Евген Маланюк
† 16 лютого 1968
* * *
За все – за серця пломінь ярий,
За гострий зір, за владу слів,
За пристрасну жадобу кари,
За дні, потоплені у злі,
За крила гордого кондора,
За те, що все було – ущерть, –
Камінним кроком Командора –
Ось чую: тяжко сходить смерть.
CAMPUS MARTIUS
Державо, то була як вогненна злива.
Державо, прощай!
Ю. Липа
Державо, прощай!
Ю. Липа
Державо, ти була як мстивий привид
Або й примара неживих століть.
Твої роки тривали майже мить,
Що в ній злучились задуми і зриви.
Або й примара неживих століть.
Твої роки тривали майже мить,
Що в ній злучились задуми і зриви.
Державо, ти була, як подих піль,
В яких весна, і сонце, і буяння
Злились в єдино-неділимий біль
Народження і умирання.
В яких весна, і сонце, і буяння
Злились в єдино-неділимий біль
Народження і умирання.
Ти вабила й відштовхувала. Ти
Сплела сестру й гетеру у соблазні,
Любов топила у жадобі мсти
І королів тобі вдавали блазні.
Сплела сестру й гетеру у соблазні,
Любов топила у жадобі мсти
І королів тобі вдавали блазні.
І треба було так напружить зір,
Щоб Мати взріть між нами і тобою
У нестерпучім сяєві краси...
Щоб Мати взріть між нами і тобою
У нестерпучім сяєві краси...
Державо, ти була, як поле бою...
6. V. — 1. VII. 1965
6. V. — 1. VII. 1965
АНГЕЛ СМЕРТИ І
Буває мить — хтось вимовить ім’я
(А тиша ще шумить безмежним морем).
Ніхто не гляне і не зоговорить,
Лише діткне плеча.
(А тиша ще шумить безмежним морем).
Ніхто не гляне і не зоговорить,
Лише діткне плеча.
І раптом я
Відчую — хто, відчую і побачу:
То Ангел смерти.
Простий, мовчазний,
Поважно зосереджений. Неначе
Виконує щоденний труд тяжкий.
Відчую — хто, відчую і побачу:
То Ангел смерти.
Простий, мовчазний,
Поважно зосереджений. Неначе
Виконує щоденний труд тяжкий.
Тоді він очі стомлено зведе
І я зобачу запит в них і вирок,
І смуток, що в незнанне поведе
Нечутною ходою потаймиру.
І я зобачу запит в них і вирок,
І смуток, що в незнанне поведе
Нечутною ходою потаймиру.
І аж тоді здригнуся і збагну,
І не тому, що буде суд і кара.
Схиляючись в останню тишину,
Пролебедію: зачекай, не зараз!
І не тому, що буде суд і кара.
Схиляючись в останню тишину,
Пролебедію: зачекай, не зараз!
28. VI 1965
АНГЕЛ СМЕРТИ II
І коридором — літака кадлуб,
І водоспадом — рівний шум моторів.
І забуваєш, що ти — серце хворе,
Дивак, самотник, вічний однолюб —
І водоспадом — рівний шум моторів.
І забуваєш, що ти — серце хворе,
Дивак, самотник, вічний однолюб —
Усе життя. І серцем воював ти,
І серцем думав, і лише воно
Було джерелом сил...
На долі дно
Землі: оселі, вулиці та авта.
І серцем думав, і лише воно
Було джерелом сил...
На долі дно
Землі: оселі, вулиці та авта.
А над тобою нежива блакить,
Воздушних рік недовідомі плеса.
І раптом мисль: чи не надходить мить?
Схилився ангел.
— Ні, то стюардеса.
Воздушних рік недовідомі плеса.
І раптом мисль: чи не надходить мить?
Схилився ангел.
— Ні, то стюардеса.
І знов життя гримить грозо́вий гімн,
І усміх (майже ляльки!) зустрічаю
Теж усміхом заучено-німим,
І звично кажу: «Ні, не кави, — чаю».
І усміх (майже ляльки!) зустрічаю
Теж усміхом заучено-німим,
І звично кажу: «Ні, не кави, — чаю».
В літаку, 20. VIII. 1965
Остання знимка перед смертю. Торонто, 21 січня 1968
Улас Самчук
СМЕРТЬ ВЕЛИКОГО ПОЕТА
До нас сьогодні вранці, 17 лютого, дійшла моторошно нагла вість з Ню Йорку, що там учора помер великий поет України, „в не Україні”, Евген Маланюк.
Ця вість вдарила нас болюче своєю не лише смертельністю, але й фатально-гострою наглістю, бож ще зовсім недавно він був між нами, здавалось, як звичайно і як завжди, динамічно живий, блискучо настроєний, без найменшого натяку на будь-яке закінчення, дармащо його земна часовість вже начисляла 71 рік.
І знайти наспіх відповідні слова, які могли б висловити цю невмолимість, немає можливости. Він був для нас багато більше, ніж поет, бо його індивідуальність дуже демонстративно зносилась над рівень „віршописання" зі скреготом болю разючих противенств добра і зла, сили і слабости. В ділянці культуротворення він був майже втіленням неповторности, послідовности, безупинности і неподільности пера і зброї („стилету і стилоса"), був воїном в прямому значенні слова, як активний, і довголітній, безпосередник великого епосу визольних спроб найбільшого і найяскравішого періоду цієї епохи часів армії Української Народної Республіки, на пості адьютанта шефа штабу армії відомого стратега Василя Тютюнника.
Він пройшов з тією армією всі її роки випробування, всі її катаклізми. до самого фатального кінця. Він поділяв з нею її роки інтернації в тодішній Польщі, перейшов довгі роки стагнаційного, позаукраїнського буття чи то в Чехо-Словаччині, часів Масарика, чи то Польщі Ридза-Сміґлого, щоб пізніше, разом з усією українською суспільністю. перейти табори ДіПі і знайти свій кінець аж тут в Америці, як її громадянин.
Він був вийнятково послідовним, непохитно-вірним і незламно невгинним сучасником своєї доби, свого середовища, своїх ідеалів, ніколи засадничо не міняв своїх позицій, ані не робив компромісів з противною силою.
У ділянці свого безпосереднього покликання — поета, літератора, людини чуття і інстинкту, він був по цей бік української світомежі індивідуальністю і інтелектом вийняткової незамінимости, В поезії він не лише „відчував", він різьбив, карбував, гранив, він бачив, дотикався і знав, він прорікав й вирікав в дусі й стилі віщих норм, він підкоряв красу і естетику вимогам і правді свободи й суверенности політики землі предків.
Як, далебі, „імператор залізних строф" в поезії мілітанс, в поезії античних, чи скорше клясичних, предистанацій, як естет, мораліст і філософ — „так загадково склалась наша вдача" — він був настирливим схрещенням любови й болю з моттом Липинського „навчіть їх любити, а не ненавидіти" і „ріж-бий невіру басурмена”, коли ходило про синтезу почуттів, що має за собою таку вже велику традицію, включаючи сюди і самого первопоета Шевченка.
Пригадується його вірш „Пам'яті поета і воїна” з моттом Гумільова - “і умру я нє на постєлі прі нотаріусє і врачє, а в какой-нібудь страшной щєлі" —
І напишуть: слава не помре їм
У прийдешнім брязкоті мечів.
Ти варягом був - Гіпербореям,
Ми - оттут у Скитів-орачів.
Друже, з бронзи різьблене обличчя,
Яре серце й вогняний язик
Ми принесли із середньовіччя
В зубожілий пранцюватий вік...
“Як в нації вождів нема — тоді вожді її поети” - його фраза, що дістала крила повсякденности. Візантійсько-козача Еллада, прадідівщина мілітантного патосу — це Україна поета Маланюка, а також поета воїна, а мождиво також і громадянина, якщо поета можна включити у цю прозаїчну гущу матерії... Поета невичерпальної вітальности, справді вічного, як не революціонера, то динамічного, мілі-еволюціонера, в поєднанні з вищепоземним інтелектом.
Його смерть для нас тут, поза гранню і поза географією України, є незамінима. Він не любив бути ані прапором, ані формальним провідником, уникав головства й уряду, але його постійно деклямовано й цитовано при всіх нагодах, як також він правив за норму поведінки нашої елітарної національної сили. Без цього ми позбавлені одного з дуже основних стовпів нашого вже апокаліптичного резистансу, однієї точки опору неугинности і незламности духових підстав цілости.
Особисто також я стратив довголітнього, від 20-х років, Друга. Невисказально болюче про це сказати. Не можу сказати — мир його пам'яти, бо пам'ять про таких людей ніколи не лишається в історії мирною. Знаю, що він буде жити, після своєї фізичної смерти, без сумніву, життям довшим і сильнішим у цілому світі, ніж до цього фатального дня 16 лютого, в місті Ню Йорку.
"Свобода", 24 лютого 1968
Евген Маланюк. Портрет пензля Миколи Шрамченка. Олія
ЛЮТИЙ
Лютий місяцю, справді — лютий.
Зачаївся, пантруєш і ждеш:
Хай но нерви завузлить до скрути,
Хай но серце доб’ється до меж,
І тоді ти, як вовк зголоднілий,
Скочиш ззаду на крижі мені,
І кістяк задубілого тіла
Тільки хрусне.
І десь по весні
Знайдуть люди цілком випадково
Те, що скупо лишилося тут,
Те, що було оселею Слова,
Сполучало надхнення і труд,
Двиготіло покликанням долі,
Святом плоті співало, пекло
Пеклом пристрасти...
Й згинуло в полі
О, без бою, без бою, без болю —
Там, де пусткою дихало зло.
Добре знаю, що Лютий — лютий,
Переконуюсь знов і знов,
Та й ти знаєш: ненатло-люта
В лютім серці моя любов.
28. II. 1964
ПОХОРОН ЄВГЕНА МАЛАНЮКА
Лютий місяцю, справді — лютий.
Зачаївся, пантруєш і ждеш:
Хай но нерви завузлить до скрути,
Хай но серце доб’ється до меж,
І тоді ти, як вовк зголоднілий,
Скочиш ззаду на крижі мені,
І кістяк задубілого тіла
Тільки хрусне.
І десь по весні
Знайдуть люди цілком випадково
Те, що скупо лишилося тут,
Те, що було оселею Слова,
Сполучало надхнення і труд,
Двиготіло покликанням долі,
Святом плоті співало, пекло
Пеклом пристрасти...
Й згинуло в полі
О, без бою, без бою, без болю —
Там, де пусткою дихало зло.
Добре знаю, що Лютий — лютий,
Переконуюсь знов і знов,
Та й ти знаєш: ненатло-люта
В лютім серці моя любов.
28. II. 1964
ПОХОРОН ЄВГЕНА МАЛАНЮКА
Євгена Маланюка поховали на Українському цвинтарі в Бавндруку. Могилу викопали поруч з могилою ген. І. Омеляновича-Павленка, що був відомий в Армії УНР своєю надзвичайною особистою відвагою.
Дуже розростається цей цвинтар за останні роки.
Був зимній день місяця лютого і церква — пам'ятник струнко височіла в холодному небі.
Дзвін дзвонив по душі. Виразно лунали українські слова молитов. Священик М. Земляченко відправляв поважно і зосереджено. Серед тих, що співали, зостанеться в пам'яті постать Ів. Паливоди, свідка і учасника багатьох подій на Вкраїні п'ятдесят років тому.
Прощалися з Маланюком різні люди, різні згуртування українців.
Артист Йосип Гірняк від Української Вільної Академії Наук казав:
- Внук кремезного чумака, січовика правнук, що півстоліття широкогіллястим дубом височів серед всесвітнього українства — склав у стіл вітчизни свою многозвучну ліру і став у колі великих попередників, безсмертних соратників, які знемоглися під тяжкими прапорами мислі і слова.
Й. Гірняк з суровою майстерністю подає один із пізніх творів Покійного:
Час, Господи, на самоту й покору.
Все про цей час нагадує: вага
Знекровленого тіла, перше срібло
На скронях та пооране чоло...
О навчи, навчи покори,
Смирися, духу гордий і невдячний —
Збунтованого ангела насліддя...
… Якщо покора — мудрість,
То самота — є завжди висота...
Від Т-ва Українських Інженерів, до якого належав Є. Маланюк, говорить Мих. Ільків. Він згадує не тільки за професійний зв'язок Покійного з колеґами, але й про людське, товариське, що переважало в тих відносинах... Останній піблічний виступ Покійного був саме в Товаристві Інженерів у січні у зв'язку з 50-літтям Незалежности. Виступ цей був записаний на плівку і ближчим часом на ширших зборах його можна буде почути.
Об'єднання Акад. Т-во “Зарево” представляє Павло Дорожинський і теплими словами він згадує про великий інтерес Є. Маланюка до студентства. Григорій Костюк від Об'єднання Українських Письменників “Слово” і від Американського Міжнародного Пенклюбу зупиняється над одним твором ще молодого поета “Ісход”. Його написав молодий вояк, відходячи з України:
Де ж нам знайти за тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
...Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Оце: “де ж нам знайти за тебе кращу” залишилося його основною ідеєю протягом усього його творчого життя. Він не знайшов кращої. Ми не прощаємося з Маланюком. Великі поети не вмирають, він тільки відійшов у вічність.
Богдан Кравців прощав Покійного як першого із “вісниківської квадриги” від колишніх співробітників Літературно-Наукового Вістника й “Вістника”, як також від редакції “Свободи” й журналістів.
Остап Тарнавський прочитав свій вірш “Смерть Одіссея”.
Петро Шох прощався зі своїм товаришем молодих літ і довголітнім другом дуже схвильованими словами.
...Холодний вітер інколи розривав і далеко розносив слова молитов, слова друзів і “Вічную пам'ять”, у спів якої зворушливо впліталися м'ягкі жіночі голоси.
Ол. Семененко докинув в могилу жменьку української землі, з далекого харківського цвинтаря.
"Свобода", 24 лютого 1968
Богдан Бойчук
Дуже розростається цей цвинтар за останні роки.
Був зимній день місяця лютого і церква — пам'ятник струнко височіла в холодному небі.
Дзвін дзвонив по душі. Виразно лунали українські слова молитов. Священик М. Земляченко відправляв поважно і зосереджено. Серед тих, що співали, зостанеться в пам'яті постать Ів. Паливоди, свідка і учасника багатьох подій на Вкраїні п'ятдесят років тому.
Прощалися з Маланюком різні люди, різні згуртування українців.
Артист Йосип Гірняк від Української Вільної Академії Наук казав:
- Внук кремезного чумака, січовика правнук, що півстоліття широкогіллястим дубом височів серед всесвітнього українства — склав у стіл вітчизни свою многозвучну ліру і став у колі великих попередників, безсмертних соратників, які знемоглися під тяжкими прапорами мислі і слова.
Й. Гірняк з суровою майстерністю подає один із пізніх творів Покійного:
Час, Господи, на самоту й покору.
Все про цей час нагадує: вага
Знекровленого тіла, перше срібло
На скронях та пооране чоло...
О навчи, навчи покори,
Смирися, духу гордий і невдячний —
Збунтованого ангела насліддя...
… Якщо покора — мудрість,
То самота — є завжди висота...
Від Т-ва Українських Інженерів, до якого належав Є. Маланюк, говорить Мих. Ільків. Він згадує не тільки за професійний зв'язок Покійного з колеґами, але й про людське, товариське, що переважало в тих відносинах... Останній піблічний виступ Покійного був саме в Товаристві Інженерів у січні у зв'язку з 50-літтям Незалежности. Виступ цей був записаний на плівку і ближчим часом на ширших зборах його можна буде почути.
Об'єднання Акад. Т-во “Зарево” представляє Павло Дорожинський і теплими словами він згадує про великий інтерес Є. Маланюка до студентства. Григорій Костюк від Об'єднання Українських Письменників “Слово” і від Американського Міжнародного Пенклюбу зупиняється над одним твором ще молодого поета “Ісход”. Його написав молодий вояк, відходячи з України:
Де ж нам знайти за тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
...Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Оце: “де ж нам знайти за тебе кращу” залишилося його основною ідеєю протягом усього його творчого життя. Він не знайшов кращої. Ми не прощаємося з Маланюком. Великі поети не вмирають, він тільки відійшов у вічність.
Богдан Кравців прощав Покійного як першого із “вісниківської квадриги” від колишніх співробітників Літературно-Наукового Вістника й “Вістника”, як також від редакції “Свободи” й журналістів.
Остап Тарнавський прочитав свій вірш “Смерть Одіссея”.
Петро Шох прощався зі своїм товаришем молодих літ і довголітнім другом дуже схвильованими словами.
...Холодний вітер інколи розривав і далеко розносив слова молитов, слова друзів і “Вічную пам'ять”, у спів якої зворушливо впліталися м'ягкі жіночі голоси.
Ол. Семененко докинув в могилу жменьку української землі, з далекого харківського цвинтаря.
"Свобода", 24 лютого 1968
Богдан Бойчук
СМЕРТЬ ПОЕТА
як чорна рідина проходить через тіло —
і каменіе в жилах кров,
і голос твій вапніе в горлі
і не приходить телефонним дротом
на нашу сторону:
тоді байдужіють до тебе книги,
написані тобою або не написані;
і каменіе в жилах кров,
і голос твій вапніе в горлі
і не приходить телефонним дротом
на нашу сторону:
тоді байдужіють до тебе книги,
написані тобою або не написані;
як чорна рідина проходить через серце —
і тебе знаходять на підлозі,
мертвого для себе і своїх книжок,
байдужого до себе і своїх сучасників,
що не приходять попрощатися з тобою;
і тебе знаходять на підлозі,
мертвого для себе і своїх книжок,
байдужого до себе і своїх сучасників,
що не приходять попрощатися з тобою;
як чорна рідина проходить через пам’ять —
і тебе знаходять тільки в тілі,
мертвого для сірих панахид,
які вимотують ченці з зужитих голосів,
байдужого до власної поезії, '
що пахне, як засушений чебрець;
і тебе знаходять тільки в тілі,
мертвого для сірих панахид,
які вимотують ченці з зужитих голосів,
байдужого до власної поезії, '
що пахне, як засушений чебрець;
тебе знаходять на дошках,
що хочуть заперечити тебе навіки,
між обличчями живих,
які тебе кусками віддирають від минулого,
щоб понести в майбутнє,
до якого ти тепер холодний;
що хочуть заперечити тебе навіки,
між обличчями живих,
які тебе кусками віддирають від минулого,
щоб понести в майбутнє,
до якого ти тепер холодний;
тебе знаходять —
і падає в свідомість грудка чорної землі,
як в домовину,
і залишає хвилі на поверхні рідини,
яка також проходить повсякчасно
через наше тіло.
і падає в свідомість грудка чорної землі,
як в домовину,
і залишає хвилі на поверхні рідини,
яка також проходить повсякчасно
через наше тіло.
Квітень 1968