четвер, 14 травня 2020 р.

Розіп'ята муза Павла Филиповича




Павло Филипович
* 2 вересня 1891, с. Кайтанівка, Звенигородщина - † 3 листопада 1937, Сандармох

* * *
Не сонце — п’яна шинкарка
На обрій вино лила,
Криваво пінилась хмарка
На гранях ніжного скла.
Земля, сирота осіння,
Тремтіла листям сухим,
На дні золотого тління
Стелився туманом дим.
А я (спадкоємець Феба!)
В уяві усе з’єднав:
Вечірню заграву неба,
Покору змарнілих трав.
І тільки зірок проміння
Пробилось на синій шлях,
Я взнав: ще більше насіння
Зійде у чорних полях.


Народився Павло Филипович в сім’ї священника. Середню освіту здобув у київській Колеґії Павла Ґалаґана, яку закінчив 1910 із золотою медаллю. Потім поступив до Київського університету на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу “Жизнь и творчество Е. А. Баратынского» (окреме видання 1917) отримав золоту медаль і був залишений при університеті як професорський стипендіят разом із Михайлом Драй-Хмарою.
Від 1920 до самого арешту працював у Київському університеті, спочатку приват-доцентом, згодом — професором; разом із проф. Миколою Зеровим вів семінар з історії української літератури.
Належав до угруповання “неокласиків”. Друкуватися почав 1910 російською мовою в журналах “Вестник Европы", "Жатва”, “Куранты", "Заветы" під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 почав друкуватися в українському журналі “Книгар”. За життя з’явилося дві книжки віршів - “Земля і вітер” (1922) та “Простір” (1925). Окремим виданнями опублікував низку літературознавчих праць.
5 вересня 1935 Павла Филиповича заарештували у його помешканні. 30 жовтня його справу об’єднали зі справою М. Драй-Хмари. Його суджено з початком 1936 за приналежність до "шпигунсько-терористичної організації", що нею мав нібито бути семінар української літератури в Київському університеті. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 засудив П. Филиповича на “десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна”.
На початку червня його відправили на Соловки, де Филипович постійно перебував у стані глибокої депресії. Дружина його збожеволіла; на початку 1939 її вислали до Караґанди, де сліди по ній загубилися. Вдалося врятуватися братові П. Филиповича Олександрові, який, еміґрувавши, заопікувався його спадщиною.
Розстріляли поета 3 листопада 1937 в урочищі Сандармосі.

З укладеної Юрієм Винничуком антології “Розіп'ята муза”


* * *
Ніч, як циганка стара,
Сонним степом ворожила
Знали степи: не пора,
Хай ще міцнітиме сила.

Дихала вільно трава,
Спали спокійно звороти.
Земле родюча, жива,
Вже чарувала кого ти?

Зникли вітри-сторожі,
Не шепотіло і жито,
Що у яру, на межі,
Двох невідомих – убито.

Земле, ти, земле, дарма
Думають: сіра-сириця.
Подих бринів, як сурма,
Груди міцніли, мов криця.

Ніч не могла вже заснуть
Бачили очі безсилі:
Знову у полі ростуть
Чорні високі могили.

* * *
Тіні людей і камінь —
Важко моїм очам.
Бачу блакитні плями —
Неба дешевий крам.
А серед вулиць купи —
Всіх заведе одчай.
Хтось проміняє, купить,
Хтось обідніє вкрай.
Вийшов і я, бо мушу,
Вийшов та крикнув сам:
“Хто проміняє душу?
Душу свою віддам”.

* * *
Дотик блідої руки,
Хвиля теплині на мить.
— Десь пролітають віки
І хуртовина шумить.
Пошепт, і стиски, і сміх,
Запит, і знову снага.
— Інших коханок моїх
Десь уже ніч одяга.
Біла постава гнучка,
Губи червоні в вогні:
— Губи чиїсь і рука
Там, в далині, в далині…

Леонід Череватенко
ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ
Ось тут пиши! Це острів Соловки –
Відламок фантастичної планети,
Де правлять бал чекістські пістолети,
Де хазяйнують урки-пацюки.

Тут крадуть і карають залюбки,
Тут не в пошані київські естети,
Тут важать більше фінки і кастети, –
І все одно мережаться рядки.

Потрапивши за монастирські мури,
Не погляд зустрічає він похмурий,
А руку теплу на своїм плечі!

Втім, не знімається з душі прокляття:
Все те, що написалося вночі,
На ранок він заховує в багаття.



Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923 р. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко