Одна з останніх знимок Андрія Мельника, початок 1960-х
Евген Маланюк
АНДРІЙ МЕЛЬНИК
Осадний Корпус зайняв Київ у грудні 1918 року, і з того приводу Директорія УНР надала ранґу отамана — цебто в номенклятурі Центральної Ради генерала — таким трьом старшинам нашої Армії:
Василеві Тютюнникові як генерал-квартирмайстрові Військ Директорії, Євгенові Коновальцеві як командирові Осадного Корпусу і Андрієві Мельникові як начальникові штабу того ж корпусу.
Наказ Директорії, як кожен наказ, сприйнято в війську як річ само собою зрозумілу, тим більш за «взяття столиці», і в моїй, тоді «поручницькій» свідомості ті три нагороджені особи вже назавжди залишилися генералами нашої Армії. І я, властиво, досі не знаю, чому пізніш і Євген Коновалець, і Андрій Мельник, ставши на чолі революційної організації, самі себе неначе здеґрадували на рангу нижче*.
Особисто Євгена Коновальця прийшлося побачити на одній з нарад у Генеральному Штабі ще тоді ж у Києві. Натомість його найближчого співробітника, Андрія Мельника, побачити довелося значно пізніше, а саме по тім, як з Генерального Штабу виділено і сформовано т. зв. Штаб Дієвої Армії УНР. Це сталося десь у лютім — березні року 1919.
Василь Тютюнник, ще в Києві призначений перщим помічником начальника Генерального Штабу, автоматично ставав помічником начальника Штабу Дієвої Армії. Начальником якийсь час був генерал (отаман) Олександр Осецький. Але наказом Головного Отамана на місце Осецького раптом призначено саме Андрія Мельника.
Як тодішній ад’ютант помічника начальника Генерального Штабу, я знав, що несподіване призначення Андрія Мельника мало характер «політичний», що цю кандидатуру мав висунути Осадний Корпус «ін корпоре» — Стрілецька Рада — з уваги на значення Формації Січових Стрільців з часу 1-ї світової війни.
Проблема ранґів тоді вже втратила на актуальності: буяла революція і на ранґові тонкощі просто не ставало часу. В цій справі була, може, лише та незручність, що новозорганізований Штаб Дієвої Армії, щось як штаб головного командування, завдяки спеціяльним заходам Василя Тютюнника мав характер максимально в тих обставинах фаховий, отже, кваліфікований і майже не різнився від нормального Штабу Армії з часів 1 -ї світової війни**.
Першим генеральним квартирмайстром був Володимир Сінклер, Генерального Штабу генерал-майор та один з найздібніших штабовців колишньої російської армії. Начальником оперативного віддіду був Микола Капустянський — тієї ж армії Генерального Штабу полковник. Начальником розвідки був теж Генерального Штабу полковник — Липко. Ба навіть чергові старшини в оперативнім відділі були колишні сотники (капітани) — кандидати Генерального Штабу. Щоправда, Василь Тютюнник, фактичний начальник штабу Армії, був не штабовцем, підполковником колишньої російської армії, але старшиною великого досвіду і як бойовий командир, і як оперативний ад’ютант корпусу за першої світової війни. До того треба додати яскравий воєнний талант і немалу політичну інтуїцію, що тоді мало величезне значення в обставинах фактично революційної війни.
Тож не дивно, шо на першу появу нового начальника чекали в штабі Дієвої Армії з немалою цікавістю, може, навіть не без певного скептицизму. Та хутко прийшло несподіване «розчарування» всуміш зо здивуванням, а в мене особисто — з подивом. По певній події, що про неї мова нижче, подив цей перейшов у своєрідну навіть закоханість, що згодом прийняла форму тривалої симпатії. Вона залишилася до кінця наших що далі, то й рідших зустрічей.
До вагона штабу Армії, де звичайно відбувалися доповіді Головному Отаманові, увійшов високий, моложавий, але на вигляд неокресленого віку старшина, в зграбно скроєнім мундирі-«френчі» кольору хакі. Увійшов упевнено-просто, привітався так, якби те саме чинив щодня, і зайняв своє місце. Доповідь звичайно робив Тютюнник. Чисто технічні доповнення давав Сінклер. Симон Петлюра або схвалював рішення, або, навпаки, оспорював його досить темпераментно, з типовою для нього арґументацією «так мені чомусь здається».
Новий начальник штабу, уважно прислухаючись, мовчав. Але, коли він вкінці забрав голос — рівно, скупо і точно, — то якось блискавично всі присутні, від генерала Сінклера до такого «безсловесного» поручника, як я, зрозуміли, що Андрій Мельник — далеко не фіґурант, не недавній поручник, що лише виконує призначену йому політичну ролю, а таки справді людина на своїм місці. Це враження, згодом переконаність, годі зараз аналізувати чи вияснювати, але кожен військовик зрозуміє сенс моменту, що його тут блідо й коротко подаю. Можу лише додати, що Василь Тютюнник був людиною і старшиною занадто вимогливою і для себе, і для других, отже, особистістю не дуже «легкою» в співпраці. Але між ним, ніби підлеглим, і його новим формальним зверхником відразу ж встановилася повна службова гармонія без жодного дисонансу «непорозумінь», «ріжниць поглядів» чи яких-будь напружень у відносинах.
ІІ
Строго кажучи, Андрій Мельник як постать і характер являє особисто для мене і досі велику таємницю. Знаю з досвіду, що чудесні появи людей, появи раціонально нічим ніби не умотивовані, наприклад, т. зв. самородки, появи якби протиприродні,— вже ж були фактами безсумнівними. Це має місце переважно в області волі і здібностей, таланту й обдаровання — «природного розуму не може замінити жодна школа».
Але у випадку Андрія Мельника якось донині не можу зрозуміти й погодитись, що цей чоловік, який мав обличчя і постать справжнього родового аристократа, був у дійсності сином галицького селянина. Добре знаю аристократичність нашого селянства, але й не менш добре знаю всі від’ємні сторони нашого національного характеру... Не можу сказати, що Андрій Мельник був ідеал воїна, мужа, лідера, вождя, напевно, вдача його мала свої вади чи й браки. Але є властивості вдачі, яких не може дати ані школа, ані характер, ані самодисципліна, лише — подобається нам це чи ні — походження, дідичність, раса.
Він був справжній геній такту, куди входили такі складники, як природна вихованість — в його випадкові вона просто вражала! — природна вроджена інтеліґенція і якийсь цілком природно згармонізований з ними естетизм. Вони в нім були безпомилкові, а цього не можуть дати ні Ітон, ні Оксфорд — вживаючи цих назв символічно — в такій природній формі. їх дають лише родина й раса. Або, може, тут джерел їх треба шукати в сфері надприродній? В області віри? Бо Андрій Мельник, як знаю, був людиною і релігійною, і церковною.
Ці властивості Андрія Мельника, цей, не вагаюся сказати, чар його особистости — «єдвабна криця» — відчували, певно, всі. Пригадую, що донька пані дому, де ми в Жмеринці щоденно обідали, гімназистка років 12-13, наївна й пустенька, як Уля в «Мині Мазайлі», не могла приховати захоплення поведінкою і мовою — панночка була в періоді немилої їй «українізації» — і якось несподівано сказала мені «в таємниці»: «От якби такі були українці, то я б перша українізувалася». Не здивувався я цією «сповіддю» тоді, як не дивуюсь і тепер: це був психологічний відрух юначки, що побачила й відчула тоді досить уявний український «вищий світ» серед примітивізму, простацтва, а то й хамства довкільної щоденности... Справді, навіть мовно цілком природна органічність її у Василя Тютюнника та шляхетна вишуканість в Андрія Мельника могли зробити враження не лише на панночок.
***
Контакти військових з цивілями були рідкі, властиво, ніякі: війна, отже, часу на те не було. Але пригадую випадок, коли цілком несподівано, і завдяки саме Мельникові, така зустріч — перша в моєму житті — притрапилася.
Мій начальник послав мене до нової столиці, Кам’янця, з якимсь дорученням до міністерства. По приїзді туди вияснилося, що комендатура міста приділила мені помешкання разом з отаманом Андрієм Мельником, шо теж мав справу до Кам’янця. До речі, це була досить гарна вілла на т. зв. Новім Пляні, де пізніш надовше замешкав Симон Петлюра. Як виявилось, таке «співзамешкання» сталося за ласкавого згодою самого Андрія Мельника. Коли я поладнав свої справи, десь надвечір повернувся Андрій Мельник і своїм стримано-дружнім тоном зробив мені пропозицію; сьогодні річниця II Універсалу, є парадний спектакль з Садовським у театрі — чи не схотів би я товаришувати йому в урядовій ложі? Це була пропозиція, не наказ, але велика дистанція на становищах зробила так, що ту пропозицію я прийняв звичайним «слухаю». І ми пішли, чи поїхали, разом.
Спектакль був вийнятковий — «Останній сніп» Людмили Старицької-Черняхівської з ґеніяльним втіленням Миколи Садовського в ролі полковника Нещадима, з чудовою обсадою і прекрасною режисурою. Враження і від Старицької, і від Садовського було незабутнє. Ще й досі бачу, як у жупані пшеничного кольору Садовський падав справді, як останній сніп. Була якась офіційна частина, промова, але нічого не запам’яталося. При закінченні програми знову — тим же тоном пропозиція-наказ: «Пане поручнику, мене запросили урядові чинники на вечерю до клюбу Франка. Чи не хочете товаришувати?» І з усмішкою: «Будьте вже сьогодні ад’ютантом до кінця, отаман Тютюнник, припускаю, нічого не матиме проти».
Ми опинилися в клюбі, що носив обов’язуюче ім’я. Клюб був, либонь, соціялістичний, лівий. Недавно відбулася зміна кабінету, уряд пішов, як то кажуть, направо. І, коли ми сіли за стіл, я зараз же зорієнтувався, що поруч нас сиділи представники попереднього уряду. І справді, опріч члена Директорії Макаренка, там були самі «бувші»; колишній прем’єр Голубович, колишній військовий міністр Жуковський і ще кілька інших. Андрій Мельник тримався якось офіційно, видно було, що ці люди були йому або мало знайомі, або й зовсім чужі. В розмовах він не брав участи. Та й розмов, властиво, поза конвенціональними, не було. Але коли подали закуску і перейшла перша чарка самогону, язики наших господарів розв’язалися... І ми, два нерівні своїми становищами військові, почули — не знаю, як Мельник, але я — вперше — такі квіти й виквіти політичного красномовства, що, сяк-так зліквідувавши м’ясну печеню, на знак отамана встали, подякували і по вибаченні з його покликанням на від’їзд до Армії опинились на свіжім повітрі. Андрій Мельник буквально зітхнув, як після важкого тягару, і вже зовсім неслужбово, і зовсім не по-начальницьки, а скоріше як старшина старшин сказав: «Вибачте, що затягнув вас. Ніколи в житті я так не змарнував часу, як оце тепер».
Не варто пригадувати мови й розмови осіб, що адже ж волею долі мали вести національний корабель у часах Нентральної Ради й пізніш. Формально то мав бути виквіт народу. В дійсності рівень і формат тих осіб не переходив за виміри загальноімперської т. зв. інтеліґенції, хіба з виразним співчинником кольоніяльности, отже, провінціялізму, південної емоційности та національного «кордоцентризму». Але при тім факт іх партійної приналежности давав їм, у їхній свідомості, право на становища, далеко не співмірні з їх характером і знанням.
Можливо, що військовики того часу назагал теж носили на собі печать кольоніяльної дійсности. Але військові, поза випадками отаманщини, силою самої лише приналежности до Армії, мали ту психологічно-вояцьку перевагу, що посідали: 1) інстинкт ієрархічности, отже, служіння і 2) здібність ясніше й гостріше бачити й оцінювати. Тих властивостей у тодішніх цивільних політиків або не було, або замутнилися вони психологічною зрусифікованістю, та ще й спацифіковані наївно-ідилічним фантомом, в суті речі, антидержавної драгоманівщини. Вони сприймали, наприклад, большевизм розумово як «соціялізм!» іт. п., адо війська і військових відчували дивне відштовхування, нехіть і майже ворожість.
Припускаю, що Андрій Мельник пережив той вечір у кам’янецькому клюбі ім. Франка більш спокійно, може, вже мав попередній досвід, але я, політичний ляїк*** і підрядний старшина, для котрого прізвиша Грушевського і навіть Винниченка звучали майже сакрально, а титул прем’єра чи міністра сприймався як щось бездискусійне, пережив той вечір як важке потрясіння, як своєрідну духову катастрофу... До наших політиків з того незабутнього вечора стратив я довір’я надовго, якщо не назавжди.
Цим, може, пояснюється неймовірний, на перший погляд, випадок, коли в інтимній вечірній розмові з Василем Тютюнником вліті 1919 року я, завжди слухняний ад’ютант, висунув був ідею — страшно сказати — військової диктатури. Час був назовні ніби безпечний, ми йшли на Київ, але очі Тютюнника вже бачили зиму, неодягнену Армію, брак набоїв і медикаментів і той похідний шпиталь, в який обернулася Армія в листопаді того ж року. Цікава була репліка Тютюнника: «Згода, але чи можете мені підказати, кому мав би доручити скарбницю?» На те я відповів тідьки заклопотаним мовчанням, і справа диктатури перестала бути темою наших роздумів.
***
По переході Української Галицької Армії в липні 1919 року наступило нове переформування керівництва військом. Василь Тютюнник став Командуючим Армією УНР з підпорядкуванням т. зв. штабові Головного Отамана, якому одночасно підлягав би також штаб Галицької Армії, її Начальна Команда. Андрій Мельник — думаю, на власне бажання— вернувся до Січових Стрільців: тоді вже не корпусу, а групи.
Час і події летіли скаженим чвалом. І от — остання зустріч. Ще «в полі».
Грудень 1919-го. Непритомного в тифі Василя Тютюнника несемо до поданого на станції Миропіль малого сальонового вагона, того самого, в котрім ми з Тютюнником виїхали з Києва в лютому того ж року — доля часом любить поглузувати. А в вагоні вже лежать у тифозному маячінні Андрій Мельник, Євген Мєшковський... Потім рівненський шпиталь. Смерть Василя Тютюнника 19 грудня 1919 року. Зимовий похід. Рік Двадцятий... Інтернування. Розпорошення. Еміґрація.
Побачити Андрія Мельника довелося аж року 1932, коли, перемагаючи немалі пашпортові труднощі — «нансеністам» не вільно було перебувати в Галичині, — ми з дружиною поїхали на літній місяць до Гребенова, І там ціпком несподівано побачив я Андрія Мельника, вже не вищого старшину нашої Армії, лише інженера-лісовика. «От коли й де прийшлося побачитись», — це були його перші слова. Ми ходили лісовими стежками понад бурхливим Опором і згадували. Були зустрічі зо студентами, з громадськістю, навіть фотографування. Боляче було і радісно. Може, більш боляче... Потім знову кількалітня павза. Раз зустріч — очима — у львівському трамваї. І знову павза...
Року 1941 -го, в розпалі літа, мене розбудив телефон у моєму варшавському помешканні. Знайомий голос сказав; «Почалось. Пане сотнику, ваше місце в Києві». Відповідати було трудно й незручно. За двадцять літ еміґрації я зовсім інакше собі уявляв поворот до Києва. Прийти туди ніби півлегально, але разом з чужим військом і з чужою силою, якої цілі були надто одверті,— це не вкладалося в мою, хоч би тільки вояцьку, свідомість. І тому я не був у стані відповісти.
* * *
Насмілюся тепер домислюватися, що коли Андрій Мельник по вбивстві Євгена Коновальця став на чолі революційної— до речі, тоді вже підмінованої — організації, то не тому, щоб почував себе революціонером або політиком. Рішальним, на мою думку, було тут чисто військове почуття вояцького обов’язку: заступити полеглого товариша і колишнього командира.
_________________
* Можливо, тому, що слово «отаман» було вже звульґаризоване як ранґа і викликало не дуже приємні асоціяції. В Українській Галицькій Армії ранґа «отаман» відповідала «майорові».
** Легко можу порівнювати, працювавши весною і початком літа 1917 року в штабі XI російської армії.
*** Профан (польськ.).
