ятий раз покликав мене до карного рапорту, я обурився до безтями і на його іронічні зауваження, відрізав йому: "Бачу, що пан капітан робить це навмисне".
Почувши це, капітан трохи не вискочив зі шкіри. Почав так верещати, що аж вікно в канцелярії бренчало. Він верещав так може з п'ять хвилин, відтак зрезиґновано сказав: "Не караю вас за це, бо знаю, що ви підете на скаргу до підполковника".
З того часу перестав надо мною знущатися. Мені довелося тільки надробити навчальний матеріял, який я занедбав через шикани й карні рапорти. Але я солідно попрацював і до кінцевого іспиту мав "все в пальцях". Іспити з кожної ділянки складалося перед трьома старшинами, яких я не знав, ані вони мене. Коли приходила черга на мене, капітан Хрестовський підійшов до них і щось їм нашіптував. Припускаю, що інформував їх, що я є "впертий русін" і щоб ставили мені нелегкі питання. Все-таки на 60 випускників-поляків я здобув сьоме місце, хоч, на мою думку, за моє знання і відповіді, мені належалося бодай третє, але я знав причину: я був українцем, чи пак по-їхньому "ґреко-католікєм", який не хотів змінити метрики.
__________________
*) "Не покину землі, звідки мій рід, Не дамо погребти мови, Польський ми народ, польський люд, Паросток королівських П'ястів"
*) "Не покину землі, звідки мій рід, Не дамо погребти мови, Польський ми народ, польський люд, Паросток королівських П'ястів"
“...Якось Лесю Лисак запросили колишні українські вояки, до яких письменниця була дуже прихильна. Там, у Канаді, вона познайомилася з Володимиром Тивонюком, у минулому — старшиною артилерії. Він наважився показати симптичній білявці оселю “Говерля” — поселення в лісі (40 миль на північ від Торонто), де екскомбатанти збудували каплицю, житлові помешкання та заснували свою громаду. Головою обрали Володимира Тивонюка. Він теж спорудив собі дерев’яний будинок, що згодом буде описаний Лесею у повісті “Хата в лісі”.
А далі життя спресувала смерть. 1976 року померла мати Лесі — Анна Руда, з дому Колісник. Заповідала, щоб Леся і Володимир нарешті одружилися. Вони наважилися це зробити через рік, у липневу суботу 1977 року. Вінчали їх у сільській церкві неподалік оселі “Говерля”. Церква була прикрашена квітами. “Суботній ранок був прекрасний. Свіжий, скупаний учорашнім дощем. Сміялося радісно сонце. …Приїхали новеньким автом свідки. Включили магнітофонний запис, який грав українські пісні. До фортепіяно засіла дружина священика у довгій білій сукні. Попливли звуки весільного маршу. …Золото сонця упало на дві шлюбні обручки” (З книжки “Хата в лісі”). А через два дні, 18 липня 1977 року, Володимир Тивонюк помер від серцевого нападу в своїй хаті на “Говерлі”. ...”
А далі життя спресувала смерть. 1976 року померла мати Лесі — Анна Руда, з дому Колісник. Заповідала, щоб Леся і Володимир нарешті одружилися. Вони наважилися це зробити через рік, у липневу суботу 1977 року. Вінчали їх у сільській церкві неподалік оселі “Говерля”. Церква була прикрашена квітами. “Суботній ранок був прекрасний. Свіжий, скупаний учорашнім дощем. Сміялося радісно сонце. …Приїхали новеньким автом свідки. Включили магнітофонний запис, який грав українські пісні. До фортепіяно засіла дружина священика у довгій білій сукні. Попливли звуки весільного маршу. …Золото сонця упало на дві шлюбні обручки” (З книжки “Хата в лісі”). А через два дні, 18 липня 1977 року, Володимир Тивонюк помер від серцевого нападу в своїй хаті на “Говерлі”. ...”
Уривок з есею "Духовні острови серед потопу світового"
Про Лесю Лисак-Тивонюк
