Тому 75 років...
Переміщення зі Словаччини у Штірію
Вольф-Дітріх Гайке,
майор Вермахту, начальник відділу 1А (відділ операцій) генерального штабу Дивізії "Галичина"
Вольф-Дітріх Гайке,
майор Вермахту, начальник відділу 1А (відділ операцій) генерального штабу Дивізії "Галичина"
… У середині січня 1945 року Дивізія готувалася до переміщення або до фронтових боїв. Для неї існували тільки ці дві можливості.
21 січня 1945 року прийшов наказ про переміщення: «Українська Дивізія переміщується негайно, у пішому марші, у Штірію. Там вона має за якнайшвидше закінчити переформування і навчання та осягнути бойову готовість. Докладний район розташування буде вказаний на місці вищим фюрером СС і поліції у Любляні. Під час навчання Дивізія приступить до боротьби проти численних партизанських загонів у своєму районі. Запасний полк залишається підпорядкований Дивізії і разом з нею переміщується пішим маршем. Залізничного транспорту для посадки Дивізії в ешелони немає. Дивізія буде аж до часу вступу її у фронтові бої під місцевою командою тилу». У додатковому наказі німецький командувач Словаччини заборонив Дивізії маршувати по головному битому шляху Братислава — Жіліна, який призначено виключно для пересування і постачання фронтових військ. До нового місця призначення маршрут Дивізії становив понад 500 кілометрів. Він проходив крізь гірські масиви, засніжені бічні шляхи, подекуди ще навіть не прочищені.
Хоч командування Дивізії було готове до переміщення, проте вибраний для неї район дещо його здивував. Дивізія була готова до маршу. Тепер треба було заздалегідь накреслений план втілити в життя і маршувати.
Для маршу Дивізія потребувала ще близько 400 коней, бо деяких хворих та непридатних треба було залишити в Жіліні. Крім того, потрібно додаткових коней і возів для перевезення запасів обмундирування, харчів й амуніції, а також ввести вдію запасний полк. За підрахунками штабу, потрібно 800–900 коней і близько 100 возів.
Від німецького командувача Словаччини Дивізія одержала дозвіл на реквізицію потрібних коней і возів. Також до реквізиції штаб Дивізії був готовий, включно з готовими наказами, які треба було тільки розіслати до окремих командирів. Заготівля коней і возів не мала б відбуватися як конфіскація, а тільки як найм на підставі виданих посвідчень з поданням оцінки вартості коня або воза. Таким чином, командувач Словаччини мав підставу, за якою він зможе заплатити за найом коней і возів, або якщо їх не можна буде віддати, тоді він заплатить повну їхню вартість.
Для всіх підрозділів було видано накази з докладними вказівками, як і скільки треба реквізувати коней і возів. Для проведення реквізиції підрозділи мали створити спеціальні комісії у складі одного старшини й обліковця. Додатково Дивізія видала окремі розпорядження, бо з досвіду з німецькими частинами знала, що при проведенні такого роду заходів завжди бувають надуживання. Якщо таке було з німцями, то годі сподіватися чогось іншого від українців. Але ніхто не сподівався, що майже кожна сотня робитиме свавільні реквізиції. Негайно до штабу Дивізії надійшло багато скарг, переважно від частин, зайнятих зведенням укріплень у долині ріки Вага, у яких забрали майже всіх коней і вози. Дивізія перевірила справу й встановила, що реквізовано близько 1 600 коней і понад 300 возів, отже, близько 800 коней і 150 возів понад встановлену норму. Таке велике число реквізовано не через великі потреби, а з перебільшеної запопадливості окремих підрозділів. Деяким виправданням було й те, що дивізійний інтендант видав у той час окремим підрозділам більше харчів, ніж це було передбачено, а запасний полк одержав перед самим вимаршем велику кількість обмундирування.
Проте Дивізія повернула близько 200 коней і 100 возів, а командир Дивізії виніс сувору догану всім підрозділам за порушення під час виконання розпоряджень. Командувач у Братиславі взяв до уваги виправдання Дивізії і тільки зажадав, щоб йому якнайшвидше прислали списки реквізованих коней і возів для негайної виплати населенню відшкодування. Начальник відділу IVс і дивізійний ветеринар витратили багато часу на складання потрібних списків, бо в багатьох випадках ані німецькі, ані українські старшини не видавали населенню жодних посвідок за забрані коні чи вози.
Для переїзду дивізійної автоколони потрібно було чимало пального, а його ніде не можна було дістати. Тому було вирішено перевезти залізницею всі автомашини, за винятком деяких автомобілів, призначених для підтримання зв’язку. Залізницею перевезено також устаткування, що не було придатне до кінського запрягу. Проте потрібних вагонів також не було, і тому дивізійний старшина для доручень змушений був залишитися з ліквідаційною командою в Жіліні для відтранспортування автоколони.
31 січня 1945 року Дивізія виступила в марш двома маршрутами. Марш заборонено по магістралі Жіліна — Братислава — Відень. Після кількаразових змін призначено перехід через Дунай мостами біля Братислави і Клостер Нойбурґ. Усе інше було передано для вирішення командуванню Дивізії. На Словаччині залишилися командир винищувально-протитанкового дивізіону як керівник усіх залишених для транспорту залізницею автомашин та 1-й старшина для доручень як керівник ліквідаційної команди.
Для маршу Дивізію розподілено в такому порядку (див. схему ч. 11):
21 січня 1945 року прийшов наказ про переміщення: «Українська Дивізія переміщується негайно, у пішому марші, у Штірію. Там вона має за якнайшвидше закінчити переформування і навчання та осягнути бойову готовість. Докладний район розташування буде вказаний на місці вищим фюрером СС і поліції у Любляні. Під час навчання Дивізія приступить до боротьби проти численних партизанських загонів у своєму районі. Запасний полк залишається підпорядкований Дивізії і разом з нею переміщується пішим маршем. Залізничного транспорту для посадки Дивізії в ешелони немає. Дивізія буде аж до часу вступу її у фронтові бої під місцевою командою тилу». У додатковому наказі німецький командувач Словаччини заборонив Дивізії маршувати по головному битому шляху Братислава — Жіліна, який призначено виключно для пересування і постачання фронтових військ. До нового місця призначення маршрут Дивізії становив понад 500 кілометрів. Він проходив крізь гірські масиви, засніжені бічні шляхи, подекуди ще навіть не прочищені.
Хоч командування Дивізії було готове до переміщення, проте вибраний для неї район дещо його здивував. Дивізія була готова до маршу. Тепер треба було заздалегідь накреслений план втілити в життя і маршувати.
Для маршу Дивізія потребувала ще близько 400 коней, бо деяких хворих та непридатних треба було залишити в Жіліні. Крім того, потрібно додаткових коней і возів для перевезення запасів обмундирування, харчів й амуніції, а також ввести вдію запасний полк. За підрахунками штабу, потрібно 800–900 коней і близько 100 возів.
Від німецького командувача Словаччини Дивізія одержала дозвіл на реквізицію потрібних коней і возів. Також до реквізиції штаб Дивізії був готовий, включно з готовими наказами, які треба було тільки розіслати до окремих командирів. Заготівля коней і возів не мала б відбуватися як конфіскація, а тільки як найм на підставі виданих посвідчень з поданням оцінки вартості коня або воза. Таким чином, командувач Словаччини мав підставу, за якою він зможе заплатити за найом коней і возів, або якщо їх не можна буде віддати, тоді він заплатить повну їхню вартість.
Для всіх підрозділів було видано накази з докладними вказівками, як і скільки треба реквізувати коней і возів. Для проведення реквізиції підрозділи мали створити спеціальні комісії у складі одного старшини й обліковця. Додатково Дивізія видала окремі розпорядження, бо з досвіду з німецькими частинами знала, що при проведенні такого роду заходів завжди бувають надуживання. Якщо таке було з німцями, то годі сподіватися чогось іншого від українців. Але ніхто не сподівався, що майже кожна сотня робитиме свавільні реквізиції. Негайно до штабу Дивізії надійшло багато скарг, переважно від частин, зайнятих зведенням укріплень у долині ріки Вага, у яких забрали майже всіх коней і вози. Дивізія перевірила справу й встановила, що реквізовано близько 1 600 коней і понад 300 возів, отже, близько 800 коней і 150 возів понад встановлену норму. Таке велике число реквізовано не через великі потреби, а з перебільшеної запопадливості окремих підрозділів. Деяким виправданням було й те, що дивізійний інтендант видав у той час окремим підрозділам більше харчів, ніж це було передбачено, а запасний полк одержав перед самим вимаршем велику кількість обмундирування.
Проте Дивізія повернула близько 200 коней і 100 возів, а командир Дивізії виніс сувору догану всім підрозділам за порушення під час виконання розпоряджень. Командувач у Братиславі взяв до уваги виправдання Дивізії і тільки зажадав, щоб йому якнайшвидше прислали списки реквізованих коней і возів для негайної виплати населенню відшкодування. Начальник відділу IVс і дивізійний ветеринар витратили багато часу на складання потрібних списків, бо в багатьох випадках ані німецькі, ані українські старшини не видавали населенню жодних посвідок за забрані коні чи вози.
Для переїзду дивізійної автоколони потрібно було чимало пального, а його ніде не можна було дістати. Тому було вирішено перевезти залізницею всі автомашини, за винятком деяких автомобілів, призначених для підтримання зв’язку. Залізницею перевезено також устаткування, що не було придатне до кінського запрягу. Проте потрібних вагонів також не було, і тому дивізійний старшина для доручень змушений був залишитися з ліквідаційною командою в Жіліні для відтранспортування автоколони.
31 січня 1945 року Дивізія виступила в марш двома маршрутами. Марш заборонено по магістралі Жіліна — Братислава — Відень. Після кількаразових змін призначено перехід через Дунай мостами біля Братислави і Клостер Нойбурґ. Усе інше було передано для вирішення командуванню Дивізії. На Словаччині залишилися командир винищувально-протитанкового дивізіону як керівник усіх залишених для транспорту залізницею автомашин та 1-й старшина для доручень як керівник ліквідаційної команди.
Для маршу Дивізію розподілено в такому порядку (див. схему ч. 11):
Маршова група «А»
Керівник: командир Дивізії.
Частини: 29-й піхотний полк, 30-й піхотний полк, вишкільно-запасний полк, дивізіон зв’язку, частина винищувально-протитанкового дивізіону, гарматний полк, постачання, дивізійний штаб.
Маршрут: Чадца — Жіліна — Поважська Бистриця — Тренчін — Нове Місто над Вагом (Nove Mesto n. V.) — Нойштадт (Neustadt) — Малі Карпати — Маляцки — Клостер Нойбурґ (Kloster Neuburg) — Віденський Ліс (Wiener Wald) — Земмерінґ (Semmering) — Ґрац — Марібор (Maribor, нім. Marburg/Drau).
Маршова група «B»
Керівник: командир 31-го піхотного полку.
Частини: 31-й піхотний полк, фюзилерський курінь, саперний курінь, польово-запасний курінь.
Маршрут: Врутки — Св. Мартін — Піщани (Piščany) — Малі Карпати — Братислава — Вінер Нойштадт (Wiener Neustadt) — Гартберґ — Ґляйсдорф (Gleisdorf) — Ґрац — Марібор.
Маршова група «C»
Керівник: командир винищувально-протитанкового дивізіону.
Частини: автоколона.
Маршрут: переїзд залізницею.
Цей маршрут був остаточний. Одначе через великі сніги та поганий стан шляхів командувач Словаччини все ж таки дозволив важкому дивізіонові гарматного полку й деяким відділам саперів переїхати Малі Карпати головним шляхом від Піщан до Братислави.
Усі частини Дивізії щодня одержували у планшетах денний маршрут з докладною дорогою та місцем постою. Такий марш вимагав великої фізичної витривалості. Він був розподілений так, що марш відбувався 3–4 дні поспіль, по 30–40 кілометрів щоденно, а потім давався один день на відпочинок. Сніги та нерозчищені шляхи важко було долати воякам. Це може лише зрозуміти той, хто такий марш сам переніс. Найважчий шлях мала група «Б» від Св. Мартіна до Піщан, далі через Малі Карпати і в кінці від Вінер Нойштадт через Гартберґ до Ґляйсдорфу. Група «А» мала подолати найбільші труднощі в Малих Карпатах і Віденському Лісі. В районі Ґрац (Graz) — Брук (Bruck) Дивізія зупинилися на 8-денний відпочинок, щоб набратися сил для проходження без зупинки останнього етапу маршу та негайного заселення у своїх квартирах у районі призначення. Незважаючи на різні перешкоди, Дивізія виконувала свою денну маршову норму. Перед кожною частиною напередодні маршувала команда квартир’єрів із завданням підшукати відповідні приміщення на нічліг.
По дорозі начальник відділу Іа і командир Дивізії зголосилися до німецького командувача в Братиславі. Його не застали, але начальник відділу Іа від імені командувача висловив визнання Дивізії за виконання усіх на неї покладених завдань на Словаччині.
Постій на Словаччині виявився для Дивізії корисним з кожного погляду. Там вона озброїлася, в першу чергу здобуваючи собі зброю в партизанів; також вона підтримувала спокій і порядок у своєму районі охорони; вона набралася досвіду у протипартизанських діях і набула високої фізичної вправності завдяки маршеві і діям у гористій місцевості; там вона набула досвіду у фронтових боях з Червоною армією; одне слово, вона не могла мати кращого бойового навчання. Наслідків на Словаччині Дивізія могла бути цілком задоволена. Зі Словаччини вона вийшла як боєздатна та оперативна одиниця.
Перемарш Дивізії через Братиславу відбувся за планом й залишив по собі добре враження.
При відмарші знову близько 100 вояків залишило Дивізію і змішалося з населенням Словаччини. Деякі з них не бачили жодної перспективи у продовженні боротьби на німецькому боці і залишилися на Словаччині, щоб після переходу фронту повернутися додому. Деякі воліли продовжувати боротьбу проти большевизму в лавах Української Повстанської Армії. Але і ці вояки — на 20 000 чоловік Дивізії — це незначне число.
В районі Відня була ще одна добра нагода покинути Дивізію, бо там існувало багато переходових таборів для українських втікачів. Тому командування Дивізії зв’язалося з командою ХVІІ-ої військової округи у Відні й заборонило вступ воякам Дивізії до Відня. У марші Дивізія обійшла місто на схід і захід. Військова жандармерія і військова влада Відня подбали, щоб вояків Дивізії до нього не впустити.
За допомогою команд військових округ у Відні (XVII) і Зальцбурґу (XVIII) вздовж маршрутів обох груп Дивізії було організовано пункти харчового постачання. Деякі труднощі виникли в районі міста Брук, який сам не мав достатньо харчів через простої у транспорті і брак харчів у тому районі.
Для приготування квартир у новому районі призначення Дивізії виїхав з командою квартир’єрів начальник відділу Іb. Насправді цю команду мав очолити начальник відділу Іа, але він повинен був керувати початковим етапом маршу, бо командир Дивізії захворів і повернувся до службу лише через 10 днів. Під час відпочинку Дивізії у Бруку начальник відділу Іа поїхав наперед, щоб підготувати остаточне розташування частин у новому районі.
Через сильну дію ворожих літаків, від Ґрацу — Бруку Дивізія мусила маршувати тільки вночі. Шлях від Ґрацу — Бруку аж до Марібору, а далі до Целє (Celje, нім. Cilly) та Любляни (Ljubljana, нім. Leibach) був під контролем англійських літаків, які діяли з аеродромів в Італії. До ранку всі частини мусили зайняти свої квартири. Незважаючи на обережність, Дивізія зазнала деяких людських втрат, конях і матеріалі, не так від бомб, як від бортового обстрілу з літаків.
Перед прибуттям начальника штабу в новий район начальник відділу Іc вжив усіх необхідних заходів для розміщення частин Дивізії. Деякі труднощі виникли через те, що новий район Дивізії був надто малий. Також постачання ще не було належно налагоджено, тому що цей район потребував постійного довезення сільськогосподарських продуктів для цивільного населення, а бомбардування завдавало великої шкоди комунікаційним засобам. Не весь транспорт доходив до цього терену і він, зрозуміло, повинен був іти далі на фронт.
Начальник відділу Іа негайно поїхав до гауляйтера З. Уіберрайтера (Gauleiter Dr. Siegfried Uiberreither) до Ґрацу, щоб добитися в нього поширення району для розташування Дивізії. На нещастя, він прибув до Ґрацу під час повітряної тривоги і гауляйтер прийняв його у своєму бункері. Замість того щоб почати ділове обговорення, гауляйтер напав на начальника відділу Іа з лайкою, мовляв, пощо він привіз Дивізію в його область. Для Дивізії не мав жодних харчових запасів, дотепер лише в його області панував лад і спокій, а прибуття Дивізії спричинить голод цивільного населення. Начальник відділу Іа відповів гауляйтерові, що Дивізія не прибула в його район самочинно, а згідно з наказом вищого командування. А щодо безпеки в його районі, то можна сказати ось що: дорогою від Марібору до Целє вдень не можна безпечно їхати автомобілем. Дивізія — це бойове військове з’єднання, яке підпорядковується своєму вищому командуванню і від гауляйтера незалежне. У цій розмові гауляйтер не забув ще додати, що він особистий приятель Гітлера. Але його лють мала іншу причину. Дивізія прибула в його область без його відома, на вимогу вищого фюрера поліції в Любляні, який відповідав за боротьбу із партизанами. А втім, начальник відділу Іа таки домігся затвердження збільшення району для розташування Дивізії. У дальшому ході подій гауляйтер змінив свою думку щодо Дивізії та прихильно ставився до неї. Пізніше в одній суперечці між Дивізією та підпорядкованим йому начальником округи (Landersrat) він став по боці Дивізії.
Розташування Дивізії залежало від планів вищого поліційного командування у Любляні і кілька разів змінювалося. Також робота команди квартир’єрів була утруднена через велику кількість партизанів. Хоч команди були чисельно великі, проте в сутичках із більшими загонами партизанів вони часто змушені були відступати, і тому в деяких місцевостях зовсім не вдалося підготувати квартири для війська. Часто частини прибували до місця призначення у бойовій готовності. Також на головному шляху Марібор — Целє, у районі Словенске Коніце, Дивізія маршувала у бойовому порядку з охороною боків маршової колони. Загалом дії партизанів були набагато сильніші в Югославії, ніж на Словаччині. Весь терен досі був не достатньо зайнятий поліційними відділами, розміщеними в сильно укріплених пунктах, і їм доводилося вести важкі оборонні бої з сильними партизанськими групами. Партизанські загони, озброєні устаткуванням, що скидали його з англійських або Тітовських літаків, мали добрий командний склад і могли легко і швидко пересуватися з місця на місце. Про встановлення якоїсь належної адміністрації не було й мови.
При плануванні розташування командування Дивізії спочатку керувалося суто тактичними міркуваннями, беручи до уваги близькість Східного фронту. Два піхотні полки мали стояти поруч у районі на схід від Марібору, розтягнені з півночі на південь. Як підкріплення з ними мав перебувати дивізіон легкої артилерії. Уся важка зброя, особливо винищувально-протитанкового дивізіону, мала бути скупчена в районі Марібору, щоб її легко було перекидати у всіх напрямах.
Зате вищий фюрер поліції, беручи до уваги боротьбу проти партизанів, наказав Дивізії розташуватися у районі: Дойч-Ляндсберґ — Ляйбніц — Марібор — Сл. Бистріця — Сл. Коніце — Словеньґрадец — Дравоґрад. У Маріборі заборонено було займати квартири. Центр розташування знаходився в опанованих партизанами лісистих горах Погор’є (Pohorje, нім. Bachern), розміщених на південь від річки Драви. Після кількох змін Дивізія зайняла такі місцевості (їх треба було ще кілька разів міняти):
Штаб Дивізії: Сельніца (Selnica, нім. Zellnitz/Drau).
29-й піхотний полк: район на південь і південний захід від Марібору; командний пункт у Сл. Коніце (Sl. Konjice, нім. Gonobitz).
30-й піхотний полк: район на південний схід від Словеньґрадцу (Slovenjgradec, нім. Windisch-Graz); командний пункт у Веленьє (Velenje, нім. Wöllan).
31-й піхотний полк: долина Драви, Руше (Ruše, нім. Reiffing), Фала (Fala, нім. Fall), Радльє (Radlje, нім. Radl); командний пункт у Св. Ловренц (Lovrenc, нім. St. Lorenzen).
Фюзилерський курінь: район Сл. Бистріці (Sl. Bistrića, нім. Windisch Feistritz); командний пункт у Зґ. Польскава (Zg. Polskava, нім Ob. Pulsgau).
Гарматний полк: командні пункти: штаб полку, 1-й і ІV дивізіони — Сл. Бистріця; ІІ дивізіон при 30-му полку; ІІІ дивізіон при 31-му полку.
Винищувально-протитанковий дивізіон: Сл. Бистріця (Sl. Bistrića).
Дивізіон зв’язку: Руше.
Саперний курінь: Радльє, Мута (Muta, нім. Hohenmauthen).
Постачання: район Ляйбніцу (Leibnitz).
Обози: район на південь від Марібору; командний пункт у Слівніци (Slivnica, нім. Schleinitz).
Польово-запасний курінь: район Посруку (Possruck) — Айбісвальд (Eibiswald) — Арнфельс (Arnfels) — Лойчах (Leutschach).
Вишкільно-запасний полк: район Дойч-Ляндсберґу (Deutsch-Landsberg); командний пункт у Дойч-Ляндсберґу.
У кінці лютого Дивізія ввійшла у свій район розташування. 28 лютого 1945 року офіційно завершено марш окремим наказом. Дивізія розташувалася по обох боках колишнього кордону між Австрією та Югославією, переважно по югославському боці, на території, заселеній словенцями (див. схему ч. 12)1.
Дивізія пройшла пішим маршем сотні кілометрів. Вона подолала маршові перешкоди і гідно проявила себе. Вояки ввійшли в марш добре. Проте через важкопрохідну місцевість та зимові погодні умови Дивізія зазнала досить великих втрат у конях. Маршова дисципліна була бездоганна. Також добре проходив розтягнений марш. Упродовж маршу частини швидко й вправно займали свої квартири та залишали їх також швидко для наступного маршу. Взаємини з населенням були назагал добрі. До штабу Дивізії підійшла лише одна скарга, що в одній молочарні вкрадено більшу кількість масла. Проведене слідство не виявило винних у Дивізії. Можливо, що інша сторона вкрала масло або крадіжку просто було вигадано.
Дивізія пройшла пішим маршем сотні кілометрів. Вона подолала маршові перешкоди і гідно проявила себе. Вояки ввійшли в марш добре. Проте через важкопрохідну місцевість та зимові погодні умови Дивізія зазнала досить великих втрат у конях. Маршова дисципліна була бездоганна. Також добре проходив розтягнений марш. Упродовж маршу частини швидко й вправно займали свої квартири та залишали їх також швидко для наступного маршу. Взаємини з населенням були назагал добрі. До штабу Дивізії підійшла лише одна скарга, що в одній молочарні вкрадено більшу кількість масла. Проведене слідство не виявило винних у Дивізії. Можливо, що інша сторона вкрала масло або крадіжку просто було вигадано.
З книги спогадів "УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА». Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках" за редакцією В. Кубійовича і в перекладі Романа Колісника. Книгу видано накладом Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА. Торонто–Париж–Мюнхен 1970.
