Блоґ Лесі Поруцької-Сакович: "Чому ми позабували багатьох, що відійшли, а Горської не можемо забути?"

неділя, 29 листопада 2020 р.

"Чому ми позабували багатьох, що відійшли, а Горської не можемо забути?"

Сьогодні – ти. А завтра – я,
і пустить нас Господь до пекла,
де нам на вічний біль – утекла,
в смерть перелякана земля.
І тільки горстка нас. Щопта
для молитов і сподівання,
усім нам смерть судилася зарання,
бо пізня суджена мета.

Василь Стус. З виступу на похороні Алли Горської 





НА МОГИЛУ АЛЛИ ГОРСЬКОЇ
(Уривок з промови Євгена Сверстюка)
...Нині перед її могилою, над прірвою вічности, осипаються всі хитро-убогі споруди, нагромаджені під її ногами, і ми, врешті, стаємо перед неперехідною Правдою, до якої вона безоглядно йшла в житті і в мистецтві, гордо відкинувши гладенькі дороги напівправд, які допомогли б їй давно утвердитися на виставках мистецьких досягнень.
Стишено-тривожні, якісь дорослі на її картинах діти, наче задумливо ростуть-визрівають під вітром і сонцем. Портрет матері, що тривожно вдивляється в простір очима душі. Ескіз портрету Довженка із захмарено-роздвоєним чолом, болісно затиснутим білою і чорною рукою. Скільки страждання і гідности в тих спечалених жіночих обличчях! Як нині, в її траурній майстерні, перетвореній на художню виставку, все стає зрозумілим в її картинах, і як підходить терновий вінок до печально-мудрої зосереджености її автопортретів, таких далеких від усміхнених фотографій, на яких веселість служить засобом відпорности і виразом незалежности.
Трагічний талант, вона йшла до трагічної правди, крізь жах якої, наче далекі зорі, просвічується сніжно-білий ідеал десь в материнській постаті, що дужими руками прагне захистити свою дитину і наче лебединими крилами відгортає віття калини.
В її інкрустації “Земля” - в тому дивовижному сплетенні закопаних у землю сил, що випинаються глибокими борознами на жіночому чолі, сплітають грубим корінням мозолистих, жадібних, витягнутих рук, у тому покаліченому дереві життя, можна побачити притаманну їй глибину осягнення традиції, повноту осягнення болів і сил рідної землі, яку відкрила для себе художниця і якій служила з вірністю неофіта.
Якби ми уявили детально історію її життя — то була б повчальна повість про те, як художниця Алла Горська відкрила свою Україну, як шукала її жертовника і як поступово вчилася бачити головне у невидимому, докопуючись джерел, та в глибинах закопаного коріння, як вона дужими руками й ногами розгортала рясні килими декоративних квіточок, покликаних до життя лише на один сезон...




Михайлина Коцюбинська:*
Образ Алли незмінно пов’язаний в моїй свідомості з двома враженнями-символами. Перше, це ореол світлий, жмут повітря. Заходячи у приміщення, де була Алла, я відразу, ще не бачачи, відчувала, що вона тут. Спершу якесь знайоме сяйво, чи то від білого волосся, чи від променистої усмішки, потім вона сама.
Друге символічне уявлення – калина. Червоний кетяг у її руках, як щось неодмінне, самозрозуміле, як норма. Недаремно несла за труною Василя Симоненка оповитий китайкою жмут калини. Недаремно на його портреті Аллиної роботи збризки калини, як її авторський підпис. Недаремно у присвяченому Аллі вірші Стуса “Червона тінь калини”: 
...А ти шукай — червону тiнь калини 
на чорних водах — тiнь її шукай, 
де жменька нас. Малесенька шопта 
лише для молитов i сподiвання. 
Усiм нам смерть судилася зарання, 
бо калинова кров — така ж крута, 
вона така ж терпка, як в наших жилах...
Ще одне незмінне відчуття – надійности. Відчуття міцного плеча, на яке можна спертися, незрадної руки, яка завжди підтримає. 
Я не бачила Аллу мертвою, її ховали в закритій труні. Тепер для мене кожна гілка калини, як часточка її безсмертної душі. Сьогодні десь на літературному вечорі в колишній Центральній Раді, на з’їзді Руху, в урочистій процесії за труною Василя Стуса, на Майдані Незалежности в помаранчеві дні, раптом білий спалах. Я нікому про це не скажу, але знаю, то Алла.



З Іваном Світличним

Валерій Шевчук:*
Аллу Горську я знав особисто, хоч не скажу, що був у приятельських стосунках. Для мене ця людина належала до так званих світлоносців. Вона справді випромінювала із себе світло якоїсь духовної чистоти.
Вихована цілком в російській родині, чи навіть можна сказати в російськомовній родині, вона раптом відкрила для себе Україну, українську мову, український всесвіт із якоюсь величезною захопленою відданістю неофіта вона все це пристрасно полюбила.
Вона була людина, яка не могла кривити душею. Той, хто з нею спілкувався мимоволі відчував цей потік якихось світлих струменів. Я теж це не раз відчував, бо мені з нею доводилось не раз зустрічатися, входити в персональні балачки. Ми жили поруч, зовсім недалеко одне від одного. 
Зупинялися здебільшого біля парку Шевченка і провадили дуже цікаві бесіди, а потім розходилися. Ці бесіди, не знаю, як для неї вони були, а для мене це було тим, що я наповнювався якимось світлим духом і внутрішнім спокоєм, який дає впевненість у житті в тому дуже збаламошеному і такому складному світі.



У студії Алли Горської в день її похорону


У студії Алли Горської під час поминок

Євген Сверстюк*
Чому ми позабували багатьох, що відійшли, а Горської не можемо забути? Передусім в просторі великого часу вона далі стоїть поряд і далі бере на плечі обов’язок громадський. Ті, що були захисниками, залишаються захисниками чести і правди. Траґічна смерть тільки підкреслила її ім’я.
Звичайно, енерґія обірваного життя і потім живе, тривожить, непокоїть. Отже, духовна енерґія Алли Горської залишається на полі життєвої боротьби.

З матеріялів «Українського вісника», число 4, січень 1971:

... Характерний факт: коли Алла Горська лежала забита в льоху (але про це ніхто з друзів ще не знав), в одному з київських науково-дослідних інститутів лектор (чи навіть працівник) обкому партії говорив перед колективом, що “націоналісти змінили тактику", організовують “зборища” по хатах і майстернях художників і назвав при цьому помешкання скульптора Івана Гончара та Алли Горської.
Забито Аллу Горську 28 листопада 1970 року в будинку свекра, в місті Василькові біля Києва.
Похорон Алли Горської був намічений на 4 грудня. На цей день проприїжджали люди з інших міст, проприходили кияни. Несподівано, нібито в інтересах слідства, похорон відклали на 7 грудня, на понеділок. У день похорону в траурно прибраній Аллиній майстерні друзі влаштували посмертну виставку її творів. Через майстерню пройшли сотні людей. 
Вихлопотаний внучкою І. Франка Зиновією Франко дозвіл на поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі було анульовано — і Аллу ховали на новоствореному цвинтарі — на пустирі за містом. До тіла замордованої не допустили нікого з рідних чи близьких, відкрити труну не дозволили. Не дозволили занести на кілька хвилин навіть закриту труну ні в хату, ні в майстерню художниці.
Хоч труну дуже швидко перевезли від майстерні на заміський цвинтар, все ж там зібралося приблизно 150-200 осіб. Закінчивши складену із загальних фраз коротку промову, офіційний представник спілки художників хотів на цьому зупинити виступи, однак йому цього не дали зробити. Кілька прощальних слів сказав учитель Олександер Сергієнко, зачитав некролог критик Євген Сверстюк, Василь Стус прочитав присвячений Аллі вірш, за дорученням львів'ян виголосив прощальне слово Іван Гель.
8 грудня в одній із львівських церков була відправлена панахида за замордованою Аллою Горською, на 40-й день по смерті друзі Алли влаштували в Києві традиційні поминки...
За участь в похороні і виступи на кладовищі незаконно звільнений з роботи О. Сергієнко, а І. Гель одержав на роботі догану.  