"Мене відстріляли..." Пам'яті Божою милістю поета Юрія Ґудзя

Юрко Ґудзь,
милістю Божою поет.
Народився 1 липня 1956 р. в селі Немильні на Житомирщині.
Трагічно, за нез'ясованих обставин, помер 20 лютого 2002 р. у Житомирі...


* * *
Мене відстріляли – і я
Розумію траву…
Ні болю, ні рани…
Для чого ж, мій боже, так
Дивно живу, –
Так дивно, так довго, так
Гарно?..
Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схронах зими –
Свій порух не втратить
Намарне…
Крізь померки тіла душа
Повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там гарно…


Перечитайте оцей неймовірний, приголомшливий уривок з такої ж приголомшливої поеми Юрка Ґудзя БАРИКАДИ НА ХРЕСТІ, котру я наводжу нижче цілком:

...Пора, пора… Вже в наступ йдуть
Злютовані, стрункі ряди,
Держптахофабрики колони –
всілякі «беркути», «омони»,
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені «грифони» у сірих шоломах…
Похмуро сунуть, дрючками луплять у щити:
мовляв: іду на ви
іду на ти
Все ближче, ближче…
З кацапським матом,
криками «банзай»…
Ну, що ж… Давай, давай, давай…
Не бійтесь! Зброї в нас нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким…
А ще – каміння з Кандаґару,
Цеглини обгорілі із руїн Чеченської столиці
В заплечниках привезені колись в Москву –
Для президентських вікон…
Там не згодилось? Пригодиться тут…
Ото ж, почнемо дійство…
…як велить статут
повстанського і внутрішнього війська…»

БАРИКАДИ НА ХРЕСТІ

«Давай зустрінемося
Завтра на Хресті*...»
З розмови

...А ...Інтродукція

Ти запитуєш в мене, чи ще зосталася на підвіконні нашої кімнати («нашої» – на кілька днів останньої зими минулого тисячоліття) глиняна пташка, що так терпляче крізь біле марево замерзлого вікна очікувала нашого приходу...

Не знаю... Я там давно не був... У тій кімнаті живуть вже зовсім інші люди... Твоє пророцтво про «наше тисячоліття» так і не збулося... Але завдяки йому я все ж пережив ту зиму і перейшов по замерзлій воді з Лівого берега – на Правий берег, до відчинених Царських воріт немиленської церкви.

Добре, що Ти нагадала мені про той глиняний свищик... Від нього збереглася лише кругла, дерев’яна клітка, схожа на маківку дитячої церкви... Цю клітку я придбав на Сінному ринку – разом із веселим розхристаним щигликом до дня п’ятиліття мого сина. Того щиглика згодом з’їв кіт Мордехай, – а може, його з’їв не кіт, а господар кота, який так вміло прикидався людиною, хоч все життя носив ім’я на честь кликухи найбільшого у світі Людожера – В і л є н**... Не знаю... А клітку, опісля розлучення, я забрав з собою на Зимовий Затон...

Отож, завдяки Твоєму запитанню я сьогодні вранці згадав дивний (точніше – дивовижний) уривок з апокрифічної Євангелії від Томи... Уривок, у якому йдеться про п’ятилітнього сина Марії, який грався біля струмка, збираючи у викопані ямки джерельну воду... Й ось він виліпив із синюватої глини дванадцятьох горобців, і поставив, розіклав їх поруч води, щоб вони трохи просохли на сонці... Й була субота, коли він зробив це... Якийсь правовірний іудей, побачивши ті з’яви, почав кричати до батька малого Ісуса: «Дивись, дивись, твоя дитина взяла глину й виліпила птахів, і осквернила день суботи!..» І Йосип починає дорікати синові, мовляв, що ж це ти порушуєш священні заборони?! Тоді Ісус вдарив у долоньки і вигукнув: «Летіть! Летіть! Летіть!» Й горобці, щебечучи, радісно співаючи, злетіли в небо...

Найважливішим у цім апокрифі є спів із глини зліплених пташок...

Б... ...Зустріч

***
...Ми так довго не бачилися з Тобою,
немов без Тебе я прожив
ціле життя, подовжене на безпритульну
вічність...
Я так давно не чув, як відлунюють
у надчасових сферах душі і тіла,
в часопросторі таємних звільнень –
й впізнавань
Твої глосалії та замовляння... Там
голос мій вплітається
до їхнього звучання...

***
Отож, як і домовлено, ми зустрінемося на Хресті,
надвечір, неподалік Прорізної...
Навпроти входу в підземелля стоятиме старий –
простоволосий, у зеленавій «адідасці»,
на сонці вицвілій до краю...
Зустрівшися з Тобою поглядом, він підніме
до неба свою мідну трубу,
свій довжелезний, з охристом відблиском
тромбон,
і видме кілька тактів –
пронизливо-протяжних фраз
із «Сомер-тайм»...
Обірвавши той вступ, старий відставляє вбік
свою натомлену знетямленим воланням трубу,
дістає з торби якусь табличку,
вішає її на свої груди і починає
сам собі щось голосно розповідати...
Візьму тоді Тебе за руку:
«Ходімо звідси, вже скоро вечір,
зайдемо в «Шельтер» –
давнішнє сховище для безпритульних,
й замовимо щось екзотичне...»
«...Не поспішай. Я хочу знати
про що ж говорить цей музика, –
до кого, звідки оцей суцільний квамперфект
з додатком неодмінним «плюс»?..»
«А-а, та не звертай уваги:
місцевий божевільний, Парамон,
щоп’ятниці, отут, всіх закликає
до повстання...
Бачиш, розірваний плакат
висить на грудях:
«ВСІ НА СПОРУДЖЕННЯ...», – а далі –
порожнеча...
Ну добре... Давай послухаєм хвилину...
«Колись, ще за життя,
Я був високим і струнким,
І вепра легко закидав на плечі...
Тепер я лиш прогірклий дим
Із нашими кістьми розтопленої печі...
Колись я вільно й радісно ходив
Із ратищем на тура і на пана...
Мене цей світ ніколи не любив,
Та моя доля, завше гнана,
Ніколи не була серед повій...
Ну, що ж:
кохайтеся,
плодітесь,
наїдайтесь,
як знаєте,
як можете –
живіте,
живіте,
заслинивши,
забувши – вже не заповіт:
«...і вражою злою
кров’ю
волю окропіте!» –
– не заповіт, не заповіт,
лиш стогін замордованого краю...

– Ну, що ж... Хай буде вам Господь суддя!
Живіте тут як можете,
живіте...
Та знай лиш одне:
Колись ми встанемо з могил,
насипаних довкруж Базару,
постріляні, порубані там впень...
Й своєю невідомщеною кров’ю
Окропимо й освятимо
Останній Судний і весняний
День!..»

«Ходімо, люба... не хочу слухать
тої маячні...
Ми ж тут удвох –
останні дні,
Ти ж скоро відлітаєш
до Торонто...
Ти ж бачиш:
старий відчув, що бодай хтось
прислухався
до нього
і вже попер щось несусвітнє:
«...вожді, засліплені
міражами влади,
влада, засліплена
влада, засліплена
міражами держави,
держава, засліплена
міражами вождів...
Засліплені розпинають
людину,
Засліплені розпинають
людину...
Повстаньте, мешканці
штанів!
Повстаньте, жителі змертвілих
Воскресенок!
Повстаньте, поки ще живі!
Хоч раз отут, усі разом,
на цім затоптанім Хресті,
упоперек всієї Курваштрассе,
у цій задовбаній столиці
спорудимо весняну
барикаду!
– з громів, димів,
миттєвих спалахів пронизливого щастя,
коли навиліт куля б’є
крізь дощ простягнуту
долоню...
Не бійтеся загинуть
молодими!
Страшніше – прижиттєво вмерти
У місті, де володар Вій
Вже сотню літ не опускає
вії...
Не бійтесь владних трупоїдів,
Не бійтесь їхніх водометів!
– На поміч нам вогонь прийде
з-під Крут,
Базару,
Берестечка...
І як обіцяно, – повіє
холодноярське полум’я
живе. –
– Повстаньте, поки ще живі!»
Божевільний вмовкає, дістає сигарету, запалює сірника...
На якусь мить наші погляди, перетинаючись,
витворюють безмовний контрапункт...
Старий посміхається, вішає
на плече
свого тромбона, висипає з шапки
в кишеню дрібні срібняки,
йде геть...
Поволі відділяється...
На тлі призахіднього неба
Труба його стає крилом
Обпатраного янгола – звидінь
І одкровень Івана Богослова...
Неначе крізь дрімоту
Я знову чую голос Твій:
«Що ж, гарний клич –
«Не бійтеся загинуть
молодими!»
Боюсь, це гасло вловить скорше Вій,
Його пикаті генерали,
Вмостивши товстелезні гепи
В комфортних кріслах,
Пошлють моїх дорослих вже дітей
Заради параноїдних ідей
До прірви «всесловянского
единства»...
Я знаю: тут відповідь потрібна несловесна...
Та все ж:
невже розіпнутий Христос
– остання ваша барикада
навпроти легіонів тьми,
навпроти трупного прогресу,
коли до столу владарям підносять
повз їхній награбований
добробут
і геморойно – гамбургерний
рай
відтяті голови козачі?..»
І ще останніх кілька
Зауваг:
– Ворожа кров – то не сукровиця,
не рідина із перерізаного горла...
Ворожа злая кров – то марево
змертвілої душі...
Ворожа кров – це страх і нехіть
в собі самому боронить людину...

Ворожа кров – це ж наші
З Тобою ненародженії діти...
Така була у нас (чи буде)
зустріч
Вертаюсь знову до свого листа...

В. ...Свято
...Твій голос потойбіч земної кулі,
на відстані двох океанів,
на межі короткого жесту руки, –
мого неможливого дотику до
Твого передпліччя,
– відстані, об яку розбиваються
всі слова,
знеживлені в емейлівських
посланнях...
Дивлюсь і слухаю: крізь оречевлене
мовчання,
крізь вікна лікарняної палати,
під звуки роялю Білла Еванса
(із 49-ти з половиною хвилин
радіомузики)
сиплються, осипаються білі
пелюстки
з розквітлої яблуні, – дивне таке
співпадіння: звуки дотиків
ще теплих пучок давно померлого
джазмена
до чорно-білих клавішів, мій
погляд
і невагомі пелюстки, що поруч
слів «падіння» й «спів
наперекір існуючим законам
і завдяки збереженим канонам
і завдяки збереженим канонам
витворюють, виліплюють зі свого лету
невидимий нікому котрапункт
усіх побачень наших,
таємних зустрічей зимових,
а поруч них – нечутний сміх
весняних янголів, захований назавше в тих
пелюстках...»
Пора вже йти... Цього листа я згодом
допишу...
Бо ж на Хресті триває
всенародне свято:
Там шанувальники «ВВ» і старшокурсники
місцевої Сорбони
вже встигли розтрощити кілька «мерсів»
і спецавто для кондукатора
Чучмеску,
та ще з кількох фургонів
міліцейських
розкішну спорудили барикаду!
Яка весна! «Збулися мрії
ідіотів!» – це радники шиплять
із урядових дзотів, – У нас ще
вистачить державних ешафотів», –
та хай шиплять, це лиш заспів...
Пора, пора... Вже в наступ
йдуть
Злютовані, стрункі ряди,
Держптахофабрики колони –
– всілякі «беркути», «омони»,
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені «грифони»
у сірих шоломах...
Похмуро сунуть, дрючками
луплять у щити:
мовляв: іду на ви
іду на «ти»...

Все ближче, ближче...
З кацапським матом,
криками «банзай»...
Ну, що ж... Давай, давай, давай...
Не бійтесь! Зброї в нас
нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким...
А ще – каміння з Кандагару,
Цеглини обгорілі із руїн
чеченської столиці
В заплечниках привезені колись
в Москву – для президентських вікон...
Там не згодилось? Пригодиться тут...
Ото ж, почнемо дійство...
...як велить статут
повстанського і внутрішнього
війська...

А заки-поки ще живі
напасники й захисники –
один-єдиний кадр, панове,
зупинений з чиєїсь легкої руки:

На мить завмирають істоти
в спецназівських строях,
з перекошеними від люті лицями,
з піднятими киями
(аякже, місто ж Кия),
завмирають на барикадах діти
з піднятими до неба кулаками...

між двома станами, між двома таборами
на вільній території
з’являється старий музика...
Він нахиляється, дістає з торби
шматок білої крейди
й на чорному хіднику,
ще не затоптаному,
не закривавленому,
записує поволі свій давній,
нікому не потрібний, білий
Вірш:

ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА: горіли, летіли,
Волали, палали, згасали, диміли...
ТАК. Осінь їхня ще зла. Ія забув, ЩО
Я забув. Іти забула, що Я забув...
Тільки небо нас не забуло. Тільки
голос (без тіла) малої Лоліти крізь ВУХО
старого глосо лалійника все
повторює, зубрить на пам’ять
домашнє завдання земного ТІЛА:

які небеса цього літа
які небеса цього літа
які
небеса
цього
літа...

P.S. І той стоп-кадр триває, допоки пишуться слова...

Густий туман спускається на Хрест...

P.S. (другий)
Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
нескінченних парадів.
Більше про це
не питай.
Ти сама добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться
платити
за хліб і молоко,
яка ціна
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивиться
у збайдужілі
спини.
Ми тільки відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів,
початкові ноти, –
та треба йти,
дорога мусить жити
і після нас...
Відходить день,
і так поволі
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь...
____________________
*Хрест – Хрещатик (київський сленґ).
**Вілєн – Владімір Ільїч Лєнін
З добірки Ю. Ґудзя "Навпроти снігу. Вибране". – К.: Преса України, 2013.

Олександр Сопронюк - про автора: "Не-зашорений. Не-надуманий. Не-їхній: не-«правітєльствєнний»…
«Не бійтеся загинуть молодими!
Страшніше – прижиттєво вмерти»…"
у нарисі : "Юрій Гудзь. «МЕНЕ ВІДСТРІЛЯЛИ…»" https://vsiknygy.net.ua/neformat/216

Юр. ҐУДЗЕВІ

Висік мене дощ
На пєйсах Єговин —
Й збилось серце в корч —
Зливою сукровин.

Висік мене дощ
Злими батогами —
Й стало небо сторч, —
Прокляте богами.

Висік мене дощ
Лютою журбою —
На билинний хвощ —
За самим собою.

© Олександр СОПРОНЮК