неділя, 16 січня 2022 р.

"Чи надія і стремління не є сенс життя?" Ярослава Музика

 



Народження це велика подія
Природне як вулкан
Викидає міліони життів...
Істоти здивовані
І самітні падуть в назначене їм місце.
Встають, рухаються, ходять,
Біжать і шукають друзів.
Часом тратять і знову
Шукають.
Хто зна саме чи Надія
І стремління не є
Ціль життя?
Ярослава Музика

Ігор Боднар. Спогад про Ярославу Музику. 1987


Найдобірніша рима до Вашого імені - слава,
Ярославо Музико. Як музика, слава
Дзвенить.
Так, я бачив цю жінку.
Спокійна, хупава, ласкава,
Ніби парка, що пряла
життя свого власного нить...
...Сива жінка в руках переважує
роки, мов згарди,
не ховає до скрині,
нічого собі не хова...
Р. Лубківський
Відвідини Ярослави Музики

«... Вона стала одним із символів цієї доби, дороговказом на тих майбутніх траєкторіях розвитку української пластичної культури, що повинна, ні, що мусить бути універсальною в комплексі світових культур, а одночасно своїми формально-ідейними особливостями суто українською. До такого визнання Ярослава Музика спричинилася своєю творчістю, йдучи нелегкою дорогою життя «проти бурі».
Володимир Ласовський,
мистецтвознавець, художник




Ярослава Музика була художницею багатого і широкого обдарування. Нею створено понад дві тисячі творів живопису, графіки, мозаїки, прикладного мистецтва, відроджена й розроблена стародавня народна техніка малювання на склі, розвинута технологія гарячої емалі.
Сотні мініятюр з емалі такого високого художнього рівня, за оцінкою мистецтвознавців, що досить вже їх, аби зайняти помітне місце в українській художній культурі. 16 видів мистецтва, 22 техніки декоративного мистецтва можна нарахувати в доробку художниці, а є ще літературні спроби, реставраційна робота в музеї, збирання колекцій, накопичення й упорядкування архівів.
Навдивовиж багато обдарована, інтеліґентна, ерудована й безстрашна жінка Ярослава Музика пережила дві світові війни, відбула 7 років ГУЛАГу. Талановита мисткиня, учениця Михайла Бойчука, її ім'я, як зауважує мистецтвознавець Ярослав Кравченко, довгий час майже не згадувалось у спеціяльній літературі.
«Доля мисткині - яскравий приклад того, як не вміють у нас берегти і таланти, і пам'ять про тих, чия творчість - істинно національна за змістом і духом, сучасна за формою і невтомна в пошуках нового. ... внесок її безцінний - і як мисткині, і як дослідника, збирача та поціновувача кращих зразків народного мистецтва» (Віра Стецько, мистецтвознавець).
Народилася художниця 10 січня 1894 р. у мальовничому містечку в містечку Заложцях (нині - Залізці) на Зборівщині в родині адвоката Лева Стефановича та Теодори з давнього священичого роду Савчинських.
«Узимку, саме на Різдво, з колядою 10 січня 1884 року в селі Заложцях на Тернопільщині прийшло дитя, Ярослава, в родині судді повітового суду Лева Стефановича... З дитинства була тихою, спостережливою і любила малювати».
Виховували Славу бабуся й тітка Олена Негребецька (рідна сестра мами) - почергово у Стефановичів й Савчинських. Проте часто дівчинка залишалась одна. В її спогадах залишився садок, побіля озерця. У «Моїй біографії» вона згадує:
«В дитинстві я часто була сама, бо брат вчився поза домом. Я від часу до часу скликала сусідів до забави, які витовкали клумби з квітами... На останній хаті, яка була на краю Залозець (дім Негребецьких) я була ще більше сама. В саді, що спускався до ставу мені побудували столик, кріселко і там я мала своє обіталище...
З татом часто робила прогульки в ліс і по дорозі слухала про звізди і небесні тіла. Не все я розуміла, але витворилось в мені щось схоже до містики, яка довго жила в мені... Коли сестра появлялась, то возила мене до ставу без весла... Став був імпонуючий. Серединою пливе срібний Серет...».




Діти Лева Стефановича виростали серед калинових кетягів, шуму верболозів й типового плину днів у селах Галичини: левада, жінки біля криниці, садок, церква і плебанія, надвечірній спів.
Міфологія солодкого дитинства, оточена традиційним розуміння краси, тривала на пограниччю освячення великодніх писанок у церкві, тінях костелу й таємничости синаґоги.
З рукопису «Моя біографія» знаємо: батько й дід, художник-самоук, що розписував церкви з Корнилом Устияновичем, зауважували обдарованість Ярослави.
«Не маючи ще 8 літ, мама переїхала з нами трьома до Львова (сестра Анна 1892 р.н., брат Іван), спочатку без тата. У Львові батько уже не працював, по старості отримував пенсію. У Львові ходила до народної взірцевої школи при семінарії.
Тут викладав релігію Олекса Стефанович (стрийко), Варвара Літинська, приятелька Олександра Мишуги... У народній школі дістала найгіршу ноту за найліпший малюнок. Сказано: «Це ж тобі хтось намалював».
Після народної школи Ярослава навчалась у так званій виділовій школі. Наука їй давалась легко. До математики не мала «найменшого дару... Але, що з викладів мені подобалось, я й не мусіла вчитись...», - згадувала художниця.
Мешкали Стефановичі у будинку Наукового товариства ім. Шевченка з чудовими панорамами на ансамблі вулиці Руської з Вежею Корнякта, Домініканським костелом, Пороховою вежею й звивистою дорогою на Високий замок.
Юна Ярослава Стефанович вчилась у приватній малярській студії С. Батовського, відвідувала майстерню Івана Труша. У 16 років познайомилася з митцем Михайлом Бойчуком, який тільки-но повернувся з Парижа.
«Пізніше я познайомилася з Бойчуком. В його робітні я побачила вперше неовізантійські малюнки. Тоді я захопилась іконним способом малювання. Навіть портрети пробувала робити на лад ікон».
Видатні художники Іван Труш, Михайло Бойчук визначили майбутню долю Ярослави Стефанович, були її першими вчителями. Рішення вчитись мистецтву стало свідомим, а Бойчук стає для неї улюбленим вчителем.
Методику навчання та настанови його, як і захоплення людськими якостями Бойчука, художниця пронесла через усе своє нелегке життя. Як дорогі реліквії, зберігала до смерти фотографії, листи, деякі роботи митця.
Після смерти батька Ярослава, не маючи можливости відвідувати заняття з рисунка та живопису у Вільній академії С. Батовського, починає займатися самоосвітою, в основу якої лягли нотатки розмов з Бойчуком.
Слава Стефанович завершила навчання у Вільній академії мистецтв у Львові й захопилась вибійкою й графічними техніками. Їй дозволено працювати у лабораторії Максима Музики, до якого часто навідувались Микола Федюк й Петро Холодний. З допомогою останнього вона освоює різнорідні графічні техніки: дереворити, гуаші, суху голку, мідерити.
З того часу залишились десятки малюнків олівцем, виконаних у різні роки , що нині зберігаються у Львівській національній галереї мистецтв. В цей же період Максим Музика залучає Ярославу до збирання старожитностей. Першу її збірку становили народні мальовидла на склі, якими прикрашалися сільські церкви та хати.
Колекції народного мистецтва накопичувались повільно, але невпинно впродовж усього життя. В майстерні художницю оточували гуцульські кахлі, керамічний посуд, вироби з шкіри та металу, дерев'яні свічники-трійці, дитячі забавки з різних країв. Вони створювали тут особливий моральний клімат.
Художній фольклор став для Музики своєрідним каталізатором, критерієм щирости й самобутности у власній праці. Ось відповідь на питання «Які ви любите пейзажі: «Я не даю переваги жодній країні. Адорую (обожнюю, поклоняюсь.- О.Р.) село, леваду. Когут, який заповідає світанок, робітник, орач під безмірним небом пхає плуг...».
Протягом життя вчилася художниця у народного мистецтва й природи, опановуючи велику таємницю вічного руху, безмежного формотворення. У 1924 одружується з Максимом Музикою, професором мікробіології, на той час проректором Таємного університету у Львові.




Родинні обов'язки поєднує з працею у відділі реставрації Національного музею. Вона осягає тонке мистецтво реставрації, технологію іконопису, захоплюється емоційною силою образної мови ікони.
Вчилася сама. Вивчала мови, щоб читати книжки з історії та технології мистецтва, зрисовувала з репродукцій сотні зразків світового живопису. Жоден навчальний заклад не міг дати таких усвідомлених знань, як велика потреба самовдосконалення.
За рекомендацією І. Свєнціцького у 1928 р. Я. Музика була направлена на стажування за кордон - до І. Грабаря в Центральні науково-реставраційні майстерні у Москві. Вона відвідує собори з давньоруськими фресками та музейні збірки ікон у Новгороді та Пскові.
Тоді, 1928 року, їй вдалось ще побачити дорогоцінні барокові іконостаси початку 17 століття, роботи архітекта Андрія Меленського, італійського художника Антоніо Скотті, оглянути багату монастирську бібліотеку.
Від червня до серпня 1930 року подружжя Музик мандрує Швецією й Норвегією. Залишились спомини Ярослави Львівни про цю подорож, надруковані у «Новій хаті» за 1931 р.
Особливо плідними для Я. Музики 1930-1932 рр. Вона опанувала таємниці різнорідних графічних технік, живописних матеріялів, настінних розписів, вітражів, реставраційних методів, емальєрства, ткацтва й вибійки.
До числа новацій належать мініятюри, виконані продряпуванням на золотій амальгамі скла-сграфіто. Дереворит «Коні» (1932) став першим чорно-білим графічним аркушем, що сповістив про народження видатного майстра.
У 1935 р. Ярослава Музика їде продовжувати навчання у Парижі, обираючи приватну Академію Андре Льота. Повернувшись додому, бере участь у груповій виставці в приміщенні Промислового музею.
Експериментальні твори художниці «Рибки», «Мушлі», «Раки», «Кукурудза» стали сенсацією мистецького життя Львова. Ярослава Музика поєднувало творчість з громадською роботою у «Союзі українок», де відповідала за організацію виставок та відгуки у пресі, лекції.
Пам'ятною для неї стала виставка Олени Кульчицької, відкрита у залах НТШ 8 квітня 1933 р. У 1934 р. - вона серед делегатів Всесвітнього конгресу українських жінок. Я. Музика взяла активну участь у створенні і діяльності організації АНУМ - Асоціяції незалежних українських митців.
В плани організації входили консолідація розсіяних по Європі українських художників, виховання зацікавленого мистецтвом середовища через виставки та видання журналу.
Від 1931 року Ярославі Музиці судилося стати головою Асоціяції. За її безпосередньої участи розгорталася виставкова і видавнича робота, відбувалися дискусії щодо перспектив українського мистецтва та його місця в європейському культурному просторі.
На виставках АНУМ у Львові, Празі, Берліні, Римі, Варшаві експонувалися і її різноманітні твори. Завдяки Я. Музиці в період репресій було збережено установчі документи АНУМ, архіви М. Бойчука й АНУМівців.
Родинні клопоти Музика поєднує з щоденними організаційними завданнями.
Зі спогадів Віри Вовк: «То була незвичайна людина. Великий знавець і реставратор ікон, яка вміла відгадувати чужі думки і наосліп знаходила сховані чи загублені речі.
Опікувалась племінником Левком Стефановичем».
У післявоєнний час Ярослава Музика не скористалася можливістю залишити Україну. По неї прийшли в Гурзуфі влітку 1948 року* й засудили за «злочинно-націоналістичну діяльність» до 25 років виправно-трудових таборів. «Тоскно сувора, дико красива, глухо печальна природа» на довгі місяці стала мовчазною молитвою для Ярослави Музики:
Розчинялася у зеленому вирі, мерзла до тихого заціпеніння, працювала, як усі – спочатку на лісоповалі, але не було сил, вік й мініятюрна тендітна фігура поважної жінки, що завжди мала охайний вигляд, навіть постійний елемент гардеробу – фуфайка без ґудзиків - у неї завжди запнута, не так холодно; робити ґудзики навчили старожили на зоні, вона вдосконалила технологію й прикрасила візерунками – її перевели на іншу роботу...
Працювала на лісоповалі й захопилась сонячними різноколірними смолами. Такий незвичний в’язкий матеріял, серед щоденних табірних провокацій, був відрадою. Вона збирала смолу, відшаровувала рівновеликі пластиночки й склеювала з них мініятюрні композиції з точним розрахунком кольорів.
Тепер її світ наблизився до України з образами Шевченка, гуцулки, балерини, квітів й побутових сцен...
...Краєвид літньої пори розлогий, як простори Сибіру, і завжди однаковий; не можна іти вглиб лісу, натомість увесь простір неба – твій. Небо високе; подумки – не раз бігала дорогою, єдиною стрічкою надії на волю додому.
У «Сибірських етюдах» 2/3 неба й змійка дороги часто повторюються; наче виходиш на прогулянку в один кінець, за обрій, а там ... скадровані роки». ( Ярослава Музика / Є. Шимчук. Львів, 2015.)
Я. Музика відбула 6 років до славнозвісної амністії безвинних і була достроково звільнена 6 червня 1955 р. З того часу збереглася серія малюнків та акварелей «Сибірські етюди» та спогади... Після повернення з Тайшета художниця поступово повертається до творчої праці. Коротко працювала у Підбужі, де був монастир, потім у Кременці. І ось вона знову у Львові. 60-ті-70-ті роки у творчості мисткині були часом найбільшої духовної зрілости, глибини й досконалости.




Ярослава Музика досконало володіла мистецтвом емалі. У фонді Львівської національної галереї мистецтв збережена маленька книжечка з власноруч записаними Музикою техніками емалі.
"Повне оволодіння мистецтвом емалі дає змогу відтворювати в цій техніці всі живописні жанр, включаючи навіть портрет. Її портрети Тараса Шевченка та Лесі Українки набрали вигляду коштовности" (О. Ріпко).
Ярослава Музика - новатор в емалях, знайшла свою систему композиційних ходів у серіях творів, базованих на геометрії рисунка: квіти, звірята тощо, в лаконізмі символіки в античних сюжетах і сценах з княжої доби. Її емалі розійшлись серед колекціонерів десятками фольклорних й анімалістичних серій, виконаних у 30-40-х рр.
Ярослава Музика зверталася до різноманітних графічних технік. Її графічний доробок найбільш відомий і великий - в ньому понад 350 естампів, кілька десятків монотипій та рисунків, листівки, екслібриси.
Серія «Символи Сковороди», створена за рік до смерти, в 1972 році, визнана винятковим явищем в українській графіці. Музика не ілюструє, вона підкреслює гуманістичні ідеї, властиві поглядам видатного українського філософа.
«Образи повного й порожнього колосків, яблуні, знесиленої під тягарем яблук, змії-кола без початку й кінця, знаку життя, - то, власне, символи народної мудрости»,- констатує О. Ріпко. Дослідивши склад казеїнових фарб, Музика перша з професіональних майстрів застосовує цю техніку.
В грудні 1935 року вона виступає на груповій виставці з великим доробком підскляних мальовок, і тогочасна преса оцінює їх високо. Творчість Ярослави Львівни Музики, а саме серії екслібрисів 1930-1960-х рр., яскраво свідчать про її високий професіоналізм - митця, філософа, психолога та передусім людини схильної до проникливого споглядання.
Кожен з творів розкриває авторську візію того, ким є власник книжкового знаку. Художниця підійшла до передумов відтворення постатей сучасників та колег в екслібрисах.
Поряд з невеликими, Музика задумує монументальні за розміром роботи. Із шматочків старих тканин майстриня вишиває за зразком древніх плащаниць величезне панно-аплікацію «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ».



Авторитет, працьовитість й талант Ярослави Музики спонукали 25 вересня 1968 рр. розглянути питання висунення її творчости на здобуття премії ім. Т. Шевченка.
На розширеному засіданні правління Львівського відділення Спілки художників УССР обговорено дві кандидатури: «Музика Я. Л. – за серію емалей (88 творів) і серію малюнків на склі (25 творів), в яких вона відродила старовинні техніки українського мистецтва...». Друга кандидатура – Манастирський Антон Іванович.
Через два дні, 27 вересня 1968 р. відповідальним секретарем Львівського відділення Спілки художників УССР скеровано лист до Спілки художників у Київ: «До необхідних матеріялів Ярослава Музика не змогла, на жаль, представити усіх фотографій, тому, що її твори знаходяться у Києві...». Виставка Я. Музики у Києві мала успіх...
Тендітна жінка з великими очима, що освітлювали обличчя красою інтелекту, печаллю мудрости прожитого життя, сповненого внутрішньої боротьби, прагнення досконалости й гармонії, Ярослава Музика мало говорила про себе.
Та люди, і насамперед митці, відчували її гарячий інтерес до своєї роботи. В 76-річному віці Музика їздила до Москви оглянути виставку Ван Гога, а вернісажі львівських колег відвідувала до останнього порога життя.
В день її смерти, 23 листопада, стало відомо, що свою творчу спадщину, величезну колекцію народного та професійноного мистецтва й архіви художниця заповіла Львівській картинній галереї.

Родинний гробівець Савчинських на Личаківському цвинтарі, де поховані Максим та Ярослава Музики (знимкував Ігор Мончук)

Був утворений тоді «персональний фонд» художниці, а її архіви з матеріялів мистецького життя Львова за п'ятдесят років, вартість яких годі переоцінити, започаткували музей-архів львівських митців, що від того часу збирає галерея.
Нині у залах музею від 2000 року - постійно діюча експозиція творів Ярослави Музики й збережені скарби родинної колекції: твори М. Бойчука, О. Кульчицької, П. Ковжуна, М. Осінчука, М. Федюка, унікальні ікони, дерев'яні свічники, тобівки, кахлі, меблі, хрести, тканини й інше.
В 1995 році вперше опубліковано й проаналізовано творчий спадок Я. Музики львівським мистецтвознавцем Оленою Ріпко у дослідженні «У пошуках страченого минулого: Ретроспектива мистецької культури Львова ХХ ст.» (Львів: Каменяр, 1995. 286 с.: іл.)
Через 20 років по тому з'явилось унікальне дослідження критика й історика мистецтва Євстахії Шимчук «Призначення - природне, як небо. Ярослава Музика, 10.01.1894 - 24.11.1973» (Львів : КолірПРО, 2016. 240 с. : фото, кольор. іл.), доповнене ілюстраціями робіт мисткині та її спогадами із заслання у Сибірі, копіями публікацій мистецтвознавчих статей у львівській періодиці.

________________
* 8 листопада 1948, під час творчого відрядження до Криму художницю заарештовано й конвойовано до Києва. Тут, у спецтаборі МҐБ її звинуватили у зв'язку з керівниками Центрального проводу ОУНб, співпраці з ними та наданні підпільникам матеріяльної допомоги. Після жорстоких допитів художниця змушена була визнати всі пред'явлені їй звинувачення. Рішенням Особливої наради при МҐБ СССР від 18 червня 1949 року Музику Ярославу Львівну за «активну участь в антирадянській банді українських націоналістів» засуджено до ув'язнення у ВТТ строком на 25 років з перебуванням в особливому таборі N 7 біля міста Братська. Після смерти Сталіна завдяки численним клопотанням 6 червня 1955 року була звільнена й повернулася до Львова, хвора на туберкульоз. (с)
Про цей чорний період її життя - у нарисі "Хто в лагері не був, той буде..." Ярослава Музика. Табірний зошит: нехронологічні уривки з лагеру:



До життєпису видатної художниці Ярослави Музики. Про переговори між представниками Проводу ОУН і совєтської влади вночі проти 1 березня 1945 року, до котрих переговорів пані Музика була причетна.
ПЕРЕГОВОРИ НКҐБ З РОМАНОМ ШУХЕВИЧЕМ У 1945 - 1948 РОКАХ: ЧИ МОЖЛИВЕ БУЛО ПОРОЗУМІННЯ?
Представники ОУН(б) і УПА у роки Другої світової війни контактували з військово-політичними формуваннями та державними інституціями найширшого спектру. Доводилося домовлятися не тільки з польськими, румунськими, угорськими, хорватськими націоналістами. Інколи робилися спроби “наведення мостів” з такими антагоністами як радянські партизани, російські власівці, німецьке СД. Хоча такі тактичні контакти, безумовно, шансу на стратегічну перспективу не мали, проте свій слід у історії вони залишили. Про це не потрібно забувати, але і переоцінювати також їх не слід.
Наприкінці совєтсько-німецької війни ситуація змінилася настільки, що к-р УПА Роман Шухевич вирішив переглянути взаємовідносини з головним ворогом – “совітами”. Хоча спершу планувалося започаткувати дискусію з “моральними авторитетами” УССР – Богомольцем, Тичиною чи Корнійчуком [6, арк. 75, 88] – на практиці довелося мати справу зі законспірованими працівниками спецслужб.
...Перша зустріч готувалася 4 місяці. Заступник начальника 4-го Управління НКҐБ УССР, полковник Сергій Карін, шукаючи “ключик” до оунівського підпілля, оселився у Львові під виглядом уповноваженого в справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів УССР Даниленка [6, арк. 97, 153, 173]. Його напарник, капітан Хорошун, за документами проходив як співробітник РНК Головко, “тезка” відомого українського письменника [6, арк. 152, 173; 7, арк. 254].
Розмови з греко-католицьким кліром у Львові не вдавалися – священики робили вигляд, що про повстанців нічого не знають. Вийти на підпілля “лицарям плаща і кинджала” допоміг Юліян Кордюк* – працівник відділу охорони здоров’я Львівської області, агент НКҐБ [6, арк. 6, 28]. За його рекомендацією ті звернулися до місцевої художниці Ярослави Музики [4, арк. 43; 5, арк. 125]. Ця вельми неординарна у мистецтві й поведінці жінка (зізнавалася, що розмовляла з “духом Шептицького” [6, арк. 167]) зв’язалася з ОУН через свого племінника – лікаря Лева Стефановича [6, арк. 2; 7, арк. 328].

Будинок число 26 при вулиці Винниченка у Львові.

Після новорічних свят 1945 року пані Музика передала чекістам: у неї в квартирі [в будинку число 26 при вулиці Винниченка у Львові, де Ярослава Музика мешкала з 1909 до 1973 р.- L.P.] сидить оунівка Богдана Світлик-Литвинко (“Світлана”)** і бажає уточнити місце і час переговорів [4, арк. 43; 6, арк. 94; 7, арк. 231]. “Світлану” відправив “зондувати грунт” керівник розвідувально-інформаційного відділу референтури СБ проводу ОУН в Західній Україні “Мікушка” [6, арк. 67, 137]. В свою чергу, останнього до цього спонукали зверхники – члени Проводу ОУН(б) Яків Бусол (“Галина”) і Дмитро Маївський (“Тарас”), прямі представники керівництва ОУН і УПА на чолі з Романом Шухевичем.
Каріна співбесідниця вразила своїм твердим характером. Вона рішуче засудила совєтські репресії, спроґнозувавши, що після них “Україна залишиться пустою і самостійність буде нікому давати”.
Розмова зайшла навколо двох тем: де відбуватимуться майбутні перемовини, хто на них братиме участь. “Світлана” зробила пропозицію зустрітися у лісовій глухомані – на хуторі Конюхи в Козівському районі Тернопільської області. Натомість її співрозмовник пропонував Київ чи Львів. Зрештою, сторони зійшлися на Конюхах. На прохання “Світлани” совєтські представники мали подати сиґнал про свою готовність до перемовин – зробити крейдою дві позначки на ліхтарному стовпі по вул. Коперника у Львові [6, арк. 100].
28 лютого 1945 року Карін з Хорошуном вирушили в Конюхи. Делегатам бандерівці обачно зав’язали очі. Їхати довелося на повстанських санях. Певний час подорожників супроводжував чоловік, що біг з правого боку. Двічі переїздили ріку. Всього до пункту призначення добиралися 5 годин. У будинку на хуторі візитерів очікували представники від проводу ОУН(б) – заступник Шухевича Дмитро Маївський (“Тарас”) і Яків Григорович Бусол (“Галина”). Останні назвалися “Гайворонським” і “Будяком” [6, арк. 175–179; 7, арк. 240].
Характеристики цих двох людей збереглися в архіві СБУ. Вони справляють гарне враження. Маївський виглядав так: середній на зріст, брюнет, обличчя смагляве, кругле, з чорними англійськими вусиками, зовнішність інтеліґентна, приваблива, рівні білі зуби, носить окуляри, типовий галичанин, розмовляє з галицьким акцентом. Одягнений у темно-сіре пальто з м’яким “кенґуровим” коміром, сірий костюм, білу сорочку з темно-малиновим галстуком, коричневий светр.
Яків Бусол був ще вищий за свого напарника, блондин. Голова маленька, з лисиною. Мав бліде лице, що звужувалося до підборіддя, рум’янець, світлі очі, тонкі ледь стиснені губи. Темно-сірий костюм “Галини” вдало доповнювала такого саме кольору сорочка, краватка, а також бежевий светр [6, арк. 182].
При світлі ґасової лампи дипломатичний обмін думками за простим дерев’яним столом швидко переріс у запеклу політичну дискусію. Нічна розмова затягнулася до 5-ї години ранку.
Спершу заговорили про Україну, право української нації на незалежність. “Ми хочемо самі, відокремившись від росіян, визначати свої кордони, стати самостійною країною, а потім укласти угоду з Російською республікою. Ми бажаємо, щоб український народ працював на себе, був монолітним, щоб встановилася демократія, багатопартійна система, не було “казенних” виборів, щоб до управління країною залучалися усі здібні конструктивні елементи”, – озвучив точку зору бандерівців Маївський. “Ми, українська нація, власну самостійну незалежну державу маємо вже 27 років. Наша країна перебуває у братському союзі з російським та іншими народами. З ними у революцію ми боролися за власну державу. Про яку незалежну державу йдеться?”, – відповів йому Карін.
Далі зайшла мова про боротьбу з німцями. На традиційні закиди “дипломатів від НКҐБ” щодо колаборації українських повстанців з нацистами (“ви лише говорили і писали, що боретеся”) “Тарас”-Маївський пояснив, що “з німцями ми воювали жорстоко, не так, як Ваші партизани. Ми боролися не так, як, скажімо, партизанський ватажок пан Бегма, котрий звів лише один бій з німцями. Цей Бегма звів навіть менше боїв, аніж наш командир “Ярема” на Волині” [6, арк. 190]. Бурхливу реакцію викликало запитання фальшивого совєтського урядовця Даниленка щодо контактів представника керівних кіл ОУН Івана Гриньоха-“Герасимівського” з німецькою поліцією безпеки та СД. Діялог з генералом поліції Прюцманом дійсно вівся, – погодився Бусол-“Галина”, – але їх самочинно ініціював німецький агент “Макс” [йдеться про Максима Скорупського – В. К.], за що ми планували його розстріляти, а він утік” [6, арк. 191].
На підвищених тонах обговорювалися і причини повстанських диверсій. “Хто пустив під укіс декілька пасажирських потягів на перегоні Шепетівка–Здолбунів”? – не вщухав Карін. “Це буде продовжуватися, доки вивозитимуться у Сибір наші невинні люди”, – відповів Маївський [6, арк. 205].
Сторони розійшлися і в баченні учинків деяких представників української інтеліґенції. Яків Бусол поцікавився, чому в совєтській Україні зазнавали переслідувань за свої погляди Хвильовий, Шумський, Скрипник, Любченко. Карін пояснив це так: “Що було то було. Їх знищила життєва сила народу, тому що вони намагалися разом з інтервентами відірвати український народ від російського і продати Україну”.
“Яка ж це українська держава, якщо такі письменники як Рильський, Тичина та інші пишуть не про Україну, а про те, що потрібно росіянам? Я вже не кажу про Остапа Вишню”, – не вщухав Маївський. Пан Карін ухилився від відповіді, а натомість зацитував кілька рядків з віршів поетів про любов до України. Він також цинічно додав, що перебування у совєтській в’язниці пішло творцеві “Вишневих усмішок” тільки на користь [6, арк. 192].
Боліло оунівським парламентерам і повсюдне поширення по Україні російської мови. “Ви, комуністи, скрізь кричите, що у вас свобода української мови, видаються книги українською. Але візьміть такий факт. 90% населення Києва розмовляє на російській мові. Всі установи працюють російською”, – заявив один з них [7, арк. 277].
Співбесідники Каріна вразили його своєю ерудицією. Маївського він побачив “фанатиком почуттів”, а Бусола ототожнив з “фанатиком цифр і економічних викладок”. Очевидно, другий чекісту не сподобався – відніс його до категорії “зоологічних ворогів” совєтської влади [6, арк. 212]. А як відгукувалися делегати проводу ОУН(б) про своїх візаві? Вони одразу зрозуміли, що мають справу з НКҐБ. На думку Маївського, хоча Карін чудово розбирався у галицьких справах (“не міг він всього вивчити в книгах, а навпаки, дійсно має велику практику”), він виявився “недостатньо сильним дискусантом”. Хорошун здався оунівцю “слабким політиком, котрий нездатний підібрати належні аргументи у відповідні моменти бесіди” [7, арк. 202–203].
… Ближче до ранку Карін-“Даниленко” запропонував розпашілим оунівським парламентерам капітуляцію [6, арк. 199]. У відповідь йому озвучили такі пропозиції, за виконання яких ОУН припинить боротьбу з совєтською владою:
1. Вихід України зі складу СССР (право на це передбачала 14-а стаття Конституції).
2. Проведення в Україні вільних виборів за участю будь-яких партій, крім комуністичної [6, арк. 187].
Даниленко одразу ж заявив, що перший пункт виконати неможливо, оскільки такий союз себе виправдав. Зате знайшовся компроміс щодо форми наступних контактів. Було вирішено у подальшому, починаючи зі середини березня 1945 року, підтримувати діялог листовно.
За посередника наступних контактів з людьми Романа Шухевича совєтська спецслужба знову взяла Ярославу Музику. Спершу вона передала підпільникам листа-“відписку” Каріна, котрий “заховався” під псевдом “Д-9”. Автор нарікав, що поки не вдалося “скомунікуватися” з Києвом [6, арк. 221]. 16 березня оунівцям надійшов ще один лист, цього разу змістовніший. “Урядові кола УРСР згодні вести переговори про припинення Вами в цілому боротьби з радянською владою”, – зазначив “Д-9”. Окрім традиційного місця для можливої зустрічі, Києва, ним пропонувалися альтернативні варіянти для наступного раунду перемовин – село Будераж у Рівненській області, село Тустоголови на Тернопільщині [6, арк. 236; 7, арк. 195].
Не зрозуміло чому, але повстанці не відповіли на ці два звернення.
29 травня Карін нагадав про себе знову і написав до “Гайворонського” і “Будяка” втретє. Висловивши подив, чому на його попередні листи ніяк не відреагували, чекіст попросив відновити діялог до 20 липня. “Коли від Вас не буде ніяких повідомлень, то в той день я поставлю на наших зносинах крапку”, – попередив автор. Також він у додатку подав звернення совєтського уряду до робітників, селян та інтеліґенції західних областей України [7, арк. 91].
На цьому переговори зупинилися. Представники ОУН і УПА на контакт так і не вийшли. Можливо, свої корективи внесло міжнародне положення – у травні 1945 совєтські війська вступили до Берліна. Керівництво УССР відчуло себе сильнішим. Не виключено, що за таких умов оунівці вирішили затягнути процес переговорів і почекати до кращих часів.
Навіть за декілька днів до встановленої дати, зазначається у рапорті оперуповноваженої НКДБ Берштейн, третє послання Каріна з квартири Ярослави Музики не забрали [7, арк. 100–101]. Зрештою, 12 грудня 1945 року мисткиня не витримала і написала Сергієві Тарасовичу сама: “Ніхто у мене не був. Ні “невідома”, ні брати. Лист стоїть. Коли скажете, віддам його Вам” [7, арк. 142].
Можливо, відповідь забарилася через смерть оунівських парламентерів. У вересні на Тернопільщині загинув Яків Бусол [7, арк. 116–118], а його напарник Маївський вирушив до Степана Бандери у Німеччину і під час цієї подорожі 19 грудня застрелився, потрапивши в оточення чеської поліції. Оскільки серед соратників провідника ОУН (у 1945-му він перебував в американській зоні окупації Німеччини) саме назрівали опозиційні настрої, санкція на відновлення діялогу з совєтською владою до підпілля ОУН в Україні так і не дійшла.
Втім, Шухевич самочинно нагадав про себе знову через три роки, у квітні 1948 року. Його представник, що сховався за псевдонімом “Сова” і вдавав з себе рядового оунівця [8, арк. 22], надіслав листа керівнику львівського обкому КП(б)У Грушецькому. Від імені націоналістичного підпілля урядові совєтської України знову пропонувалися переговори [8, арк. 103].
Конструктивний діялог вкрай необхідний, розмірковував “Сова”, тому що скоро може розпочатися війна між СССР і США, а совєтська сторона досі недооцінює потугу ОУН. Він сформулював кілька попередніх умов перемовин. По-перше, “совітам” потрібно звільнити з тюрем дітей і дружину Шухевича. По-друге, писав “Сова”, звідти треба випустити декілька відомих оунівців (на одного з них Шухевич вкаже особисто). По-третє, совєтська влада мала зупинити на якийсь час свої винищувальні акції проти підпілля [8, арк. 2–4].
Автор закликав поставитися до українського підпілля серйозно, не так, як до польських націоналістів у 1945-му, коли “цілий їх провід попав до тюрми” [8, арк. 14]. ОУН ніколи не піде на капітуляцію, застеріг він. У разі згоди адресат мав побілити половину кам’яного стовпа при вході до крамниці на розі вулиць Коханівського і Пілсудського у Львові [8, арк. 4].
Після встановлення автентичности “документа з лісу” чекісти пофарбували стіну в білий колір. Керівник Львівського обкому КП(б)У написав відповідь. Грушецький пообіцяв легалізувати оунівців, котрі вийдуть “з повинною”, засудив їх за балаканину про “самостійну Україну”, а пропозицію укласти союз на випадок війни між США і СССР відкинув. “Вашу думку про техніку і місце зустрічі можна передати через Павлишина”, – зазначалося у листі. Оунівцям пропонувалося припинити вогонь, здати зброю, ліквідувати свої осередки і вийти з підпілля. Далі обіцялися повноцінні переговори, за участю представника уряду совєтської України [8, арк. 58, 62].
На жаль, і на цей раз компроміс виявився недосяжним. Переговорів віч-на-віч у 1948 році не відбулося. Про причини документи мовчать. За версією дослідників Дмитра Вєдєнєєва і Сергія Шевченка, миротворчі пориви зупинив “грізний окрик” з Кремля.
Насправді, українських націоналістів совєтські партійні функціонери ні в 1945-му, ні у 1948 роках не сприймали всерйоз. Опосередковані дані джерел свідчать, що домовленості з провідниками ОУН у їхні плани не входили. Зрештою, кожна зі сторін мала власний інтерес. Оунівці прагнули у такий спосіб зберегти кадри, керівне ядро організації (операція “Дажбог”). Стосовно совєтської сторони, то вона займалася окозамилюванням, ніяких кроків назустріч опонентам не робилося [6, арк. 148–149]. Більше того, з 1947-го розпочався масовий вивіз сімей націоналістів до Сибіру, чекістське кільце ще щільніше стислося навколо Шухевича. Грою у “політичні консультації” верховоди СССР намагалися якомога більше вивідати про націоналістів в Україні для їх повного знищення згодом.
Автор - Володимир Ковальчук,
кандидат історичних наук, консультант Галузевого державного архіву Служби безпеки України, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
Див. також:
Нарис Володимира Гінди "Як ОУН домовлялася з УРСР про перемир’я" https://zbruc.eu/node/62940
ПЕРЕГОВОРИ МІЖ ПРЕДСТАВНИКАМИ УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ТА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ВНОЧІ З 28.02 НА 01.03. 1945 р.
__________________________
* Кордюк Юліян, лікар. Дійсний член НТШ (1936). Народився 30 жовтня 1894 року у Львові. Навчався у Львівському університеті (1912–14). На початку Першої світової війни вступив до УСС, потрапив у російський полон. Після звільнення вивчав філософію в УВУ (1921–24), закінчив Карлів університт у Празі (1926). Повернувшись до Львова, працював у лабораторії товариства «Народна лічниця» й Бактеріологічно-хімічному інституті НТШ (1927–38), в аналітичній лабораторії Українського шпиталю ім. Андрея Шептицького (1938–39). Член Українського лікарського товариства (1927), редколегії «Лікарського вістника» (1920–21 та 1925–39), на сторінках якого вміщував власні публікації. Написав низку статей на медичну тематику для «Української загальної енцикльопедії». 1940–41 і від 1945 – санітарний інспектор, заступник завідувача Львівського обласного відділу охорони здоров’я. 1941 евакуйований на Північний Кавказ, звідки повернувся до Львова. Від 1943 – референт народного здоров’я Українського Центрального Комітету. 1944–45 залучений до переговорів ОУН із представниками совєтської. влади щодо припинення збройної боротьби за умови проголошення державного суверенітету України. Був одружений з Лукією Пясецькою. Помер у Львові 22 травня 1947 року.

Богдана-Марія Світлик-Литвинко

** Богдана-Марія Світлик–Литвинко «Доля», активна членкиня ОУН, редакторка підпільних пропаґандистських видань, талановита письменниця.
Ця талановита, освічена, ерудована, красива жінка з неабияким письменницьким хистом мала всі підстави стати видатною письменницею, науковцем, мистецтвознавцем, щасливою дружиною і матір’ю, – та вона зреклась кар’єри і особистого щастя й вибрала шлях революційної боротьби – стала активним членом Організації Українських Націоналістів.
Народившись 24 квітня 1918 року в еремишлі, Богдана-Марія (як її було охрещено) разом із батьками Юліяном та Марією незабаром переїхали до Львова. Тут пройшли дитячі літа Богдани, тут вона почала освіту в "Рідній Школі" ім Б.Грінченка. Згодом навчалася у гімназії сестер-василіянок і в гімназії "Рідної Школи" ім. Іллі та Іванни Кокорудзів, яку закінчила з відзнакою у 1936. Вступила на класичну філологію у Львівському університеті, де вчилася три роки.
Та цю здібну молоду дівчину вабили не лише власні знання й власні перспективи… Із загостреним почуттям справедливости вболівала вона над поневоленням українського народу, прагнула якось покращити його долю.
Отож Богдана Світлик вступила в ОУН, сумлінно й ініціятивно виконувала відповідальні доручення Організації. Мала псевдоніми “Ясна”, “Світлана”, “Доля”, “М.Дмитренко”. За свою діяльність у 1939 році була заарештована поляками і ув'язнена в Бригідках. Після падіння Польщі вдалося звільнитися з ув'язнення.
Коли в Галичині встановилася совєтська влада, Богдана восени 1939 року зробила спробу вступити на юридичний факультет Львівського університету. Вищу правничу освіту разом з нею хотіли здобути й інші активні члени ОУН, які опісля відігравали визначну роль у збройному підпіллі. У львівському університеті збереглися особові справи Дмитра Слюзара ("Золотаря"), Мирослава Вовка ("Корнила", він же "Єфрем"). Їм пощастило, їх було зараховано в число студентів, а Богдана зазнала невдачі, причини якої не ясні. Можливо, большевики скористалися інформацією польської поліції або її аґентів про її членство в ОУН. Із наказу ректора від 24.ХІ.1939 р. видно, що до складання іспитів вона була допущена, а подальші подробиці невідомі.
Та незабаром почалися масові арешти націоналістів, і Богдана Світлик за наказом ОУН відходить за тодішній кордон СССР. Це було дуже вчасно. Її рідну сестру Ліду, ще ученицю 10 класу СШ №4, енкаведисти заарештували в червні 1940 року. Вона була суджена на гучному "Процесі 59-ти". Їй та її подрузі Наталі Шухевич присудили по 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Вижили, відбули термін, оселились на півдні України.
Богдана одружилась зі студентом лісотехнічної академії Зеноном Литвинком. Він був родом зі Стрия, закінчив гімназію в Рогатині. Навчаючись у лісовій академії, брав участь у підпільній боротьбі, потім перебував у дивізії "Галичина" і, правдоподібно, загинув у боях під Бродами.
Перебувши деякий час на Лемківщині, де вона була активним працівником підпільних редакцій "Смолоскип" та "Ідея і Чин", Богдана Світлик-Литвинко в 1941 повертається до Львова. В грудні 1941 вона народила сина Андрія. Боячись німецьких переслідувань, завозить сина до своєї матері у Жидачів. Бабуня усиновлює внука і дає йому своє прізвище. Він ріс разом із сестрою, яка насправді доводилась йому тіткою.
Богдана ж далі поринає в національно-визвольну боротьбу, плідно працює у різних виданнях "Осередку пропаґанди і інформації при проводі ОУН" і "Бюро інформації УГВР". В підпільній творчості користувалася псевдонімами "Ясна", "Світлана", а літературні твори підписувала "Марійка Дмитренко". Її твори друкувались у підпільній періодиці та виходили окремими книжками. Внесок Богдани Світлик-Литвинко Українська Головна Визвольна Рада відзначила високою нагородою – Бронзовим Хрестом Заслуги.
На даний час відомими є її оповідання і кореспонденції "Учителька", "Михайлик", "Підслухане і підглянене", збірка "На смерть, не на життя".
У пропаґандивному звіті зі Самбірщини, Стрийщини і Турчанщини (1 липня 1947 – 30 червня 1948), який підписав "Владан", можна прочитати таке:
"На молодих східних українців великий вплив роблять наші оповідання, новелі. Вони часто просять нас, щоб доставити їм в більшій кількості такої літератури, і вони повезуть її у свої сторони. Напр., в одному селі Скільщини повстанці заходили до учительки-придніпрянки з нашою літературою. Вона її читала і звертала, але не годилася перевозити її на Схід. Але як її передали новелю "Учителька", то вона просила, щоб залишити її, а вона завезе у свої сторони знайомим, бо це дуже гарна річ – як вона висловилася".
З 1945 Богдана є постійним членом Головного Осередку Пропаганди. Разом із Петром Полтавою (справжнє прізвище якого – Федун) і О.Горновим (на псевдо “Наум”) Богдана, яка послуговувалася тоді псевдо “Доля”, становили нерозривну трійцю, яка здійснювала велику підпільно-пропаґандистську роботу. “Доля” – авторка численних ідеологічно-політичних статей, які друкувалися в журналах “Ідея і чин” (орган ОУН та УПА). Також виступала як новеліст і критик, цікавилася музикою і мистецтвом. Не розлучалася із портативною друкарською машинкою та іменним пістолетом італійської марки. В умовах важкого підпілля завжди залишалася доброю, милосердною, чуйною до людського болю і горя.
Морозного дня 28 грудня 1948 працівники Осередку інформації УГВР (Української Головної Визвольної Ради) спалили бункер у лісі в Болехівському районі та стали перебиратися на нове місце. Зненацька були оточені енкаведистами, зав’язався нерівний бій поблизу села Либохори. Боглана відбивалися до останнього, останню кулю залишивши для себе. Так загинула Богдана-“Доля”. Куди поділи її тіло большевики – не відомо досі.
Не так давно в одній газетній публікації переповідалися свідчення жительки с.Либохори Анни Пороховник про те, як вночі з 28 на 29 грудня 1948 року енкаведисти привезли до села вбиту жінку, яку кинули в сніг біля сільради, де чергувала очевидиця. Їй наказали подивитися на вбиту, чи не знає її. Зі зворушенням дивилася на гарне лице і довге русяве волосся вбитої жінки, якої не знала. Повернувшись додому, через 2-3 години оповідачка бачила велику групу енкаведистів, які везли цю вбиту жінку, лише в одній сорочці, перекинуту через спину коня, догори обличчям, в сторону урочища "Буковинки".
Богдана Світлик померла тридцятилітньою, а скільки могла б зробити для розквіту української літератури і для України взагалі!
Біля підніжжя гори Магури, на краю с.Либохори Сколівського району насипано тепер символічну могилу цієї героїні – Богдани Світлик–“Долі”.
У підпільному журналі "Осередок пропаґанди і інформації при проводі ОУН" за травень 1949 опубліковано повідомлення про її героїчну смерть. Ориґінал цього видання, разом із часописом "До волі", де надруковані літературні мініятюри письменниці, знаходяться тепер в Українському центрі документації визвольної боротьби у Львові.
Син героїні – Андрій Юліянович Світлик став деканом інженерного факультету Одеського університету. Лише з часом він довідався правду про свою маму, довгий час вважав мамою свою бабусю. Довідавшись про місце загибелі матері, приїздив разом із сином (якого назвав на її честь Богданом) поклонитися цьому місцю. Разом з місцевими жителями поставили там пам'ятний знак.